Система індикаторів попередження кризи: Міжнародний досвід та проблеми вибору для України

 

План

                                                                                                                                          Ст

 Вступ

  1. Сутність і роль міжнародних фінансів………………………………………….5
  2. Міжнародний фінансовий ринок та його характеристика……………………..11
  3. Реформа розміру квот країн – членів Міжнародного валютного фонду……15
  4. Економічні організації системи ООН…………………………………………31
  5. Система індикаторів попередження кризи: Міжнародний досвід та проблеми вибору для України………………………………………………………………35

Висновки і пропозиції

Список використаної літератури

  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Глибока системна та структурна криза економіки, яка має місце в країнах  колишнього Радянського Союзу та, зокрема, в Україні, впливає на всі  макроекономічні показники цих  країн (в тому числі й на стан торговельного та платіжного балансів, фінансово-економічну стабільність, на розвиток інвестиційного процесу в усьому виробничому комплексі). Вийти з критичної ситуації, а тим більше забезпечити належний рівень економічного розвитку лише за рахунок власних ресурсів майже неможливо. З огляду на це надзвичайно актуальною для України постає проблема отримання зовнішніх ресурсів, в тому числі через співробітництво з Міжнародними фінансовими організаціями (МФО), насамперед з Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР) та ін. Адже співпраця з цими міжнародними фінансовими інституціями розглядається світовою фінансовою спільнотою як акт довіри, підтвердження кредитоспроможності держави.

    У цілому аналіз співпраці України з міжнародними фінансовими інституціями свідчить про об'єктивну необхідність, доцільність і виправданість залучення зовнішніх коштів з метою поглиблення ринкових перетворень, створення реальних передумов для подолання кризових явищ, прискорення трансформаційних процесів, виведення економіки України на стале економічне зростання. Це співробітництво сприяло досягненню макрофінансової стабільності грошової одиниці, активізації інвестиційного процесу, розвиткові приватного підприємництва.

    Як  зазначається в Посланні Президента України, співробітництво з міжнародними фінансовими інституціями має базуватися на стратегічних пріоритетах економічного і соціального розвитку України. При цьому в основу взаємовідносин мають бути покладені такі засади:

    • прискорення ринкової трансформації, забезпечення фінансової стабілізації та інтегрування України в Європейський Союз;

    • відповідність умов кредитування України  міжнародними фінансовими інституціями пріоритетам її економічного та соціального розвитку;

    • спрямування цих ресурсів на забезпечення сталого економічного зростання, здійснення структурних перетворень, формування розвиненого внутрішнього ринку і припинення практики їх використання для фінансування поточних витрат;

    • мобілізація та ефективне використання внутрішніх фінансових ресурсів, сприяння надходженню прямих іноземних інвестицій;

    • залучення альтернативних зовнішніх  джерел фінансування на основі геостратегічної  диверсифікації міжнародних фінансових відносин України.

    Однак, враховуючи динамічний характер міжнародних економічних відносин, окремі питання правового статусу міжнародних економічних організацій, міжнародно-правового регулювання їх діяльності потребують переосмислення, а в деяких випадках і нових підходів у розумінні їх природи, що відповідало би вимогам сьогодення та сучасним тенденціям розвитку міжнародного економічного співробітництва.

    Мета  курсової роботи - подальший розвиток досліджень про міжнародні економічні організації, зокрема перспективи інтеграції України до міжнародного економічного співтовариства. 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Сутність і роль міжнародних фінансів

     Зарубіжна фінансова наука трактує фінанси взагалі досить широко, не обмежуючись конкретними чіткими рамками: де існують товар і гроші, там є й фінанси. У наукових дослідженнях зарубіжних авторів фінанси постають як категорія економічного життя, що випливає з об'єктивних процесів уекономіці та є невід'ємною частиною ринкової економіки.

     Саме  таке розширене трактування переноситься і на категорію "міжнародні фінанси". Так, за визначенням Дж. Менвіла Херріса, міжнародні фінанси — це економічна сукупність часу і невизначеності щодо рішень, які стосуються декількох різних країн з урахуванням того, що кожна суверенна держава має власну валюту, свої закони бізнесу і політичні системи.

     У сфері міжнародних фінансів, крім національних суб'єктів — держави, підприємств, громадян, виділяються  наднаціональні суб'єкти — міжнародні організації і міжнародні фінансові  інституції. На основі такого умовного поділу деякі вітчизняні автори дають досить звужене трактування міжнародних фінансів, вважаючи, що вони відображають тільки діяльність міжнародних організацій і фінансових інститутів.

