Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Соціальні проблеми людей похилого віку. 2

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………….2

РОЗДІЛ I.Теоретико – методологічні засади дослідження соціальних проблем людей похилого віку в українському суспільстві…………………………….4

1.1.Адаптація людей в період старіння. Загальна характеристика соціальних проблем людей похилого віку……………………………………………………4

1.2.Соціогеронтологічні теорії старіння………………………………………..12

РОЗДІЛ II.Характеристика стану соціальних проблем людей похилого віку в українському суспільстві……………………………………………………......17

2.1.Визначення соціальних проблем людей похилого віку…………………..17

2.2.Соціальний захист та соціальне обслуговування людей похилого віку…………………………………………………………………………..... 38

Висновки……………………………………………………………………… 45

Список використаної літератури………………………………………………48

Вступ

Соціальні проблеми людей похилого віку в даний час знаходяться в центрі уваги багатьох соціальних інститутів, соціальних і дослідницьких програм, спрямованих на забезпечення прийнятного рівня життя літніх людей.

Як відомо,ритм старіння суттєво залежить від способу життя, їх становища в сім’ї,рівня життя, умов праці,соціальних та психологічних факторів. Перехід людини в групу осіб похилого віку суттєво змінює її взаємовідносини з суспільством. Значно змінюється і спосіб життя людей. Раніше вони були пов’язані з суспільством, виробництвом,громадською діяльністю.

Вихід на пенсію особливо важко сприймають люди, чия трудова діяльність мала високу оцінку в минулому, а зараз визнається непотрібною,безкорисною. І це природно, оскільки праця являється джерелом довголіття, однією з найважливіших умов збереження хорошого здоров’я.

Зі збільшенням тривалості життя зростає і період безпомічного існування старих людей з різними хронічними захворюваннями. Старі люди з порушенням повсякденних функцій складають приблизно 60%. Вже багато часу, на протязі століть, вчені, науковці, соціологи, розглядають соціальні проблеми людей похилого віку. Ці проблеми гостро торкнулися і українського суспільства. В Україні, порівнюючи з іншими розвиненими державами, дуже низький рівень допомоги людям похилого віку. Не достатнє піклування «панів» політичної еліти, насамперед, держави, призводить до виникнення цілої низки проблем людства, які дуже позначаються на фізичному та психічному стані старіючого покоління.

Серед головних соціальних проблем людей похилого віку можна виділити: самотність, безробіття, проблеми у сім’ї, різноманітні захворювання, економічні проблеми, проблеми дозвілля старих людей та багато інших проблем українського суспільства. Безвладдя, зниження моралі та культури населення, етичних норм та цінностей, призвели до руйнації колись процвітаючої та могутньої держави - України. Цілеспрямована діяльність з підготовки суспільства до демографічних змін потребує зміцнення системи соціальних служб, вдосконалення технологій рішення економічних, сімейно-побутових, психологічних та багато інших проблем, які мають життєво важливе значення для людей похилого віку.

Об’єкт дослідження – людина похилого віку в українському суспільстві.

Предмет дослідження – соціальні проблеми людей похилого віку в українському суспільстві.

Мета дослідження - визначити основні соціальні проблеми людей похилого віку. Виявити можливі варіанти вирішення соціальних проблем людей похилого віку в українському суспільстві.

Завдання:

Обґрунтувати адаптаційний період людей до старіння;
Розглянути основні теоретичні підходи до вирішення соціальних проблем людей похилого віку;
Виявити головні соціальні проблеми людей похилого віку;
Визначити роль соціального захисту та соціальної допомоги людям похилого віку в українському суспільстві;
Обґрунтувати можливі варіанти поліпшення життя людей похилого віку в українському суспільстві.

РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади дослідження соціальних проблем людей похилого віку в українському суспільстві.

1.1.Адаптація людей в період старіння. Загальна характеристика соціальних проблем людей похилого віку в українському суспільстві.

