Соціальна політика ЄС

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної Академії державного управління

при Президентові України

Кафедра європейської інтеграції

та права

Індивідуально-практичне  завдання

слухача денної форми навчання з дисципліни

Політика європейської інтеграції

на тему

" Соціальна політика ЄС "

Львів-2012

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………………...… 3

1. Етапи розвитку соціальної політики Європейського Союзу………………….…..4
2. «Європа 2020»: новий важіль розвитку соціальної політики ЄС….……………………………………………….…………………………….….12
3. Соціальна політика ЄС: кількісний та якісний вимір………..……..................... 17

3.1. Соціальний захист для громадян, які переїжджають з однієї країни ЄС до іншої……………………………………………………………………………....18

3.2 Соціальні виплати на дітей у країнах ЄС ….……..............................…….19

3.3.Виплати заробітної плати у випадку втрати працездатності найманих працівників (тимчасової непрацездатності)…………………………………....20

3.4. Виплати на випадок безробіття…………………………………………….21

3.5. Виплати у зв'язку з досягненням пенсійного віку……………………...…23

4. Соціальна політика ЄС: перспективи запровадження в Україні………………. 26

Висновки ………………………………………………………………................... 29

Список використаних джерел …………………………………………………… 31

Вступ

В умовах сучасного глобалізаційно-інформаційного світу людський потенціал є найважливішим чинником економічного зростання. Означений безперечний факт актуалізує дослідження комплексу проблем, що мають безпосередній вплив на людський чинник. Перш за все, це стосується питань визначення основних цілей, пріоритетів та механізму здійснення такої соціальної політики, яка б відповідала соціальній орієнтації економіки країни у короткотерміновому та довготерміновому періодах; рівню і якості життя всіх категорій населення країни.

Оскільки механізм формування та регулювання цих процесів в  Україні знаходиться в процесі  трансформації (пристосування) до змін умов сучасної моделі ринкової економіки, особливої уваги та дослідження  заслуговує досвід країн з розвинутою ринковою економікою, а  саме досвід країн Європейського Союзу щодо вирішення цих питань. Дослідження всіх аспектів соціальної політики країн ЄС та порівняння з вітчизняною практикою є найважливішою передумовою визначення нових шляхів її розвитку в Україні, пошуку ефективних дій як на макро-, так і на мікрорівні управління чи господарюванні.

Актуальність дослідження обґрунтоване тим, що однією з найважливіших тенденцій сучасних міжнародних відносин є інтеграційні процеси, які можуть докорінно змінити політичну картину світу. Будівництво єдиної Європи показує наскільки це складне й неоднозначне явище.

Метою роботи є розглянути особливості європейської соціальної політики, виявити переваги й недоліки процесу євроінтеграції, з якими зштовхнулися країни Центральної й Східної Європи (ЦСЄ).

1. Етапи розвитку соціальної політики Європейського Союзу

Самостійним напрямком діяльності Європейського Союзу соціальна  політика стала не відразу. Так, у 1950-х  роках інтеграційний порядок  денний формувався переважно в термінах ринкової інтеграції й лібералізації, а кроки в напрямку розвитку соціального  виміру залишалися дуже скромними. На національному рівні економічна й соціальна політика мала той  самий статус - тобто тертя і  протиріччя, що виникали між ними, доводилося вирішувати голосуванням або шляхом компромісів. Але на європейському  рівні після встановлення прямої дії європейських рішень і примата  європейського права, національна  політика зайнятості й системи соціального  захисту опинилися в тіні європейського  ринкового регулювання, змушені під нього підстроюватися [9, с. 22].

