Соціальна реабілітація дітей з особливими потребами

     З М І С Т  

     ВСТУП……………………………………………………………………..…3 

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи соціальної реабілітації інвалідів……………………………………………………..………………..6

     1.1. Тлумачення поняття „інвалідність” та причин її виникнення…6

    1.2. Структура процесу соціальної реабілітації………………………….12 

     РОЗДІЛ 2. Технології соціальної реабілітації дітей і молоді з особливими потребами…………………………………………………………...19

          2.1. Програма соціальної реабілітації…………………………..………..19 

     ВИСНОВКИ………………………………………………………………..34 

      СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………....……36 
 
 
 

ВСТУП 

      Внаслідок соціально-демографічних передумов  і глобальної екологічної кризи  значна частина дітей та молоді обтяжена хворобою або несприятливими умовами. Кількість їх зростає. Згідно з Національною програмою “Діти України” першочерговими завданнями є забезпечення права дитини на житло, освіту, медичне обслуговування, культурний розвиток, дозвілля, відпочинок тощо незалежно від їх соціального чи фізичного стану.

      Суспільний  процес як процес гуманізації суспільних відносин з необхідністю потребує особливого впливу до представників найменш соціально захищених верств населення, серед яких інваліди являються однією з найбільш багато чисельних груп.

      В залежності від ступеня порушення  функцій організму і обмеження життєдіяльності особі, визнаній інвалідом, встановлюється  І, ІІ чи ІІІ група інвалідності, а особі у віці 16 років – категорія “дитина-інвалід”.

      Причини інвалідності різноманітні: органічні  ураження нервової системи, хвороби  сенсорних органів, психологічні розлади та вроджені вади розвитку. До загальних причин інвалідності в усіх  регіонах світу також належать: зубожіння, хвороби, військові конфлікти, аварії, передчасне старіння, погане харчування та інфекційні захворювання.

      Причому в наш час спостерігається негативна тенденція – при загальному поступовому зменшенні кількості дитячого населення зростає кількість дітей-інвалідів, збільшується рівень важких хронічних захворювань в популяції серед населення, яке вступає в репродуктивний період, і, як наслідок цього, поглиблюється проблема зниження народжуваності та підвищення захворюваності серед дітей.

      Згідно  з державною статистичною звітністю  дитяча інвалідність має тенденцію  до зростання. Так, статистичні дані по Волинській області нараховують на початок 2006 р. 67 273 осіб-інвалідів, з них 4 088 – діти-інваліди . За даними Союзу організацій інвалідів України на кінець 2006 р. в нашій державі проживало приблизно 2.5 млн. інвалідів, в т. ч. 284тис..інвалідів з дитинства, 147.5 тис. дітей-інвалідів. Кількість людей з особливими потребами в Україні щороку збільшується на 200 тис. чол. Рівень загальної інвалідності за 10 р. зріс більше, ніж удвічі.

      Вирішення проблеми дитячої інвалідності у  сучасному суспільстві повинно  відбуватися у двох площинах. По-перше – це профілактика дитячої інвалідності. По-друге – це соціальна реабілітація дітей-інвалідів, а саме розвиток мережі центрів реабілітації дітей і підлітків з особливими потребами, а також корекційних дитячих дошкільних закладів, приведення існуючої системи навчальних і виховних закладів для дітей з порушеннями в розвитку у відповідності з об’єктивною необхідністю і міжнародними нормативами з урахуванням  накопиченого досвіду. Якщо суспільство не змогло попередити народження дитини з важкими недугами, воно зобов’язане забезпечити їй достойне життя.

      Одним із важливих завдань соціальної роботи являються також зміни в суспільному  усвідомленні негативних установок  по відношенню до інвалідів і боротьбі з їх дискримінацією в суспільстві.

      Проблема соціальної реабілітації актуальна і потребує подальшого дослідження, адже в Україні майже зовсім не видається методична література з реабілітації, не розв’язується питання підготовки відповідних спеціалістів, сама система реабілітації відрізняється від західних. Недержавні організації інвалідів тільки починають формуватися та визначати свою роль стосовно уряду  і суспільства. Правильно побудований реабілітаційний процес не тільки  не буде зайвим тягарем для держави, а зможе принести користь тим, хто його потребує і швидко себе окупити.

