Соціальна політика української держави в ринковій економіці

Курсова робота по  предмету:                            «макроекономіка»

Студентки гр.ЕП-301

Самойлової  Л.Б.

Тема:соціальна  політика української держави в  ринковій економіці.

Вступ.                                                                                                              

1.Суть та основні причини соціальної політики держави в ринковій  економіці.                                                                                                                  

2.Основні напрями соціального захисту населення в умовах ринку:

      2.1 соціальне страхування;

      2.2 соціальна допомога;

      2.3 регулювання та індексація доходів.                                                                                                                   

3.Сучасна соціальна політика української  держави.

 Висновок.                                                                                                         

Список використаних джерел.                                                                         
Вступ

           Здійснення зваженої, цілеспрямованої соціальної політики є вимогою часу.

           Важливим завданням державного управління в Україні є формування такої

філософії соціальної політики, яка б відповідала особливостям нинішнього

етапу суспільної трансформації. Актуальність питання підвищується через 

необхідність осмислення і розвитку нової концепції діяльності суб'єктів 

соціальної політики (насамперед держави та громадських  організацій), в основу

якої покладено зміну  не лише форм і методів, а й суті регулювання соціальної

сфери.

Соціальна політика є однією з найважливіших  функцій будь-якої держави. Незаперечним є той факт, що соціальну політику здійснюють як найрозвиненіші країни Заходу, які ще називають державами загального добробуту або соціальними державами, так і країни третього світу. Однак рівень соціального забезпечення в цих країнах діаметрально протилежний, що засвідчує існування певної різниці в моделях соціальної політики. Крім того, не є ідентичними моделі соціальної політики навіть у державах загального добробуту. Тому, на нашу думку, надзвичайно актуальним є з’ясування суті соціальної політики й дослідження її моделей, що згодом дасть змогу визначити умови їхнього використання в різних державах.

 Сьогодні питання визначення суті соціальної політики в українській науковій літературі вивчено недостатньо. На мою думку, це пов’язано з тим, що комплекс заходів, який традиційно вважали соціальною політикою в Радянському Союзі, є набагато вужчим від того феномену, що існує сьогодні. Тому проблемі з’ясування суті соціальної політики присвячено праці багатьох сучасних науковців, які розпочали дослідження феномену соціальної політики. Це, зокрема, науковці Б. Ракитський, який визначає соціальну політику як відносини соціальних груп з приводу збереження і зміни соціального стану населення загалом і класів, що його становлять, прошарків, соціальних, соціально-демографічних, соціально-професійних груп, соціальних спільностей (сім’ї, народи, населення міста, регіону і т. п.), та А. Сіленко, яка вважає, що, з одного боку, соціальна політика – це мистецтво поєднання людських інтересів, інтересів індивідів і держави, різного рівня людських спільнот, груп у сфері соціальних відносин, а з іншого – це система взаємодії державної влади, що постійно оновлюється, недержавних структур, самої особистості щодо життєзабезпечення та розвитку людини.

Мета роботи – уточнити суть соціальної політики, проаналізувати соціальну політику в Українській державі.

Об’єкт дослідження – соціальна політика.

Предмет дослідження – макроекономічний аспект соціальної політики.

До методів дослідження, які були використані при виконанні даної роботи можна віднести аналіз (використаний при розчленуванні суті соціальної політики, як політики соціального страхування, соціального захисту і т.п, а також при виділенні основних моделей соціальної політики тощо); дедукцію (яка була використана при наведенні висновків та узагальнень) та частково індукцію та синтез (при обробці інформації щодо стану соціальної політики в Україні).  
1. Суть та основні причини соціальної політики держави в ринковій  економіці

  Соціальна політика — це комплекс соціально-економічних заходів держави та місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін.

      Соціальна політика держави, в тому числі держави з ринковою економікою, спрямована на вирішення соціальних проблем шляхом гарантування членам суспільства мінімального доходу; підтримання і розвиток здібностей членів суспільства до праці; забезпечення їх прийнятним рівнем соціальних послуг. Способами реалізації соціальної політики є соціальний захист і соціальні гарантії. У межах соціальної політики забезпечується необхідний мінімум споживання, перерозподіляються доходи, обмежується безробіття, гарантується підтримка сім'ї, забезпечення житлом, підвищення рівня освіти та культури.

