Соціальні еліти як предмет філософського дослідження у працях Вільфредо Парето і Роберта Міхельса
«Соціальні еліти
як предмет філософського
Роберта Міхельса»
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. Дослідження феномену
соціальних еліт у науковій традиції Вільфредо
Парето………………………………………………………………
- Теоретико – методологічні засади теорії еліт Вільфредо Парето……... 5
- Теорія циркуляції еліт………………………………………………...…... 9
РОЗДІЛ 2. «Теорія олігархії
і розуміння феномену соціальних
еліт у науковій спадщині Роберта Міхельса»……………………………………………..….
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….…23
ВСТУП
Актуальність дослідження пов’язана із філософським осмисленням феномену соціальних еліт. Раніше дослідження такого типу носили політологічний або економічний характер. Тема є абсолютно не вивченою у вітчизняній традиції, що пов’язано з відсутністю будь-яких критичних праць та першоджерел, перекладених українською мовою. Важливим є нове розуміння терміну «еліта» в соціальному житті і її універсальна роль в сучасному суспільстві. Тема є цікавою для дослідження окрім галузі філософії в політології, психології, соціології, економіці.
Об’єкт дослідження: дослідження феномену соціальних еліт у науковій традиції В. Парето і Р. Міхельса.
Предмет дослідження: філософське осмислення феномену соціальних еліт у творчості В. Парето і Р. Міхельса.
Мета дослідження: з’ясувати зміст філософського осмислення феномену соціальних еліт у творчості В. Парето і Р. Міхельса.
У відповідності з метою дослідження ставляться такі завдання:
- По-перше, з’ясувати основні принципи виникнення, існування і діяльності еліт;
- По-друге, проаналізувати способи управління суспільством, виділені в працях В. Парето і Р. Міхельса;
- По-третє, проаналізувати запропоновані авторами класифікації еліт і виділити найбільш характерні риси цих класифікацій, які відрізняють одного автора від іншого.
Методи дослідження: порівняння, синтез, узагальнення.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що по-новому розглянуто питання еліт у двох різних наукових традиціях – В. Парето і Р. Міхельса. Важливим є здійснене не політологічне, а філософське осмислення поставлених завдань. Труднощі пов’язані з відсутністю виданих та перекладених першоджерел і критичних матеріалів українською мовою.
Практичне значення дослідження: філософське осмислення феномену «соціальних еліт» є лише початком дослідження цієї теми в Україні. У подальшому, з перекладом першоджерел і критичної літератури українською мовою, коло досліджених проблем у науковій традиції повинно розширитися.
Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел із 21найменувань. Загальний обсяг – 24 сторінки.
РОЗДІЛ 1. ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНУ СОЦІАЛЬНИХ ЕЛІТ У НАУКОВІЙ ТРАДИЦІЇ ВІЛЬФРЕДО ПАРЕТО
1.1 Теоретико-методологічні засади теорії еліт
Вивчення проблеми еліт для Вільфредо Парето не є остаточною і головною метою. Це частина ширшого завдання – дослідження «стійкості суспільства».
У своїй праці «Компендиум по общей социологии» автор розглядає суспільство не як однорідне угрупування, він визнає, що люди відрізянються один від одного і в будь-якій сфері діяльності кожного індивіда наділяють певним індексом, що характеризує його професійні можливості в даній ситуації. Водночас мова йде не про потенційні, а про фактичні можливості людини.
Для свого дослідження автор поділяє суспільство на класи, але має на увазі, що ці вони не мають чітких меж між собою - це потік, де все взаємопов’язане. І, звичайно ж, не існує жодних екзаменів, які б визначали місце людини в таких угрупуваннях – це лише соціальні «ярлики». Найбільше його цікавить клас людей, які мають найвищі показники в своїй галузі діяльності, його Парето і називає «елітою». Таким чином, еліта – це просто об’єктивно кращі в своїй галузі. "Может быть аристократия святых или аристократия разбойников, аристократия ученых, аристократия преступников и т.п." [14, С.103]. Відповідно клас еліти автор розмежовує на два протилежні підкласи: правлячої еліти та тих, хто не має жодного відношення до управління. У цьому випадку важливі лише ті якості індивіда (Парето називає талантом), які він може максимально застосувати для вирішення проблеми.
