Система освіти в Україні

Міністерство  фінансів України

Львівська державна фінансова академія

Кафедра державних фінансів 
 
 
 

РЕФЕРАТ

З курсу  «Бюджетна система»

На тему  «Система освіти в Україні» 
 
 
 
 

                                                                                                                         Виконала

                                                                                                      Студентка ІІІ курсу

                                                                                                                 Групи 310-ЕК

                                                                                                              Пиріг Богуслава 
 
 
 

Львів

2010

ПЛАН

ВСТУП

1. ДОШКІЛЬНА  ОСВІТА

2. ЗАГАЛЬНА  СЕРЕДНЯ ОСВІТА

3. ПОЗАШКІЛЬНА ОСВІТА

4. ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНА  ОСВІТА

5. ВИЩА  ОСВІТА

ВИСНОВКИ

 

ВСТУП

     Освіта  – це один з найдавніших соціальних інститутів, що викликана потребами  суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навики, готувати нові покоління для життя, готувати суб’єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що стоять перед людством. У сучасному світі освіта – складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, засвоєння і перероблення знань і соціального досвіду. Освіта є певна система навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми залучення їх досвіду в засвоєння багатств культури. Освіта інтегрує різні види навчальної і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потреби людства.

     Сучасна система освіти в Україні виконує  спільне призначення – залучення  людини до досягнень культури. Освіта – викладання учням знань, освоєння ними системи наукових знань, причому  системи, що створює відносно повну картину природи суспільства, мислення. Освіта завдяки системності, іншими словами, завдяки викладанню взаємозв’язаних основ наук формує в учнів, студентів уміння підійти до аналізу речей і процесів з різних позицій, охопити речі і процеси з ряду боків. Багатосторонній підхід до проблем освіти, виховання розвиває наукове мислення. Якість і надійність основ освіти залежить від рівня науковості системи освіти. Разом з тим освіта реалізує і інші різноманітні функції, служить універсальним засобом, механізмом вирішення багатьох життєвих проблем людини і суспільства.

     Система освіти в Україні включає дошкільну, середню, позашкільну, професійно-технічну, вищу та дистанційну освіту. Середня  освіта в нашій країні є обов’язковою.

     Враховуючи  вищезазначене, основним завданням даної роботи є визначення основних систем та рівнів освіти згідно чинного законодавства України.

 

  1. ДОШКІЛЬНА ОСВІТА

   Законодавство України визнає дошкільну освіту первинним елементом загальної  структури освіти в державі. Водночас, цей рівень освіти законодавче не визначається як обов'язковий і надається дитині за бажанням батьків. Тим самим фактично знімається питання про державні гарантії дошкільної освіти, ставиться під сумнів її роль у системі неперервної освіти, від початку створюються передумови неоднакової підготовки дітей до навчання в школі.

   Кількісні показники, що характеризують мережу та контингент дошкільних навчальних закладів, мають стійку тенденцію до зниження. Поза сумнівом, на скорочення мережі установ  дошкільної освіти впливає такий об'єктивний чинник, як зменшення народжуваності та, відповідно, чисельності дітей дошкільного віку. Але впливом цього чинника не можна пояснити стійке зниження показника охоплення дітей дошкільною освітою.

   Скорочення мережі дошкільної освіти зумовлене рядом чинників соціально-економічного характеру: (1) падіння виробництва на початку 1990-х років зумовило вимушену передачу відомчих дошкільних закладів у підпорядкування органам місцевого самоврядування, які не в змозі забезпечити достатній рівень їх фінансування; (2) недостатнє бюджетне фінансування освіти зумовлює його недостатність і на рівні дошкільної освіти; (3) низький рівень доходів не дозволяє багатьом сім'ям оплачувати освіту дітей у дошкільних закладах і не сприяє розвиткові мережі приватних дошкільних закладів освіти; (4) високий рівень безробіття серед молоді знімає потребу значної частки молодих сімей у перебуванні дітей в дошкільних закладах.

