Шляхи вдосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання
6
ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ соціокультурної політики……8
1.1 Сутність поняття соціокультурної політики 8
1.2 Соціокультурна політика незалежної України 12
1.3 Види соціокультурних політичних проектів
розділ 2. тенденції розвитку соціокультурної політики та її роль у підвищенні культурного рівня підлітків та молоді у цільовому проектуванні в соціокультуній сфері
2.1 Сутність цільового проектування в соціально-культурній сфері
2.2 Роль соціально-культурної політики у підвищенні культурного рівня підлітків та молоді 30
2.3 Розвиток соціокультурної політики за кордоном 33
2.4 Тенденції розвитку соціокультурної політики в Україні на початку двадцять першого століття 34
розділ 3. Шляхи вдосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання 43
Висновки
Список літератури 51
ДОДАТОК……………………………………………………………
ВСТУП
Актуальність. У двадцять першому столітті Україна вступає незалежною суверенною державою. Вирішуючи багатогранне завдання розбудови розвинутого громадянського суспільства, Україна, як і все людство, зіткнулась з глобальними проблемами сучасності. Реалії світу, що склалися нині, привели до необхідності змін у свідомості людини. Її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації через розширення міжнародних зв’язків. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, гостро ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції культур різних народів. Перед багатонаціональною Україною постала ще одна проблема, яка довгий час замовчувалась. Одним з головних аспектів розбудови незалежної України стала проблема пошуку її нової культурної ідентичності, яку на початку незалежності у публіцистиці було прийнято іменувати культурним відродженням. Найважливішим інструментом вирішення цієї проблеми є культурна політика. Поняття “культурна політика” вже стало загальновизнаним у міжнародній суспільно-політичній думці, широко використовується ООН, ЮНЕСКО, Радою Європи, але у вітчизняній науковій літературі лише починає завойовувати місце. В дослідженні соціокультурна політика розуміється як один із засобів збереження гуманістичного вектору розвитку сучасного людства, досягнення збалансованого науково-технічного, економічного і духовного поступу суспільства, збереження і розвитку його культурної ідентичності. У зв'язку з цим важливого значення набуває розробка поняття культурної політики, її принципів, суб'єктів, засобів регулювання, зокрема – нормативно-правових. Розробка проблематики культурної політики також є актуальною з огляду на орієнтацію нашої держави на інтеграцію до європейських структур. Інтеграційні процеси зумовлюють необхідність імплементації міжнародно-правових стандартів у внутрішнє законодавство держави, приведення правових актів України з питань культури та прав людини у відповідність міжнародним вимогам. Тема, актуальність, мета та завдання дослідження обумовлені пошуком відповідей на такі питання: чи існує єдність планетарного історико-культурного процесу чи соціокультурні одиниці є абсолютно незалежними, неповторними, унікальними; який вплив здійснює культурна політика як сукупність засобів, інститутів, дій, спрямованих на регулювання соціокультурного процесу; хто є суб’єктами культурного процесу; які шляхи вдосконалення культурної політики на сучасному етапі розвитку України.