Основним показником адаптації до виходу на пенсію є прийняття старіння за нормальне явище, а вихід на пенсію – за заслужений відпочинок після багатьох років праці. Мірою адаптації до пенсійного періоду є активність та уміння заповнити свій вільний час. Активність повинна бути відповідною до можливостей людини: якщо вона надмірна, це свідчить, швидше, про погане пристосування, відображаючи потребу людини показати, що вона ще до сих пір молода. Хороша адаптація ґрунтується на реальному розумінні свого становища, на пристосуванні способу життя та планів до умов, які змінились. Впевнена закономірність: люди, які перед виходом на пенсію мали широкі та живі інтереси поза своєю професією, улюблені заняття, на котрі їм завжди не вистачало часу, краще пристосовуються до особистої свободи. У цілому вихід на пенсію легше переноситься жінками, ніж чоловіками. Це пояснюється тим, що жінки у своїй основній масі займаються професійною діяльністю з чисто економічних причин, а не для задоволення потреб самореалізації. Вихід на пенсію жінок, обтяжених домашніми обов’язками, веденням господарства, вихованням дітей, сприймається ними як серйозне полегшення і задоволення. Вихід на пенсію розцінюється як катастрофа жінками, які відмовились від сімейного щастя заради кар’єри. Такі жінки після виходу на песію зазвичай розвиваютьрізні види діяльності соціального чи релігійного напрямку, вони декларують своє нібито повне задоволення від добре виконаних обов’язків[1,с.23].

Геронтологи вважають, що якщо людина змінюється постійно протягом життя, то також бажано, щоб змінювалася виконувана нею робота, що дозволило б їй краще пристосуватися один до одного.

Старість – це заключний період вікового індивідуального розвитку, що наступає закономірно.

Старіння - руйнівний процес, що протікає в результаті наростаючої з віком дії зовнішніх і внутрішніх факторів, що ушкоджують і призводять до недостатності фізіологічні функції організму[5,с.11].

В старості, як і в будь – якому віці, життя людини не усвідомлюється без суспільних відносин. Зміст існування в цьому суспільстві зводиться до того,щоб бути йому корисним. Бездіяльність в старості сприймається як відмова від індивідуальності. Обмеження з віком фізичних можливостей , відповідно відображається і в психічній сфері похилої людини, визначаючи таким чином свою точку зору на своє місце у суспільстві. Цей фактор є важливою умовою формування в старості нової життєвої позиції, яка направлена на відмову від минулих спрямувань, соціальної активності та затвердженням в новій соціальній ролі. Формування нової життєвої позиції має свій активний початок.

Змінюючи одне соціальне оточення на інше, тобто змінюючи мікросередовище людина проходить процес адаптації. Цей процес великою мірою залежить від таких умов і того середовища в якому вона раніше перебувала.

Старість приносить із собою і зміну звичних життєвих стандартів, і хвороби, і важкі щиросердечні переживання. Люди похилого віку виявляються на узбіччі життя. Мова йде не тільки і не стільки про матеріальні труднощі (хоча і вони відіграють істотну роль), скільки про труднощі психологічного характеру. Вихід на пенсію, утрата близьких і друзів, хвороби, звуження кола спілкування і сфер діяльності - усе це веде до збідніння життя, відходові з неї позитивних емоцій, почуттю самітності і непотрібності. Ситуація, однак, така, що з ростом тривалості життя і зниженням народжуваності значну частину населення складають люди літнього віку і, отже, є необхідність спеціальної організації допомоги літній людині.

Необхідно пам'ятати, що люди похилого віку - це найбільше соціально вразлива частина населення. Їхній дохід звичайно значно нижче середнього, а потреби, особливо в медичному обслуговуванні, дієтичному харчуванні, значно вище. Дуже часто люди похилого віку живуть окремо від родин, і тому їм буває не під силу справитися зі своїми нездужаннями і самітністю. І якщо раніш основна відповідальність за літніх лежала на родині, те зараз її всі частіше беруть на себе державні і місцеві органи, установи соціального захисту населення [4,с.38].

Неминуче наступаючі в старості вікові зниження адаптаційних можливостей компенсується професійною майстерністю, глибокими пізнаннями і навичками, придбаними протягом усього життя. Адаптаційні механізми дійсно знижуються, але це може бути успішно компенсовано високим рівнем суджень, широтою кругозору.