   Слід  відзначити також появу в освітньому просторі України сектору домашньої освіти. Скористатися з неї можуть лише сім'ї з високими доходами, тому чинник домашньої освіти суттєвим чином на динаміку мережі дошкільних закладів освіти не впливає.

   Протягом 1990-2009рр. мережа дошкільних закладів скоротилася на третину (33,5%); чисельність дітей, які відвідують дошкільні заклади, — на 40,1%; показник охоплення дітей дошкільного віку зменшився з 57% у 1990р. до 37% на початок 2010р.

   Якщо  врахувати лише заклади, що реально працюють, то скорочення мережі дошкільних закладів становитиме 46,5%, зменшення місць у цих закладах — 51% (з 2,277 млн. у 1990р. до 1,117 млн. на початок 2010р.).

   Особливо  помітного скорочення зазнала мережа сільських дошкільних навчальних закладів. Кількість закладів зменшилася лише на 29,4%, але кількість місць у  них — на 53,7%; показник охоплення дітей впав більш ніж у два з половиною рази — із 43% до 16%.

     У містах кількість дошкільних навчальних закладів скоротилася на 37,8%; кількість  місць — вдвічі; показник охоплення дітей зменшився з 69% до 49%.

     Подібним  до ситуації в Україні є становище дошкільної освіти в Росії, де тенденція падіння показника охоплення теж до цього часу не подолана. Протягом 1995-2005 рр. він знизився з 55,5% до 54,9% , — залишаючись при цьому значно вищим, ніж в Україні.

     Розподіл  дошкільних навчальних закладів за формами власності

     Переважна частка дошкільних закладів перебувають у комунальній (58%) і колективній (40%) власності; держава утримує лише 7,4% закладів; приватні дошкільні заклади складають 2,3% загальної мережі.

     Заклади дошкільної освіти для дітей з особливими потребами

     За  даними Державного комітету статистики України, у 2004 р. працювали 183 заклади  дошкільної освіти компенсуючого типу для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку; в них перебували 16,2 тис. дітей. При цьому, в сільській місцевості не було жодного закладу компенсуючого типу.

Працювали також близько 4000 груп спеціального призначення, що охоплювали 58,1 тис. дітей.

 

2. ЗАГАЛЬНА СЕРЕДНЯ  ОСВІТА

     Згідно  з Конституцією України, повна загальна середня освіта є обов'язковою для всіх громадян держави. Законодавством України загальна середня освіта визнається обов'язковою основною складовою неперервної освіти.

     Загальна  середня освіта в Україні має  досить розвинуту інституційну мережу, що загалом здатна задовольнити освітні потреби дітей і підлітків шкільного віку. Створюються загальноосвітні заклади нового типу; скорочується кількість шкіл, що працюють у дві-три зміни; набувають поширення приватні школи. Водночас, близьким до критичного є стан середньої освіти на селі; скорочується мережа вечірніх шкіл за одночасного підвищення протягом останніх років числа учнів.

     З 1 вересня 2001р. в Україні розпочався перехід до 12-річної середньої загальної  освіти, що будується за триступеневим принципом: початкова, неповна та повна загальна середня освіта. Відповідно, загальноосвітні навчальні заклади поділяються на: заклади І ступеню (початкова школа; чотири роки навчання); II ступеню (основна школа; п'ять років навчання); III ступеню (старша школа; три роки навчання). Старша школа має функціонувати переважно як професійна, у якій незалежно від профілю реалізується в повному обсязі загальноосвітня підготовка.

     Мережу  загальної середньої освіти складають  загальноосвітні навчальні заклади  всіх типів і форм власності, у т.ч. для дітей і підлітків, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації.

     До  мережі загальної середньої освіти відносять також позашкільні  навчальні заклади, міжшкільні навчально-виробничі  комбінати та ті професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ) й вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації, які надають повну загальну середню освіту.

     Контингент  учнів загальноосвітніх навчальних закладів формується, як правило, з  дітей від 6 до 18 років, за винятком учнів  вечірніх (змінних) навчальних закладів.