Зауваги про необхідність соціальної політики з’явилися в Римських договорах. Римський договір 1957 р. про Євратом  скасував обмеження за ознакою національного  громадянства щодо доступу до кваліфікованої роботи в сфері розвитку ядерної  енергетики і включив положення  про захист працівників і населення  в цілому від загрози радіації. Римський договір 1957 р. про Єдине  економічне співтовариство (ЄЕС) також  згадує про заходи соціальної політики, але вже стосовно ширшої сфери. У  текст цього документа ввійшли  посилання на права всіх робітників-мігрантів (із країн Співтовариства), на необхідність забезпечити однакову оплату за однакову працю для чоловіків і жінок, гармонізувати національні системи соціального страхування й на важливість зміцнення діалогу між працею й капіталом.

Договір про ЄЕС визначив загальні контури соціальної політики Співтовариства, виходячи із двох цілей: зв’язати економічну інтеграцію із соціальним розвитком  і нейтралізувати її негативні соціальні  наслідки (частина ІІІ «Соціальна політика». Згідно зі ст. 18 Комісія ЄС була вповноважена сприяти співпраці  між державами-членами в питаннях зайнятості, трудового законодавства, умов праці, професійної підготовки, соціального забезпечення й прав профспілок. Було запроваджено вільний  рух робочої сили всередині Співтовариства, заборонено дискримінацію за національною ознакою (ст. 48, 51).

У Римському договорі декларувалася  загальна мета просування соціального  прогресу й досягнення високого рівня  зайнятості, а також містився спеціальний  розділ, який передбачає більш тісне  співробітництво (й одноголосне  голосування в Раді) з питань, що стосуються поліпшення умов життя  й праці. Був заснований також  Європейський соціальний фонд (ЄСФ, реально  створений у 1960 р.) - фінансовий інструмент для забезпечення професійної підготовки й загалом політики ЄС у сфері  зайнятості.

Всі ці заходи стали відповіддю на проблеми, що виникають у ході економічної  інтеграції. Але вони були також  першими кроками до будівництва  європейського соціального простору й виділення соціальної політики в самостійний напрямок діяльності.

У 1972 р. на Паризькому саміті було розроблено першу масштабну Програму соціальних дій на 1972-1974 рр. і порушено питання  про необхідність соціального законодавства. Щоправда, реалізацію Програми значною  мірою зірвала економічна криза, що почалася.

Реально розвиватися європейська  соціальна політика почала в 1980-і  роки. На той час правова база була розширена завдяки ухваленню  двох важливих документів: Єдиного  європейського акту (1986 р.) і Хартії основних соціальних прав трудящих Співтовариства (1989 р.). Якщо перший знаменував собою  новий підхід до гармонізації національних законодавств і приведення їх у відповідність  із правом ЄС, то другий, не маючи юридичної  чинності, позначив головні цілі соціальної політики Європейського Союзу.

Єдиний європейський акт 1986 р. (ЄЄА) передбачив правила гармонізації стандартів у сфері захисту здоров’я й  безпеки на робочому місці з використанням  кваліфікованого голосування в  Раді. На сесії Європейської ради в  Ганновері в 1988 р. було підкреслено  важливість соціального виміру для  реалізації програми створення Єдиного  внутрішнього ринку (ЄВР). Європейська  комісія, очолювана Делором, виступила у вересні того ж року з робочим документом, що містив вісім можливих заходів у даній сфері, хоча й без вказівки строку їхнього виконання. Акцент було зроблено на створенні умов, необхідних для підвищення мобільності робочої сили.

У грудні 1989 р. у Страсбурзі на саміті Європейського Союзу 11 держав-членів (за винятком Великої Британії, де прем’єр-міністром  був консерватор М. Тетчер) підписали  запропоновану Комісією Хартію основних соціальних прав трудящих (Соціальну  хартію). Вона містила список з 47 акцій  з метою утвердження соціального  виміру програми реалізації ЄВР. Були зафіксовані такі положення:

• право на працю в будь-якій державі-члені;
• право на справедливу винагороду за працю;
• право на поліпшення умов життя і праці;
• право на соціальний захист відповідно до правил, що застосовуються в окремих державах-членах;
• свобода об’єднань і колективних переговорів;
• право на професійну підготовку;
• однакове поводження із чоловіками й жінками;
• право на інформування, консультації та участь в управлінні;
• право на охорону здоров’я й безпеку на робочому місці;

• захист дітей і підлітків;

• право літніх людей на гідні життєві стандарти;
• інтеграція інвалідів у суспільство й трудове життя.