     Насправді міжнародні фінанси сьогодні є досить розгалуженою структурою з множинністю державних, приватних і власне міжнародних елементів, через які здійснюються координація і регулювання міжнародних фінансових зв'язків.

     Суб'єктами міжнародних фінансів виступають приватні юридичні особи, які беруть участь у кредитно-фінансових операціях: наданні банками кредитних ресурсів, одержанні кредитів, у операціях на міжнародних валютних ринках та ринках цінних паперів тощо.

      Співробітництво тієї чи іншої країни з міжнародними кредитно-фінансовими структурами здійснюється через міжнародні організації універсального характеру системи ООН; міжнародні кредитно-фінансові інституції, такі як Міжнародний валютний фонд (МВФ) та група Світового банку (СБ); міжнародні організації регіонального характеру — регіональні банки розвитку та ін.

      Крім  того, активний процес регулювання  міжнародних фінансів здійснюється сьогодні через щорічні наради "великої сімки" (нині— "велика вісімка"), яка приймає найбільш важливі стратегічні рішення; Паризький клуб, який об'єднує державних кредиторів, котрі регулюють і уніфікують підходи кредиторів до того чи іншого боржника; Лондонський клуб, який об'єднує найбільших приватних кредиторів, котрі виробляють спільну політику приватних комерційних банків стосовно боржників і т. ін.

     З наукової точки зору, фінанси можна  поділити, з певним ступенем умовності, на національно-державні та міжнародні, причому не тільки залежно від простору їх функціонування, а й від природи їх суб'єктів. Так, національно-державні, як правило, не виходять за межі території однієї держави, не залучають іноземних суб'єктів, здійснюються на основі емних суб'єктів, здійснюються на основі національного законодавства і мають виключно внутрішньонаціональний характер. До них можна віднести внутрішні міжбанківські перекази, розрахунки між підприємствами, внутрішньодержавні кредити тощо.

     Рух міжнародних фінансів здійснюється такими основними каналами:

  • валютні операції;

  • валютно-кредитне і розрахункове обслуговування купівлі-продажу товарів (у тому числі й особливого товару — золота);

  • операції з цінними паперами і  різними фінансовими інструментами;

  • зарубіжні інвестиції в основний і оборотний капітал;

  • перерозподіл частки національного  доходу через бюджет у формі допомоги бідним країнам та внесків держав до міжнародних організацій та ін.

     Таким чином, визначаючи міжнародні фінанси  як економічну категорію, можна стверджувати, що це фонди фінансових ресурсів, які утворилися на основі розвитку міжнародних економічних (ринкових) відносин і використовуються для забезпечення безперервності й рентабельності суспільного відтворення на світовому рівні та задоволення спільних потреб, які мають міжнародне значення.

     Міжнародна  фінансова система, з одного боку, обслуговує міждержавний рух товарів, послуг та факторів виробництва, з іншого — відіграє самостійну роль, яка  виявляється через функціонування міжнародних фінансових ринків.

     Однією  з новітніх тенденцій у розвитку міжнародних фінансів останнього часу є їх глобалізація, яка є складною, багатоаспектною проблемою, у зв'язку з чим породжує численні наукові  дискусії. Саме тому проблема глобалізації міжнародних фінансів на сьогодні ще недостатньо викристалізувалася для того, щоб однозначно її тлумачити. За цим поняттям стоїть багато реальних явищ і процесів, а також складних проблем, які торкаються всього людства і які є вирішальною складовою сукупності глобальних проблем сучасності.

     Сьогодні  міжнародний фінансовий капітал  може вільно, без будь-яких перешкод переміщуватися з внутрішнього на світовий фінансовий ринок і навпаки. Фінансові інституції засновують свої філії у провідних фінансових центрах для виконання функцій запозичення, кредитування, інвестування та надання інших фінансових послуг.

     Потенційно  сам процес глобалізації надає значні переваги як інвесторам, так і позичальникам, оскільки, надаючи суб'єктам ринку максимально різнорідний вибір, дозволяє укладати більш ефективні, з точки зору їхніх потреб, угоди, а також завдяки глибині й високій ліквідності ринків швидко переключатися з одних операцій на інші, вчасно реагуючи на зміну фінансового довкілля в режимі реального часу. Однак тут невідворотно на повний зріст постає питання про адекватність премій, закладених у рівнях прибутковості інструментів, які мають обіг на ринку, а також про ризик, пов'язаний з цими вкладами. Мова йде про реальні економічні інтереси як кредиторів, так і позичальників.