     Розподіл  навчальних закладів за типами

     До  загальноосвітніх навчальних закладів належать заклади різних типів, їх класифікація і кількість, станом на початок 2000/2001н.р. наведені на врізці "Типи загальноосвітніх навчальних закладів ".

     Денні навчальні заклади складають  переважну більшість (близько 98,9%) загальноосвітніх навчальних закладів: станом на 2004/2005н.р., їх налічувалося 21 965.

     Відзначається стійка тенденція до зменшення частки денних навчальних закладів, що працюють у дві-три зміни: у 1990/1991н.р. вона становила 20%; частка учнів, які вчилися в дві-три зміни, скоротилася з 15% у 1990/1991н.р. до 8% у 2000/2001н.р.; 87% із них ведуть заняття в одну зміну; 13% — у дві або три зміни.

     У денних навчальних закладах працюють 572 тис. вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів складає 1:11,6.

     Вечірні (змінні) навчальні заклади становлять лише близько 1,1% загальної мережі загальноосвітніх навчальних закладів. Відзначається тенденція скорочення їх кількості за одночасного збільшення числа учнів. Як видно з діаграми "Вечірні (змінні) навчальні заклади ", мережа вечірніх шкіл скоротилася більш ніж удвічі; водночас, з 1998/1999н.р. число учнів зросло на 5,4%.

     У вечірніх (змінних) школах працюють 4600 вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів складає 1:25,4. Це більш ніж удвічі перевищує середній показник по Україні та показник денних шкіл.

     Заклади нового типу. До закладів нового типу відносять  гімназії, ліцеї, колегіуми та навчально-виховні  комплекси. Станом на початок 2000/2001н.р., їх налічувалося загалом 1832 одиниці, що складало 8,3% загальної кількості денних загальноосвітніх закладів. З 1995 р. мережа закладів нового типу демонструє досить високі темпи зростання: так, у 2003/2004 н.р. кількість гімназій зросла, порівняно з 1995/1996 н.р., майже вдвічі (зі 150 до 296), кількість ліцеїв — більш ніж удвічі (зі 138 до 283).

     Загальноосвітні навчальні заклади для дітей  з особливими потребами. Мережа шкіл для дітей з особливими потребами  налічує 402 заклади, що на дев'ять одиниць менше, ніж було на 1990/1991н.р. Число дітей, які навчаються в цих закладах, протягом 1995-2005 рр. залишається практично сталим — на рівні 68-69 тис.

     Розподіл  навчальних закладів за формами власності. Переважна більшість (99%) загальноосвітніх середніх навчальних закладів є державними; в них навчаються 6743,7 тис. учнів (99,7% загального числа); працюють 571,5 тис. (99,1%) вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів становить 1:11,8.

Більшість — 99,7% — державних загальноосвітніх навчальних закладів підпорядковані Міністерству освіти і науки України. Інші перебувають у підпорядкуванні різних міністерств, відомств та організацій.

     Сектор  приватних загальноосвітніх навчальних закладів складає лише 1% загальної мережі. Всі приватні заклади належать до денних; переважна більшість — до закладів нового типу.

     На  початок 2004/2005 н.р. налічувалося 229 приватних шкіл, у яких навчалися 20,3 тис. дітей і підлітків (0,3% загального числа учнів); працювали 5125 учителів (0,9% учительського корпусу загальноосвітніх навчальних закладів).

     Співвідношення  числа вчителів та учнів становило 1:4, що майже втричі перевищує показник денних державних навчальних закладів.

     Найбільша кількість приватних навчальних закладів — у Харківській (31), Одеській (29) областях; АРК (25); м.Києві (24); Дніпропетровській (23) та Донецькій (19) областях. Водночас, у Волинській і Тернопільській областях немає жодного приватного загальноосвітнього навчального закладу.

