Соціальна політика як функція державного управління

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Азовський регіональний інститут управління

Запорізького національного технічного університету

Кафедра адміністративного, конституційного та фінансового права

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Теорія держави і права”

на тему:

«Соціальна політика як функція державного управління»

Студентки 1 курсу 102-Б групи

факультету права і лінгвістики

денного відділення

Федорченко Анни Олександрівни

Науковий керівник: к. іст. н., доц.

Гриб Ольга Миколаївна

Бердянськ

2011

ЗМІСТ

Вступ__________________________________________________________3-4

1. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

1.1 Сутність соціальної політики___________________________________5-8

1.2 Мета, завдання і принципи соціальної політики держави___________9-13

1.3 Соціальна політика формування здорового способу життя_________14-15

2. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО СПІВВДНОШЕННЯ З ВИКОНАВЧОЮ ВЛАДОЮ

2.1 Поняття, сутність і принципи державного управління_____________16-19

2.2 Механізм і апарат державного управління__________________ ____ 20-24

2.3 Органи виконавчої влади як елемент системи державного управління______________________________________________________ 25-27

3. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В РЕАЛІЦАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ_____________________________________________________ 28-29

4. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ

4.1 Оцінка сучасної суспільної ситуації_____________________________30-33

4.2 Соціальна українська держава на сучасному етапі________________34-36

Висновки_______________________________________________________37-38

Список використаних джерел_________________________________________39

ВСТУП

Обрана нами тема „Соціальна політика як функція державного управління” є досить актуальною. Становлення нової економічної системи, що ґрунтується на ринкових відносинах, безпосередньо пов’язане з реформуванням існуючої соціальної політики. Для створення системи матеріального забезпечення та її функціонування необхідні макроекономічні передумови, які б охоплювали всіх членів суспільства. У цьому плані особливий інтерес викликає соціальна політика як її складова частина. Такий інтерес викликаний головним чином тим, що соціальна політика спрямована на керування суспільством, прагненням її направити розвиток соціуму в певне річище. Створення таких умов - важлива складова державного регулювання соціальної політики. Державне управління — надзвичайно важлива сфера реалізації державної влади. За своїм змістом воно органічно поєднано з виконавчої гілкою державної влади. Сьогодні вихід нашого суспільства із системної кризи потребує такої організації виконавчої влади, яка б забезпечувала істотне підвищення дієвості державного управління. Досягти такого становища неможливо без широкого використання наукових підходів до реформування всіх основних інститутів державного управління. Саме цього бракує нині в ході підготовки і проведення в Україні радикальної адміністративної реформи.

В роботі особливу увагу приділено реалізації активної соціальної політики та інфраструктури на рівні держави, галузей, адміністративно-териториальних одиниць. Широко використовано нормативні акти органів державної влади та управління України з проблем державного регулювання економіки та соціального розвитку, щоб з’ясувати суть та зміст соціальної політики, комплексно розглянути проблеми складних соціальних систем, до яких належить державне управління, методи державного впливу на соціальну спрямованість ринкових перетворень, механізми розробки і впровадження соціальних нормативів і програм соціального захисту населення і на цій основі сформувати практичні навики і вміння аналізувати, узагальнювати і моделювати складові елементи і напрями розвитку соціальної політики. Отже, метою курсової роботи є дослідження структури соціальної політики, сутності державного управління, її владних структур та органів, способи впливу на них з боку суспільства, їх взаємозв’язок. Відповідно до поставленої мети, завданнями цієї роботи є дослідження сутності соціальної політики, її принципів, основ формування здорового способу життя, принципи державного управління, сучасної суспільної ситуації, характеру сучасної української держави. Предмет дослідження - функція державного управління в сфері соціальної політики. Об’єкт дослідження - правовідносини, що виникають між державою та місцевим сомоврядування, бізнес-структурами в ході реалізації соціальної політики. Як виявилось, дана проблема викливає стійкий науковий інтерес у вітчизняних та зарубіжних вчених. Різні фундаментальні підходи, а також особливості соціальної політики української держави досліджувались та розроблялись багатьма вітчизняними вченими, серед них: В. Бідак, В. Гайдуцький, Л. Гончарук, Е. Лібанова, О. Палій та В. Скуратівський, А. Сіленко, С. Сіденко та інші. З-поміж науковців, що досліджують проблему соціальної політики постають дві співзалежних проблеми. З одного боку, вони намагаються виявити нові об'єктивні закони розвитку суспільства, з іншого - виявити закономірності в управлінні людиною цим суспільством. Отже, до автора вже досліджували цю проблему такі відомі вітчизняні науковці, як В.Аверьянов, А.Гриненко, А.Ягодка, О.Скакун та інші. Для написання курсової роботи я використовувала праці таких вчених. Для різностороннього викладу думок вчених були використані підручники, монографії, матеріали періодичних видань. Структура курсової роботи включає 3розділи.

1. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

1.1 Сутність соціальної політики

Історичний аналіз розвитку людської цивілізації показує, що індивідуальні потреби, добробут, економічна та соціальна безпека як окремої людини, особистості, так і цілих спільнот формуються не ізольовано від соціального середовища, а в певній системі поглядів, цінностей та уявлень, які реалізуються в суспільних відносинах та діяльності відповідних політичних інститутів. Одним із головних предметів вивчення та засобом реалізації процесів соціального буття є соціальна політика як суспільний феномен і вид практичної діяльності людства. Соціальна політика - це важлива складова внутрішньої політики держави, яка втілюється в життя через соціальні програми і на практиці реалізує відносини в суспільстві в інтересах і через інтереси основних соціальних груп населення. [13, с. 27] Об’єктом соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні відносини, процеси життєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей. Соціальне управління і регулювання є основним механізмом, інструментом реалізації соціальної політики. До суб’єктів соціальної політики належить людина, держава, суспільство, соціальні спільності та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, фонди, принципово нові для українського суспільства суб’єкти, зокрема соціального захисту (підприємці, роботодавці), і суб’єкти, що здійснюють у різноманітних формах як у межах інституціональних структур, так і на громадянських самодіяльних засадах. Соціальне буття, соціальні відносини функціонують на основі органічної єдності об’єктивного і суб’єктивного, свідомої цілеспрямованої управлінською діяльності. [16,с.6,9,10] Отже, людина як суб'єкт соціальної політики входить у систему соціально-класових відносин, процесів соціальної стратифікації, які, визначаючи місце людини, її статуснии рівень у системі соціальної ієрархії, безпосередньо впливають на її соціальну безпеку, соціальне самопочуття, значною мірою детермінуючи інші види суспільних відносин. Це свідчить про те, що соціально-класові відносини є важливим об'єктом соціальної політики, системи державного, соціального управління загалом. Конституція України є найвищим правовим актом нашої держави, яка має правові, так і політичні ознаки, визначає та закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України. Соціальна політика держави покликана забезпечити громадянам гарантовані Конституцією України права. За Конститйцією України (ст. 21) усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Кожна людина і громадянин має право на життя (ст. 27), на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), працю (ст. 43), право на соціальний захист, (ст. 46), на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на освіту (ст. 53) тощо. [1] Визначальною у соціальній політиці є діяльність держави, спрямована на регулювання, стабілізацію і розвиток соціальних відносин у суспільстві та реалізацію (задоволення) соціальних потреб людини.. Головна риса держави зводиться у найважливіший принцип її управлінської діяльності. Одним з найважливіших соціально-політичних принципів є демократизм. Вже у ст. 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. [1] Демократія - політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів. Демократичний соціалізм становить собою міжнародний рух за свободу, справедливість, солідарність. Соціальна політика реалізується як через державні “одномоментні” рішення - соціальні заходи, так і через соціальні програми. Соціальна програма є системою заходів, спрямованих на вирішення тієї чи іншої соціальної проблеми. У соціальній програмі визначаються необхідні параметри та нормативи, що регулюють різноманітні явища соціального життя в суспільстві: кваліфікація ситуації, загальне рішення, етапи вирішення конкретних завдань, заходи й способи реалізації кожного етапу. [9, с. 175] Соціальна політика у суспільстві втілюється через соціальні програми, кінцевою метою яких є задоволення соціальних потреб на більшому чи меншому рівні. Для розробки соціальних програм і оцінки їх виконання потрібні соціальні нормативи і державні соціальні стандарти. Процес стандартизації соціальної політики базується на визначенні “соціального стандарту” і “соціальної гарантії” згідно із Законом України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” (листопад 2000 р). [2] Соціальні потреби і відповідні соціальні нормативи в Україні класифікують за рядом ознак зокрема: за характером задоволення соціальних потреб, за рівнем задоволення соціальних потреб, за рівнем розповсюдження та дії соціальних потреб. Соціальні стандарти відбивають характер і рівень задоволення сукупності соціальних потреб населення. Соціальні нормативи і соціальні стандарти пов’язані з процесами соціального управління і використовуються у розробці основ соціальної політики. [13, с. 80] Виходячи з цього, можна виділити основні напрямки соціальної політики в Україні: - підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності; - надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу; - проведення грунтовної пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи; - надання адресної допомоги найнужденнішим у грошовій та натуральній формах; - сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню; - запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури; - широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства; - проведення активної екологічної політики. [17, с. 26] У розвинених країнах світу сучасні системи соціальної політики сформувалися в основному на початку 40-х рр. ХХ ст. А документом, що регулює соціальну політику, стала Європейська соціальна хартія (1961), яка проголосила право людини на соціальний прогресс. Необхідність соціальної політики в суспільстві зумовлюється існуванням соціальної нерівності та обмеженим обсягом ресурсів, тому однією з найважливіших функцій соціальної політики є функція перерозподілу. Принципова схема показників соціальної статистики ООН включає такі розділи: демографічна структура населення; соціальна структура суспільства; сім’я та побут; доходи та сімейні заощадження; рівень життя; охорона здоров’я; споживання продуктів харчування; житлові умови; освіта та культура; умови труда та зайнятість; умови життя сільського населення; соціальне забезпечення; утримання та виховання дітей, інвалідів, людей похилого віку та пенсіонерів; суспільні фонди. Також важливі національні проблеми суспільної діяльності. Національні проблеми завжди є заразом і проблемами соціальними, проблемами класово-політичної стратегії, вписуються також у проблеми соціалістичної демократії і з ними взаємодіють. Свобода і права людської особистості зв’язані щільно із свободою і правами національними. Соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Соціальна політика виявляється в управлінні, регулюванні соціальних процесів. Соціальне управління та регулювання є основним механізмом, інструментом реалізації соціальної політики.