Теоретична вивченість: Соціокультурна політика досліджувалася передусім у зарубіжних філософів – Е. Еверіта, К.Карнейро, Ч. Лендрі, С. Манді, К. Манхейма, Ф. Матарассо, А. Перотті, Л.Уайта, А. Флієра. Визначення поняття „культура”, осмислення ролі, місця культури в суспільстві, співвідношення понять „культура” та „цивілізація” можна знайти як у класиків філософії (Г.Гегель, Л.Морган, П.Сорокін, Е.Тейлор, А. Тойнбі, О. Шпенглер), так й у сучасних вчених (М.М.Закович, І.Я.Зязюн, Л.Марсель-Лаксот, В.Л.Петрушенко, О.Радугін, О.М.Семашко, О.М.Скворцова, Ю.Хабермас, О.Л.Шевнюк). Соціокультурна динаміка як процес досліджувалась у Платона, Протагора, Полібія, Сима Цянь, Ібн-Халдуна, А.Блаженного, Ф.Аквінського, Гегеля, К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна, Н.Я.Данилевсь-кого, К.Лєонт’єва, О.Шпенглера, П.Сорокіна, А.Тойнбі, К.Квіглі, К.Ясперса, Л.Гумільова, Є.Тоффлера, Ш.Ейзенштадта, Ф.Броделя, Ю.Яковця, В.С.Баруліна, Д.Бідні, І.Пригожина, Г.Хакена, Е.Шилза. Останнім часом багато дисертаційних робіт (Антонюк О.В., Березін А.М., Гнало Т.Є., Додонов Р.О., Корнієнко О.М., Надибська О.Я., Римаренко С.Ю.) присвячено питанням, близьким до проблеми культурної політики: національне у самосвідомості поліетнічного соціуму, формування національної визначеності особистості, ментальність як інтегративна характеристика культури, психологічна сутність, структура, джерела, чинники формування національної свідомості, основні риси української ментальності, аналіз формування етнополітики у контексті сучасних державотворчих процесів в Україні й світі. Без сумніву, всі перелічені роботи, що мають відношення до культурної політики, торкаються важливих філософських, політологічних, культурологічних проблем. Але сучасні автори розглядають ці проблеми під кутом зору національного, ставлять на перше місце національні пріоритети. Однак національне передбачає загальнолюдське. Сьогодні все частіше загальнолюдські цінності ставляться на перше місце, мають пріоритетне значення, що й обумовлює актуальність дисертаційної роботи, мету і завдання дослідження.
Об’єкт дослідження: соціокультурна політика.
Предмет дослідження: сутність та мета соціокультурної політики.
Головна мета і завдання курсової роботи :
- дослідити основні напрямки і сутність соціокультурної політики в Україні;
- розглянути соціально-культурну сферу, як об’єкт регулювання соціокультурної політики;
- проаналізувати цільові соціокультурні проекти, як засіб впровадження та виконання основних цілей соціокультурної політики в Україні.
Означена мета роботи зумовила постановку й розв’язання таких завдань:
- дати визначення поняття соціокультурної політики;
- дати аналіз підходів до проблеми соціокультурного політики незалежної України;
- дослідити організаційно-правові засади соціально-культурної політики;
- визначити основі засоби впровадження соціально-культурної політики;
- встановити шляхи поліпшення та удосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання.
Законодавча база: З метою реалізації в повному обсязі Комплексної програми основних напрямків розвитку культури в Україні до 2005 року та вимог Конституції України щодо консолідації та розвитку української нації, розвитку її історичної свідомості, традицій, культури, мови, гарантій свободи, художньої творчості, а також вимог щодо охорони історично-культурної спадщини розроблено концептуальні напрямки діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури у галузі театрального і музичного мистецтва, кінематографії та відеокультури, образотворчого мистецтва й архітектури, охорони і використання пам'яток історії та культури. Діяльність у сфері культури здійснюється на професійній чи аматорський основі у порядку, визначеному Основами законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 p., законодавством України про підприємства, підприємницьку діяльність, некомерційні організації та об'єднання, а також законодавством, що регулює конкретні види діяльності у сфері культури. Основи законодавства України про культуру визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в України, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури. Пріоритетні напрямки розвитку культури визначаються цільовими загальнодержавними програмами, які затверджуються Верховною Радою України (ст. 85 Конституції України). Держава створює умови для розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень в галузі теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального та фінансового забезпечення закладів, підприємств, установ, організацій культури.
Методи дослідження: при написанні курсової роботи були використані соціально культурні принципи та досліджувані методи, котрі базуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу процесів та явищ суспільного розвитку. Також використовувався особисто - науковий метод пізнання задля систематизації та аналізу інформації та метод спостереження.