      Особливо  слід звернути увагу на соціальну  реабілітацію дітей та молоді з особливими потребами. Адже ці особи менш підготовлені до життя і тому потребують матеріальної і психологічної допомоги. Необхідно  знайти нестандартні підходи в роботі з інвалідами. Інваліди не повинні бути відокремленими від решти суспільства, а навпаки, органічно інтегровані з ними. Інвалід повинен бути повноправним корисним членом суспільства.

      Зважаючи  на актуальність цієї проблеми, ми і обрали тему курсової роботи „Соціальна реабілітація дітей та молоді з особливими потребами”

      Об’єкт дослідження – процес соціальної реабілітації дітей та молоді з особливими потребами.

      Предмет дослідження – особливості соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

      Мета дослідження –обґрунтувати  соціально-педагогічні особливості процесу реабілітації дітей-інвалідів.

      Завдання дослідження:

      1. Проаналізувати види та причини  інвалідності

      2. З’ясувати теоретичні аспекти здійснення процесу соціальної реабілітації.

      3. Виділити і проаналізувати програму соціальної реабілітації дітей та молоді з особливими потребами.

      Методи дослідження:

• теоретичний аналіз літературних джерел і статистичних даних;
• узагальнення;
• синтез;
• порівняння;
• спостереження;
• опитування;

      Наукова новизна дослідження полягає у теоретичному визначенні та проблем соціальної реабілітації дітей та молоді з особливими потребами. 

      Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що матеріали дослідження можуть бути використані вчителями, вихователями загальноосвітніх навчальних закладів для ефективної організації соціальної реабілітації дітей з особливими потребами 
 
 
 

РОЗДІЛ 1

      Теоретичні  основи соціальної реабілітації інвалідів

1.1. Тлумачення поняття інвалідності та причин його виникнення 
 

        В останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність – це нещастя однієї людини чи суспільний феномен. Ті моделі (медична, економічна, функціональна, соціальна) інвалідності, які існують сьогодні, по-різному це тлумачать та причини появи  інвалідності, а також способи адаптації цих інвалідів.

      Зокрема, медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях, наявних у  людини (вроджених чи тих, що з’явилися), з якими вона відрізняється від  інших, «нормальних» людей.

      Таблиця №1

      Види  відхилень у здоров’ї

        При цьому інвалід розуміється  як неповноцінна людина у фізичному  чи розумовому плані. Міра неповноцінності  визначається тим, наскільки він  обмежений в різних сферах  людської діяльності та його  спрямованістю до незалежного  існування, починаючи від обслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо.

      Поліпшення  стану інваліда досягається за рахунок  відновлення фізичного чи психічного здоров’я медичними закладами. Можна  сказати, що медичний підхід до інвалідів  перетворює людей за певними потребами в пасивних пацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі і значення, в результаті створюється ситуація, коли інваліди не мають права вибору самовизначення, і не можуть через їх «неповноцінність» впливати як на вирішення своїх проблем, так і на характер самосоціалізуючого фактора. Такий підхід призвів до того, що інваліди стали відчуженими від суспільства, а сама медична модель не враховує соціального контексту.

      В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження порівняно із здоровими людьми чи неспроможні співпрацювати взагалі. Інваліди розглядаються, як люди менш продуктивні чи економічно обмежені. Звичайно, економічна модель інвалідності – результат концепції соціальної корисності, яка без сумніву, породжує соціальну дискримінацію. Офіційне визначення, на сьогодні прийняте в нашій країні, відображає саме економічний підхід до цієї проблеми: інвалідність – це довготривала чи постійна, повна чи часткова втрата працездатності внаслідок стійких чи важко порушених функцій організму у зв’язку з хворобою, травмою чи дефектом розвитку.