Загалом, Хартія не розширила компетенції  Співтовариства в соціальній сфері. Однак Комісія висунула низку  законодавчих пропозицій у рамках програми соціальних дій, що була опублікована ще до прийняття Хартії. У цій  програмі пропонувалися комунітарні дії в соціальній сфері. Комісія керувалася трьома принципами: субсидіарності, розмаїтості систем культур і національної практики та сприяння конкурентоспроможності підприємств. Для введення в дію положень Хартії та програми були необхідні зміни інституціонального характеру й розширення законодавчої бази в соціальній сфері. Для цього потрібно було внести зміни в Римський договір.

Як вважає російський дослідник  А. Сергєєв, саме в Хартії відбилася  спроба прописати єдину Європейську соціальну модель [8, с. 17].

У лютому 1992 р. у Маастрихті був підписаний договір, що засновує Європейський Союз. Цей документ став етапним для соціального виміру. Особливістю Договору стало визнання комунітарної соціальної політики. Договір і його додатки - Угода про соціальну політику й Протокол про соціальну політику - передбачали певні зміни інституціонального характеру й визначали поле діяльності Союзу в соціальній сфері. В основному тексті Договору були розділи, що стосувалися безпосередньо соціальної сфери: розділ VIII «Соціальна політика, освіта, професійне навчання й молодь» і розділ XIV «Економічне й соціальне зімкнення». В Угоді чільне місце відводилося соціальному діалогу між підприємцями й трудящими як одному з важливих інструментів соціальної політики. Стаття 7 Угоди передбачала складання Комісією щорічної доповіді з соціальних питань і подання звіту в Європейський парламент, Європейську раду й Економічний соціальний комітет. За Європейським парламентом залишалося право залучати Комісію для складання доповідей з особливих проблем, що стосуються соціального стану трудящих.

Із набуттям чинності Договору про  Європейський Союз комунітарна Європа одержала у своє розпорядження всі базові елементи, необхідні для забезпечення європейського соціального законодавства. Воно дозволяло при здійсненні економічних завдань, пов’язаних зі створенням Єдиного внутрішнього ринку, захищати соціальні права громадян.

Інтеграційний процес у Європі йшов не тільки вглиб, а й ушир: на початку 1990-х років відбулося приєднання до Співтовариства Австрії, Швеції й  Фінляндії. Всі країни, що входять  у ЄС, зобов’язувалися застосовувати  комунітарне право на своїх територіях, зокрема закони, що стосуються вільного пересування осіб і соціальної політики. Застосування законодавства ЄС у соціальній сфері для трьох вищезазначених держав не становило особливих проблем, тому що це були країни з високим рівнем життя (вищим за середні показники по ЄС), у яких існували передові системи соціального захисту. У соціальному плані вони цілком уписувалися в рамки, окреслені документами ЄС [8, с. 18].

У Зеленій книзі європейської соціальної політики та двох Білих книгах визначені  завдання соціальної політики. «Біла  книга про зростання, конкурентоспроможність і зайнятість: виклики й шляхи  для входження в ХХІ століття» (1993 р.) присвячена пошуку засобів скорочення негативних явищ, пов’язаних із безробіттям. У Зеленій книзі «Європейська соціальна політика, міркування для  Союзу» (1993 р.) був зроблений висновок про те, що здійснення соціальної політики несумісне з ідеєю обмеження  соціального прогресу заради посилення  конкурентоспроможності економіки. У  Білій книзі «Європейська соціальна  політика. Перспективи для Союзу» (1994 р.) уперше була проаналізована сутність поняття «Європейська соціальна  модель», в основі якої, як зазначалося, лежать загальні й зрозумілі для  всіх громадян ЄС цінності: демократія й права особистості, вільна ринкова  економіка, рівність можливостей для  кожного, благополуччя й соціальна  захищеність для всіх, зімкнення  й солідарність.

