Система пенсійного забезпечення населення і шляхи її реформування

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ 

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ 
 
 

Кафедра економічної теорії 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА 

з основ  економічної теорії, мікроекономіки

та макроекономіки 
 

на тему №12 „Система пенсійного забезпечення населення

і шляхи  її реформування” 
 
 
 
 
 
 

студентки денної форми навчання

6 групи II курсу,

ФЕМП

Ніколаєвої  І.М.  

Науковий  керівник:

доц., кандидат економічних наук

Головко Людмила Степанівна 
 
 
 
 
 

Київ 2005

Зміст 

Вступ 
 

     Дана  курсова робота присвячена вивченню системи  пенсійного забезпечення населення, її проблем  та шляхів реформування.

     Об’єктом  дослідження являється система пенсійного забезпечення населення як елемент соціального захисту та основна ознака сучасної ринкової економіки.

     Предметом дослідження є  вивчення структури  пенсійного забезпечення населення та її зміна  відповідно до соціальних і економічних  умов та факторів в  країні.

     Метою дослідження даної курсової роботи є всебічно розкрити структуру системи пенсійного забезпечення населення, вивчити її проблеми, обґрунтувати необхідність та шляхи її реформування, перспективи для України.

     Проблема  системи пенсійного забезпечення населення  в наш час є актуальною і в Україні, і в інших країнах світу. Причиною є, по-перше, перехід нашої держави до ринкових механізмів господарювання, в яких соціальний захист населення та їх добробут є головною ознакою, а також економічна криза 90-х років, яка помітно вплинула на матеріальне становище переважної більшості населення країни. Різке падіння рівня життя значних верств населення супроводжувалось загальною кризою системи соціального захисту, яка виявилася непристосованою до нових економічних умов. Таким чином, в найгіршому становищі опинились групи населення, які потребували першочергового захисту з боку держави. До такої категорії потрапили і пенсіонери, що втратили всі заощадження, накопичені за період трудової діяльності, і стали отримувати пенсійні виплати на рівні, недостатньому для забезпечення найнеобхідніших життєвих потреб. Особливо гостро відчули всі негаразди перехідного періоду особи старших вікових груп, які повністю втратили працездатність, а отже, і можливість отримання додаткового до пенсії доходу. Отже, бідність осіб похилого віку стала ознакою сьогодення і вийшла на перший план серед проблем загальнодержавної політики держави.

       По-друге, у більшості  країнах Західної  Європи, в тому  числі і в Україні,  помітним стає  значне старіння  нації, що зумовлює  певні диспропорції  в пенсійному забезпеченні, адже воно залежить  від співвідношення кількості працюючих та пенсіонерів. По-третє, в деяких країнах існує проблема фінансування пенсійних виплат. Важливим також є те, що пенсійна система відіграє важливу роль в економічному житті країни - впливає на попит на товари й послуги, а також на матеріальний добробут багатьох сімей. Якщо пенсії ефективно захищатимуть людей від бідності, значно зменшаться державні витрати на програми соціальної допомоги. Взагалі, турбота про громадян похилого віку займає центральне місце в державній політиці багатьох країн і її актуальність стає дедалі гострішою з огляду на скорочення народжуваності. А рівень і якість пенсійного забезпечення - важлива складова економічного та соціального становища країни. Це також є умовою переходу України до соціально орієнтованої ринкової економіки.

     Актуальністю  даної теми є і  те, що, в силу даних  проблем, питання  про реформування системи пенсійного забезпечення населення  сьогодні гостро стоїть у багатьох країнах  світу, в тому числі  і в Україні. Для  кожної держави можна запропонувати кілька її варіантів, але остаточний вибір залежатиме від конкретної політичної, економічної й демографічної ситуації. Важливим є враховувати приклади реформування пенсійної системи інших країн, щоб не допустити помилок, які можуть вплинути на подальший розвиток країни.

     Тому, з’ясування сучасного  стану системи  пенсійного забезпечення, її недоліків є  важливою умовою недопущення  помилок в майбутньому, запорукою розвитку економіки та соціального  захисту і, головне, умовою для переходу України до соціально орієнтованої ринкової економіки.  
 

1. Пенсія: економічна  та соціальна сутність 

      Розглядаючи економічну та соціальну сутність категорії  „пенсія”, перш за все необхідно  проаналізувати історичне підґрунтя  її виникнення.

        Пенсійну політику слід розглядати у розрізі тих політичних і соціально-економічних тенденцій, які відбуваються і відбувалися у суспільстві.