Синонімами до терміну «еліта» автор використовує «панівний клас», «аристократія», «вищий прошарок».
«Характерные черты представителей правящей элиты: высокая степень самообладания; умение улавливать и использовать для своих целей слабые места других людей; способность убеждать, опираясь на человеческие эмоции; способность применять силу, когда это необходимо». [3, С. 11]
Підсумовуючи, автор виокремлює дві страти населення:
- «Низшая страта, т.е. класс, не являющийся элитой (здесь его возможное влияние на управление не рассматривается);
- Высшая страта, класс избранных, т.е элита,состоящая в свою очередь, из двух частей: правящей элиты и неправящей». [14, С.309]
На мою думку, означення «вищої страти», яке наводить Вільфредо Паретто є універсальним для будь-якого суспільства, адже кожне нам відоме – є суспільством нерівностей, а еліти існують у всіх суспільствах, незалежно від форми правління.
І водночас, наскільки точними ми є, коли говоримо про «еліти»? Чи існують певні екзамени для визначення твоєї приналежності до певного класу чи це просто соціальні «ярлики»? Парето пише про те, що люди використовують ярлики, етикетки за допомогою яких визначають місце людини в соціальних класах. Але цей процес не є ні калькованим, ні здійсненим навмання. Коли мова йде про людину, яка працює в певній галузі і є в ній професіоналом, до соціальних ярликів слід додати екзамени, які підтверджують її приналежність до певного класу. Хоча іноді трапляються люди, які змогли заняти такі посади за відсутності якостей, що відповідають певному «ярлику». Парето наголошує, що найбільше таких парадоксів зустрічається в сфері управління.
Автор пише: «Помимо прочего, во всех упомянутых выше областях человеческой деятельности отличительный ярлык добывает себе сам претендент непосредственно, в то время как в элите часть ярлыков наследуется. Это относится, например, к ярлыкам, сообщающим о наличии богатства. В былые времена среди части правящей элиты они нередко передавались по наследству…» [14, С.309-310] Така тенденція зберігається і сьогодні. Сучасна еліта (якщо дотримуватися поглядів Парето) формується на основі фінансового капіталу або ж отримує цей титул у спадок. Таким чином, першопочаткове визначення еліти починає викривлюватися і все менше відповідає суті.
Рахшмир аналізує процес зміни ціннісних орієнтирів, що приписувався терміну «еліта», описаний в роботі Парето так: «Если прежде он применялся главным образом к верхам правящего класса, к необычайно одаренным людям, то теперь Парето готов распространить его на все сферы жизни и деятельности, на самые разнообразные группы людей…» [20, С.56] Водночас сам В. Парето зазначає: «Если бы аристократии среди людей напоминали отборные породы животных, в течение долгого времени воспроизводящих примерно одинаковые признаки, история рода человеческого полностью отличалась бы от той, какую мы знаем». [14, С.458]
Парето аналізує ще один цікавий факт: незалежно від того, що є соціальною одиницею, «родинні ярлики» стають спадковими, без зв’язку з особистими показниками людини. «Там, где социальной единицей является семья, принадлежащий главе семьи ярлик распространяется и на ее членов… В наших обществах социальной единицей является индивид, но места, которые индивиды занимают в обществе, приносят пользу также для их жен, детей, родственников, друзей.» [14, С.310]
Суспільства відрізняються природою власних еліт, особливо еліт, що управляють. «Эти элиты свойственны так называемым демократическим режимам, которые Парето именовал плутодемократическими.» [1, С. 454] Він зазначає це, бо вважає, що напівдемократичними режимами керують еліти, які частіше користуються хитрістю, ніж силою.
Парето стверджує надалі, що привілейована меншість утримує власні позиції, поєднуючи силу та хитрість. Арон пише: «Если хитростью называть все средства убеждения, я решительно признаю, что он прав. Как иначе мог бы человек командовать большинством, не используя силы или не убеждая его в необходимости повиновения? Формула, согласно которой меньшинства правят с помощью силы или хитрости, несомненна при условии придания обоим терминам довольно неопределенного значения.» [1, С.476] Якщо еліта не здатна застосувати силу або хитрість, то вона вимушена поступитися місцем іншій, яка в змозі це зробити.