Як пише А. Сергєєв, «Все це, що зокрема  набуває останніми роками особливого значення, принцип солідарності й  соціального зімкнення, визначає сьогоднішній варіант єдиної Європейської соціальної моделі, яку необхідно реалізувати  для успішного будівництва” Європи майбутнього”. Головним притягальним моментом даної моделі вважається те, що вона покликана забезпечити захист інтересів самих різних груп і  шарів суспільства, не обмежуючись  підтримкою найбільш знедолених [2, с. 18].

Вся подальша діяльність Європейського  Союзу в соціальній сфері опиралася  на стратегічні положення, що втримуються  у вищевказаних документах, які дотепер  залишаються найбільш змістовними  в концептуальному плані документами  ЄС по соціальних питаннях.

У червні 1997 р. в Амстердамі відбулося  засідання Європейського Союзу, на якому його учасники підтвердили курс на створення соціальної Європи, а соціальна політика була визнана одним з найважливіших напрямків діяльності ЄС.

У програмних документах проголошується фундаментальний для діяльності ЄС принцип підпорядкування економічної  інтеграції інтересам підвищення життєвого  рівня громадян Євросоюзу.

Саміт підтвердив прихильність основним соціальним правам у тім виді, як вони були визначені Європейською соціальною хартією 1961 р. і Хартією основних соціальних прав трудящих 1989 р. [5]. Соціальна хартія, що гарантує головні соціальні права, відбила прагнення й політичну волю країн-учасниць побудувати в рамках Європейського Союзу соціально орієнтоване суспільство й поклала початок реалізації нової соціальної стратегії, здійснюваної комунітарними інститутами - Європейським соціальним фондом, шістьома постійними комітетами з конкретним напрямком соціальної політики, тристороннім Комітетом із соціального діалогу.

У 2004 р. у Ніцці на Саміті Європейського  Союзу було ухвалено Новий соціальний порядок денний, що відбиває пріоритетні  цілі соціальної політики НС на майбутні роки, а саме: вирішення проблеми зайнятості й зменшення безробіття, захист прав трудящих в умовах мінливої економіки, гендерна рівноправність, ліквідація бідності й боротьба з дискримінацією. До завдань, які має вирішувати соціальна  політика, входить стимулювання активності й підвищення якості робочої сили, пом’якшення наслідків демографічних  змін. Особливу увагу приділено заходам, спрямованим на підвищення активності жінок на ринку праці, поліпшення можливостей для гармонізації професійних  і сімейних обов’язків. Документ увів поняття «соціальні індикатори». Відповідно до них повинна оцінюватися соціальна  ситуація в ЄС і ступінь соціального  захисту окремих груп населення. Хоча Соціальний порядок денний - це програма дій Євросоюзу в соціальній сфері, і вона є документом, що не має юридичної чинності, була висловлена загальна думка про необхідність закріпити її положення відповідними правовими актами.

Європейські країни знайшли ефективні  способи боротьби із соціально неприйнятними  масштабами безробіття. А це один з  важливих аргументів на користь європейської моделі суспільного розвитку.

Оцінюючи механізм регулювання  економічних і соціальних процесів у Європейському Союзі, можна  зробити висновок, що, з одного боку, у результаті інтеграції з’явився наднаціональний рівень, на який національна  держава передала деякі свої функції. З іншого боку - розвивається субнаціональний рівень, що відбиває зростання в умовах глобалізації ролі локальних акторів - окремих адміністративних одиниць, областей, штатів, територій, земель. Саме в їхнє відання переходить частково або повністю багато питань соціальної політики.