1.2 Мета, завдання і принципи соціальної політики держави

Основні параметри здійснення соціальної політики в суспільстві зумовлені багатьма об’єктивними чинниками: рівнем розвитку продуктивних сил, структурою економіки, станом соціального життя, характером політичної влади, духовною та моральною зрілістю населення країни тощо. В Україні серйозний вплив на вибір основних напрямків соціальної політики, на їхній зміст справляють також і додаткові негативні обставини — жорстока криза, яка охопила всі сфери суспільного життя; дикий, часто стихійний, перехід до ринкової економіки, що супроводжується зубожінням більшості населення, зростанням соціально-економічної нерівності та експлуатації та ін. [9, с. 181] Мета соціальної політики полягає у створені умов для формування, розвитку та оптимального функцюювання соціальних відносин, всебічного розкриття самореалізації творчого соціального потенціалу людини, особистості, а також для задоволення людиною соціальних потреб та інтересів, освоєння соціальних цінностей, підтримання а суспільстві соціальної злагоди стабільності та соціальної цілісності, само відтвореного, самодостатнього рівня соціодинаміки, соціального прогресу. Нині мета соціальної політики полягає в розв’ язанні суперечностей суспільного, соціального розвитку, що гальмують процес формування соціально орієнтованої економіки, становлення середнього класу, соціальної мобільності, утвердження дійових механізмів соціального життєзабезпечення людини. [16, с. 7] У рамках соціальної політики існує конкретна мета — надання особливого захисту й допомоги бідним і слабозахищеним групам населення. Що ж до конкретних завдань соціальної політики, то основними з них в українському суспільстві на етапі його трансформації є створення умов для реалізації соціального потенціалу людини; сприяння розвитку соціальних та соціально-ринкових відносин; перетворення соціальних чинників на одну з домінант економічного зростання; розвиток соціально-трудових відносин; реформування системи соціального захисту; соціального страхування і пенсійного забезпечення; посилення адресної підтримки соціально незахищених верст населення; реформування ринку праці та зайнятості населення; забезпечення випереджаючого зростання вартості робочої сили; реформування системи охорони здоров я; здійснення активної демографічної політики. [10, с. 7] Основними завданнями у проведенні соціальної політики є захист рівня життя через застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; надання допомоги найбіднішим сім’ям; надання допомоги у разі безробіття; здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони здоров’я людей та довкілля переважно за рахунок держави; проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації. [13, с. 31] Аналіз принципів, на яких ґрунтується соціально-політична діяльність більшості сучасних держав, дає можливість виділити такі: принцип соціальної справедливості, соціальних гарантій, соціальної компенсації, соціальної солідарності, індивідуальної соціальної відповідальності, соціального партнерства та принцип субсидіарності (підтримки). Як приклад, спробуємо проаналізувати останній принцип. Цей принцип сприяє законодавчому регулюванню взаємодії державних і недержавних структур у соціальній сфері і підтримку останніх. Реалізація принципу субсидіарності дає змогу не тільки більш ефективно використовувати існуючі матеріальні ресурси, а й більш гнучко реагувати на соціальні виклики і залучати самих громадян до вирішення соціальних проблем. Держава створює умови, за яких кожен працездатний громадянин самозабезпечується при солідарній підтримці суспільства. Держава повинна гарантувати людям таку життєдіяльність, за якої їхній добробут має залежати тільки від їхньої праці, розумових здібностей, свідомого ставлення до своєї свободи і своєї відповідальності. В країні має підтримуватися мобільність трудових ресурсів, забезпечуватися свобода переміщення людей, функціонувати ринок житла, заохочуватися перекваліфікація працюючих. Громадяни країни мають отримати рівні можливості в задоволенні своїх потреб у товарах та послугах незалежно від свого соціального стану чи службового становища. Першочерговою передумовою для піднесення добробуту людей на засадах самозабезпечення є розбудова соціальної ринкової економіки, яка заохочує громадян до успіху в праці чи діяльності, дає можливість вільно розвивати свої творчі нахили, свої здібності у виробництві, обслуговуванні, управлінні чи в бізнесовій діяльності. Ключовим принципом у реалізації соціальної політики виступає забезпечення соціальної справедливості. Соціальна справедливість - соціально-психологічне сприйняття принципів і форм організації суспільства, що відповідає інтересам людей і соціальних груп, тобто узагальнена моральна оцінка суспільних відносин. [13, с. 24] Соціальна справедливість вимагає від держави і права забезпечення не класового або групового мотивів нав'язування всьому суспільству волі певного класу чи певної соціальної групи, а здійснення загальносуспільних інтересів, гарантування всім громадянам гідного існування, всебічної підтримки чесної праці, морального та фізичного здоров'я населення та збереження навколишнього природного середовища. При визначенні соціальну справедливість найчастіше співвідносять із соціальною рівністю, і в цьому контексті соціальна справедливість розуміється як міра рівності й нерівності в розподілі матеріальних і духовних благ у суспільстві, статусів і влади, а також у стані життя різних суспільних груп. [13, с. 41] Держава і суспільство допомагають хворим і непрацездатним на рівні, що відповідає економічним здобуткам та досягненням країни. Соціальна допомога - це допомога, що здійснюється на диференційній основі в грошовій та натуральній формах, у вигляді медичної допомоги, різного виду натуральних та побутових послуг, фінансових пільг. Вона охоплює окремі види забезпечення, які практично не можливо здійснити на принципах соціального страхування, надається найменш захищеним і найнужденнішим категоріям населення, як правило, в індивідуальному порядку. Соціальна допомога громадянам охоплює різні види забезпечення найменш захищених категорій населення за рахунок державного та місцевих бюджетів та добровільних пожертвувань і сплачується знедоленим людям як на основі перевірки їхніх засобів до існування, так і за певними критеріями, без перевірки доходу. Соціальна допомога має бути тимчасовою і розглядатись як побічний засіб, вона вимагає створення розподільчого апарату, формування статистичної бази, законодавчих актів на забезпечення допомоги. Провідним напрямом соціальної підтримки і захисту населення має бути соціальне страхування. Соціальне страхування громадян є джерелом матеріального забезпечення громадян на випадок безробіття, захворювання, нещасних випадків. Відповідно до цього в країні соціально орієнтованої економіки запроваджені самостійні види соціального страхування: на випадок безробіття, на випадок хвороби, від нещасних випадків на виробництві, песійне страхування. Кожен член суспільства має страхуватися і платити страхові внески, що є умовою дальшого отримання благ, які надасть йому суспільство в скрутних ситуаціях. Держава повинна прийняти добрі закони про обов’язкове страхування громадян по хворобі, нещасних випадках та втраті роботи. Державні структури мають спрямовувати свої зусилля і на подолання безробіття. Хоча цю важливу для суспільства й кожного громадянина проблему мають розв’язувати передусім підприємства і профспілки згідно з тарифними угодами. Усунути безробіття за короткий термін неможливо. Але можливо і необхідно здійснювати заходи середньо і довгострокового характеру. По-перше, держава повинна створювати і виконувати програми стимулювання інвестиційної діяльності. Капітальні вкладення були і продовжують залишатися першочерговою можливістю для створення нових, економічно виправданих робочих місць і забезпеченню зайнятості. Державні програми призначені спонукати підприємства до інвестування виробництва, його розширення і створення нових робочих місць. По-друге, держава має застосовувати важелі впливу на піднесення конкурентоздатності підприємств. Це досягається за умови повного використання дорогоцінного виробничого устаткування шляхом застосування -гнучкого графіка роботи, скорочення невиправдано високих витрат. По-третє, в країні мають здійснюватися заходи з підвищення кваліфікації тих, хто працює, тому що багато людей втрачає роботу через недостатню кваліфікацію. А вказані заходи повинні протидіяти цьому злу. Держава повинна створювати можливості для залучення громадян до участі в суспільному житті, зокрема, у створенні різних рухів, у формуванні страхових фондів, у започаткуванні діяльності кредитних спілок тощо. Участь у суспільному житті поєднується із свободою людської особистості. Система господарювання і життєдіяльності має відповідати ідеалам цієї свободи. Вона має закріплюватися гарантіями про: - недоторканність людської гідності; - вільний розвиток кожного члена суспільства; - свободу пересування, друку і слова; - вільний вибір професії і місця роботи; - ефективне використання засобів виробництва його власниками.[17, с. 21,22,23,24] Крім того, постійним прагненням соціальної політики є досягнення всіх соціальних цілей та сприяння й посилення соціальної солідарності та загального добробуту населення в цілому. Два основні принципи цього намагання — зменшення нерівності в суспільстві та уникнення економічної і соціальної маргіналізації у неповноцінних групах населення. [13, с. 40] Соціальна політика безпосередньо пов'язана з людиною та її особистими інтересами. Тому, приймаючи рішення соціального спрямування щодо управління трудовим потенціалом суспільства, керівництво держави несе високу суспільну відповідальність. Повного узгодження суспільних і особистих інтересів можна досягнути лише через реалізацію багатьох соціальних рішень.

