Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Система оподаткування страхових компаній в інших країнах

Зміст

Вступ 3

Сутність системи оподаткування в Україні. 5

Система оподаткування в Україні. 5
Суб’єкт податкових правовідносин. 11

Організація оподаткування доходів. 27

Особливості оподаткування доходів від діяльності страхових компаній. 27
Порядок і зміст декларування доходів страховими компаніями. 30

Система оподаткування страхових компаній в інших країнах. 31

Висновки 35

Список використаної літератури 37

Вступ

Система оподаткування, виконуючи функції ринкового регулятора в умовах розвитку ринкових відносин, є важливим фінансовим фактором управління діяльністю суб'єктів підприємництва. Згідно з чинним податковим законодавством, страховики у процесі фінансово-господарської діяльності зобов'язані здійснювати оплату загальнодержавних та місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів).

До загальнодержавних податків і зборів, що сплачуються страховиком належать: непрямі, прямі податки та збори. В свою чергу до непрямих податків відносять податок на додану вартість, ввізне мито; до прямих податків - податок на прибуток і валовий дохід, на майно (нерухомість), податок із власників транспортних засобів, плату за землю; до зборів - дорожній збір, держмито та збір за видами соціального страхування.

До місцевих податків і зборів, що сплачуються страховиком належать: податки і збори. В свою чергу до податків відносять податок на рекламу, комунальний; до зборів - збори за право користуватися місцевою символікою, за паркування автотранспорту, за проїзд територією прикордонних областей автотранспортом, який виїжджає за кордон та інші збори.

З метою оподаткування страхової діяльності згідно із Законом «Про оподаткування прибутку підприємств» оподатковуваний дохід - це сума страхових платежів (внесків, премій), одержаних страховиками - резидентами протягом звітного періоду за договорами страхування і перестрахування ризиків на території України або за її межами, зменшених на суму страхових платежів (внесків, премій), сплачених (нарахованих) страховиком за договорами перестрахування з резидентом. Податковий облік операцій із страхування життя фізичних осіб ведеться страховиками окремо. Доходи страховиків-резидентів від страхування життя оподатковуються за ставкою обсягом 3%.

Доходи страховиків-резидентів, отримані за договорами довгострокового страхування життя, не оподатковуються (ставка становить 0%) у разі дотримання наступних вимог до таких договорів.

У разі порушення встановлених Законом «Про оподаткування прибутку підприємств» вимог до договору довгострокового страхування життя, доходи, одержані страховиком за таким договором, оподатковуються за ставкою 3% у податковому періоді, у якому відбувся факт такого порушення, з нарахуванням пені на суму такого податкового боргу, розрахованої з початку податкового періоду, наступного за податковим періодом, на який припадає отримання таких доходів страховиком, до дня їх включення до валового доходу такого страховика.

Доходи страховика з джерел, не пов'язаних із страховою діяльністю, оподатковуються на підставах, спільних для всіх суб'єктів підприємницької діяльності, із використанням ставки податку з прибутку обсягом 25%. При цьому до категорії валових витрат, які пов'язані з одержанням таких доходів, не належать витрати, що їх страховик зазнав, здійснюючи операції зі страхування (перестрахування).

1. Сутність системи оподаткування в Україні

1.1 Система оподаткування в Україні.

Система оподаткування є важливим фінансовим важелем регулювання діяльності суб'єктів господарювання. У своїй основі вона має загальні принципи побудови і впливу на фінансово-господарську діяльність господарюючих суб'єктів в умовах ринкової економіки.

Становлення в Україні системи оподаткування суб'єктів господарювання, у тому числі страхових компаній, почалось з 1991 року. Перший Закон про систему оподаткування в Україні було прийнято 1991 року. Становлення і розвиток системи оподаткування з часу прийняття цього Закону свідчить про недоліки в податковій політиці держави щодо суб'єктів господарювання, зокрема й таких, що працюють на страховому ринку.

Програма ринкових перетворень, що реалізується в Україні, передбачає вдосконалення оподаткування суб'єктів господарювання. У лютому 1997 року Верховною Радою України прийнято третій варіант Закону "Про систему оподаткування".