1.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ
1.1 Сутність поняття соціокультурної політики
Індивідуальні потреби, оптимальні умови економічної та соціальної безпеки людини, особистості формуються не ізольовано від соціального середовища,а в певній системі поглядів, почуттів, цінностей та уявлень, які реалізуються в політичних відносинах та діяльності відповідних політичних інститутів. Виявлення та реалізація соціального буття і є предметом соціальної політики. Класичного визначення поняття «соціальна політика» не існує. Початково її визначали як систему державних рішень, спрямованих на досягнення добробуту населення. Однак це визначення не є однозначним, адже до такої системи рішень може належати багато напрямів діяльності уряду. Попри все важливим завданням державної влади залишається служіння інтересам населення, досягання його добробуту, тобто соціальну політику можна вважати одним із видів регулювання держави, яку називають державою загального добробуту. Суть цього поняття полягає в тому, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати певний добробут свого населення, і ця діяльність ох захист оплює широке коло питань соціального буття:
- соціальний захист знедолених;
- боротьбу з бідністю;
- регуляцію ринку праці;
- охорону здоров’я;
- освіту;
- культуру;
- етнонаціональні питання тощо.
Соціальна політика – це система програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей. Соціальна політика охоплює усі сфери життєдіяльності людей – виробничу, соціальну, політичну, духовну та регулює стосунки між суспільством, колективом, громадою, особою у кожній з цих сфер та зонах їх взаємодії.[25, C.12-13]
Існують декілька цілей соціальної політики, які буде доречно назвати, щоб глибше, в більшому обсязі зрозуміти це поняття:
1)Пом’якшення соціальних проблем: безробіття, бідності, насильства, злочинності, майнових зловживань;
2)Полегшення проблем здоров’я: не дужості, недієздатності;
3)Забезпечення здорових умов життя: подовження тривалості життя, оптимальні норми харчування, чистота довкілля;
4)Соціальна злагода і солідарність;
5)Ліквідація(зменшення) нерівності та невигідних умов праці та життя;
6)Створення умов для само генерації робочої сили.[25, C.18]
Головним завданням будь – якої соціальної політики є забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціально - політичних інститутів - суб’єктів такої політики; координація функціонування різних елементів системи; формування оптимального співвідношення між різними формами, методами, засобами з метою одержання очікуваних результатів.
Такими результатами повинні стати:
- зменшення бідності та нерівності в суспільстві;
- уникнення економічної та соціальної маргіналізації недієздатних членів спільноти;
- зростання економічної та соціальної безпеки працездатних груп населення на основі їхньої власної ініціативи, самореалізації та самодостатності.
Соціальна політика за умов реформування економічних, правових і суспільних відносин спрямовується на:
1)поступове обмеження впливу чинників, які гальмують соціальний прогрес;
2)посилення факторів соціального поступу, зростання соціальної та економічної безпеки особи.
Політика соціальна - взаємовідносини основних елементів соціальної структури суспільства (класів, соціальних груп, спільнот) з приводу зберігання та змін соціального положення населення в цілому та складових його класів, спільнот.[20,C.280]
Іншими словами, це діяльність суспільства поєднана з діяльністю держави яка,в свою чергу, націлена на розвиток соціальної сфери суспільства, поліпшення умов нашого життя, зростання добробуту людей і т. п.
Політична культура – сфера культури, яка переробляє уявлення про цивілізаційні форми політичного процесу, оцінки рівня його розвитку. Поняття політична культура багатозначне, адже воно включає політичну думку, зв’язки культури та політичної філософії и т. п.
Ця сфера відображує корінні інтереси різноманітних соціальних угруповувань, націй, народностей. Можна сказати, що політична культура – двигун політичних рішень, але вона в той же час і противостоїть їм. Це та середа, де приймаються політичні рішення. Виділяють наступні складові політичної культури:
- наявність системи знань про політику;
- вміння самостійно оцінювати ті, чи інші політичні події;
- здібність приймати участь у політичному житті;
- вміння керувати емоційною стороною політичних дій.
Г. Алмонд писав: «Коли ми говоримо про політичну культуру будь – якого суспільства ми розуміємо за цим політичну систему, засвоєною в свідомості, почуттях та оцінках населення».