1.3 Соціальна політика формування здорового способу життя

Існує цілісна соціальна політика, що охоплює і вузький, і широкий її зміст. Соціальний захист, соціальна безпека, з одного боку, і соціальний розвиток, соціальні відносини – з іншого органічно поєднані: без розвинених соціальних відносин не може бути стабільної безпеки людини, суспільства, а соціальна безпека значною мірою зумовлює розвиненість, зрілість процесів соціального, суспільного розвитку. [16, с. 6] Соціальна політика за своєю суттю повинна бути спрямована на побудову держави загального добробуту. “Держава загального добробуту” - широке поняття, і сутність його полягає втому, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати повний добробут населення. До сфери діяльності згаданої держави входять такі соціальні сфери, як охорона здоров’я, освіта, соціальні служби і розгалужені програми соціального страхування, а також політика, що сприяє повній зайнятості чи допомагає найменш захищеним працівникам. [13, с. 38] Принципові положення і напрями розбудови здорової соціальної політики у будь-якій країні, що прагне досягти кращих світових зразків, повинні узгоджуватися із сучасними загальновизнаними поглядами і вимогами світової спільноти щодо формування здорового способу життя. Такі положення в основному викладені в Оттавській Хартії 1986 року. Політика формування здорового способу життя широко використовує засіб поєднання різноманітних взаємодоповнюючих підходів до спільних заходів і скоординованих дій будь-яких державних чи недержавних структур і організацій. Виходячи з особливостей ситуації, така політика застосовує законодавчі і фіскальні заходи, оподаткування та організаційні зміни в інтересах здоров`я. Доцільним компонентом політики формування здорового способу життя є виявлення перешкод для здорових політичних рішень і розробка засобів їх усунення. Важливим компонентом цієї політики є також прагнення до полегшення політикам здорового вибору, демонстрація шляхів пошуку оптимальних рішень, сприятливих для здоров`я людей. Адже здоровий політичний вибір часто-густо не буває найлегшим тому, що він, як правило, потребує компромісу поміж міркуваннями економічної вигоди і вигоди для здоров`я. У результаті політика формування здорового способу життя в широкому значенні веде до прибутків та справедливості, сприяє вирівнюванню умов та можливостей, створенню обставин, за яких постачання товарів та надання послуг відповідає інтересам здоров`я людей, середовище стає чистішим і приємнішим для життя. Фактично, політика формування здорового способу життя є соціальною політикою за своїм змістом. Зрозуміло, що соціальна політика формування здорового способу життя є складовою частиною тієї соціальної політики взагалі, яка здійснюється в тий чи іншій країні. Тобто для того, щоб здоровий спосіб життя став нормою для більшості людей необхідні значні соціальні зміни, тобто зміни в соціальній політиці. [11] Отже, соціальна політика має державно-політичний і суспільний характер. Її головні напрямки і параметри розробляються з врахуванням потреб і інтересів як суспільства в цілому, так і його складових частин: соціальних класів, груп, прошарків, окремих регіонів тощо. В основу соціальної політики покладаються морально-правові принципи соціальної рівності і справедливості. Їх реалізація здійснюється всебічним впливом на забезпечення життєдіяльності всіх вікових, професійних і інших груп населення: гарантії соціального захисту громадян в сферах праці, освіти, житлового забезпечення, тощо. Важливе призначення соціальної політики полягає в тому, щоб створювати й підтримувати позитивний соціальний клімат у суспільстві. [9 с. 178] Метою і завданням політики соціального добробуту є поліпшення життя людей шляхом піднесення життєвого і якісного рівня, утвердження соціальної справедливості і забезпечення найбільшої реалізації можливостей особи бути здоровим, освіченим і соціально активним громадянином держави. Основні напрями соціальної політики націлені на забезпечення прав і свобод людини, інтеграцію суспільства навколо національної ідеї, відтворення соціальних цінностей, соціальне партнерство, розвиток демократичних інститутів.

2. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО СПІВВДНОШЕННЯ З ВИКОНАВЧОЮ ВЛАДОЮ 2.1 Поняття, сутність і принципи державного управління