Таким чином, особистість людини в міру її старіння змінюється, але старіння протікає по-різному, у залежності від ряду факторів, як біологічних (конституціональний тип особистості, темперамент, стан фізичного здоров'я), так і соціально-психологічних (спосіб життя, сімейно-побутове положення, наявність духових інтересів, творчої активності). "Людина старіє так і таким чином, як вона жила протягом життя і якою вона була як особистість" .

Старіння особистості може виявлятися у виділеному закордонними авторами синдромі "неприйняття старіння", в основі якого лежить внутрішній конфлікт між потребами особистості й обмеженими в силу фізичного і психічного постаріння можливістю їхнього задоволення. Це протиріччя приводить до явища фрустрації і різних форм соціально- психологічної дезадаптації особистості .

Таким чином, зміни статусу людини в старості, викликаного, насамперед припиненням або обмеженням трудової діяльності, трансформацією ціннісних орієнтирів самого способу життя і спілкування, а також виникненням різних утруднень, як у соціально-побутовій, так і психологічної адаптації до нових умов. Точне і повне знання особливостей впливу соціально - психологічних і біологічних факторів на процес старіння особистості дозволить направлено змінити умови, спосіб життя старих людей таким чином, щоб сприяти оптимальному функціонуванню особистості старої людини і робити тим самим стримуючий вплив на процес її старіння.

Однією з найважливіших систем, що входять у поняття особистості, є образ самого себе. Це представлення людини про себе, своєї зовнішності, можливості, здібності, переваги і недоліки, а також емоційне відношення до себе. Уявлення про самому себе в старої людини залежить головним чином від актуальної життєвої ситуації. Має місце тенденція до підтримки постійного представлення про власне Я. Сталість образу Я дуже важливо для збереження особистісної й емоційної рівноваги. Раптове руйнування самооцінки і сприйняття власного Я може виявлятися у виді неврозів і навіть психозів. Важливу роль грає зворотна інформація, одержувана з приводу себе від середовища, у якому живе людина[7,с.157].

Розповсюджені в суспільстві стереотипи впливають на формування відношення до себе людей похилого віку. Під впливом негативних думок, багато представників пізньої дорослості зневіряються в себе, свої здібності і можливості. Вони знецінюють себе, утрачають самоповагу, відчувають почуття провини, у них падає мотивація і, отже, знижується і соціальна активність.

Зі старістю пов’язані і специфічні зміни в емоційній сфері людини, які проявляються в некерованому посиленні мимовільних реакцій ( сильному нервовому збудженні ), схильності до безпричинного суму, сльозливості. У більшості людей з’являється тенденція до ексцентричності ( дивацтва ), знижується чутливість, здатність знаходити вихід зі складних ситуацій, вони часто заглиблюються у свої думки, переживання, тривоги.

На схилі літ люди рідше переживають радість , здивування, багато з них втрачає почуття гумору, інтерес, допитливість. Вони часто відчувають тривогу , пов’язану з очікуванням смерті, із захворюваннями, самотністю, фізичною неспроможністю. Їхня тривога , як правило , не має конкретної причини . У ній страх поєднується з гнівом, почуттям вини, соромом. Страх може бути зумовлений фізіологічними процесами в організмі, усвідомленням життєвих небезпек, що реально загрожують людині. Прояви ображеності здебільшого є емоційною реакцією на несправедливе ставлення до себе, незаслужене приниження власної гідності.

Часто людина відчуває сум , який є породженням пережитого горя, самотності, хвороби, розчарування у житті,втрати значущої людини, перспективи. Сум супроводжується зумовленою звуженням кровоносних судин загальмованість рухів. Складні переживання змушують її оглянутися, по-новому відчути цінність життя, кожного прожитого дня і навіть години.

Нудьга і пов’язана з нею стан монотонії ( зниження загального рівня активності ) Виникають у зв’язку з відсутністю яскравих сенсорних вражень, спричиненою послабленням слуху, зору та інших видів чутливості; інтелектуальною пасивністю , зумовленою зниженням рівня інтелекту та мотивації пізнавальної діяльності; руховою пасивністю, спричиненою зниженням фізичних можливостей організму.

Емоційні переживання також пов’язані з очікуванням смерті. Люди у старості спокійніше роздумують про смерть, ніж відносно молодші. Думки про неї навідуються часто, але вже не викликають такої тривоги, як раніше. Емоційне життя літніх людей суттєво змінюється. Частіше виникають у них негативні переживання, які здебільшого пов’язані із пристосуванням до старості й наближенням смерті. Однак і в цьому віці люди нерідко переживають позитивні емоції[10,с.63].