В наш час неможливо досягнути високого рівня політичної культури, який існував у часи Древньої Греції у період існування ,так званих, міст – держав. Але політична еліта намагається не тільки зменшити політичну участь, але й інтелектуальний рівень людей, а разом і с тим їх здібність розбиратися в політичних подіях, формувати особисту точку зору на політику. Звідси й націленість на маніпулювання суспільною свідомістю за допомогою створення зручних політичних міфів пригодних для загального користування.
Само по собі поняття культура звучить наступним чином:
«Культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, яка виражає певний рівень історичного розвитку даного суспільства та людини.»[22,C.151]
Це, так би мовити, сукупність цінностей, якими людина користується в процесі практичної діяльності. Поступово, людина реалізує свої потреби та інтереси у взаємодії з соціальним оточенням.
Соціологія — соціальна наука, що досліджує (вивчає) соціальні закони та процеси, що поєднують (чи роз'єднують) людей як членів суспільства або окремих груп, організацій (об'єднань). Термін "соціологія" походить від двох слів: латинського societas - суспільство та грецького λογος - вчення, знання, наука.
Соціологію можна визначити як науку про становлення та функціонування соціальних спільнот, між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину-творця цих спільнот і головного суб'єкта історичного розвитку.
Політика ж, згідно з Аристотелем і Платоном,- єдина наука про суспільство та місто – державу (поліс). Зараз у науці про державу під політикою розуміють науку о задачах та цілях держави та о засобах, котрі мають місце в розпорядженні чи бувають необхідними задля виконання цих цілей.[23,C.352]
Проаналізувавши це поняття, робимо висновок, що політикою є діяльність органів державної влади та державного керування. Вона віддзеркалює суспільний лад і економічну структуру країни.
Перейдемо до іншого поняття, але не менш важливого задля цілісного розуміння поняття соціокультурної політики.
Соціологія культури – галузь соціологічного знання , котра вивчає соціологічні закономірності розвитку культури, форми проявлення цих закономірностей в людській діяльності, яка пов’язана з створенням , засвоєнням , зберіганням і розповсюдженням ідей, уявлень ,культурних норм і цінностей, зразків поведінки, котрі регулюють відношення у суспільстві, між суспільством і природою.[18,C.503]
Соціологія культури дуже активно вивчає тенденції культурного розвитку суспільства. Вона фіксує зміни національних, духовних, сімейних, побутових відносин, котрі викликані розповсюдженням освіти, динамікою численності закладів культури.
Соціологія політична – галузь соціології, яка вивчає політику в контексті і через призму аналізу суспільства з усією складністю та багатообразністю його соціальної структури та процесів. Основним предметом соціології політичної є політична влада, форми та метод її функціонування та розподілення в державно організаційному суспільстві в тісному зв’язку з вивченням реального політичного глузду, інтересів та поведінки індивідів.[18,C.514]
Отож, сходячи з усіх цих понять , які так чи інакше стосуються теми нашої роботи, робимо чіткий висновок. Соціокультурна політика – це діяльність органів державної влади, яка базується на соціальних нормах і цінностях, котрі спрямовані на велику стійку соціальну спільноту людей, які об’єднані за певними інтересами, потребами, взаємними симпатіями, типами діяльності.
1.2 Соціокультурна політика незалежної України
Завданням соціокультурної політики СРСР (за часів якого культура розглядалася, передусім, як механізм ідеологічного впливу на формування громадської думки) проголошувалася боротьба з нерівністю умов соціокультурного життя різних національних і соціальних груп на усій території країни. Для досягнення цієї мети було створено централізовану систему планування, запроваджено бюджетне фінансування соціокультурної галузі, розроблено командно-адміністративні важелі "управління культури"'.