Держава - це політична організація суспільства, що забезпечує його єдність і цілісність, здійснює за допомогою апарату державної влади управління справами суспільства, реалізує суверенну публічну владу, що надає праву загальнообов’язкового значення, гарантує права і свободи людини і громадянина, законність і правопорядок. [10, с. 39] Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії розвитку обумовлюються економічними, політичними та соціальними умовами в суспільстві. [10, с. 43] Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування. Зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування. Державне управління - функція держави, яка притаманна спеціальним організаційним структурам (органам), їх сукупність є системою органів державного управління. Ця система в цілому і кожна з її складових окремо, виконуючи функції державного управління, діють виключно від імені держави. Рішення, які вони приймають, обов'язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі і для недержавних організацій та формувань. Державне управління України грунтується на Конституції України, Законах про Кабінет Міністрів, державні адміністрації, місцеве самоврядування, державну службу. Державне управління має численні особливості, що відображають його специфіку і дають можливість детермінувати як самостійний вид управління. Ці особливості виявляються в основних компонентах системи державного управління (суб'єкті, об'єкті, управлінському впливі) та інтегративних властивостях, що притаманні йому як системному управлінню. Головна особливість суб'єкта - це те, що ним є держава у цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів. Особливості цих органів, як безпосередніх суб'єктів державного управління, такі: по-перше, вони формуються державою (з волі держави); по-друге, наділені державно-владними повноваженнями; по-третє, здійснюють управлінські функції від імені держави. Головна особливість об'єкта - це те, що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об'єктами, на які справляє вплив той чи інший конкретний суб'єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління. Усі основні компоненти державного управління мають складну структуру, тобто складаються з окремих частин. Тому воно являє собою управлінські підсистеми з особливими властивостями, місцем і роллю в управлінському процесі. [14, с.16,17] Найчастіше виділяють п’ять ознак державного управління: виконавчо-розпорядчий характер, підзаконність, масштабність і універсальність, ієрархічність, безпосередньо організуючий характер. Виконавчо-розпорядчий характер державного управління охоплює два взаємопов'язані напрями - виконавчу і розпорядчу діяльність. Органи, які здійснюють державне управління, - це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з них містять цю ознаку вже у своїй назві (наприклад, органи виконавчої влади. Саме на них покладено обов'язок реалізовувати (виконувати) рішення, які приймає законодавча влада. Здійснення цієї функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто дістають від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної політики у тій чи іншій управлінській сфері. головний зміст управлінського впливу полягає не стільки у прийнятті відповідних рішень, скільки в їх реалізації, у суворому втіленні в життя юридично-владних вимог, які містяться в них. А це і є процес виконання.[14, с. 17] Підзаконність державного управління означає, що його найважливіші цілі, сфери, форми і методи впливу встановлюються на законодавчому рівні. Вся виконавчо-розпорядча діяльність грунтується на правових нормах, головне місце серед яких належить нормам законів. Виявом масштабності та універсальності державного управління є здійснення державою управлінської діяльності, впливу на всі сфери соціального життя через вищезазначені органи. Ієрархічність державного управління - це наявність у органів, які його здійснюють, системи нижчих, підпорядкованих їм інстанцій. Безпосередньо організуючий характер державно-управлінської діяльності полягає в організації спільної діяльності людей у процесі виконання і розпорядництва на різних рівнях. У сфері державного управління закріплення (фіксування) закономірностей у суспільній свідомості здійснюється у правовій формі, частіше у вигляді відповідних юридичних норм. Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління: - соціально-політичні -- демократизм, участь населення в управлінській діяльності держави (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об'єктивність; - організаційні принципи побудови апарату державного управління - галузевий, функціональний, територіальний; - організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління - нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативна самостійність. Соціально-політичні принципи - це найзагальніші принципи державно-управлінської сфери. Вони поширюються на всі види виконавчо-розпорядчої діяльності та всі функціонуючі в державі управлінські структури. Принципи цієї групи, як правило, закріплюються у нормативному порядку. Багато з них міститься у Конституції України (вони дістали назву конституційних) та інших законодавчих актах. Одним з найважливіших соціально-політичних принципів є демократизм . Особливе місце серед усіх принципів державного управління належить принципу законності. Стаття 1 Конституції визначає Україну як правову державу, ст. 8 закріплює як державний принцип верховенство права, а статті 6 і 19 встановлюють, що органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. [1] Реальне здійснення демократичних перетворень, удосконалення управлінських процесів відповідно до вимог документів про адміністративну реформу, забезпечення у державі справжньої законності та реального правового порядку можливі лише в умовах широкої гласності та врахування громадської думки. Важливі місця принципів державного управління посідають принципи об'єктивності, організаційні принципи побудови апарату державного управління, нормативності, єдиноначальності, поділу управлінської праці, відповідальності за прийняті рішення, оперативної самостійності. Нині структура суб'єктів державного управління України грунтується на галузевому, функціональному (міжгалузевому) і територіальному принципах. [14, с. 23,24] Звідси випливає висновок, що ознаками принципу управління є належність до пізнаних позитивних закономірностей та фіксованість, закріпленість у суспільній свідомості. Отже, державне управління відноситься до функцій держави, яка вносить в цю діяльність притаманні їй ознаки державного устрою та форми державного правління, поділу державної влади, правотворчості, правозастосування і правоохорони, верховенство закону та державного примусу тощо. Таким чином, під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноважених структур (органів) з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій, що безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають, на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів.[14, с.19,20]