      Як  відомо пенсія є ключовим елементом  соціального захисту населення. А вперше про необхідність створення  такої системи було викладено  в теорії неоліберального напряму німецької економічної теорії, засновником якої справедливо вважається Вальтер Ойкен, який створив школу, що в подальшому отримала назву фрейбурзької. До неї увійшли такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бьом, А. Рюстов, Л. Мікш, К.Манер, Л. Ерхард та інші.

     Ойкен розрізняв два „ідеальних типи” господарства: центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство, тобто класифікував їх, відштовхуючись від способу управління господарським процесом, форми координації діяльності окремих господарських одиниць. Ойкен визнає що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності хоча й сприяє економічному прогресу суспільства однак суперечить принципу соціальної справедливості який може забезпечити лише центрально-керована система побудована на основі суспільної власності. Тому, він вважає, що в умовах ринкової економіки вирішення цієї проблеми повинна взяти на себе держава яка може впливати на соціальну сферу, беручи участь у розподілі суспільного продукту звичайно в тих межах що не зумовлюють порушення економічного порядку. Така діяльність держави забезпечить поєднання переваг двох різних типів господарств.

     Теорія "соціально-ринкового  господарства" Ойкена мала своїм вихідним пунктом протиставлення ринкового господарства центральне керованому господарству. Основними засадами цієї теорії як економічного порядку є доповнення конкурентної ринкової економіки соціально спрямованим втручанням сильної держави.

     Розвиток  неоліберальної теорії вільного ринкового господарства пов'язаний з ім’ям Мюллера Армака, який вперше сформулював ідею створення „соціально-ринкової” економіки. За його визначенням це така економічна система в межах якої принцип свободи ринку поєднується з принципом соціальної рівності, коли досягнення ринкового господарства приносять користь усім членам суспільства. Економічна політика держави повинна полягати в збереженні конкуренції та забезпеченні вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики, тобто створюване ринковим господарством багатство розподіляється під контролем держави. Отже складовими соціально орієнтованого ринкового господарства є конкурентна ринкова економіка, заснована на приватній власності та держава, що за допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

     Найважливішим інструментом державного втручання  в процес перерозподілу, за визначенням  Мюллера Армака, є оподаткування, яке регулюється відповідно до економічної ситуації. Все це повинно бути узгодженим з основною метою державного управління - проведенням соціально орієнтованої політики. Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Видатки держави на соціальні потреби, на його думку, повинні бути цілеспрямованими, тобто відповідати двом вимогам - соціальному вирівнюванню та стимулюванню ініціативи. [28]

     Людвіг  Ерхард, професор, політик-практик, вчений-економіст, вважав, що соціальний добробут повинен будуватися на міцній економіці. Тому в Німеччині ним були зроблені певні економічні кроки на шляху до створення соціально орієнтованої ринкової економіки, які спричинили швидкі темпи відновлювання виробництва, спад безробіття, збільшення виплати держави на соціальні потреби. Тому, економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів, зросли їх обсяги та конкурентна спроможність.

     Державне  втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та непрямим впливом, що не завдавав шкоди вільно функціонуючому ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери. Тому, становлення соціально-ринкової економіки в Німеччині відбулось у короткі строки і привело до зростання народного добробуту.

       Отже, необхідність створення соціально орієнтованої ринкової економіки, яка передбачає доповнення конкурентної ринкової економіки соціально спрямованим втручанням сильної держави, зумовлює появу нової економічної категорії „пенсія”.

     Іншою причиною появи пенсії є проблема нерівномірного розподілу доходів. Як відомо сукупні доходи сімей формуються з різних джерел (заробітна плата, рента, дохід від підприємницької діяльності, трансфертні виплати), які є нерівномірними. Ступінь нерівності у розподілі доходів ілюструє крива Лоренца (Див. Додаток 1). Чим більше відхилення кривої АВС від АС, тим більша нерівність у розподілі доходів в країні. У випадку рівномірного розподілу багатства суспільства серед громадян держави кожний процент населення володіє одним процентом багатства суспільства (Пряма АС). Така ситуація характерна для початкових стадій розвитку суспільства. Намагання його дотримувати у різних варіантах у ХХ столітті призвело до кризового стану у багатьох країнах світу (СРСР, Китай та ін.). У цих країнах дуже незначна група „правлячої верхівки” потопала у розкоші, а основна маса населення мала не дуже високий рівень життя. Взагалі, основними причинами диференціації в доходах є: відмінності в освіті та особистих здібностях; нерівномірний розподіл економічних ресурсів; відмінності у становищі на ринку; різне ставлення до ризику; наявність зв’язків або дискримінацій; різниця у відношеннях власності та ін. Деякі категорії населення (інваліди, діти-сироти, інваліди з дитинства, люди похилого віку) взагалі не мають доходу. Тому виникла необхідність створення системи соціального захисту (до якої входять пенсії та інші трансфертні платежі), створення прогресивної шкали оподаткування, за допомогою чого держава сприяє зменшенню диференціації доходів між окремими сім’ями. Важливою проблемою регулювання нерівномірності розподілу доходів є визначення оптимального співвідношення між економічною ефективністю та соціальною справедливістю, оскільки значне втручання держави у перерозподіл суспільних доходів знижує стимули до підприємницької продуктивної діяльності одних членів суспільства та породжує споживацькі настрої в інших. [12, ст.321-323] 