Необхідно зазначити, що така система мала свої позитиви. У кожному селищі виникали "хати-читальні", клуби, бібліотеки, які, хоча й мали на меті виховання молоді у "комуністичному дусі", але організовували її дозвілля; у державних театрах хоча й здійснювалися постановки радянського агітаційно-пропагандистського характеру, але й ставилися твори світової класики: державні видавництва хоча й випускали літературну продукцію '"вождів", але видавали й високомистецькі твори. Зрештою, саме у радянський період інтенсивно розвивається кінематографія, а імена талановитих кіномитців стають відомими усьому світові. Разом з тим, такі ідеї як рівномірне розташування закладів культури на території СРСР, рівні можливості та загальний доступ до культурних надбань людства, створення "єдиної культури" шляхом використання ''єдиного творчого методу" під назвою "метод соцреалізму", були нереалістичними, а "національна самобутність" використовувалася лише як різне мовно-фольклорне забарвлення тих самих ідеологічних схем [3].
З другої половини 80-х років в Україні розпочинаються дискусії стосовно мовної проблематики, повернення культурної спадщини українському народові, видаються заборонені за радянських часів книги. Велике значення має проголошення української мови державною та одночасне прийняття "Закону про мови в Українській РСР" (1989). Виникають Український культурологічний клуб. Товариство української мови імені Тараса Шевченка, незалежні театри-студії, культурно-мистецькі об'єднання, починає розвиватись молодіжна субкультура. В цей же час у закладах культури впроваджуються госпрозрахункові форми роботи, сутність яких полягає у фінансуванні культури не за "залишковим" принципом, а на основі "науково визначених норм". Однак, як справедливо зазначають вітчизняні вчені, "практично вся соціокультурна інфраструктура, як, втім, і вся економіка залишилися під державним контролем та керувалися в основному командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фінансування культури залишалися державний та місцеві бюджети". Більшість закладів культури, як і інші суспільні інститути, не були готові працювати у нових ринкових умовах і діяли за радянською системою [3]. Тобто, потенціал та ресурси соціально-культурної діяльності використовуються неефективно й не повністю. Це пов'язується з такими суперечностями як невідповідність демократичної природи культурно-просвітньої роботи авторитарно-бюрократичній системі управління; реальних потреб та інтересів населення можливостям та якості їх задоволення; плюралізму молодого громадянського суспільства старій парадигмі соціокультурного розвитку; необхідності розвитку матеріальної бази матеріально-технічному забезпеченню по "залишковому принципу"; потужного потенціалу культури недооцінці ролі та значення культури в суспільстві.
1992 року Верховною Радою України приймаються "Основи законодавства України про культуру". Основними принципами соціокультурної політики в Україні визначено: визнання культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України; утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація на національні та загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами; збереження і примноження соціокультурних надбань; розвиток соціокультурних зв'язків з українцями, шо проживають за кордоном як основи збереження цілісності української культури; гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави політичних партій та інших громадських об'єднань; рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні соціокультурних цінностей; доступність соціокультурних цінностей, усіх видів соціокультурних послуг та соціокультурної діяльності для кожного громадянина; забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення соціокультурного рівня та естетичного виховання громадян; заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян; всебічне міжнародне культурне співробітництво; визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури; поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури [11 ].
Центральним органом державної виконавчої влади у галузі культури є Міністерство культури і туризму України. Згідно з Положенням про Міністерство культури і туризму України, основними його завданнями визначено: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сферах культури, туризму, діяльності курортів, а також державної мовної політики; участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту суспільної моралі; координація здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання; сприяння створенню умов для задоволення національно-культурних потреб громадян України та українців, які проживають за межами України, збереженню і популяризації соціокультурних надбань українського народу; здійснення міжнародного співробітництва з питань, що належать до компетенції Міністерства .
Однак, відсутність чіткої правової бази для проведення державної соціокультурної політики, велика кількість закладів культури, що належать іншим організаціям та органам і не підпорядковані державі, неможливість надання реальної підтримки недержавним культурно-мистецьким установам, перетворили Міністерство на формальний орган, який за такої ситуації може виконувати лише рекомендаційні та методичні функції. Хоча за відомчим підпорядкуванням найбільш розгалужену мережу клубних установ має саме Міністерство культури і туризму України. Майже 60 % цих закладів потребують капітального ремонт}', знаходяться в аварійному стані або працюють у пристосованих приміщеннях. При цьому близько 6 тисяч населення сільських пунктів Донецької, Одеської, Житомирської областей не мають жодного закладу культури.