В останні роки Європейська комісія  й економічні органи окремих держав були постійно стурбовані чотирма головними  проблемами: недостатнім зростанням виробництва, хронічно високим безробіттям, соціально-економічними аспектами  масової міграції трудового населення  й боротьбою з «делокалізацією», тобто з переходом промислових галузей в інші країни й регіони. Багато країн, особливо більші й у минулому з порівняно однорідним населенням - як Франція або Німеччина, виявилися явно не готові до того, що реально відбувається з Європою. Корінь проблем низки країн континентальної Європи багато хто вбачає саме в специфічній моделі державного регулювання, що є більше диригентською, ніж американська (особливо у Франції), і не створює стимулів до економічного зростання й структурної модернізації.

Слід зазначити, що для значної  частини пересічних європейців вигоди європейської інтеграції далеко не очевидні. За результатами загальноєвропейського  дослідження, проведеного наприкінці 2004 р., лише 53% європейців думали в той  момент, що членство в ЄС принесло користь  їхній країні, тоді як 34% вважали, що, навпаки, воно завдало шкоди [3, с. 123-134]. Дані опитування жителів країн Євросоюзу, проведеного навесні 2008 р., свідчать, що ці показники залишилися практично без зміни (лише 54% опитаних уважають, що членство в ЄС є корисним їхній країні). У найменшому ступені уявлення про позитивний вплив членства в ЄС на життя країни властиві громадянам основних членів Європейського Співтовариства.

Опитування жителів Великої  Британії, Франції, Німеччини, Італії й  Іспанії, проведене службою Харріса в 2007 р. у зв’язку зі святкуванням 50-ї річниці підписання Римського договору про створення Європейського економічного співтовариства, виявило, що в середньому тільки 25% з них вважало, що приєднання до ЄС сприяло поліпшенню життя в їхніх країнах, тоді як 44% думало, що членство в ЄС негативно вплинуло на їхнє життя. Як вважає один із провідних британських політологів Марко Леонард, Євросоюз не користується значною довірою громадянам у плані його здатності вирішувати їхні нагальні проблеми. «Справедливо це чи ні, - пише він, - але Євросоюз сприймається як елітарний проект, що реалізується без згоди громадян» [3, с. 123-134].

Не випадково зараз соціальну  політику, поряд з екологією, називають  пріоритетом ХХІ століття. Це відчули  політичні лідери, провідні представники фінансових і промислових кіл, міжнародні організації. Саме вони виступили ініціаторами й реалізаторами Концепції стійкого розвитку й Концепції загального розвитку (КОР), де питання економічного зростання узгоджуються із соціальним розвитком, враховується екологічний  фактор і, поряд з вимогою конкурентного  порядку, підкреслюється необхідність соціальної відповідальності бізнесу  й держави.

2. «Європа 2020» як основний важіль розвитку соціальної політики ЄС

Останні  роки Європа, та й весь світ, зіткнулися з важким економічною  кризою з часів Великої Депресії. В результаті Європа зробила крок назад в економічному плані і  в загальному розвитку ЄС. Високий  рівень безробіття, повільне економічне зростання, зростаючий рівень зовнішнього  боргу - такі проблеми виділяє ЄС на сьогоднішній день. Незважаючи на те, що економічна ситуація починає виправлятися, вона поки залишається нестабільною. Все це відбувається на тлі участі Європи у вирішенні довгострокових загальносвітових завдань: глобалізація, брак природних ресурсів, зміна клімату, старіння нації.

У березні 2010 року була схвалена нова європейська стратегія економічного розвитку на найближчі 10 років - «Європа 2020: стратегія розумного, сталого  і всеосяжного зростання», що приходить  на зміну попередній «Лісабонській  стратегії» (2000-2010).

На глибоке переконання лідерів  ЄС, тільки спільні дії всіх держав-членів допоможуть Європі успішно вийти  з кризи. Стратегія «Європа 2020»  розкриває європейську соціально-економічну концепцію 21-ого століття. Стратегія  дає зрозуміти, як Європа збирається виходити з кризи і як повернути  сьогоднішню нестабільність в бік  розумного, сталого і всеосяжного  росту і розвитку. «Європа 2020»  встановлює три основні чинники  зміцнення економіки:

- Розумне зростання: розвиток економіки, засноване на знаннях та інноваціях.