 

">3. ПОЗАШКІЛЬНА ОСВІТА

     Законодавством  України позашкільна освіта визнається складовою системи неперервної  освіти. Водночас, статистичні дані свідчать, що як інституційна мережа, так  і чисельність учнів позашкільних закладів освіти зменшуються; найбільш відчутного скорочення зазнає мережа тих закладів, діяльність яких потребує значних фінансових витрат і порівняно складного обладнання.

До позашкільних навчальних закладів належать різноманітні структури, що здійснюють освітню діяльність поза межами обов'язкової шкільної програми навчання.

     Станом  на початок 2005 р., в системі Міністерства освіти і науки України діяли 1497 закладів позашкільної освіти, в яких навчалися 1,2 млн. дітей і підлітків; Зокрема, в Малій академії наук, що має 25 територіальних відділень, — близько 30 тис.

     Протягом 1992-2004 рр. чисельність учнів закладів позашкільної освіти зменшилася майже на чверть (на 362,5 тис. осіб, або 23%).

     Крім  закладів позашкільної освіти Міністерства освіти і науки України, працює мережа шкіл естетичного виховання, підпорядкована Міністерству культури й мистецтв.

     Протягом 1990-2000 рр. мережа цих шкіл зазнала  не такого відчутного скорочення, як це сталося із закладами Міністерства освіти і науки: загалом, вона зменшилася лише на 12 одиниць (з 1533 у 1999р. до 1521 у 2000р.). Проте, чисельність учнів у школах естетичного виховання зменшилася так само значно — майже на 20%.

     Мережі  позашкільної освіти в Україні притаманна стійка тенденція до скорочення. Перш за все, вона характерна для структур, діяльність яких потребує складного обладнання. Останнє свідчить про те, що падіння кількісних показників системи позашкільної освіти зумовлюється, скоріше, не зменшенням соціальної потреби в цій складовій освіти, а недостатнім її фінансуванням.

 

4. ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНА  ОСВІТА

     Законодавством України професійно-технічна освіта визначається складовою системи освіти, яка забезпечує первинну професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації робітників.

     Мережу  професійно-технічної освіти складають  професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ). Фінансування ПТНЗ здійснюється з державного бюджету.

     Визначено три атестаційні рівні ПТНЗ: навчально-курсові  комбінати (І рівень); професійно-технічні училища (II рівень); вищі професійно-технічні училища та центри професійно-технічної освіти (III рівень). ПТНЗ присвоюють випускникам кваліфікацію "кваліфікований робітник". Випускники

акредитованих вищих професійних училищ III рівня можуть отримувати кваліфікацію "молодший спеціаліст"39.

     Переважну частку контингенту ПТНЗ становить молодь віком від 15 до 18 років, яка здобуває первинну професійну підготовку.

     З числа професійно-технічних закладів нового типу працювали 119 вищих професійних  технічних училищ і центрів професійно-технічної  освіти, що забезпечують високий рівень кваліфікації з технологічно складних, наукомістких професій; 11 центрів професійно-технічної освіти; три училища-агрофірми. 419 ПТНЗ здійснювали професійну підготовку та перепідготовку з робітничих професій незайнятого населення. Діяли понад 70 навчально-науково-виробничих комплексів за участю ПТНЗ.

     Відзначається також помітне підвищення рівня  працевлаштування випускників ПТНЗ. Це можна розглядати як свідчення  ефективності здійснених у системі  освіти заходів щодо приведення переліку професій, з яких здійснюються підготовка, до потреб сучасного ринку праці.

     Протягом  останніх років спостерігається  стійка тенденція до зростання у  загальній чисельності учнів  ПТНЗ абсолютного числа та частки дітей-сиріт і дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку.

5. ВИЩА ОСВІТА

     Законодавство України гарантує право громадян на отримання вищої освіти, в т.ч. безоплатне — в державних і  комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше49. Обов'язковість вищої освіти для громадян законодавство не унормовує.