     Таким чином, глобалізація міжнародних фінансів — явище далеко не однозначне. Цей процес неминуче вступає в суперечність з діючими упає в суперечність з діючими національними режимами регулювання і пов'язаний із серйозними макроекономічними обмеженнями і ризиками.

     Становлення сучасної міжнародної фінансової системи було викликано цілою низкою об'єктивних економічних факторів, найважливішим з яких є інтернаціоналізація господарського життя. Стрибкоподібна активізація економічних зв'язків між країнами, національними компаніями, а також зміцнення транснаціональних корпорацій поставили на порядок денний необхідність відповідної перебудови і банківських послуг.

     Сьогодні  найбільші банки мають розгалужену мережу закордонних філій та відділень, через які вони контролюють фінансові операції на міжнародному рівні. Це — транснаціональні банки (ТНБ), основною клієнтурою яких є промислові транснаціональні корпорації (ТНК). Останні часто самі беруть активну участь у міжнародних фінансових операціях. Важливе місце серед учасників міжнародних фінансових операцій займають країни, які виступають як у ролі кредиторів, так і позичальників. Ця діяльність також здійснюється як через національні, так і транснаціональні банки.

     Крім  того, існує ціла система міжнаціональних  банківських інституцій,  серед яких — група Світового банку (СБ), що спеціалізується на наданні кредитів окремим країнам для економічного розвитку. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) здійснює кредитну підтримку країн Східної Європи. Банк міжнародних розрахунків (БМР) у Базелі відіграє значну роль у вирішенні проблеми взаємної заборгованості між країнами.

     Процес  інтернаціоналізації господарського життя приводить до виникнення своєрідних виробничих комплексів, національна належність яких переборює державні кордони. Ці комплекси інтегруються в міцну транснаціональну систему, в якій провідна роль переходить від торговельного і промислового капіталу до фінансового капіталу. Одержуючи прибуток зі всіх країн світу, ТНК досить швидко накопичили такі резерви валют, які т, які за своїми обсягами в декілька разів перевищують резерви всіх центральних банків світу разом узятих. Зрозуміло, що багато ТНК не відмовляються від спокуси одержати прибуток на обмінних валютних операціях, на операціях з корпоративними цінними паперами, або на ринках державних запозичень. А це, враховуючи масштаби діяльності ТНК, породжує загрозу глобальної фінансової нестабільності, жертвами якої наприкінці 90-х років XX ст. стали країни Південно-Східної Азії.

     Як  слушно зазначають автори "Доповіді про розвиток людини" (Оксфордський університет), глобалізація стала однією з найдраматичніших подій останніх років. Більше трильйона доларів бродить по світу кожної доби в невпинних пошуках максимального прибутку. Цей потік капіталу не тільки відкриває безпрецедентні можливості добування прибутку (або зазнання збитків). Він відкрив світ для операцій на глобальному фінансовому ринку, який залишає тільки обмежену автономію навіть наймогутнішим країнам щодо процентних ставок, обмінних валютних курсів або іншої фінансової політики.

     Настійна  необхідність більш чіткого регулювання  міжнародних фінансів із метою їх стабілізації особливо гостро постала після серії регіональних валютно-фінансових обвалів.

     По-перше, як показує світовий досвід, країни, котрі залучають значні обсяги приватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня довіри інвесторів.

     По-друге,світова фінансова криза пов’язана з надвиробництвом. Диспропорція, що сформувалася упродовж двох останніх десятиліть між постійно зростаючими можливостями народжування виробництва і невідмінною йому базою споживання і обернулася неймовірним збільшенням обсягів «гарячих грошей». Саме завдяки цьому Нові індустріальні країни Південно-Східної  Азії, створивши найбільш динамічний виробничий потенціал, могли протягом тривалого часу абсорбувати у свої економіки стільки грошей, скільки було необхідно для потреб інвестиційного розвитку. Це дало можливість цим країнам завантажити світові ринки дешевою товарною масою, яка за обсягами значно перевищувала масштаби світового платоспроможного попиту.

     І, по-третє, на мою думку, найсуттєвіше полягає в тому, що світова фінансова криза з якихось причин вдарила насамперед по основних конкурентах США (мається на увазі Японія). Наслідком кризи стало те, що і необхідно було очікувати: світ повернувся обличчям до Америки, куди почали стікатися зростаючі потоки світових фінансів.

     Відомий економіст, директор Гарвардського інституту міжнародного розвитку Джеффрі Сакс писав на сторінках "Файненшл Тайме" 11 грудня 1997p.: "МВФ наділений занадто великою владою і жодна організація не повинна брати на себе відповідальність за економічну політику більшої половини країн світу".