Страхові компанії зобов'язані сплачувати загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі), а також місцеві податки і збори (обов'язкові платежі). Податки у суспільстві виконують, як відомо, дві основні функції: фіскальну та регулюючу. Через регулюючу функцію досягається вплив податків на результати фінансово-господарської діяльності, фінансовий стан господарюючих суб'єктів. Окремі податки та відрахування по-різному впливають на діяльність страхових компаній. Цей вплив пов'язаний із вирішенням цілого ряду питань. Насамперед потрібно визначити об'єкт оподаткування, ставки податків, джерела і терміни їх сплати, податкові пільги, фінансові санкції при порушеннях податкового законодавства.

Оподаткування страхової діяльності потребує з'ясування не лише відповідних законодавчих і нормативних актів з оподаткування, а й законодавства щодо страхової справи. Діяльність страховика охоплює як страхову діяльність, що має свій відмінний порівняно з іншим порядок оподаткування, та діяльність, не пов'язану зі страхуванням (інвестиційну та іншу діяльність), яка оподатковується у загальному порядку.

Розглянемо податки й відрахування, що їх мають здійснювати страхові компанії згідно з чинним податковим законодавством.

Оподаткування прибутку страхових компаній. Згідно з прийнятим 22 травня 1997 року Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"" істотно змінилося оподаткування страхової діяльності. Об'єктом оподаткування визначено валовий дохід від страхової діяльності, який включає суму страхових внесків, страхових платежів або страхових премій, нагромаджених страховиками протягом звітного періоду за договорами страхування і перестрахування ризиків на території України або за її межами. Ставка податку визначена в розмірі 3 % від суми валового доходу, отриманого від страхової діяльності.

До складу валового доходу страхової компанії, що оподатковується за ставкою 3 %, не включаються доходи, отримані страховиками-резидентами у вигляді страхових внесків, страхових платежів або страхових премій, нагромаджених протягом звітного періоду за договорами страхування і перестрахування життя на території України або за її межами.

Доходи нерезидентів, отримані у вигляді страхових внесків, страхових платежів або страхових премій від перестрахування ризиків на території України, оподатковуються за ставкою 15 % у джерела їх виплати за рахунок таких виплат.

Доходи нерезидентів, отримані у вигляді страхових внесків, страхових платежів або страхових премій від страхування ризиків на території України, оподатковуються за ставкою 30 % у джерела їх виплат за рахунок таких виплат.

Згідно із Законом України "Про страхування" нерезиденти не можуть здійснювати страхування на території України. Тобто існує неузгодженість у названих законодавчих актах.

Водночас слід звернути увагу на те, що підвищені ставки оподаткування доходів нерезидентів від страхової діяльності в Україні створюють сприятливі умови для діяльності українських страховиків на внутрішньому страховому ринку.

Звільняється від оподаткування валовий дохід страхових компаній, пов'язаний зі страхуванням життя фізичної особи, що передбачає страхову виплату в разі таких страхових випадків:

* смерть застрахованої особи;

* рішення суду про оголошення застрахованої особи померлою;

* дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування або досягнення нею віку, визначеного договором страхування. У цьому випадку строк дії договору не повинен бути меншим від 120 календарних місяців. Договір не може передбачати часткових виплат до закінчення строку його дії або настання страхового випадку. (На перехідний період до 2003 року строк дії договору зі страхування життя громадян віком після 50 років встановлюється від 60 календарних місяців.)

Якщо договір страхування життя буде розірваний достроково і це не пов'язано зі смертю застрахованої особи, доходи, отримані страховиком, підлягають оподаткуванню в оподатковуваному періоді, протягом якого відбулося розірвання договору. При цьому використовується ставка податку в розмірі 6 %.

Доходи від страхування фізичних осіб на інших умовах, окрім щойно перелічених, оподатковуються за ставкою в розмірі 3 %.