Загальна характеристика соціальних проблем людей похилого віку

З певного віку непересічною цінністю для людини стає сім’я, задля єдності і благополуччя якої вона живе і працює, обстановка в якій може додавати їй сил і відчуття усіх барв життя або пригнічувати , кидати її в депресивні стани. Особливо важливе значення має сім’я для людей похилого віку, хоч багато з них зустрічають свою старість одинокими.

Слід сказати, що старі люди більше прагнуть активної взаємодії з членами сім’ї, а усамітнення забезпечує їм особистісну свободу. Сім’я для них є опорою. Однак не завжди сім’я здатна вирішувати їхні проблеми .

У людей похилого віку часто наступає період самотності. Під самотністю в геронтології розуміють таке відчуття розриву з оточенням,що збільшується, острах наслідків самотнього способу життя,важке переживання пов’язане із втратою істотних життєвих цінностей. Самотність у старості – поняття далеко не однозначне і, власне кажучи,має соціальний зміст: самотність як соціальний стан, що відбиває психофізичний статус літньої і старої людини, що ускладнює її можливість з’ясувати нові і підтримувати старі контакти[16,с.81].

Життя людини не є повноцінним, якщо не реалізується її право на відпочинок. Дозвілля та відпочинок грають особливу роль в житті людини похилого віку, особливо, коли її участь в трудовій діяльності не можлива. В сучасних економічних умовах люди похилого віку займають в нашому суспільстві маргінальне соціокультурне положення. Повноцінна життєдіяльність багатьох людей похилого віку не можлива без надання їм різних видів допомоги та послуг, які відповідають їхнім соціальним потребам.

При плануванні дозвілля та відпочинку пріоритет належить розвиваючим технологіям. В розпорядженні спеціалістів з реабілітації є ігрові та розважально - ігрові ( рухливі, малорухливі, театралізовані), діалогічні (показ, розповідь, переказ, пояснення, ілюстрування), репродуктивні та творчі (тренінги, імпровізація), навчальні ( завдання, повторення), проблемно-пошукові, інформаційні та інші технології.

Зі збільшенням тривалості життя зростає і період безпомічного існування старих людей з різними хронічними і психічними захворюваннями. Прогресування наслідків хронічних патологічних процесів не завжди можна зупинити за допомогою новітніх фармакологічних засобів.

Старі люди з порушеннями повсякденних функцій складають приблизно 60% усіх тих, хто повідомляє про наявність у них яких-небудь захворювань; лише половина з них у стані виділити якесь основне захворювання. За даними українських геронтологів, тільки 24% осіб старше 60 років, що живуть у комфортних умовах, можна вважати практично здоровими; серед живучих у незадовільних умовах таких старих людей всего 9%; 10% осіб старше 60 років не можуть самостійно виходити з будинку і мають потребу в постійній сімейній, соціальній або медичній допомозі[6,с.43].

З певного віку непересічною цінністю для людини стає сім'я, задля єдності і благополуччя якої вона живе і працює, обстановка в якій може додавати їй сил і відчуття усіх барв життя або пригнічувати, кидати її в депресивні стани. Особливо важливе значення має сім'я для людей похилого віку, хоч багато з них зустрічають свою старість одинокими. Багато старих людей в сімейних стосунках прагнуть поєднувати свободу й активність. У багатьох західних країнах вони надають перевагу незалежному життю, вважаючи важливим, щоб діти або близькі родичі мешкали неподалік. Майже у 80% випадків батьки живуть з одним зі своїх рідних на відстані, яку можна подолати за 30 хв. Загалом, старі люди більше прагнуть активної взаємодії з членами сім'ї, а усамітнення забезпечує їм особистісну свободу. Сім'я для них є опорою. Однак не завжди сім'я здатна вирішити їхні проблеми. Нерідко опікуни є також уже немолодими людьми (одне із подружжя) або людьми зрілого дорослого віку (діти). їх переслідують свої проблеми, в багатьох ослаблене здоров'я. Тому інколи люди старого віку відчувають розчарування через нереалізовані сподівання, що може зруйнувати стосунки в родині.