Автор «Трактата по общей социологии» вже на сторінках робить висновок щодо «теорії еліт»: "Если правящий класс не в состоянии использовать силу, необходимо, чтобы он уступил место тому классу, который может применить силу и знает, как это сделать". [14, С. 314]
«Всякая элита, не готовая сражаться в защиту своего положения, находится в полном упадке, ей ничего не остается, кроме как уступить свое место другой элите, обладающей мужеством, которого ей недостает. Если элита воображает, будто провозглашенные ею гуманные принципы применят к ней самой, это чистая мечтательность: победители прожужжат ей уши неумолимыми словами: «горе побежденным» [14, С. 458]
Мабуть, звідcи теза В. Парето: «История – это кладбище аристократий».
1.2 Теорія циркуляції еліт
Як правило, між елітою й іншою масою населення постійно відбувається обмін: частина еліти переміщується в нищий прошарок, а найбільш здатна частина з нищого – поповнює склад еліти. Цей взаємопов’язаний процес Парето і називає «циркуляцією еліт». Завдяки циркуляції еліта безперервно знаходиться в стані трансформації.
«Циркуляция элит функционально необходима для поддержания социального равновесия. Она обеспечивает правящую элиту необходимыми для управления качествами. Но если элита оказывается закрытой, т. е. циркуляция не происходит или происходит слишком медленно, это приводит к деградации элиты и ее упадку. В то же время в низшем слое растет число индивидов, обладающих необходимыми для управления чертами и способных применить насилие для захвата власти. Но и эта новая элита утрачивает способность к управлению, если она не обновляется за счет представителей низшего слоя». [3, С.83 ]
Розглядаючи девіації, Вільфредо Парето каже, що їх можна було б не враховувати в двох випадках:
- Коли девіація є малосуттєвою і її можна було б не враховувати;
- У деяких випадках, коли всередині системи все залишається практично незмінним, тобто, коли майже або взагалі не змінюється пропорція між класом вцілому і людьми, які мають «ярлик», але не мають йому відповідних якостей.
Напротивагу цьому, реальні випадки девіацій є абсолюто протилежними двом вищенаведеним умовам. «Девиации слишком распространены, что не позволяет ими пренебречь; их численность меняется, и отсюда происходит появление феноменов, которые имеют большое значение для социального равновесия и которые, следовательно, требуют отдельного изучения». [14, С. 310]
Саме феномену часткового випадку, коли розглядаються тільки дві групи – клас еліти та клас «решти» - нееліти можна дати назву «циркуляція еліт».
Для початку потрібно обов’язково визначити, яка для однієї і тієї ж групи пропорція між її загальною кількістю членів і номінальною. Далі дослідити, як здійснюється перехід із однєї групи в іншу, інтенсивніть цього руху, тобто швидкість циркуляції.
У цьому випадку швидіксть
циркуляції потрібно розглядати не тільки
в її абсолютному вираженні, але
і відносно «попиту-пропозиції»
певних елементів групи. Парето наводить
приклад: «Например, страна, которая
все время пребывает в
Для розгляду феномену циркуляції еліт потрібно враховувати лише фактичний стан певної групи. Часто буває так, що в офіційно відкритій касті відсутні фактичні умови, які б дозволили ввійти в неї і навпаки існують багато закритих груп , всередині яких дуже часто відбуваються різноманітні інфільтракції.
Циркуляція еліт – це процес безперервної заміни актуальної еліти на «контреліту», яка являє собою соціальний тип вольових, активних людей, які мають всі необхідні дані, щоб брати участь в управлінні суспільством, але не мають можливості робити це через панування актуальної еліти. На початку свого існування нова еліта зіштовхується із численними проблемами, пов’язаними з управлінням, тому вимушенна приймати до себе активних, дієздатних людей з різних прошарків суспільства. Це необхідно для того, щоб закріпитися в суспільстві. На цьому етапі розвиток еліт відбувається дуже швидко і активно. З часом еліта діє менш результативно і регресує. У результаті вона зупиняється і це призводить до утворення нової контреліти та її перемоги в циклі.