     Критичне  ставлення до діяльності МВФ характерне сьогодні й для певної частини економічних та політичних кіл України. Критика кредитної політики МВФ ґрунтується переважно на тому, що за відсутності реальних позитивних зрушень в економічному становищі країни-позичальниці, остання фактично потрапляє в залежність від кредитора, який диктує не завжди виправдані умови. Багато держав, у тому числі й Україна, які гостро потребують фінансової підтримки, вимушені погоджуватися з волею кредитора. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.Міжнародний  фінансовий ринок  та його характеристика

     Головне призначення міжнародного фінансового ринку  полягає в забезпеченні перерозподілу між країнами акумульованих вільних фінансових ресурсів для сталого економічного розвитку світового господарства й одержання від цих операцій певного доходу.

     Головною  функцією міжнародного фінансового ринку  є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових засобів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні. Залучення ресурсів на міжнародному фінансовому ринку значно розширює фінансові можливості кожної країни і сприяє вирівнюванню її економічного розвитку та створенню умов для підвищення суспільного добробуту.

     Міжнародний фінансовий ринок нині є глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам із різних країн на принципах ринкової конкуренції. Сьогодні цей ринок набув величезних масштабів і перетворився в одне із найважливіших джерел фінансових ресурсів, став визначальним фактором господарського життя всіх без винятку країн світу.

     Cучасний процес глобалізації національних фінансових ринків розвивається в умовах формування таких великих інституційних інвесторів, як пенсійні і страхові фонди, інвестиційні компанії, взаємні фонди та ін. Цей процес відбувається під впливом таких чинників:

• інтенсивного впровадження електронних технологій, комунікаційних засобів та інформатизації;

  • розширення кількості іі обсягів пропонованих цінних паперів;
  • посилення ролі фінансових ринків як основного механізму перерозподілу фінансових ресурсів як у національному, так і в глобальному масштабі;
  • впливу приватизаційних процесів на потенційну пропозицію цінних паперів.

     Операції  на міжнародному фінансовому ринку  з деякою мірою умовності можна  розділити на дві великі групи — кредитні й інвестиційні. Відповідно можна виділити і два сектори цього ринку: сектор кредитів і сектор цінних паперів, за допомогою яких здійснюється процес інвестування. Основним критерієм цього поділу виступає той чи інший тип фінансових інструментів. Якщо їх вільні купівля-продаж не можливі, то ми маємо справу з кредитним ринком, якщо ж зобов'язання або інструменти продаються і купуються, то відповідно покупці і продавці виступають учасниками ринку цінних паперів. З іншого боку, залежно від термінів реалізації майнових прав — короткі (до одного року) і тривалі, розрізняють грошовий (валютний) і фондовий (капіталів) ринки.

     Щодо  об'єднання ринку кредитних ресурсів і ринку цінних паперів під одною назвою ринку капіталів у вітчизняній літературі немає одностайності. Досить, переконливою, на мій погляд, думка відомого українського фінансиста професора О.Д. Василика, який зазначає, що подібне трактування досить закономірне, оскільки фінансові ресурси, що функціонують на зазначених ринках, дають їхньому власникові певний дохід. Проте ці ринки різняться за своїми найхарактернішими ознаками. При одержанні коштів на кредитній основі, їхній власник не змінюється. При купівлі цінних паперів власник коштів змінюється. Є певні відмінності і в одержанні доходу на вкладені кошти.

     Валютний  ринок - це: І) підсистеми валютних відносин у ході операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах; 2) інституціональний механізм (сукупність установ і організацій банки, валютні біржі, інші фінансові інститути), що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.

     Валютний  ринок як економічна категорія — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіжних документів в іноземних валютах. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторговельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередниками, банківськими установами та фірмами.

   Є чотири групи суб'єктів валютного  ринку:

  • державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки та казначейства окремих країн;
  • юридичні та фізичні особи, що зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності;
  • комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв'язків, особливо брокерські контори;
  • валютні біржі та валютні відділи товарних і фондових бірж.

     Основні суб'єкти валютного ринку — великі транснаціональні банки, що мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують в операціях сучасні засоби зв'язку, комп'ютерну техніку.

     Територіально валютні ринки, як правило, прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів, оскільки в раді країн поряд із міжбанківською тортівлею валютою діють і спеціальні валютні біржі, а встановлений на них курс називається офіційним валютним курсом.