- Стійке зростання: створення  економіки, заснованої на доцільному  використанні ресурсів, екології  та конкуренції.

- Всеохоплююче зростання: сприяння підвищенню рівня зайнятості населення, досягнення соціальної згоди.

Необхідно визначити, яких результатів  Європа збирається домогтися до 2020 року. У зв'язку з цим ЄС ставить  перед собою наступні головні  цілі у сфері соціальної політики :

- 75% населення у віці від 20 років до 64 років повинні бути працевлаштоване,

- частка учнів, що кинули школи, не повинна перевищувати 10%. Не менш 40% молоді повинен мати вищу освіту.

- скорочення числа людей, що знаходяться в небезпеці опинитися за межею бідності, на 20 млн.

Для того, щоб держави-члени змогли адаптувати стратегію «Європа 2020»  до своєї конкретної ситуації, Європейська  Комісія пропонує державам трансформувати цілі ЄС в свої національні стратегії.

Цілі відображають основну суть розумного, сталого і всеосяжного  зростання, але вони не є вичерпними, ЄС ставить перед собою велику кількість завдань в ході виконання  стратегії «Європа 2020». Для якнайшвидшого  розвитку і досягнення поставлених  цілей ЄС вважає пріоритетними наступні напрямків діяльності:

- «Рух Молоді» для посилення  результативності освітніх систем  і сприяння залученню молодих  людей на ринок праці.

- «План з розвитку нових здібностей  і збільшенню кількості робочих  місць», щоб провести модернізацію  ринків праці, дати людям можливість  отримувати нові знання та  навички, щоб збільшити можливість  працевлаштування, поліпшення співвідношення  попиту і пропозиції на ринках  праці, включаючи трудову мобільність.

- «Європейська політика проти  бідності», щоб соціальне та  територіальне взаємодія була  поширена на всій території  і досягнення у сфері економічного  розвитку та зайнятості населення  допомагали знижувати рівень  бідності по всьому ЄС.

Основні напрям діяльності, викладені  вище, є пріоритетними як для ЄС, так і для держав-членів. Політичні, економічні та соціальні інструменти ЄС, особливо внутрішній ринок, фінансові важелі, інструменти зовнішньої політики, будуть задіяні в усуненні перешкод і досягненні цілей «Європи 2020».

План з розвитку нових  здібностей і збільшенню кількості  робочих місць

Метою цього напрямку є створення  необхідних умов для вдосконалення  ринку праці, для збільшення зайнятості і гарантії стабільності суспільства. Наділяючи європейців новими можливостями за допомогою отримання ними нових знань і навичок, ЄС націлює майбутню робочу силу на адаптацію до мінливих умов на ринку праці, що призведе до зменшення безробіття і зростання продуктивності діяльності працівників.

На рівні ЄС Європейська Комісія  буде працювати в наступних напрямках:

-Створити ринок праці, побудований на гнучкості в динамічній економіці та безпеки при цьому для робітників;

-Створити та адаптувати законодавство, яке буде відповідати принципам розумного регулювання, включаючи інструменти трудового законодавства (робочий час, час відпочинку, призначення на посаду, донесення інформації до працівників), а також нові виникаючі ризики заподіяння шкоди здоров'ю та отримання травм на роботі;

- Підтримувати внутрієвропейську мобільності працівників за допомогою необхідних інвестицій, особливо з Європейського Соціального Фонду;

- Підтримувати посилення кооперації  між інститутами трудового ринку,  в тому числі державні установи  зайнятості держав-членів ЄС; посилити  ступінь соціального партнерства,  підключити всі можливі служби  до вирішення проблем в галузі  зайнятості;

- Дати сильний поштовх, що  спонукає до вирішення проблем  кооперації в сфері освіти  та навчання, включаючи в обговорення  цих питань всі зацікавлені  сторони;