При оподаткуванні прибутку страхових компаній від іншої діяльності застосовується ставка 30 %. Податкове зобов'язання страховика - платника податку від діяльності, не пов'язаної зі страхуванням, зменшується на суму сплаченого до бюджету податку на дивіденди. Завдяки змінам в оподаткуванні результатів основної діяльності страховиків, тобто переходу до оподаткування валового доходу від страхової діяльності (крім доходу від страхування і перестрахування життя), розширюється самостійність страхових компаній у здійсненні фінансово-господарської діяльності, у формуванні поточних витрат, а отже, і прибутку. Одночасно перехід до оподаткування валового доходу замість прибутку підвищує відповідальність страховиків за поточні і кінцеві результати їхньої діяльності.

Розширено самостійність, а також і відповідальність страховиків за сплату податку на прибуток (дохід). Не пізніше 25 числа місяця, що настає за звітним кварталом, страховики складають податкову декларацію за звітний квартал і подають до Державної податкової адміністрації. Протягом кварталу (до 20 числа другого і третього місяців кварталу) вони сплачують авансові внески до бюджету (за підсумками першого і другого місяців кварталу). Авансові внески страховик розраховує самостійно, без складання податкової декларації. При цьому слід звернути увагу, що штрафні санкції за відхилення розмірів сплачених внесків від розмірів внесків, перерахованих за результатами звітного кварталу, не застосовуються. Подання бухгалтерської звітності передбачено лише за результатами діяльності страховика - платника податку за рік .

При цьому до складу валових витрат, пов'язаних з отриманням доходів з інших джерел, не включаються витрати страхової компанії, які мають місце при здійсненні операцій з основної діяльності (страхування і перестрахування). Тобто потрібно вести як окремий від основної діяльності облік доходів, що надходять з інших джерел. У разі неможливості прямим підрахуванням визначити розмір амортизаційних відрахувань за основними фондами, що використовуються під час здійснення страхової та іншої діяльності, не пов'язаної зі страхуванням, він визначається пропорційно питомій вазі валових доходів від страхової діяльності та валових доходів, не пов'язаних із страхуванням (перестрахуванням) у загальному валовому доході.

Плата за землю. Плата за землю вноситься у вигляді земельного податку або орендної плати. Платниками податку є власники землі або землекористувачі. За земельні ділянки, надані в оренду, береться орендна плата. Отже, страхові компанії можуть сплачувати податок на землю або орендну плату із земельних ділянок, які зайняті під офіси, культурно-побутові та господарські будівлі, гаражі.

Ставки податку за землю в населених пунктах встановлюються у відсотках до грошової оцінки землі або в грошовому вимірі за 1 м2 земельної ділянки (якщо грошова оцінка земельної ділянки не встановлена). Ставки податку за 1 м2 диференціюються залежно від чисельності мешканців у населеному пункті, а також від розміщення ділянки на території населеного пункту.

Податок із власників транспортних засобів. Цей податок сплачують страхові компанії, які мають зареєстровані в Україні власні транспортні засоби (автомобілі, мотоцикли, човни моторні). Ставки податку встановлені з одиниці потужності транспортних засобів в евро залежно від потужності двигуна транспортного засобу та одиниці її вимірювання. Якщо страховик бере в оренду автотранспортні засоби, він не виступає платником зазначеного податку.

Плата за землю і податок із власників транспортних засобів впливають на фінансову діяльність страхових компаній через формування поточних витрат, оскільки відносяться на вказані витрати. Але з огляду на незначний абсолютний обсяг зазначених податків їх вплив на фінансовий стан страховиків не істотний.

Непрямі податки. Сплата страховими компаніями непрямих податків (податок на додану вартість і мито) не пов'язані з їх основною діяльністю.

Податок на додану вартість страховики можуть сплачувати при реалізації основних фондів, нематеріальних активів, інших матеріальних цінностей, у разі надання консультаційних послуг. Податок у розмірі 20 % додається до ціни реалізації. Податкове зобов'язання зі сплати податку виникає, коли кошти покупця зараховуються на рахунок страховика як оплата матеріальних цінностей або послуг.

Податок мито (ввізне мито) страховики сплачують при закупівлі матеріальних цінностей за імпортом. Податкове зобов'язання виникає при перетинанні митного кордону. Джерелом сплати мита є кошти, використовувані страховиком для закупівлі за імпортом.

Відрахування до цільових державних фондів. Згідно із діючим законодавством страховики мають здійснювати загальнодержавні обов'язкові платежі (збори) на обов'язкове державне пенсійне страхування; обов'язкове державне соціальне страхування.