     Найбільшим у світі центром торгівлі валютою як щодо обсягу обороту, так і кількості валют є Нью-Йорк. Характерно, що США немає валютної біржі, де б щоденно встановлювалися офіційні котирування. Інші великі фінансові центри США знаходяться в Бостоні, Чикаго, Сан-Франциско та Новому Орлеані Нилютних бірж немає також у Великобританії та Швейцарії, але це майже не впливає на масштаби валютних операцій, які здійснюються в цих країнах, оскільки на практиці фактичні курси валют, як правило, коливаються навколо офіційних курсів. У Франції та Австрії функціонує по одній валютній біржі, Італія та Німеччина мають по декілька бірж.

     Традиційно  найвідомішим не тільки у Європі, а  й у всьому світі є Лондонський валютний ринок. В 1694 р. британський парламент прийняв акт, який закріпив створення Банку Англіії. Таким чином був заснований перший центральний банк у світі, який ліквідував свою монополію лише в 1832 р.

     На  сьогодні сформувалися такі найбільші  регіональні валютні ринки:

  • Європейський (з центрами в Лондоні, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху);
  • Американський (з центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі, Монреалі);
  • Азіатський (з центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні).

     Денний  оборот на трьох найбільших валютних ринках світу (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становить на сьогодні понад 1500 млрд дол. США. Річний обсяг на світових валютних ринках сягає 250 трлн дол. США.

     Специфічним міжнародним ринком валют країн  Західної Європи є ринок євровалют, де операції здійснюються у валютах цих країн, а сам ринок євровалют є одним із секторів євроринку. Суб'єктами ринку євровалют є великі та середні банки країн Західної Європи і США та деякі транснаціональні корпорації цих регіонів.

     Розширенню  євровалютного ринку на початкових етапах його розвитку сприяли такі фактори:

  • припинення обміну доларів на золото;
  • колосальне зростання обсягів "нафтодоларів";
  • введення плаваючих валютних курсів;
  • поступова ліквідація валютних обмежень і відкриття нових національних фінансових ринків.

     Євровалютний  ринок — це автономний і незалежний оптовий ринок, де оперують, як правило, великими сумами. Він майже не піддається регулюванню, не підлягає національному законодавству, майже не оподатковується. Євровалюти є джерелом дешевого кредиту для позичальника і високого прибутку для позикодавця.

     Найсуттєвішою перевагою ринку євродоларів є більш висока його прибутковість порівняно з рядом національних валютних ринків. Це дає змогу з року в рік постійно розширювати масштаби ринку євродоларів.

      

3.Реформа  розміру квот країн  – членів Міжнародного валютного фонду

     Міжнародний валютний фонд — міжнародна фінансова організація, заснована в 1945 році, до складу якої входять 186 країн. Останньою країною, що приєдналася до нього в червні 2009 року, стало Косово. Згідно зі Статутом МВФ його кредити спрямовуються на підтримку курсу національної валюти, міжнародних резервів держави та активних позицій платіжного балансу. Отримувачами кредитів Фонду є центральні банки країн-членів, які зараховують їх у свої міжнародні резерви та використовують виключно для інтервенцій на валютному ринку для вказаних цілей. Сьогодні в системі МВФ працює близько 2600 співробітників зі 146-ти країн світу. З листопада 2007 року директором-розпоряд-ником МВФ є Домінік Строс-Кан.

     Для кожної держави — члена Фонду встановлюється квота, яка виражається у спеціальних правах запозичення (СПЗ). Розмір квоти країн-членів визначається Радою керуючих відповідно до ролі держави у світовій економіці. Внесок кожної держави-члена дорівнює її квоті та виплачується Фонду в повному розмірі через відповідну організацію — депозитарій.

     Україна стала членом МВФ згідно із Законом "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій", який було прийнято 3 червня 1992 року. На цей час квота України у МВФ становить 1372,0 млн СПЗ, або 0,63 % від загального портфеля Фонду.

     У МВФ здійснюється реформа розміру квот країн-членів та кількості їх голосів для перегляду рівня представництва таких країн у Фонді у зв'язку зі зміною позиції деяких із них у світовій економіці. Це питання є одним із найгостріших та потребує вирішення найближчим часом разом із тими, які пов'язані із запобіганням кризам та діяльністю МВФ у країнах, що розвиваються.

     Позиції держав у Фонді визначаються розміром встановлених для них квот, які обчислюються на основі спеціальної формули, що враховує економічний потенціал, розміри золотовалютних резервів країн та інші фактори. Зазначені критерії з часом змінюються, й розміри квот періодично переглядаються.