      Модель  функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність  особи виконувати ті чи інші функції  порівняно із здоровими людьми. Ґрунтовне визначення інвалідності дається в Декларації про права інвалідів, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН в 1997 році., якраз з позиції функціонального підходу: “інвалід”  - це особа, яка не може самостійно забезпечити, повністю чи частково, потреби нормального особистого чи соціального життя через вади, вроджені чи набуті, його чи її фізичні або розумові можливості”.

      Економічна  і функціональна модель є логічним наслідком медичної моделі. Причому  у всіх них інвалідність залишається  індивідуальною проблемою її носіїв.

      Поширене  сьогодні визначення, яке називає  інваліда людиною з особливими потребами, незаперечно, теж розглядає його з позиції функціональної моделі. Про це свідчить визначення, зафіксоване  в Рекомендаціях до реабілітаційних  програм на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (1992 р.), в якому зазначається, що інвалідність  - це обмеження в можливості, обумовлене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими  та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині, котра має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житі сім’ї чи суспільства на таких же підставах, як і всі  інші члени суспільства.

      Можна не погодитись з таким твердженням, оскільки самореалізація визначається не стільки потенційними можливостями, яких безперечно більше у здорової людини, а тими, які індивід зумів використати. В цьому без сумніву, важливі як бажання і активність самої людини, так і наявність сприятливих соціальних умов. Отже, за таких умов проблема інвалідності виходить за межі індивідуального існування.

      Ця  позиція відбита в наступному підході до визначення життєдіяльності, який переводить дану проблему у площину  взаємовідносин між особистістю  і різними елементами суспільної системи. Згідно з цим підходом, індивід  дійсно у фізичному чи психічному плані відрізняється від здорових людей, але причина їх безпорадності не лише з відчуттям фізичного  обмеження, переживанням втрати своїх можливостей, але й з “бажанням” того негативного ставлення, з яким стикається людина, “з особливостями” у своєму найближчому оточенні. З інвалідністю асоціюється не лише фізична чи психічна неспроможність. Уявлення про інваліда як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує догляду, допомоги інших, викликає найчастіше почуття жалю, що заважає індивіду включатись в соціологічні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, інвалід спілкується лише з подібними до себе.

      За  таких умов одним із головних наслідків  інвалідності є переміщення людини в особливу соціальну групу, особливою  ознакою якої є  її ізольованість, а домінуючою характеристикою інваліда  виступає перерва у соціалізації, що призводить до соціальної бездіяльності, відчуження  чи навіть деградаціії. Цей процес можна назвати психічними соціальними дезадаптаціями. Можна цілком погодитись з позицією людей, які мають фізичні вади, з Великобританії, котрі назвали подібні ситуації соціальною дискримінацією, оскільки будь-яка форма дискримінації – породження суспільства, то і подолати її можна з допомогою соціальних механізмів.

      Ця  модель інвалідності має різні назви: політична, психосоціальна,  соціальна. Думається, остання назва найбільш точно відображає характер змісту проблеми. Смисл соціальної інвалідності полягає в тому, що вона більше не розглядає інвалідів, як людей, котрі мають певні вади, а розглядає причини недієздатності в неадекватності для даних людей середовища, недосконалості законів тощо. Тобто суспільство може створити більш сприятливі умови в житті для особистого зростання цих людей. Це можна здійснити лише тоді, коли суспільство сприйме інвалідність як суспільне явище, результат взаємодії особистості і соціуму. При цьому соціум має сприймати людей з обмеженими можливостями, як партнерів у взаємодії.

      Зміщення  фокуса уваги зі стану інваліда на стан суспільства вимагає змін у  роботі спеціалістів різних служб, в тому числі і соціально-педагогічних, зорієнтованих на реабілітацію інвалідів.

      Усвідомлюючи  інвалідність як складне соціальне  явище, яке включає взаємовідносини  між індивідами, що мають вади, спеціальним  контекстом, в якому дана ситуація має місце, і значенням, яке їй приділяється, можна передбачити, що проблеми інвалідів можуть бути визначеними настільки, наскільки суспільство готове змінити свої звички і очікування, щоб включити осіб, котрі мають певні відхилення, в соціальне життя.

      Інтеграція  людини у відкрите суспільство –  це по суті вища мета реабілітації інвалідів, у яких за багатьма специфічними проблемами приховується загальнолюдська проблема становлення людини як особистості.