Зазначені відрахування відносяться до поточних витрат страховика, а отже, безпосередньо впливають на формування прибутку від його основної діяльності.

Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування. Страхові компанії здійснюють зазначені відрахування на фактичні витрати на оплату праці фізичних осіб (працівників), котрі перебувають у трудових відносинах зі страховиком. Це основна і додаткова заробітна плата та інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб (прибутковим податком з громадян). Об'єктом оподаткування є також винагороди, що виплачуються страховими компаніями громадянам за виконання робіт (послуг) за угодами цивільно-правового характеру. Не враховується при визначенні бази нарахування страхових внесків виплата доходів у вигляді дивідендів, відсотків, інші витрати, які не враховуються при обчисленні середньомісячної заробітної плати для призначення пенсій.

Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування встановлено в розмірі 32 % від витрат на оплату праці працівників страхових компаній. Крім того, страхові компанії мають сплачувати збір у розмірі 32 % суми винагород, що виплачені фізичним особам за договорами цивільно-правового характеру.

Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування сплачується до Пенсійного фонду одночасно з отриманням коштів в установах банків на оплату праці. Страхова компанія має зареєструватися в органах Пенсійного фонду України. Комерційні банки при відкритті відповідних банківських рахунків зобов'язані вимагати від страхової компанії - платника збору - інформацію про зазначену реєстрацію.

Внески на загальнообов'зкове державне соціальне страхування включають перерахування коштів:

- на соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності;

- на соціальне страхування на випадок безробіття.

Страхові компанії визначають указані відрахування до суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, інші заохочувальні компенсаційні витрати. При цьому застосовується норматив відрахувань на соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та на випадок безробіття в розмірі 2,5 відсотка.

Комунальний податок. Обчислюється в розмірі 10% (максимальна ставка) річного фонду праці. Останній визначається із середньосписочної чисельності працівників страхової компанії і місячного неоподатковуваного доходу, що встановлений при стягненні прибуткового податку з фізичних осіб.

Податок з реклами. Обчислюється від вартості послуг за встановлення і розміщення реклами. Максимальні ставки встановлені в розмірі 0,1 % вартості послуг за одноразову рекламу і 0,5 % вартості послуг за розміщення реклами на значний проміжок часу.

Ставки за зазначеними податками, пільги при їх стягненні і термін сплати визначають місцеві органи.

Страховики - платники податків і зборів несуть відповідальність за додержання податкового законодавства. У разі його порушення до них застосовуються такі штрафні (фінансові) санкції.

Якщо контролюючий орган виявляє арифметичні або методологічні помилки в податковій декларації, що призвели до заниження суми податкового зобов'язання, і самостійно нараховує суму податкового зобов'язання платника податків, останній повинен сплатити штраф у розмірі п'яти відсотків суми донарахованого податку, але не менше одного оподатковуваного мінімуму доходів громадян.

За умови, що платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобов'язання протягом граничних строків, визначених законодавством, такий платник податків зобов'язаний сплатити штраф у таких розмірах:

- при затримці до 30 календарних днів - у розмірі 10 % указаної суми;

- при затримці від 31 до 90 календарних днів - у розмірі 20 % такої суми;

- при затримці, що є більшою 90 календарних днів, - у розмірі 50 % такої суми.

У разі неподання податкової декларації у строки, визначені законодавством, платник податків сплачує штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або його затримку.

Якщо платник податків не подав у встановлені строки податкову декларацію і контролюючий орган самостійно визначає суму податкового зобов'язання платника податків, додатково до вказаного вище штрафу, платник податків сплачує штраф у розмірі 10 % суми податкового зобов'язання за кожний повний або неповний місяць затримки податкової декларації, однак не більше 50 % від суми нарахованого податкового зобов'язання або не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Субєкти податкових правовідносин

Платники податків є суб'єктами податкових правовідносин. Традиційно платниками податків виступають фізичні та юридичні особи, перелік яких визначено цивільним законодавством. Разом з тим, є категорії платників податків, що передбачені винятково податковим законодавством. До них належать консолідована група платників податків, юридичні та фізичні особи, які діють у складі групи, що не має статусу юридичної особи.