1.2. Соціогеронтологічні теорії старіння

Соціальні проблеми людей похилого віку , їх соціальний статус, місце в сучасному суспільстві, в соціальній структурі різних соціальних систем, у власній сім’ї , взаємовідносини з іншими віковими групами, зміни особистості з віком – все це ще не стало предметом спеціальних соціологічних досліджень. Ці проблеми повинні розглядатися особливою областю соціології – геронтосоціологією. Геронтосоціологія відноситься до так званих теорій середнього рівня, які призначені бути зв’язними між теоретичними та емпіричними дослідженнями.

Нейл Смелзер,[24,с.58] приводить коефіцієнти залежності похилих (65 років і вище) та молодих(до18 років). Причому перший коефіцієнт має явну тенденцію до підвищення, а другий навпаки – до зниження. Часи змінюються, зростає рівень комфорту, але потреба людей похилого віку у допомозі не тільки не зникає, але й має тенденцію зросту.

І для стариків, і для молоді важливими стають можливості адаптації до нових життєвих обставинах. Класифікація соціальних проблем кожної соціальної групи де термінується її характеристикою та специфічними особливостями. Предмет геронтосоціології полягає в трьох рівнях: індивіду, малої групи, та групи соціальної структури.

На першому рівні ведуться дослідження еволюції особистості з приходом старості, вивчається вплив попередніх етапів біографії та професійної діяльності на характеристику людини похилого віку, розглядається її поведінка в адаптаційному та після адаптаційному періодах життя, здібності до зміни стилю життя, її реакції у конфліктних ситуаціях (перш за все у вічному конфлікті поколінь), аналізуються зміни потреб, інтересів та ціннісних орієнтацій.

На другому рівні досліджується місце, роль та функції похилої людини у колективі, в колі сусідів,друзів, знайомих та родичів, у сім’ї.

Третій рівень дослідження розглядає включеність геронтогрупи в суспільні процеси , вплив на політичні події в житті суспільства, проводе аналіз державної політики по відношенню до пенсіонерів.

Відношення людей до того чи іншого покоління, до тієї чи іншої вікової групи може носити формальний характер. Так, вік 18 років формально означає повноліття, а досягнення чоловіком 60 років, жінкою -55- пов’язано з нарахуванням пенсії . В нашій країні для ряду складних професій пенсійний вік зменшується ще на 5 років.

Неформальні вікові норми визначені не так чітко. Ці норми ніде не записані, але незаміжню дівчину, вік якої вже 30 років, починають поступово іменувати «старою дівою». Існує як би «соціальний розклад», коли виходити заміж, народжувати дітей, ставати дідусем чи бабусею. Соціальні стереотипи висять над людьми та забов’язують їх приймати ті правила поведінки, які встановлені для кожної вікової групи.

Теорія роз’єднання. (У. Генрі) представляє старіння як неминуче відчуження , зниження взаємодії між старою людиною та суспільством. Цю теорію ще називають «теорією звільнення», тому що старість, як «звільнює» похилу людину-пенсіонера перед усіма обов’язками перед суспільством.

Американський соціолог Роберт Батлер ввів у наукових обіг спеціальний термін: «ейджеїзм» (від англійської «age»- вік), визначаючий дискримінацію , яка здійснюється одними групами по відношенню до інших. Ейджеїзм здійснюється в американському суспільстві по відношенню до старшої вікової групи , яка має самий низький суспільний статус.

Польський соціолог Хелена Іздебська зібрала висловлювання 200 студентів ( в віці 19-22) про їх відношення до старих людей. Більшість опитаних висловили неприязнь , відсутність доброзичливості, поваги та відчуття відповідальності за них. З точки зору цих молодих людей , старі люди не повинні бути обузою для молодих, так як старими повинна займатися держава, суспільство, а не близькі родичі. Більшість заявили, що найкращим рішенням проблеми подальшого існування дідусів та бабусь були б будинки для престарілих.