      З метою вивчення  впливу суб’єктивних і об’єктивних факторів соціального середовища на формування особистості дитини з обмеженими можливостями І. Б. Івановою було здійснено диференціацію цих дітей за такими категоріями:

      - діти з труднощами у комунікаціях;

      - діти з проблемами в особистому  догляді;

      - діти з обмеженням мобільності;

      - діти з обмеженням витривалості;

- діти  з зниженими здібностями до  соціальних взаємовідносин.

     Безпалько О.В.Губарєва Т. Г. пропонують свій підхід до класифікації інвалідності.

     Таблиця №2

     Типологія інвалідності.

      На  сучасному рівні організації  допомоги цим категоріям дітей реабілітація є домінуючою в діяльності соціального педагога. Отож, під соціальною реабілітацією розуміють цілісний динамічний безперервний процес розвитку особистості, її самоактуалізації та самореалізації. 

    1.2. Структура процесу соціальної реабілітації 

    Організовувати  роботу з реабілітації дітей з особливими потребами потрібно відповідно до вимог, які називаються принципами.

    Прийнято  говорити про такі принципи соціальної роботи з людьми, які мають обмежені можливості:

• якомога ранній початок здійснення реабілітаційних заходів;
• безперервність і поетапність їх проведення;
• комплексний характер реабілітаційних програм, з урахуванням їхніх медичних, педагогічних, психологічних, професійних, соціально-побутових, технічних аспектів;
• індивідуальний підхід до визначення характеру і направленості реабілітаційних заходів, що ґрунтується на координації роботи спеціалістів різного профілю (лікарів, педагогів, психологів, соціальних працівників, логопедів, терапевтів, реабілітологів, техніків із протезування, спеціалістів профорієнтації).

    Соціальна реабілітація пов’язана з процесом реалізації своїх здібностей та процесом знаходження себе, процесом вибору і вивчення нових способів комунікації.

    Соціально-педагогічна  реабілітація дітей і підлітків з обмеженими можливостями – їхнє залучення, реінтеграції в спільноту (сім’я, школа, клас, колектив однолітків, система навчально-трудових і дозвіллєвих стосунків), що сприяють повноцінному функціонуванню в якості соціального суб’єкта.

    Основні задачі соціально-педагогічної реабілітації:

• вивчення  причин (проблем) і чинників, що заважають включенню інвалідів у соціум, особистісних рис дитини інваліда, особливостей організації життя сім’ї;
• розробка і забезпечення реалізації індивідуальних програм соціальної реабілітації дітей і підлітків з особливими потребами, що включають професійно-трудовий, учбово-пізнавальний, соціокультурний, фізкультурно-оздоровчий і інші компоненти;
• підготування рекомендацій і здійснення взаємодії соціального педагога із сім’ями дітей з обмеженими можливостями для забезпечення безперервності корекційно-реабілітаційних заходів із ними в домашніх умовах;
• надання психологічної, психокорекційної і іншої допомоги сім’ї і сприяння інтеграції дитини в співтовариство через розширення кола спілкування;
• визначення і здійснення разом із зацікавленими відомствами найбільше оптимальних форм подальшого освіти, виховання дітей з обмеженими можливостями; створення умов для їхньої самореалізації.

        Для того, щоб краще зрозуміти,  як же здійснюється процес  соціальної реабілітації, слід розглянути  його основні етапи.

         Крім того, слід зауважити, що процес соціальної реабілітації може здійснюватись і у навчальних закладах, і в профілізованих спеціалізованих закладах, і в соціальних службах, центрах реабілітації, в службах комунального рівня.

    Етапи процесу соціальної реабілітації:

      І етап. Визначення рівня дезадаптації дитини:

• діагностика дитини (рівень розвитку відповідно до віку);
• найближче оточення (коло спілкування);
• місця, де дитина буває;
• інтереси і бажання дитини;
• можливості дитини (компенсаторні і корекційні) і її реабілітаційний потенціал у плані подальшого розвитку.
• соціальні запитання сім’ї й очікуваний результат.