Платники податків є зобов'язаними суб'єктами. На правовий статус платників податків впливає метод фінансово-правового регулювання. Державне управління в сфері формування доходної частини бюджету об'єктивно Зумовлено необхідністю підпорядкування суб'єктів, за рахунок коштів яких і формується ця частина бюджету. Саме тому правове регулювання відносин у сфері податкової діяльності держави спрямовано на однобічні владні розпорядження державних органів щодо безумовно зобов'язаних суб'єктів. У зв'язку з цим у правовому статусі платників податків пріоритетним є комплекс податкових обов'язків щодо податкових прав, які є похідними від обов’язків.

Платники податків — це суб'єкти, які сплачують податки за рахунок коштів, що їм належать. Хто безпосередньо сплачує податок — другорядне питання: це може бути особисто платник податків, його представник або податковий агент.

Різноманіття платників податків зумовлює потребу їх класифікації за різними підставами. Класифікація має важливе значення як для теорії податкового права, так і для податкового законодавства. По-перше, вона дає вичерпне уявлення про всі різновиди платників податків, і, по-друге, така класифікація закладає основи правового статусу того чи іншого платника податків.Платників податків можна класифікувати за такими підставами.

І. Залежно від способу організації господарської діяльності:

фізичні особи;

юридичні особи;

іноземні юридичні особи; постійні представництва іноземних юридичних осіб;

юридичні та фізичні особи, що діють у складі групи, яка не має статусу юридичної особи (іноземні і/чи національні юридичні та фізичні особи, що діють в Україні на правах партнерів у складі групи, яка не є юридичною особою, на підставі договору про спільну діяльність);

відокремлені підрозділи без статусу юридичної особи;

консолідована група платників податків.

ІІ. Залежно від податкової юрисдикції держави:

резиденти — особи, які мають місце постійного проживання чи місцезнаходження в даній державі і доходи яких підлягають оподатковуванню з усіх джерел (особи, які несуть повну податкову відповідальність);

нерезиденти — особи, які не мають місця постійного знаходження в державі і в яких оподатковуванню підлягають лише доходи, отримані ними на даній території (особи, які несуть обмежену податкову відповідальність).

Розмежування резидентів і нерезидентів здійснюється на основі трьох принципів:

постійного місцезнаходження на території держави (найчастіше закріплюється кількісний критерій — в Україні це 183 календарних дні);

джерела отриманих доходів;

межі податкової відповідальності — повної чи обмеженої1.

Принцип територіальності визначає національну належність джерела доходу. При цьому оподатковуванню в даній країні підлягають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від оподаткування в даній країні. Деякі країни за основу беруть критерій резиденства (Велика Британія, СІЛА, Росія, Україна); інші — переважно критерій територіальності (Франція, Швейцарія, країни Латинської Америки). Різне об'єднання цих критеріїв зумовлює неоднаковий податковий режим і часто є основною причиною подвійного оподаткування.

ІІІ. Залежно від розмірів сукупного валового доходу:

великий платник податків — це особа (юридичний, відособлений підрозділ без статусу юридичної. особи, постійне представництво іноземної юридичної особи), сукупний валовий доход якої становить від 4 до 20 млн. грн. 1;

середній платник податків — це особа (всі платники, перераховані в першій групі), обсяг сукупного валового доходу якої становить до 4 млн. грн. У встановлених законодавством випадках ці суб'єкти можуть виступати малими платниками податків2;

IV. Залежно від критерію юридичного та фактичного обов'язку сплати податку:

юридичний платник податків;

фактичний платник податків.

Цей критерій має місце при непрямому оподатковуванні. Наприклад, при податку на додану вартість кошти в бюджет перераховує суб'єкт, який реалізував товар (роботу, послугу), тобто юридичний платник податків, але за рахунок коштів, отриманих від покупця (користувача, кінцевого споживача), який є фактичним платником податків. Отже, юридичний платник податку — це суб'єкт, який формально зобов'язаний перерахувати податок у бюджет.