      Отже, пенсія – це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа у випадку досягнення нею пенсійного віку або визнавши її інвалідом, або отримують члені її сім’ї (що передбачено Законом України „Про загальнообов’язкове пенсійне страхування”).

      Відповідно  до Закону України „Про пенсійне забезпечення”, існують такі види пенсій:

А) трудові  пенсії:

• за віком;
• за інвалідністю;
• у випадку втрати годувальника;
• за вислугою років;

Б) соціальні  пенсії.

      На  соціальну пенсію мають право всі непрацездатні громадяни при відсутності права на трудову пенсію. [3]

      На  відміну від трудових пенсій, розмір яких визначається пропорційно тривалості стажу і розміру заробітної плати, а також умовами праці, під  час визначення розміру соціальних пенсій враховується лише соціальна незахищеність громадян і наявність умов, за яких призначається соціальна пенсія. Така пенсія призначається без врахування доходу і вона фінансується за рахунок коштів Пенсійного фонду, який формується переважно за рахунок обов’язкових страхових внесків працюючих осіб і обов’язкових відрахувань від фонду заробітної плати підприємств, установ, організацій. А це означає, що соціальні пенсії виплачують за рахунок коштів, призначених для виплати трудових пенсій. [22. ст.25-26]

      Пенсія є основною категорією та основним елементом соціальної політики держави. Соціальна політика – це діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні; це система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання. В конституції України закладено право громадян на соціальний захист (див.Додаток 2). Соціальна політика включає:

• правове забезпечення соціального захисту населення;
• прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);
• соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;
• впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;
• створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
• державний вплив на ціни та ціноутворення;
• обов’язкове соціальне страхування в різних формах;
• пенсійне забезпечення;
• підготовка та перепідготовка кадрів та ін. [11 ст..161-167]

     Отже, держава за допомогою пенсій може впливати на соціальне становище  суспільства, що є основним у соціально  орієнтованій ринковій економіці, до якої прагнуть всі країни світу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   2. Моделі та економічні  джерела пенсійного  забезпечення в  ринковій економіці 

      На  відміну від інших економічних  систем, в ринковій економіці посилюється  соціальна спрямованість державного регулювання і система пенсійного забезпечення населення відіграє важливу роль у розподілі доходів суспільства.

      Поява пенсійного страхування та пенсійного забезпечення нерозривно пов'язані зі створенням нового класу працівників — класу найманих робітників, які залежать від регулярної виплати заробітної плати як єдиного джерела існування. З перетворенням робочої сили в товар та відповідно заробітної плати в основне джерело існування для багатьох членів суспільства, виникає особливий вид соціальної незахищеності — висока вірогідність (ризик) матеріальної  незабезпеченості  внаслідок  втрати заробітку. Причому ризик має соціальний характер, оскільки в основному визначається соціальними умовами та не залежить (або недостатньо залежить) від кожної окремої людини.

      Перед системою пенсійного забезпечення стоять три головні цілі:

• захист від бідності при настанні пенсійного віку;
• надання гарантованого доходу по завершенні трудової діяльності, розмір якого становить певну суму, пропорційну сумі заробітку;
• захист цього доходу від наступного зниження реального рівня життя внаслідок інфляції.