      На  І-му етапі визначається рівень соціальної дезадаптації дитини, її сім’ї й окремих її членів. Ключовим моментом у роботі є діагностика можливостей дитини, соціальний запит сім’ї до спеціалістів і очікуваний від реабілітаційних  заходів результат.

    ІІ  етап. Конкретні кроки і надання  допомоги:

• залучення дитини в реабілітаційні заходи;
• робота з найближчим оточенням;
• усвідомлення (актуалізація) ситуації;
• включення сім’ї в корекційну роботу з дитиною;
• корекція сімейних відносин, відновлення втрачених функцій, формування терапевтичної і реабілітаційної функцій сім’ї;
• спільна робота реабілітолога і сім’ї над кращою реабілітацією дитини (створення  ситуацій взаємодії “реабілітатор — дитина —найближче оточення дитини”) — формування адекватного запиту в найближчого оточення до дитини, спеціалістів - реабілітологів, суспільства.

    ІІІ етап. Інтеграція.

    Цей етап передбачає наступне:

• розширення кола спілкування (створення інтегрованого середовища) дитини;
• профорієнтаційні заходи;
• підвищення рівня соціальної-психологічної адекватності дитини і сім’ї до негативних тенденцій і впливів суспільства — підготовка сім’ї і дитини до інтеграції в дитячі заклади, трудовий колектив.

    ІV етап. Підтримка.

    Педагогічний  аспект має дуже велике значення для  цього процесу реабілітації в  цілому, для найбільш повного розкриття  реабілітаційного потенціалу, інтеграції дитини в суспільство і вносить  суттєвий внесок у підвищення ефективності реабілітації. Насамперед це корекція і компенсація відхилень у розвитку (слуху, зору, рухових порушень, психологічних порушень) педагогічними методами корекційної педагогіки. У процесі навчання і виховання відбувається соціалізація, накопичення життєвого досвіду, знань, підготовка до активної участі у всіх сферах  діяльності, зниження наявної соціальної недостатності. При важкому перебігу хвороби методи лікувальної педагогіки дозволяють відвернути увагу дитини від недуги.

    Оптимальні  результати виховання і навчання впливають на результативність інших аспектів реабілітації – на відновлення і компенсацію втрачених функцій, на корекцію психологічних порушень (психологічний аспект), на рішення проблем соціального характеру. І не випадково, що жодне реабілітаційне утворення не обходиться без  педагогічної служби. І чим ширша ця служба і краще вона організована, тим ефективніше здійснюється реабілітація дитини й інтеграція її в суспільство. У цьому процесі особливе місце належить фаховому навчанню дітей із відхиленнями у фізичному і розумовому розвитку, що полягає у фаховій орієнтації і фаховій підготовці.

    Отож, структуру процесу соціальної реабілітації можна охарактеризувати наступним чином:

    На  першому рівні  реабілітації (мікрорівні) сама дитина розглядається як система. Вплив йде на тіло і психіку. При цьому з’являється можливість включення компенсаторних механізмів самого організму дитини з обмеженими можливостями. Тут провідну допомогу справляють медичні і психологічні служби. Основна ціль цього рівня – досягти найбільшого фізичного оздоровлення дитини, допомогти йому в усвідомленні своєї суб’єктивності.

      Другий рівень  – мезорівень. На даному рівні нетипова дитина розглядається в рамках соціального оточення, сім’ї, досліджується його взаємодії з іншими дітьми, ровесниками, друзями, розглядається вплив школи. На мезорівні важливо виявити значення для дитини кожної із цих структур, скоординувати діяльність різноманітних систем, щоб вони могли впливати на дитину з метою її включення, інтеграцію в життя соціума.

    Мета мезорівня – навчання і виховання нетипової дитини, розвиток у неї комунікативних навичок. На мезорівні дитина розглядається не як окремий індивід з особливими потребами, як передбачається на мікрорівні, а як єдина взаємозалежна з іншими членами суспільства система. Кожна окрема структура, ланка, система мезорівня мають свої ресурсні можливості. Важливо виявити ці ресурси, скоординувати їхній потенціал.