Парето намагається показати, що для суспільства циркуляція еліт є необхідною, адже вона забезпечує обновлення і залучення різних верств населення до управління.
Для Парето абсолютно не цікавить на позиціях якої ідеології стоять і чиї інтереси захищають актуальна еліта та «контреліта». Все залежить лише від історичних умов і настроїв суспільства.
В історичному розвитку постійно
спострігаються цикли підйому та
занепаду еліт. Їх чергування і зміна
– закон існування людського
суспільства. Але це чергування змінює
не просто склад еліт, їх контингент,
а змінюються й типи еліт. Причина
такої зміни полягає в
Перший тип еліти, в якому переважає "інстинкт комбінацій", управляє використовуючи переконання, підкуп, обман, пряме обдурювання мас. Посилення "осадів" першого класу і ослаблення "осадів" другого призводять до того, що правляча еліта більше дбає про сьогодення і менше – про майбутнє. Інтереси найближчого майбутнього панують над інтересами віддаленого майбутнього; інтереси матеріальні - над ідеальними; інтереси індивіда – над інтересами сім'ї, інших соціальних груп, нації.
Пізніше «інстинкт комбінацій»
у правлячому класі посилюється,
у той час як у керованому класі,
навпаки, посилюється інстинкт «наполегливості
у збереженні агрегатів». Коли розбіжність стає досить
Перший тип правлячої еліти Парето називає «лисицями», другий – «левами». Кожна з двох угрупувань виконує в суспільстві особливу корисну функцію. «Лисиці» часто «…служат причиной изменений и экономического и социального прогресса" і є здатними до маневрування та комбінування[14, С.448], а «леви» навпаки ведуть до стабільності і збереження положення речей, яке існує в певному супільстві.
Таке суспільство, в якому майже виключно переважають "леви", залишається нерухомим і схильне до застою; і напаки суспільство, в якому домінують "лисиці", позбавлене стабільності, воно знаходиться в стані нестійкої рівноваги, яка легко може бути порушено зсередини або ззовні.
Терміни «лисиця» та «лев» для двох типів еліт Парето запозичив у Макіавеллі. "Итак, из всех зверей пусть государь уподобится двум: льву и лисе. Лев боится капканов, а лиса - волков, следовательно, надо быть подобным лисе, чтобы уметь обойти капканы, и льву, чтобы отпугнуть волков". [9, С. 351]
Також автор застосовує два економічні терміни для своєї класифікації еліт. Відповідно перший тип він називає «спекулянтами» , другий – «рантьє» і зазначає, що вони пов’язані між собою складними відносинами взаємопроникнення і боротьби.
Для Парето важливим є цикли життя і смерті еліт, або, як він висловлюється, аристократії. «История обществ есть большей частью история преемственности аристократий» [14, С. 137]. Вони формуються, досягають влади, користуються нею і приходять в занепад, щоб поступитися іншій меншості. Це і є феномен нових еліт, які в ході безперервної циркуляції виникають із нижчих класів населення, а потім приходять в занепад, руйнуються і зникають.
Парето аналізує дві причини смерті аристократії:
- Серед аристократій найшвидше зникають військові, адже їх представники вимушені досить часто ризикувати життям;
- Аристократія з часом втрачає життєві сили і властивість ними користуватися, вона майже повністю зживає себе. Потомки аристократів переважно з народження користуються особливим положенням в суспільстві і отримують «залишки першого классу». Вони мають хороші задатки займатися різними мистецтвами, але втрачають здібність до дій, яких вимагає суспільство.
Висновок до розділу
Таким чином, теорія еліт Вільфредо Парето не обмежилася лише галуззю політики, цей термін заповнив все соціальне життя. Ми можемо вживати його для спортивної, кримінальної, наукової і т.д. еліти.