На національному рівні держави-члени  ЄС будуть працювати в наступних  напрямках:

- Впровадити національні шляхи  досягнення гнучкості та безпеки  на ринку праці;

- Переглянути і регулярно відстежувати  ефективність податкових та пільгових  систем;

-Підтримати нові форми балансу роботи і повсякденного життя, проводити активну політику з проблеми старіння нації, а також збільшувати рівність статей;

-Підтримувати і відслідковувати ефективність впровадження заходів соціального партнерства;

-Дати сильний поштовх, що спонукає до розробки та впровадження Європейської Рамкової Рішення по кваліфікації, за допомогою встановлення національних стандартів кваліфікацій працівників;

- Налагоджувати партнерство між  сферами освіти / навчання та зайнятості  зокрема шляхом залучення соціальних  партнерств у плануванні освітніх  заходів.

 Європейська політика проти бідності

Основна мета цього напрямку діяльності - гарантувати соціальне та територіальне  співробітництво проти бідності та соціального відмови, щоб підвищити  значимість цієї проблеми і визнати  основні права людей, що знаходяться  в тяжкому становищі, даючи можливість таким людям гідно прожити  життя і брати активну участь у суспільному житті.

На рівні ЄС Європейська Комісія  буде працювати в наступних напрямках:

- Створити основу для кооперації, обміну досвідом та результатами  в сфері боротьби з бідністю, а також здійснювати конкретні  дії на підтримку людей в  тяжкому положенні;

- Розробити та впровадити програми  підтримки соціальних інновацій  для найбільш незахищених верств  населення (шляхом надання інноваційних  технологій в навчанні, освіті, надання  робочих місць для бідних груп  населення, боротьби з дискримінацією, а також шляхом розробки нових  правил для мігрантів, що дозволяють  їм задіяти весь свій робочий  потенціал);

- Вжити заходів для оцінки  адекватності і стійкості до  суспільних змін заходів соціального  захисту, пенсійних систем, виявити  шляхи кращого доступу до систем  охорони здоров'я;

На національному рівні держави-члени  ЄС будуть працювати в наступних  напрямках:

-Підтримувати ідеї розділеною, колективної та індивідуальної відповідальності в сфері боротьби з бідністю та соціальним відмовою;

- Визначити та впровадити заходи, пов'язані з певним групам людей  (сім'я з одним батьком, літні  жінки, меншини, люди з обмеженими  можливостями);

- Повністю розгорнути програму  соціального захисту і пенсійних  систем для гарантії отримання  відповідного доходу та охорони  здоров'я[1].

Отже, еволюція соціальної політики ЄС показує не тільки етапи її розвитку, а й послідовне створення правової бази, здатної забезпечити впровадження цієї політики в життя.

3.Соціальна політика ЄС: кількісний та якісний вимір

Особливістю європейської соціальної політики є активна й масштабна  участь держави в процесах відтворення, високі податки й соціальні внески, за рахунок яких відбувається формування соціального бюджету.

Для реалізації соціальної політики в Європейському Союзі існує  складний механізм, що складався поступово  й вигострювався протягом півстоліття. За цей час у структурі інститутів ЄС відбувалися різноманітні зміни, але найбільш помітними виявилися  трансформації структур, пов’язаних із соціальним виміром. Це цілком зрозуміло, адже відбувалося оформлення соціальної політики в самостійний напрямок, а сфера її компетенцій постійно розширювалася.

Нові завдання, що постали перед  соціальною політикою у зв’язку  з глобалізацією й розвитком  інтеграції в соціальній сфері, викликали  необхідність вдосконалення механізму  виконавчої влади, збільшення компетенцій і створення нових структур, здатних конструктивно відповісти на виклики часу[6].

Соціальна політика ЄС реалізується за допомогою розгалуженої системи  інститутів. Причому кожен з них  діє у межах повноважень, якими  наділений відповідно до основних договорів: Лісабонського договору про внесення змін у Договір про Європейський Союз і Договору про установу Європейського  Співтовариства.