     Вища  освіта побудована за ступеневим принципом (базова вища освіта та повна вища освіта) і забезпечується вищими навчальними закладами відповідного рівня акредитації. До вищих навчальних закладів належать технікуми, училища, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети. Розподіл вузів за рівнями акредитації, освітньо-кваліфікаційні рівні, який вони забезпечують, наведені у врізці "Структура вищої освіти".

     У поточному, 2001/2002н.р. в Україні працюють 983 вузи всіх рівнів акредитації і форм власності, що забезпечують навчання студентів за денною, вечірньою, заочною формами та екстерном50. Підготовка фахівців з вищою кваліфікацією здійснюється за 70 напрямами, що охоплюють понад 500 спеціальностей .

     ВИЩІ  НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ  І-ІІ РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ

     Вищі  навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації  впроваджені до структури вищої  освіти України замість колишніх середніх спеціальних закладів освіти — з метою приведення її у відповідність до структури освіти, яку рекомендують ЮНЕСКО, ООН та інші міжнародні організації.

     У розвитку мережі вузів цього рівня  акредитації з 1999р. спостерігаються  тенденції до збільшення кількісних показників. Високими є темпи зростання сектору вузів недержавної форми власності та сектору платного навчання в державних вузах.

     У 2004/2005 н.р., мережу вузів І-ІІ рівня  акредитації складають 665 навчальних закладів: 155 коледжів, 304 технікумів і 206 училищ. У навчальних закладах усіх типів навчаються 561,3 тис. студентів.

     Показник  чисельності студентів у розрахунку на 10 тис. населення скоротився, порівняно  з 1991/1992н.р., зі 142 до 115. Водночас, як видно  з діаграми "Вищі навчальні заклади  І-ІІ рівнів акредитації, кількісні показники системи цього рівня освіти протягом останніх років демонструють тенденцію до підвищення.

     Розподіл  вузів за формами  власності. Переважна більшість (88,3%; 587 одиниць) вузів є державними', в них навчаються 90,7% загального числа студентів (509 223 особи).

     Основну частку державних вузів становлять технікуми — 47,5% (279 одиниць); третину — училища (33,2%; 195 одиниць); 19,3% — коледжі (113 одиниць).

     Державні  вузи підпорядковуються більш ніж 20 центральним органам державної  влади та іншим структурам, що свідчить про значний рівень децентралізації управління.

     Вузи  недержавної форми власності  становлять лише 11,7% загальної мережі та охоплюють 9,3% загального числа студентів (52 тис. осіб). Водночас, динаміка зростання кількості недержавних вузів є досить сталою: протягом 1991-2002рр. вона зросла більш ніж втричі — з 23 до 78.

     Серед недержавних вузів переважають  коледжі — їх частка становить 53,8% (42 одиниці); майже третину становлять технікуми (32,1%; 25 одиниць); 14,1% — училища (11 одиниць).

     Конкурс на вступних іспитах до вузів І-ІІ рівнів акредитації є невисоким і має досить сталу тенденцію подальшого зменшення. У середньому, в 1990/1991н.р. він становив 1,91 (191 абітурієнт на 100 місць), у 2003/2004 н.р. - 1,35.

     Порівняно високим (1:1,52) був конкурс до закладів, що готують фахівців у галузі транспорту, зв'язку, права.

     Привертає увагу та обставина, що конкурс до закладів, що готують фахівців у галузі освіти, є одним із найнижчих (нижчими є конкурси лише до закладів, що готують фахівців для сільського господарства), і протягом останніх років демонструє сталу тенденцію подальшого зниження. Так, протягом 1999-2001рр. його динаміка виглядала наступним чином: 1,39/1,36/1,28.

     ВИЩІ  НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ III-IV РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ

     До  вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації віднесені: університети, академії, інститути, консерваторії.

     У поточному, 2004/2005 н.р. в Україні працюють 318 вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, у яких навчаються 1415 тис. студентів.

     Розподіл  вузів за типами.Мережу вузів вищих рівнів акредитації складають: 114 університетів; 62 академії; 140 інститутів і дві консерваторії. 49 вузів мають статус національних. Дев'ять університетів належать до класичних, тобто готують спеціалістів з усіх основних фахових напрямів.