Вільфредо Парето визначив місце еліти в суспільстві, і використовуючи цей термін в множині, показав їх відношення, умови вступу і виходу, піку і поразки. Він виокремлює два типи еліт, за пануванням яких ми можемо охарактеризувати суспільство.
РОЗДІЛ 2. ТЕОРІЯ ОЛІГАРХІЇ І РОЗУМІННЯ ФЕНОМЕНУ СОЦІАЛЬНИХ ЕЛІТ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ РОБЕРТА МІХЕЛЬСА
У своїй праці «Социология политической партии в условиях демократии» Роберт Міхельс пише, що існує два підходи до існування демократії в майбутньому: більшість людей аристократичних поглядів визнають її можливою, хоча і такою, що нестиме шкоду для суспільства; концервативна течія абсолютно заперечує можливість існування демократіїї, як в сучасному світі, так і в майбутньому. Саме цей другий напрям і наполягає на політиці панівного класу, який складатиметься із класу меншості.
Ті, що не вірять в майбутнє демократії підтверджують це тим, що постійна боротьба між аристократією і демократією є лише зміна меншості, яка управляє масами. Це лише заміна актуальної правлячої меншості на нову, яка або просто намагається поєднатися із правлячою, або і взагалі її замінити.
Міхельс критикує теорію «циркуляції еліт» Парето і каже, що відбувається не заміна еліти, а переплетення її нових елементів зі старими. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й не правлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як "демократичну декорацію".
Автор наголошує на тому, що з усіх буржуазних порядків найгіршим є демократія. Ця влада виходить з того, що може здійснювати будь-які деспотичні, безкарні дії, які завжди можна виправдати, посилаючись на ім’я держави або ідею суспільного інтересу.
Найбільш досконалою в розумінні Міхельса є марксистська теорія, де держава вже ототожнюється із правлячим класом. «Капиталистическое общество, разделенное на классы, нуждалось в государстве для организации господствующих классов с целью сохранения их способа производства и эксплуатации пролетариата. Прекращение существования государства равнозначно, таким образом, прекращению существования господствующего класса.» [13, С.543]
Піднята автором проблема
соціалізму – не суто економічна проблема,
що полягає в максимально
Таким чином, соціологічні явища підтверджують неможливість існування цивілізованого людства без правлячого класу. Міхельс зазначає: «…господствующий класс, если даже по своему составу и подвержен частым частичным переменам, представляет собой единственный фактор, имеющий непреходящее значение во всемирной истории.» [14, С.543]
Тому держава являє
собою лише організацію меншості,
метою якої є насадити іншій частині
суспільства «правовий порядок»
Не існує суперечок між вченням, згідно з яким історія – безперервний ряд класових війн і тим вченням, згідно якого класова боротьба призводить до створення нової олігархії, переплітаючись із старою. Таким чином, невразливим є тільки марксистське розуміння класу.
А.Н. Малінкін вбачає основну елітариську ідею Р. Міхельса з «… принятием им идеи элитизма в трактовке школы Моска — Парето. Если последним удалось, считал Михельс, убедительно доказать, что в каждом обществе должен быть «политический класс», или «элита», то свой вклад Р. Михельс видит в том, чтобы показать, почему подобного рода «олигархические тенденции» обнаруживаются с такой фатальностью и принудительной силой». [10, С.23]
Під час зміни еліт створюється певна соціальна гра: маси задовольняються тим, що не жалкуючи власних сил, змінюють своїх «керівників». Робочий клас у цьому випадку є лише учасником формування сфери управління. А керівник за невеликий час управління формує в собі якості, які його в першу чергу характеризують, як вождя, а вже потім, як керівника.
Міхельс велику частину своєї
праці приділяє питанню керівника.
Він пише, що керівник переважно
відводить масам місце набагато
нижче за власне, тобто просто їх
зневажає. Хоча існують виключення,
коли керівник поважає людей, які
йому довіряють, і винагороджує їх за
прихильність. Але частіше за все
спостерігається нелюбов
Міхельс досліджує соціальні
механізми, що породжують елітарність
суспільства. На відміну від Парето,
який пише про «силу» і «хитрість»,
якими керуються еліти, він в
першу чергу наголошує на організаторських
здібностях, та непересічній ролі організаційних
структур суспільства, які викликають
суспільну елітарність і
Він пише про те, що суспільство з необхідністю потребує елітарністі і закономірно її породжує та відтворює.