      На цій основі виникла трирівнева модель пенсійного забезпечення населення, що визнана Світовим банком як найбільш справедливою і яка характерна для соціально орієнтованої ринкової економіки. Вона складається з трьох частин:

1. солідарна система означає, що платник податків вносить кошти в загальний фонд, а виходячи на пенсію отримує мінімальну, але гарантовану соціальну допомогу. Така система базується на принципі солідарності, тобто працююче покоління утримує пенсіонерів, а коли нинішні працюючі вийдуть на пенсію, то їх утримуватимуть ті, хто перебуватиме на той час у працездатному віці. Солідарна система виконує функцію запобігання бідності серед осіб похилого віку. Але у промислово розвинутих країнах така система забезпечує дуже невисокий рівень пенсій порівняно із середнім розміром заробітної плати (у США, наприклад, пенсія на підставі солідарної системи становить близько 35% від середнього доходу за весь час роботи до виходу на пенсію і ставка обов'язкових відрахувань роботодавців до державної пенсійної системи становить лише 12,5%). Невеликі виплати змушують населення здійснювати індивідуальні пенсійні заощадження. Тому виникла система обов’язкового накопичення;
2. система обов'язкового накопичення означає, що кожен працівник зобов'язаний певну частину заробітку в обов'язковому порядку відкладати на старість і сплачувати в накопичувальний пенсійний фонд. Завдяки цьому працівник після досягнення пенсійного віку буде одержувати додаткову пенсію із обов'язкової накопичувальної системи (залежно від суми, що накопичена ним на рахунку) разом з виплатами із солідарної системи. При цьому держава виступає гарантом збереження зроблених працівником внесків;
3. система добровільного накопичення розрахована на осіб, які готові здійснювати добровільні додаткові грошові відрахування з метою отримання додаткового джерела доходу після виходу на пенсію.

      З-поміж  перших країн світу, які запровадили  солідарну пенсійну систему на зламі  ХІХ-ХХ ст., були Німеччина, Англія, Франція  та Швеція, а згодом Чехословаччина і Румунія. За межами Європи першими такі самі пенсійні системи у 20-х роках заснували три латиноамериканські країни — Чилі, Аргентина і Уругвай. У США лише в 1935 році президент Ф.Рузвельт підписав „Закон про соціальне забезпечення”. У СРСР пенсійну систему було запроваджено ще з перших років радянської влади.

     Спочатку  солідарна система набула значного поширення в країнах Європи та американського континенту. Але нині через старіння націй більшість країн Європи зіткнулися з неможливістю подальшого пенсійного забезпечення за цією системою. Водночас низка країн Південно-Східної Азії та Африки з самого початку запровадили накопичувальні системи державного пенсійного забезпечення. В останнє десятиріччя XX століття у світі все більшої популярності набрала комбінована (змішана) система пенсійного забезпечення - частину пенсії виплачує держава за солідарною системою, а частину - за рахунок пенсійних накопичень.

     Тому  у кожній країні сформувалася своя особлива модель системи пенсійного забезпечення. Розглянемо ті, що мають низку цікавих особливостей.

     У Чилі в 1980 році було здійснено пенсійну реформу, спрямовану на перетворення солідарної системи пенсійного забезпечення на накопичувальну. Було дозволено створювати компанії для керування приватними пенсійними активами. Пенсійні внески сплачуються лише працівниками (10% від зарплати). Розміри пенсій залежать від суми сплачених внесків та нарахованого інвестиційного доходу. Основною перевагою чилійської моделі стало розумне й ефективне інвестування пенсійних коштів приватними фінансовими компаніями порівняно з нижчими ставками доходу від державних інвестицій. У Чилі кошти пенсійних фондів становлять 40% ВВП. Чилійський досвід перетворення пенсійної сфери багато дослідників визнають прикладом найбільш вдалої та ефективної реформи. Приклад Чилі наслідувала також низка інших країн Латинської Америки (Уругвай, Аргентина, Колумбія, Перу, Болівія, Сальвадор), що зіткнулися з неплатоспроможністю розподільчих пенсійних систем, та Мексика.

     В Японії система соціальних пенсій була запроваджена під час другої світової війни - в 1942 р. У 1994 р. парламент затвердив розроблений урядом закон про часткову та поступову зміну звичайного пенсійного забезпечення громадян по старості: пенсійний вік до 2013 р. поступово підвищується з 60 до 65 років; для осіб, які бажають піти на пенсію у віці 60-64 років, пенсія по старості встановлюється в половинному розмірі від звичайної; звичайна пенсія в повному обсязі починає виплачуватися їм після досягнення 65-річного віку; пенсійні страхові внески не мають перевищувати в майбутньому 30% місячного заробітку; надалі страхові пенсійні внески нараховуватимуться не із загального заробітку, а із суми, що залишилася після сплати податків; передбачено підвищення розмірів внесків на 2,5% один раз на п'ять років.

     У Малайзії ставка відрахувань становить 15% для роботодавців і 12% - для працівників. Ці відрахування збираються до спеціального Ощадного фонду працюючих, який здійснює одноразову виплату всієї суми після виходу працюючого на пенсію. Подібні ощадні фонди функціонують в Індії, Індонезії, Непалі, Гамбії та Замбії.