На основі перевірки потреб населення  державні програми підтримки доходів  набувають форми додаткових виплат, які гарантують мінімальний доход, що наближається до межі бідності. Державна допомога доповнюється також комунальними трансфертами, тобто місцевими системами допомоги.

Особливу стурбованість  викликають групи, які найменшою  мірою можуть самі себе забезпечити, — це стосується осіб літнього віку і дітей. Допомога найбільш незахищеним верствам населення повинна гарантувати задоволення мінімальних потреб, зокрема в продовольстві.

Досвід демонструє, що політика соціального захисту малозабезпеченого, але працездатного населення має тимчасовий характер у перехідній економіці. Від тимчасових заходів потрібно поступово відмовляються у міру того, як набирають силу і швидкість ринкові механізми, оскільки дія цих заходів пов'язана з втручанням держави в процес ціноутворення і в ринок праці.

Пасивність та фінансова неспроможність соціальної політики обумовлюється надмірно великою кількістю цілей і малою кількістю засобів їх досягнення, що демонструє наступна модель:

Cn = R(x;y),

де Сп — мета соціальної політики (ендогенна величина);

х — засоби соціальної політики (макроекономічні інструменти);

у — ринкові змінні, що виникають при реалізації завдань  соціальної політики.

Вважається, що обмежене коло цілей при визначенні завдань  соціальної політики забезпечує більшу гарантію їх досягнення, а якщо кількість цілей перевищує кількість засобів, то виникають цільові конфлікти. Прикладами суперечності цілей є прагнення одночасно забезпечити високі соціальні гарантії і підвищити ефективність виробництва або збільшити державні трансферти і скоротити дефіцит бюджету тощо.

Надмірна кількість  цілей пояснюється нагромадженням невирішених проблем структурної  перебудови економіки; тривалим спадом виробництва; безробіттям та масовою  злиденністю населення; виникненням  специфічних ситуацій, спричинених залишками адміністративно-командної системи.

Недостатність засобів  соціальної політики обумовлена слабко розвинутою ринковою інфраструктурою, відсутністю традицій регулювання  ринкової економіки, недовірою населення  до державних інституцій.

Ефективна макроекономічна  політика в ринковій економіці потребує соціальної політики у двох напрямках:

• здійснення макроекономічного засобу виходу на стійке економічне зростання шляхом використання зростання доходів населення як рушійної сили стабілізації вітчизняного виробництва, зміцнення внутрішнього ринку, формування власних джерел заощадження та інвестування;
• забезпечення для всіх верств населення реалізації головного принципу ринкової економіки — здатності до самозабезпечення.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття й соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб'єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв'язання суперечностей як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв'язках людей, тих чи інших аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини. 

Отже, соціальна політика — це:

-  діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;

-  система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання;

-  це складова частина загальної політики, головне завдання якої полягає в розробці та здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного суспільного та державного ладу.

В межах соціальної політики здійснюється державне регулювання  соціальних процесів, тобто вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна політика держави  включає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

- вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

- розподіл і перерозподіл доходів населення;

- формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

- створення системи соціального захисту населення;

- забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

- захист навколишнього середовища тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом життєздатності, консолідації , стабілізації та розвитку суспільства.

В таблиці 1.1 наведені основні об'єкти соціальної політики.

Таблиця 1.1 — Основні об'єкти соціальної політики.

Таблиця 1.2 - Завдання і принципи соціальної політики.

Існують такі моделі соціальної політики держави:

Модель  розвитку соціальної сфери і соціального  захисту в адміністративно-командній економіці — превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в "натуральному вираженні" (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.

  Американська модель соціальної політики — найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

 Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) — найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упе-реджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

 Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

 Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

  Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціальне орієтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

В умовах соціально-ринкової трансформації  держава виступиє соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводить активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.

Соціальні амортизатори — це механізми соціального захисту.