«Фактическое превосходство рабочих вождей над руководимыми ими массами и твердая воля не идти у них на поводу, а даже, наоборот, иногда отказывать им в послушании признаются порой самими вождями с откровенностью, граничащей с цинизмом.» [13, С. 548]
Міхельс зазначає: «… представители социалистов в парламенте служат пролетариату, но при непременном условии, что он не требует от них совершать глупости. В случае допущения последних вожди отказываются выполнять волю руководимых ими масс и выступают против них. Это понятие «не совершать глупости» каждый раз, разумеется, истолковывают сами представители, чем обеспечивается их единоличное право решения по всем вопросам.» [13, С. 549]
Розвиваючи ці ідеї, Р. Міхельс приходить до своєї центральної тези: технічна необхідність для партії мати вождів, зростаюча разом з величиною і складністю партійної організації, з одного боку, і інтелектуальна нерухомість, предметна некомпетентність, що входять в організацію мас - з іншого, взаємозумовлені. Він формулює цю максиму як «закон історичної необхідності олігархії». А. Н. Малінкін пояснює це так: «Основной социологический закон, которому безусловно подчиняются политические партии (а слово «политика» берется здесь в самом широком смысле), будучи сведен к кратчайшей формуле, звучал бы так: организация — это мать господства избранных над избирающими, уполномоченных над дающими полномочия, делегированных над делегирующими» [10, С. 27]
Міхельс намагається показати, що будь-яке елітарне суспільство обов’язково виділяє «найкращих» в еліті, які спочатку сповідують загальні переконання, а з часом підлаштовують управління під власний інтерес. Таким чином, деяка маса правлячої еліти просто розчиняється в суспільстві і не відіграє більше важливої ролі.
Концентрація влади в руках небагатьох часто призводить до зловживання нею. «Представитель», ощущающий полную свою независимость, превращается из слуги народа в господина над ним. Вожди, являясь первоначально творением масс, постепенно становятся их властелинами — это истина, которую познал еще Гёте, вложивший в уста Мефистофеля слова о том, что человек всегда позволяет властвовать над собой своему творению.» [13, С. 550]
По відношенню до безпосередніх керівників маса виявляє більше покірності, ніж до керівництва політичного.
Водночас маси теж іноді створюють протести, але ці протести швидко й організовано зупиняють керівники. Тільки політика панівних класів здатна висунути партійні маси на сцену історії в якості активних представників, які поборюють владу партійної олігархії, оскільки пряме втручання мас завжди відбувається всупереч волі вождів.
«Демократия очень хорошо уживается с определенной степенью тирании и подругам психологическим и историческим причинам: масса легче переносит господство, когда каждый ее индивид имеет возможность приблизиться к нему или даже включиться в него.» [13, С. 551]
Вибраний керівник в силу демократичності свого вибрання вважає себе представником загальної думки і може вимагати такого послуху і підпорядкування його владі як природжений аристократичний (а не вибраний!) керівник.
Дуже часто, коли керівників починають дорікати в недемократичній поведінці, вони відразу посилаються на волю мас, яка ніби-то не має нічого проти і не чинить спротиву. «До тех пор пока массы выбирают и переизбирают нас вождями, утверждают они, мы остаемся законными представителями массовой воли и образуем с ней единое целое».[13, С. 551]
За старих аристократичних порядків незгода з вимогами правителя означала відхід від Бога. В умовах сучасної демократії діє правило: ніхто не може ухилятися від вимог олігархів, бо в цьому випадку він грішить проти самого себе, своєї власної волі, добровільно переданої представнику.
В умовах демократії вожді засновують своє право командування на фікції демократичного всевладдя мас. Кожен партійний чиновник отримує своє місце від маси і залежить від її благовоління в усьому, що стосується його існування та дії. Адже в умовах демократії кожен, щонайменше побічно, віддає собі наказ виконувати надходячі йому зверху вказівки самостійно.