Фактичний платник податків — це суб'єкт, що реально зобов'язаний надати грошові кошти в процесі придбання товару (роботи, послуги). До моменту сплати непрямого податку фактичний платник податків виступає носієм податку. Більше відповідає змісту визначення платника податків саме юридичний платник, оскільки відповідальність за неперерахування, несплату податку лежить тільки на ньому. Чинне законодавство в даному разі визначає платником тільки одного суб'єкта. Відповідно до п. 1.3 ст. 1 Закону України "Про податок на додану вартість" платник податку — це особа, яка зобов'язана здійснювати утриманця і внесення в бюджет податку, що сплачується покупцем. Наведена класифікація платників податків є загальною, тобто поширюється на всі їх види. У свою чергу, кожну окрему групу платників податків можна класифікувати за своїми специфічними підставами.

Визначення кола обов'язків і прав платника податків має важливе значення, оскільки застосування фінансової відповідальності до платника податків зумовлено саме порушенням установленого законом обов'язку. Захист своїх прав платником податків ґрунтується в першу чергу на доказі факту відсутності в нього того чи іншого обов'язку. Права платника податків є безпосереднім механізмом, який, з одного боку, сприяє належній реалізації платником податків своїх обов'язків, а з іншого — є важливою гарантією захисту від неправомірних дій контролюючих органів.

Обов'язок платника податків — це передбачена нормою податкового права міра його належної поведінки, тобто платник податків не може відмовитися від виконання свого обов'язку. Обов'язок платника податків означає, що він повинний незалежно від свого бажання будувати свою поведінку таким чином, як це запропоновано йому податковим законом. Обов'язок платника податків зробити необхідну від нього за законом дію настає або в терміни, зазначені в податковому законодавстві, або за вимогою контролюючого органу.

Право платника податків — це передбачена нормою податкового права міра його можливої поведінки. Право платника податків означає, що він може будувати свою поведінку на власний розсуд, але в межах того, що йому не заборонено податковим законом. При цьому невикористання платником податків свого права не повинно означати його припинення. Платник податків повинен мати можливість використати своє право у будь-який час, поки це право існує.

Реалізація платником податків свого права повинна бути забезпечена примусовою силою держави. Це положення означає, що до осіб, які перешкоджають платникові податків реалізувати свої права, держава зобов'язана застосувати примусовий захід, що в остаточному підсумку дозволить платникові податків реалізувати його законне право.

При розгляді обов’язків і прав платників податків слід звернути увагу на порядок розташування цих категорій: спочатку — обов'язки, а потім — права. Пояснюється це самою природою обов'язку зі сплати податків і зборів, що визначається владними, імперативними розпорядженнями з боку держави щодо реалізації суб'єктом обов'язку зі сплати податків і зборів. Саме тому платник податків реалізує насамперед обов'язок, що визначає і низку прав.

Фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) як платники податків поділяються на дві групи:

фізичні особи, що не мають статусу суб'єктів підприємницької діяльності;

фізичні особи, що мають статус суб'єктів підприємницької діяльності.

До фізичних осіб, які не мають статусу суб'єктів підприємницької діяльності, належать суб'єкти, що одержують свої доходи від будь-якої іншої діяльності, не пов'язаної з підприємництвом (доходи, одержувані за місцем основної роботи, (служби, навчання); доходи, одержувані не за місцем основної роботи (служби, навчання); доходи, що підлягають сплаті з джерел в Україні громадянам, що не мають постійного місця проживання в Україні).

До фізичних осіб, що мають статус суб'єктів підприємницької діяльності, належать суб'єкти, визначені такими відповідно до цивільного законодавства1. При цьому для застосування до них особливого механізму оподаткування важливе значення має той факт, що свої доходи такі суб'єкти повинні одержувати саме від здійснення підприємницької діяльності. Фізичні особи—суб’єкти підприємницької діяльності у встановлених законодавством випадках мають право перейти на спрощену систему оподаткування, обліку і звітності а також обрати спосіб оподаткування доходів за фіксованим розміром податку.

При визначенні статусу фізичних осіб—платників податків важливу роль відіграє категорія податкової правосуб’єктності. Тільки вдаючи цю юридичну властивість, фізична особа може бути безпосереднім носієм податкових обов'язків і прав і реалізовувати їх у податкових правовідносинах.