Таблиця 1.3 - Призначення соціальних амортизаторів.

Формування та реалізаціія  соціальної політики відбувається на трьох етапах, які наведені у таблиці 1.4.

Таблиця 1.4 - Етапи формування та реалізації соціальної політики.

Існують також  основні методи впливу держави на розвиток соціальної сфери, серед них:

- правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

- прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);

- соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

- впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

- прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

— встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;

-державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

- державний вплив на ціни та цінотворення;

- обов'язкове соціальне страхування в різних формах;

- пенсійне забезпечення;

- розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

-підготовка та перепідготовка кадрів;

- організація оплачуваних громадських робіт;

-соціальне партнерство.

Ринкова трансформація економіки неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення.

Соціальна база ринкового реформування — соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

2. Основні напрями соціального захисту населення в умовах ринку   

 Кінцевою метою  функціонування суспільного виробництва  є створення умов для життєдіяльності  людей та досягнення певного рівня їхнього життя.

 Рівень життя суспільства  означає забезпеченість населення  необхідними для життя матеріальними  та духовними благами, тобто  певний рівень задоволення потреб  людей. Набір необхідних для  життєдіяльності благ та послуг  повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здоров’я, якості харчування, житла тощо. Ступінь задоволення потреб залежить від доходів, які отримують члени суспільства та їхні родини.

 Перехід до ринкової  економіки пов'язаний з виникненням проблеми розподілу доходу в суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти доход, має давню історію. Одні економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші – вважають, що прагнення до рівності в розподілі доходу не стимулює зростання виробництва та призводить до кризи економіки.

 Головним аргументом  на користь рівного розподілу  доходу є те, що він необхідний  для максимізації задоволення  потреб споживачів, а на користь  нерівності доходів – збереження стимулів до праці, виробництва продукції та зростання доходу. Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують криву Лоренца.

 Аналіз тенденцій  нерівності доходів показує, що  економічне зростання зумовило  збільшення доходу в цілому в багатьох країнах, але це не вплинуло на ступінь нерівності.

 На рівень доходів  впливає багато факторів: розбіжності  в рівні заробітної плати; в  складі сімей; доходи від приросту  капіталу (акцій, облігацій, нерухомості); допомога держави та ін. Причинами нерівності доходів є також відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті й професійній підготовці. Особлива роль у загостренні проблеми економічної нерівності належить фактору володіння власністю – землею, основними фондами, житлом, акціями чи іншими цінними паперами.

 За умов диференціації  доходів та рівня життя виникає  гостра соціальна проблема бідності. Бідність – це той рівень  життя, який не може забезпечити  нормальні умови для відтворення  населення. Кількісно цей рівень  виражається показником «прожитковий  мінімум».

 Прожитковий мінімум,  на відміну від біологічного  мінімуму, є більш динамічним. Він  змінюється з розвитком соціально-економічного  життя суспільства. Але світова  практика показує, що поріг  бідності значно підвищується  у зв'язку зі зростанням цін  (інфляції), втім це не означає збільшення рівня споживання і підвищення рівня життя людей. Проблеми бідності потребують від будь-якої цивілізованої держави проведення політики соціального захисту певних груп населення.

 Соціальний захист  включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.

 Витрати на соціальний захист населення залежать від можливостей економіки. У країнах з ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, об'єктами якої виступають держава, роботодавці та одержувачі соціальних виплат.

 Сучасна система соціального захисту населення у країнах з перехідною економікою включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення; традиційну форму державної, соціальної допомоги та соціальне страхування.

  2.1Соціальне страхування.

Соціальне страхування є найбільш поширеною формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов'язаних з втратою працездатності та доходів.