2.2 Механізм і апарат державного управління

Механізм держави - цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави. [ 16,с. 89] Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, котрі перебувають у постійному відновленні з метою підтримання своєї основної функції - управління. Механізм держави - державні органи, що мають владні повноваження, тобто державний апарат, який містить у собі два важливих структурних елементи: - апарат управління, що складається з чиновників - державних службовців, які спеціально займаються управлінням; - апарат примусу - армія, поліція, розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні заклади та ін. [16, с. 89] Між функціями держави і її механізмом існує прямий зв’язок. Оскільки механізм створюється для виконання функцій держави, саме їм у цьому зв’язку надається вирішальна роль. Будова механізму держави залежить від того, які функції бере на себе держава. Структура механізму держави складається з державних органів, державних підприємств і державних установ. Цілісність державного механізму забезпечується єдиними принципами організації та діяльності державних органів, підприємств і установ, спільними цілями. Між складовими елементами механізму держави існує ієрархічний зв’язок: різні органи та установи посідають неоднакове місце в державному механізмі. Лише органи держави наділяються владними повноваженнями, за допомогою яких відбувається управління справами суспільства. Державний орган - це складовий елемент механізму держави, який безпосередньо здійснює функції держави та наділений владними повноваженнями. Державні органи взаємозв’язані відношеннями субординації. Система всіх державних органів складає апарат дежави. Державні підприємства (підприємства державної форми власності) засновуються для здійснення господарської діяльності з метою виробництва необхідної державі продукції, виконання різних робіт і надання різних послуг для задоволення потреб суспільства. Державні установи - це державні організації, які здійснюють практичну діяльність з виконання функцій держави в різних сферах: соціальній, культурній, освітній, у сфері охорони здоров’я тощо. Таким чином, державні підприємства та установи підпорядковуються державним органам та здійснюють відповідні функції держави у сфері виробничої діяльності (підприємства) або у сфері нематеріального виробництва, виконують загальносоціальні функції в галузі економіки, освіти, охорони здоров’я, науки (установи). Державні установи та підприємства, на відміну від державних органів, не є носіями державної влади. [10, с. 74] Під “державним апаратом” розуміється система органів, які безпосередньо здійснюють управлінську діяльність і наділені для цього державно-владними повноваженнями. Апарат держави - частина механізму держави. Апарат держави - юридичне оформлена система всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави. [16, с. 89,90] Апарат держави -- поряд із власне управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, міліцію (поліцію), дипломатичні представництва за кордоном та ін. [16, с. 9] Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини. [1] Таким чином, Конституція України визначає місце і роль Президента України в умовах здійснення державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. [14, с. 77,78] Поділ влади грунтується на визнанні наявності у кожного виду влади системи стримувань і противаг, що перешкоджає концентрації влади та можливому внаслідок цього свавіллю під час її використання. Різні види влади повинні співробітничати між собою і доповнювати одна одну, залишаючись при цьому певною мірою незалежними, а також мати можливість впливати одна на одну. Результатом такої взаємодії є встановлення основаних на законі відносин держави з громадянським суспільством, кожною людиною, створення умов для забезпечення прав і законних інтересів особи, розвитку громадянського суспільства, становлення правової держави. Таким чином, децентралізована і поділена за функціональною ознакою єдина державна влада представлена у державно-правовому механізмі України трьома видами або, як нині прийнято говорити, гілками. [14, с. 26] Організація державної влади в Україні згідно зі ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. [1] Найвища з трьох гілок влади - законодавча. Вона є виразником народного суверенітету у формі вищої представницької установи. Своєрідним законодавцем може бути і все населення країни, коли проводиться референдум з якогось важливого питання. [9, с. 132] Основним призначенням органів законодавчої влади, представлених парламентом, є законотворча діяльність. Провідне положення законодавчих органів у механізмі держави обумовлює вищу юридичну чинність прийнятих ними законів. [10, с. 77] Вищість законодавчої влади пояснюється тим, що саме вона визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує пріоритет, провідну роль законодавчого органу. Демократичні вибори членів законодавчого органу (парламентарів, народних депутатів), можливість їх відкликання в установленому законом порядку створюють умови для контролю з боку народу діяльності законодавчої влади. Крім того, своєрідний юридичний контроль законодавчої влади має здійснювати комітет конституційного нагляду (конституційний суд). [9, с. 132] Згідно з п.п. 12, 13 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади та територіальний устрій України. Тобто відповідну роль у створенні системи органів виконавчої влади відіграє законодавчий орган - Верховна Рада України. Система органів виконавчої влади здійснює виконавчо-розпорядчу діяльність. Виконавча діяльність цих органів виявляється в тому, що вони виступають як безпосередні виконавці вимог законів, що сприяють їх реалізації по всій державі. Розпорядча діяльність цих органів виявляється в їхній здатності приймати власні підзаконні нормативні акти (розпорядження), що мають обов’язкове значення. [10, с. 78] Призначення виконавчої влади - реалізація тих законів, що їх ухвалено законодавчим органом. Виконавча влада формується представницьким органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на засаді та в межах дії законів. [9, с.132] Згідно з частиною першою ст. 113 Конституції “Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади”. [1] Це означає, що Кабінет Міністрів як уряд очолює систему органів виконавчої влади. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів. Органи, що здійснюють правосуддя,- третя гілка державної влади, яка відіграє особливу роль і в механізмі державної влади, й у системі стримувань і противаг. Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за іншими гілками влади. Система органів правосуддя складається з судів конституційної та загальної юрисдикції. Суди конституційної юрисдикції представлені Конституційними Судами, а суди загальної юрисдикції - загальними, військовими, господарськими та адміністративними. Крім того, значну роль у державному механізмі відіграє система органів прокуратури. Прокуратура покликана здійснювати нагляд за точним і однаковим виконанням законів органів державного управління підприємствами, установами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Органи прокуратури здійснюють також нагляд за дотриманням законності в роботі органів дізнання і попереднього слідства, при розгляді справ у судах, при виконанні покарань й інших заходів примусового характеру. До механізму держави також входять силові відомства, збройні сили, органи безпеки, поліція або міліція, виправні заклади. [10, с. 78] Зміст принципу поділу влади доцільно тлумачити як констатацію того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів. Між ними розподілені державно-владні повноваження таким чином, що вони є самостійними при реалізації своєї компетенції у встановлених Конституцією межах, а суди - навіть незалежні при відправленні правосуддя і взаємодіють між собою за допомогою певних важелів взаємного стримування та противаг. Саме тому пріоритетним у змісті Конституції України є чітке виділення не конкретних гілок влади, а конкретних її суб'єктів (інституцій) - державних органів та їх систем. Зрозуміло, що забезпечення єдності влади, взаємодії її гілок, насамперед законодавчої та виконавчої є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція, вона повинна мати належного носія. [8, с. 66,68] Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяльності соціального організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного життя, чисельність зайнятих у ньому працівників залежать від змісту й обсягу функцій, які суспільство покладає на державу, обумовленого ними обсягу компетенції державних органів, визначеної в законодавстві. Головними функціями будь-якої держави в різні історичні часи залишаються ті, що спрямовані на реалізацію публічної влади в масштабах усього суспільства, здійснення від імені держави управлінської діяльності, і тому основним інститутом, що уособлює та представляє державу, є державний апарат.