Теорія активності (Маддокс), виступає як альтернативна до попередньої , що вступаючи в старість , люди зберігають ті ж потреби та бажання ,що і у середньому віці. Відчуження та активність існують у протиріччі одне одному. Можна запропонувати таку етапну схему: в похилому віці пріоритет залишається за активністю, в старості виникає така собі рівновага двох тенденцій. До часу глибокої старості верх бере відчуження. Смелзер виводить спеціальні коефіцієнти залежності людей похилого віку від людей інших вікових категорій. Причому, встановлення хронологічних кордонів не має сенсу, так як вступ у кожний з цих етапів досить індивідуальний та не підкорений формальним віковим нормам.

Теорія субкультури (А.Роуз), згідно якій , культура стає стержнем , об’єднуючим людей похилого віку, та створює особливу близькість між ними. Причому, автор теорії стверджує,що культура людей похилого віку особлива, відмінна від культури всіх інших вікових груп. В практичному плані А.Роуз пропонував створення інтернатів для пенсіонерів.

Відносно субкультури, то вона дійсно може об’єднувати людей в певну групу, зі звичними нормами моралі, поведінки, традиціями, духовними цінностями. Але так, як в групах , передуючих старіючій, нема єдиної культури, то і перехід до старшої групи якоїсь єдиної культури неможливий.

Теорія вікової стратифікації. Ця теорія допускає вікову диференціацію поряд з соціальною, розділення людей на групи з їх способу життя та матеріальному положенню[1,с.74].

Існуючі соціологічні теорії старіння в основному являють собою вузькі, обмежені уявлення, розглядаючи лише окремі аспекти феномену старості, при відсутності солідної теоретичної систематизації. Жодна з названих теорій не дає реального уявлення про феномен старіння. Кожна з них абсолютизує якийсь один із можливих моментів.

Найбільш продуктивними, пояснюючими проблеми старіння та старості можуть бути положення теорії символічного інтеракціонізму Джорджа Міда. Дж.-Г. Мід[15,с.469] вважав, що соціальний світ людини і людства формується в результаті процесів соціальних взаємодій, в яких вирішальну роль відіграє «символічне оточення» завдяки двом своїм головним засобам — жестам і мові. Соціальне життя залежить від здатності людини уявляти себе в інших соціальних ролях, а це залежить від здатності до внутрішнього діалогу.

По-друге, це ідея комунікації як засобу взаємопристосування індивідів. Для людини похилого віку це пристосування :а)до представників нових, молодих когорт; б)до самого стану старіння, тобто до самого себе в новій якості. З іншого боку, суспільство повинно пристосовуватися до того, що значною його частиною є люди похилого віку, що його демографічна структура прийняла новий вигляд – «сивого суспільства».

Схему Дж. Міда можливо розширити, розповсюдивши трьохфазне уявлення на кожний новий етап в житті людини. Одним з таких етапів є старість. На першій стадії , ще задовго до реальної старості людина поступово «примірює» на себе образ старця, у спілкуванні з людьми старшого віку, з дідусем, бабусею. На другій стадії, в безпосередньо пенсійному віці, людина оволодіває правилами поведінки колі пенсіонерів – приймає моду цієї групи, відмовляється від звичної моди та звичок, засвоює прийняті правила поведінки стариків. На третій стадії, пенсійній, людина використовує придбане на другій стадії, адаптується до нового відношення до себе з боку оточуючих. Важливим моментом є сучасність вступу в другу та третю стадію. Передвчасне «натягнення» старчої поведінки відносно ранньому старінню.

Геронтократія. Двадцять шість століть назад мудрий грек Піфагор сказав, що розквіт людських сил співпадає з його сорокаріччям. Греки вважали,що в цьому віці людина досягає верхівки розвитку своїх творчих здібностей та називали цей вік «акме». Коли ж наступає цей час? « В цьому питанні , як і в багатьох інших , сучасна наука підвела. Ми відмовилися від грубих методів минулого…Африканські племена знищували своїх вождів по закінченню певного строку або при певним ознаках дряхлості» - так писав з цього приводу всесвітньо відомий публіцист – сатирик Паркінсон [1,с.78].

Покликом до пошани предків – живих та померлих - буквально пронизане вчення Конфуція (551 – 479 до н.е.). Центральне місце у вчені займає концепція «сяо», яка навчає синів повазі до батьків та дорослих взагалі. Конфуцій вважав «сяо» самим ефективним методом управління державою, тому що країна – це велика сім’я.