З 1 січня 2011 року набув  чинності Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року № 2464-VI (далі — Закон № 2464). Цим Законом вводиться новий страховий внесок — єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі — єдиний внесок), який сплачується лише до Пенсійного фонду України (далі — ПФУ). До 1 січня 2011 року страхові внески сплачувалися до чотирьох фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, а саме до:

- Пенсійного фонду  України (згідно із Законом України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування» від 26 червня 1997 року № 400/97-ВР);

- Фонду загальнообов’язкового  державного соціального страхування  України на випадок безробіття (згідно із Законом України  «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 року № 1533-ІІІ);

- Фонду соціального  страхування з тимчасової втрати  працездатності (далі — ФССзТВП) (згідно із Законом України  «Про загальнообов’язкове державне  соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18 січня 2001 року № 2240-ІІІ; далі — Закон № 2240);

- Фонду соціального  страхування від нещасних випадків  на виробництві та професійних  захворювань України (далі — ФНВ) (згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» вiд 23 вересня 1999 року № 1105-XIV).

Відповідно до нововведень ПФУ консолідує спільні для всіх фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування функції, такі як: облік платників єдиного внеску, збір та облік страхових коштів, контроль за нарахуванням та сплатою єдиного внеску, подання звітності з єдиного внеску (ч. 1 ст. 12 Закону № 2464). Разом з тим перелічені вище фонди продовжують свою діяльність та не підлягають розформуванню. До кола їх обов’язків, як і раніше, належить цільове використання коштів у межах своїх повноважень та проведення у зв’язку з цим перевірок страхувальників.

Згідно зі статтею 6 Закону № 2464 платник єдиного внеску має  право безоплатно отримувати від  територіального органу ПФУ за місцем своєї реєстрації інформацію, необхідну  для виконання обов’язків, покладених на платника цим Законом, зокрема консультації та роз’яснення щодо його прав та обов’язків, порядку сплати єдиного внеску.

Єдиний внесок на загальнообов’язкове  державне соціальне страхування  — консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи  загальнообов’язкового державного соціального страхування в обов’язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування (п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464).

До страхувальників  належать:

- підприємства, установи  та організації, інші юридичні  особи, утворені відповідно до  законодавства України, незалежно  від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою — підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, зазначеним у свідоцтві про державну реєстрацію її як підприємця), у т. ч. філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами (абзац другий п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464);

- фізичні особи —  підприємці, зокрема ті, які використовують  працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством про працю, чи за цивільно-правовим договором (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою — підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, зазначеним у свідоцтві про державну реєстрацію її як підприємця) (абзац третій п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464);

- фізичні особи, які  забезпечують себе роботою самостійно, та фізичні особи, які використовують  працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) (абзац четвертий п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464);

- дипломатичні представництва  і консульські установи України,  філії, представництва, інші відокремлені  підрозділи підприємств, установ  та організацій (у т. ч. міжнародні), утворені відповідно до законодавства України, які мають окремий баланс і самостійно здійснюють розрахунки із застрахованими особами (абзац п’ятий п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464);

- дипломатичні представництва  і консульські установи іноземних  держав, філії, представництва та інші відокремлені підрозділи іноземних підприємств, установ і організацій (у т. ч. міжнародні), розташовані на території України (абзац шостий п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464);

- підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, військові частини та органи, які виплачують грошове забезпечення, допомогу по тимчасовій непрацездатності, допомогу або компенсацію відповідно до законодавства (абзац сьомий п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464).

Застрахованими особами є:

- працівники — громадяни  України, іноземці та особи  без громадянства, які працюють  на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством (п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464);

- фізичні особи, які  виконують роботи (надають послуги) за цивільно-правовими договорами (крім фізичних осіб — підприємців, якщо виконувані ними роботи (надані послуги) відповідають видам діяльності, зазначеним у свідоцтві про державну реєстрацію їх як підприємців) (п. 3 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464);

- фізичні особи —  підприємці, у т. ч. ті, які обрали  спрощену систему оподаткування,  та члени сімей цих осіб, які  беруть участь у провадженні  ними підприємницької діяльності (п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464);

- особи, які забезпечують  себе роботою самостійно — займаються незалежною професійною діяльністю, а саме: науковою, літературною, артистичною, художньою, освітньою або викладацькою, а також медичною, юридичною практикою, в т. ч. адвокатською, нотаріальною діяльністю, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід безпосередньо від цієї діяльності, за умови, що такі особи не є найманими працівниками чи підприємцями (п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464);