     У Китаї є одне обмеження: пенсійна система поширюється тільки на державних чиновників, менеджерів та осіб, зайнятих у промисловому виробництві. Селяни, яких у КНР переважна більшість, пенсії не отримують. У результаті кількість китайських пенсіонерів, з урахуванням понад мільярдного населення, зовсім невелика. Їх налічується близько 29 мільйонів чоловік. Проте розмір пенсії, яку вони отримують, дуже високий, він сягає 70% рівня зарплати на момент виходу на пенсію.

     У Швеції пенсійна система (1999р.) є багаторівневою (солідарна, обов'язкова накопичувальна система та добровільна). Сумарна ставка пенсійних відрахувань становить 18,5%, з них 16% - внесок до розподільчої системи і 2,5% - внесок до накопичувальної системи. Пенсійний вік для чоловіків і для жінок - 65 років, хоча деякі можуть отримувати часткову пенсію з 60 років. Більшість країн колишнього соціалістичного табору взяли за основу саме шведську пенсійну модель.

     В Угорщині на додаток до внесків, що сплачуються до зменшеної солідарної системи, також перераховуються кошти до приватної пенсійної системи з визначеними внесками та інвестуються від імені їх платників.

     В Латвії запроваджено умовно-накопичувальні рахунки. При виході на пенсію виплати мають складатись з остаточної суми внесків та нарахованого на них інвестиційного доходу. Реальне інвестування пенсійних коштів в економіку не проводиться, але за використання грошових коштів платників - внесків, уряд нараховує номінальну ставку інвестиційного доходу.

     У Польщі - запроваджено багаторівневу систему. Від працівників вимагається сплачувати 7,3% їх заробітку до приватного пенсійного фонду, який вони самостійно обирають. Ці внески потім інвестуються, а накопичений залишок коштів на рахунку перетворюється при виході на пенсію в довічну ренту (щомісячні виплати). Пенсійний вік - 62 роки. Обмеження для внесків встановлено на рівні 250% середньої зарплати.

     В Росії пенсійна система складається з базової пенсії для всіх громадян, а також додаткових пенсійних виплат, які формуються за рахунок номінального і реального інвестування внесків. [29]

     Отже, кожна країна має свою особливу модель пенсійного забезпечення, яка створюється відповідно до умов розвитку їхньої економіки. Але найбільш вдалою та ефективною моделлю вважають чилійську - розумне й ефективне інвестування пенсійних коштів приватними фінансовими компаніями порівняно з нижчими ставками доходу від державних інвестицій.

      Для системи пенсійного забезпечення в  соціально орієнтованій ринковій економіці важливим моментом є її економічні джерела. Адже від надходжень до пенсійного фонду залежить соціальне становище в суспільстві та виплата самих пенсій. Тому якщо пенсійний фонд відчуває дефіцит ресурсів - в країні існує заборгованість з виплат пенсій, що призводить до соціального напруження в країні.

      В залежності від рівнів системи пенсійного забезпечення, можна розподілити: економічні джерела Пенсійного фонду, Накопичувального фонду та Недержавних пенсійних фондів.

     Основними економічними джерелами Пенсійного фонду є внески, нараховані на фонд заробітної плати, що сплачуються роботодавцями від імені їхніх працівників, і внески самозайнятих осіб; страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, крім частини внесків, які направляються до Накопичувального фонду; інвестиційний дохід; засоби державного бюджету і цільових фондів, які перераховуються до Пенсійного фонду; благодійні внески юридичних та фізичних осіб; кошти від центральних і місцевих органів влади, інших соціальних фондів і певних підприємств для проведення виплат від їхнього імені; банківські позики; внески до пенсійної системи від ООН. Засоби Пенсійного фонду не оподатковуються.

      Економічними  джерелами Накопичувального фонду є страхові внески застрахованих осіб; інвестиційних дохід; суми від фінансових санкцій, що нараховуються за порушення законодавства. Сукупний інвестиційний дохід формується за рахунок прибутку, який отримується від інвестування пенсійних активів в цінні папери; відсотків, які нараховуються на пенсійні активи, розміщенні на банківських депозитних рахунках; та від інших видів інвестування. Засоби Накопичувального фонду є власністю застрахованих осіб, які робили страхові внески в цей фонд.

      Економічними  джерелами Недержавних пенсійних фондів є добровільні внески населення, які мають можливість і бажання після досягнення пенсійного віку разом виплатами з солідарної та обов’язкової систем отримувати додаткові кошти з Недержавних пенсійних фондів; прибуток від інвестування цих внесків.