     Привертає увагу досить велика кількість університетів в Україні, що перевищує показники окремих розвинутих держав з усталеною системою вищої освіти. Так, у Франції нараховується 83 університети; в Канаді — 96. У Польщі за приблизно такої ж, як і в Україні, кількості вузів, уншерситетш лише 15.

     Розподіл  вузів за формами  власності. Переважну частку (70,8%) загальної кількості вузів вищих рівнів акредитації становлять державні (225 одиниць). У складі державних вузів: 57 академій, 106 університетів, 60 інститутів, дві консерваторії.

     Кількість вузів недержавної форми власності  становить 93 одиниці, що складає 29,2% загальної кількості. Серед недержавних вузів — п'ять академій, вісім університетів, 80 інститутів; у них навчаються 145,9 тис. студентів, або 9,4% загального числа.

     Динаміка  розвитку мережі державних і недержавних вузів свідчить, що після досить стрімкого росту, що припав на 1994-1999рр., мережа як державних, так і недержавних вузів фактично стабілізувалася.  
 
 

ВИСНОВКИ

     Статистичні показники стану української освіти висвітлюють її суперечливий і нерівномірний розвиток. Освітня система демонструє загалом позитивні тенденції розвитку. Зростає частка закладів нового типу, загальний рівень кадрового забезпечення освітнього процесу залишається високим. Активно розвивається система вищої освіти, зростає чисельність студентів, диверсифікуються форми власності та джерела фінансування освіти. Паралельно з поступовим переходом на державну мову навчання враховуються мовні потреби національних меншин у місцях їх компактного проживання.

     Водночас, ці позитивні тенденції спостерігаються переважно на двох напрямах: по-перше, там, де освітні послуги можуть бути не лише самоокупними, але й рентабельними — вища освіта, невеликий сектор загальної середньої освіти; по-друге, там, де активно діє міжнародна допомога та особиста підприємливість громадян — міжнародні обміни, проекти та програми.

     На  тих же напрямах, де освітні послуги  не є рентабельними, але потребують відчутних витрат, відзначаються  тенденції іншого характеру — скорочення мережі, брак кадрового забезпечення, який завжди є найточнішим індикатором браку коштів.

     Поза  сумнівом, прихід до освітньої системи  коштів з-поза державного бюджету є  позитивним чинником, що в період трансформаційної кризи сприяв утриманню українською освітою її традиційно міцних позицій. Водночас, ці позиції утримувалися, не в останню чергу, за рахунок нижчих ступенів освіти — дошкільної, загальноосвітньої, позашкільної, професійно-технічної. Саме ці, початкові, базові ступені неперервної освіти зазнали і зазнають відчутних втрат. Кілька років — і хвиля недофінансованої освіти нижчих ступенів досягне вищих. У поєднанні з демографічним провалом, котрий чекає Україну, вона здатна призвести до значних негативних наслідків. Попередити їх можна лише дійсною зміною пріоритетів державної політики — стосовно освіти загалом і її базових ступенів зокрема.  

     ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Закон України "Про вищу освіту" від 17.01.2002 № 2984-ІІІ (зі змінами і доповненнями ) // Офіційний сайт Верховної Ради України.
  2. Закон України "Про дошкільну освіту" від 11.07.2001р. № 2628-ІП (зі змінами і доповненнями ) // Офіційний сайт Верховної Ради України.
  3. Закон України "Про загальну середню освіту" від 13.05.1999 № 651-XIV (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України.
  4. Закон України "Про освіту" від 23.05.1991 року № 1060-ХІІ (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України.
  5. Галузяк В. М., Сметанський М.І., Шахов В.І. Педагогіка. – Вінниця, 2001. – 200 с.
  6. Фіцула М.М. Педагогіка. – К., “Академія”, 2000. – 544 с.
  7. Онишків З.М. Основи школознавства. – Тернопіль, 1996. – 104 с.