Основними причинами руйнування соціокультурної галузі залишаються відсутність механізмів підтримки недержавних культурних організацій, заохочення спонсорів та меценатів, недостатнє фінансування державних закладів культури (при задекларованих в "Основах" 8 % національного доходу України на розвиток культури), неузгодженість у питаннях оподаткування, гіперінфляція в середині 90-х років, зношеність матеріально-технічної бази культури.
Аналіз соціально-культурної сфери цього часу був би неповним, якщо не відзначити й створення нової недержавної культурної інфраструктури, до якої належать приватні музеї, клуби, театральні студії, галереї, інші культурно-мистецькі об'єднання. Активно впливати на регулювання процесів у соціокультурній сфері починає недержавний сектор. Яскравою прикметою сьогодення стає співпраця державної соціокультурної сфери з фінансовою та промисловою, з громадськими організаціями й об'єднаннями. Культура та бізнес розглядаються як повноправні партнери. Комерційні культурні організації швидко нарощують свою матеріальну базу, створюють свою інфраструктуру, що дозволяє заповнити білі плями на ринку соціокультурного попиту. На відміну від державних та громадських культурних об'єднань, комерційні організації повністю залежать від соціальних, культурних, дозвіллєвих потреб населення конкретного регіону й гнучко реагують на будь-які зміни у соціально-культурній сфері.
Завдяки проективному потенціалу соціально-культурної сфери виникають нові види закладів культури: Центри духовного розвитку людини (Донецька обл.), Будинки народних традицій (Дніпропетровська обл.). Центри національної культури (Одеська обл.), Центри дозвілля і мистецтв, клуби-кафе (Запорізька обл.), навчально-культурні комплекси (Луганська обл.) та ін. Окрім традиційних напрямів роботи, починають реалізовуватися інноваційні проекти, що дозволяють закладам культури залучати відвідувачів та "виживати" у сучасних умовах. Серед них велика увага приділяється таким напрямам роботи як виставкова, редакційно-видавнича, консультативна, рекреаційна.
Як зазначають вітчизняні науковці, аналіз сучасного становища та перспектив розвитку соціокультурної сфери доводить, що лише "косметичний ремонт" - справа безрезультатна. "По-перше, українське суспільство, яке стає дедалі відкритішим і демократичнішим, уже не задовольниться "державною культурою"', а ринково орієнтована українська економіка не буде її утримувати так, як це раніше робила командна економіка. До того ж, культура радянського типу може успішно існувати лише за браку будь-якої конкуренції, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбільш динамічна й творча частина культурно-мистецького середовища не погодиться з повним "одержавленням" культури й мистецтва, не перетвориться на слухняних обслуговувачів державної культпросвітнопропагандивної машини, хоч би в які патріотичні кольори її розфарбовували" [3].
Не сприяють усуненню цих недоліків й мало чисельні дослідження соціально-культурних проблем. Досить ґрунтовними серед них можна назвати проекти Концепції цільової державної програми "Культура. Просвітництво. Дозвілля" (1993) та Державної цільової програми "Культура села" (1995). Однак, через різні політичні, кадрові, соціальні, економічні причини ці проекти так і не було реалізовано.
Разом з тим, соціокультурна інфраструктура України, незважаючи на технічну зношеність, моральну застарілість, недостатність творчої ініціативи, є досить розвиненою і має потужний потенціал. Творча свобода, розмаїтість картин літературного, музичного, театрального життя, зміцнення міжнародних соціокультурних зв'язків, ефективна система культурно-мистецького навчання, багатство народної культури - це ті головні чинники, що створюють підґрунтя реформування такої політики в галузі культури, яка відповідала б запитам українського суспільства та європейським стандартам.
1.3 Види соціокультурних політичних проектів
Соціально-культурні проекти для дорослих
<