2.3 Органи виконавчої влади як елемент системи державного управління

Серед органів державної влади важливе місце посідають органи виконавчої влади, що здійснюють функції державного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Від результатів діяльності цих органів понад усе залежить соціально-економічний та політичний стан країни. Виконавча влада - це здатність держави за допомогою управлінської діяльності реалізовувати веління законодавчої влади. Масштаби функціонування виконавчої влади є найбільшими у державі. До сфери її безпосереднього відання належать величезні правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні та інші ресурси. Виконавча влада спирається на значні території та контингенти людей, збройні сили, спеціалізовані примусові установи тощо. Іншими словами, у ній сконцентрована фактична державна міць. [14,с. 29,30] Суб'єктами виконавчої влади в Україні, які здійснюють перелічені функції, є: органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи спеціальної компетенції — центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб'єкти виконавчої влади утворюють єдину систему органів. Органи виконавчої влади є окремим видом органів державної влади (державних органів). На них поширюються усі загальні риси державних органів, а це означає, що кожний окремий орган виконавчої влади: створюється з метою безпосереднього здійснення певних конкретних державних функцій; має чітко визначені державою спрямованість, завдання та цілі діяльності, компетенцію і внутрішню структуру; здійснює свою діяльність відповідно до визначених державою форм та методів роботи. [8, с. 54] Органи виконавчої влади реалізують функції держави, виконуючи положення Конституції та законів України, актів Президента України, а також нормативні акти органів державного управління вищого рівня. Діяльність цих органів має вторинний, підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер, бо вони здійснюють свої функції на підставі та на виконання закону. Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї державної влади, яка випливає з державної цілісності України; розмежуванням компетенції органів виконавчої влади; їх спільною діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих її елементів. Очолює систему Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади. Середньою ланкою цієї системи є міністерства, державні комітети та центральні органи державної виконавчої влади, Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в областях і районах, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам виконавчої влади. Управління різними сферами життя держави і суспільства не є виключною функцією виконавчого апарату держави. У цьому процесі беруть активну участь й інші суб'єкти єдиної державної влади. При цьому головний зміст управлінського впливу полягає не стільки у прийнятті відповідних рішень, скільки в їх реалізації, у суворому втіленні в життя юридично-владних вимог, які містяться в них. А це і є процес виконання. [14, с. 18] Державне управління є способом реалізації, формою вираження виконавчої влади. Отже, державне управління є формою вираження не тільки виконавчої, а й інших видів адміністративної влади. [14, с. 30] Оскільки виконавча влада, як і будь-який інший вияв владних повноважень, відзначається здатністю підкоряти інших своїй волі і є специфічною складовою влади взагалі, а державне управління - це невід'ємна частина управлінської діяльності в цілому, співвідношення між ними випливає із співвідношення між владою і управлінням. Усвідомлення сутності понять “управління”, “влада”, “державне управління”, “виконавча влада”, а також співвідношення влади і управління є достатньою базою для того, щоб визначити співвідношення державного управління і виконавчої влади. [14, с. 28,30] Сам характер виконавчої влади, що зумовлений об'єктивним її призначенням - виконанням законів та інших правових актів, підтверджує єдність цієї влади зі змістом управлінської діяльності держави. Виявлення змістовного зв'язку виконавчої влади з державним управлінням є однією з ключових передумов правельного розуміння суті як самої виконавчої влади, так і державного управління. [8,с. 64] Отже, державне управління — функція держави, яка притаманна спеціальним організаційним структурам (органам), їх сукупність є системою органів державного управління. Органи, які здійснюють державне управління, — це насамперед виконавчі структури. Здійснення цієї функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Викладене дає змогу визначити механізм державного управління як сукупність відповідних державних органів, організованих у систему для виконання цілей (завдань) державного управління відповідно до їх правового статусу, та масив правових норм, що регламентують організаційні засади та процес реалізації вказаними органами свого функціонального призначення. Звідси складовими елементами зазначеного механізму виступають: 1) система органів виконавчої влади; 2) сукупність правових норм, що регламентують як організаційну структуру системи органів виконавчої влади, так і процеси її функціонування та розвитку. З огляду на викладене, очевидним є наявність прямого зв'язку ефективності механізму виконавчої влади з ефективністю функціонування системи її органів, рівень організаційно-управлінського впливу якої на суспільний розвиток залежить в тому числі й від стану взаємостосунків і взаємодії виконавчої гілки із законодавчою гілкою державної влади.

3. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

З волі та за рахунок суспільства утворюється держава, формується й оплачується її апарат. Водночас суспільство ніби бере на себе зобов'язання підкорятися волі та виконувати вимоги держави. Натомість від державної машини вимагається ефективно виконувати її функції щодо забезпечення безпеки громадян, суспільства, держави; розвитку економіки і створення умов, які сприяють піднесенню добробуту громадян, суспільства, держави; надання можливостей для реалізації громадянами та організаціями своїх прав і свобод, для вільного політичного, економічного, соціального, духовного життя людей. Отже, державна влада здійснює волю держави, а соціальна - волю соціуму, тобто суспільства. Таким чином, суб'єкти управління через волю впливають на поведінку, а через поведінку - на суспільні відносини та соціальні процеси. [14,с. 28] Людство пройшло довгий шлях у своїй історії, доки соціальні функції держави набули масштабного характеру і стали домінуючими. Державне управління як соціальне явище, його форми, методи, принципи, характер обумовлюються завжди і скрізь проблемами суспільного розвитку, що здійснюються в інтересах певних соціальних верств і груп. Дане явище пов'язане з системою суспільних; відносин не тільки безпосередньо через реальні управлінські процеси, що відбуваються з приводу суспільного виробництва, але й опосередковано через свідомість, певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції. [8, с. 52] Держава та її органи в цивілізованому суспільстві є центральним, але не єдиним суб’єктом соціальної політики. ЇЇ роль значною мірою підкріплюється роллю безлічі інститутів громадянського суспільства, яким держава делегує широкий спектр функцій. Однак особливість, унікальність ролі держави полягає у відповідальності за соціальну стабільність у суспільстві, стійкість соціального стану громадян, родин, соціальних груп, політику прогресивного розвитку суспільства. [13, с. 31] Соціальна політика є функцією державної діяльності й відповідальності: за використання громадських ресурсів; за регулювання приватної діяльності; за підтримку приватно індивідуальної та колективної поведінки з метою максималізації соціальної вигоди та умов життя населення. Сюди входять: - заходи й програми, безпосередньо спрямовані на забезпечення соціальних винагород у формі прибутку або послуг, включно з освітою, здоров’ям, соціальним захистом та персональними соціальними службами (догляд за людиною, розвиток людини, реабілітація та профілактика); - заходи, що регулюють приватну поведінку для потреб досягнення соціальних цілей, як-то права та обов’язки громадян, забезпечення прав людини та правосуддя, заходи працевлаштування, заходи для захисту споживачів, заходи стосовно сім’ї включно із сімейним правом; - соціальні та інші місцеві заходи, як, приміром, заходи з метою перерозподілу податків, фінансові заходи для надання робочих місць, забезпечення доступності перевезень, заходи по забезпеченню прав орендарів тощо. [13, с. 40] Визначені соціальні особливості управління являють собою найсуттєвіше в його змісті, отже, властиві також державному управлінню. Якщо в цілому управління в суспільстві являє собою загально соціальну функцію,то державне управління відноситься до функцій держави, яка вносить в цю діяльність притаманні їй ознаки державного устрою та форми управління, розподілу державної влади, правотворчості, правозастосування і правоохорони, верховенство закону та державного примусу щодо його забезпечення тощо. Все це робить зміст державного управління більш спеціалізованим ніж зазначені риси його соціальної сутності. [8, с. 63] Одним з базових завдань державного управління повинно стати формування нової національної соціальної стратегії.

4. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ

4.1 Оцінка сучасної суспільної ситуації

Соціальна політика охоплює всі сфери життєдіяльності людей – виробничу, соціальну, політичну, духовну та регулює відносини між суспільством, колективом, громадою, особою в кожній із цих сфер та зонах їх . Саме тому під час докорінних соціально-політичних змін суттєво аналізуються теоретичні, методологічні та практичні аспекти соціальної політики й соціальної держави. Розбудова української державності за принципами демократії передбачає переосмислення основних напрямів соціальної політики. Формування нової соціальної стратегії незалежної української держави відбувається сьогодні в умовах глибокої соціальної кризи, що накладає певний відбиток на цей процес. Тому, щоб розібратися в нинішньому стані соціальної політики в Україні, необхідно зрозуміти, у чому причини й основні прояви даної кризи, які стратегічні завдання слід вирішити в майбутньому, взявши до уваги минулі помилки. [13, с. 57] Причини економічної кризи в Україні доцільно поділити на три основні групи: успадковані від СРСР; ті, що постали з часу проголошення незалежності України; причини, зумовлені процесом трансформації існуючої економічної системи. Останніми роками соціально-економічна ситуація в Україні докорінно змінила життя населення. Перебудова економічних відносин в умовах спаду виробництва, інфляції, зміни форм власності призвела до різкого зниження рівня життя населення, зменшення його платоспроможності, розшарування суспільства за рівнем доходів, зростання безробіття. Зберігається тенденція до дальшого розшарування населення за рівнем доходів і збільшення масштабів бідності. Істотно змінилися величина та структура доходів і витрат населення. У структурі грошових доходів питома вага заробітної плати зменшилась. Підвищення цін у попередні роки призвело до погіршення структури та якості споживання населення. Реальна заробітна плата залишається на рівні, що не забезпечує обсягів споживання матеріальних благ, достатніх для відновлення фізичної та інтелектуальної здатності до праці. Через низьку платоспроможність багатьох підприємств та бюджетний дефіцит виплати зарплати значно затримуються, відбувається їх натуралізація, що негативно відображається на мотиваці праці та стимулює нерегламентовану зайнятість. Заробітна плата майже не виконує своїх функцій з відтворення, стимулювання перерозподілу робочої сили через недієвість заходів щодо її реформуання. Неприйнятним є також нинішній рівень мінімальної заробітної плати з огляду на її співвідношення з середньою заробітною платою та мінімальним споживчим бюджетом. Уповільнення темпу реформ, підтримка неефективних виробництв при збереженні високого формального рівня зайнятості призвели до росту специфічного для України феномена - прихованого безробіття, що становить від 20 до 30 % економічно активного населення. [13, с. 61] Зростання безробіття створює цілий комплекс проблем: скорочується купівельна спроможність населення, бюджет втрачає платників податків, підприємство – персонал. Зростають ризик соціального напруження, додаткові витрати на підтримку безробітних. Це питання у сучасносі набуло небачених форм і розмірів. Об’єктивні процеси соціально-економічних перетворень позначаються передовсім на окремих категоріях соціально вразливих груп населення, що потребує постійного врахування змін умов життєдіяльності і своєчасного формування адекватної програми соціального захисту. [13,с. 280] Проблема забезпечення населення житлом, як на початку 90-х років XX ст. так і нині, належить до найгостріших соціально-економічних проблем в Україні. Наша країна має потребу у функціонуванні цивілізованого ринку житла та підвищені можливостей населення реалізувати право на житло. Зіставлення реальних доходів населення і вартості житлового будівництва демонструє, що більшість українців не мають в своєму розпорядженні коштів, достатніх для придбання житла. До числа найгостріших соціальних проблем відноситься погіршення здоров’я населення, що проявляється в процесах, з одного боку, перевищення смертності над народжуваністю, а з іншого - зниження самої народжуваності (відповідно 15,6 і 8,2 проміле): за 10 років незалежності чисельність населення України скоротилася з 52,2 до 49,0 млн осіб (на початок 2002 р). Наслідком економічних реформ виявилося погіршення не тільки фізичного, а й психічного і соціального здоров’я населення України, на що значний вплив справили складні процеси адаптації населення до ринкових умов. Подібне становище ми маємо зараз і у сфері освіти. Справа у тому, що нинішній розвиток системи освіти в Україні відбувається в іншому напрямку ніж той, який запропоновано у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. [7] У ст.13 цього пакту говориться, що середня освіта у її різних формах повинна бути відкрита та доступна для усіх шляхом прийняття необхідних засобів, і окремо шляхом поступового введення безплатної освіти. Поступове введення безплатної освіти передбачає цей пакт і щодо вищої освіти. Проте нині в Україні всупереч цим настановам у нормативних актах Міністерства освіти та на практиці все більшого поширення набуває протилежна ідея - введення різних форм саме платної освіти, що пов'язується в офіційних документах із розвитком ринкових відносин. Не менш критична ситуація склалася сьогодні й у самих галузях соціальної сфери - в культурі, сфері молодіжної, дитячої, сімейної політики. Цілком вичерпав себе їх запас міцності. Організаційні рамки охорони здоров’я, освіти, соціального захисту, пенсійного забезпечення застаріли і не відповідають ринковій інфраструктурі суспільства, яка тільки починає формуватись. Більшість підприємств і установ соціальної сфери сьогодні має жалюгідне існування і вже не може існувати без фінансових дотацій та інституціональних перетворень. Ще більш невтішні враження з порушенням прав громадян України, коли порівнювати їх з відповідними міжнародними стандартами, які встановлені різними міжнародно-правовими актами з питань прав і свобод людини та громадянина. Протягом дев’яти років триває поглиблення кризи в усіх сферах життя суспільства, небезпечне загострення соціально-політичного напруження. Ось чому головним напрямком оздоровлення соціального життя та підвищення ефективності соціальної політики в суспільстві може бути тільки відновлення повномасштабного виробництва та стабільний і ефективний розвиток економіки держави. [9, с. 190] Таким чином, можна констатувати, що на сьогодні ми маємо загальне різке зниження якості життя населення України і загальну соціальну кризу. Основою цих помилок стала відсутність наукового обґрунтування соціальних аспектів економічних реформ і відповідних суспільних інститутів. [13, с. 62]