МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ  ПРАЦІ І СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН

ФЕДЕРАЦІЇ ПРОФСПІЛОК УКРАЇНИ 
 
 

Факультет соціального управління

Кафедра соціальної роботи та практичної психології 
 
 
 
 

 . Соціальна робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями

Курсова робота

                                                                             Студентки курсу

                                                                           (заочної форми навчання)

ф-ту соціального управління

                                                                            Науковий керівник: 
 
 
 
 
 
 
 

      Київ  – 2010

     ЗМІСТ 
 

ВСТУП_____________________________________________________ 3

Розділ I Соціально-педагогічні аспекти роботи з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями

1.1 Загальна характеристика  людей з особливими

потребами         ______________________________________________ 6

1.2 Соціально-психологічні проблеми дітей та молоді з обмеженою дієздатністю       _____________________________________________ 9

1.3Діяльність держави по допомозі  дітям та молоді з особливими

 потребами       _____________________________________________ 12

РОЗДІЛ II. Шляхи  інтеграції дітей та молоді з обмеженими функціональними можливостями в суспільство.

ВСТУП

    В Декларації про права інвалідів  сказано, що поняття «інвалід» позначає особу, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого і/або соціального життя внаслідок недоліку, вродженого або ні, його чи її фізичних або розумових здібностей[9].

    Актуальність  проблем людей з особливими потребами визначається тим, що в Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності інвалідів унаслідок зниження рівня медичного обслуговування, зростання наркоманії й алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки, зниження можливостей повноцінного харчування і відпочинку, погіршення умов праці.

     Чисельність інвалідів в Україні з кожним роком зростає, як і в усьому світі та країнах ближнього зарубіжжя. Це зростання зумовлене комплексним впливом численних факторів, серед яких найбільш значущими є природні катаклізми, техногенні катастрофи, дорожньо-транспортні пригоди; наслідки аварії на Чорнобильській АЕС та інші чинники забруднення зовнішнього середовища; збільшення кількості уроджених вад та хронічних захворювань.

     Протягом  останніх 10-12 років чисельність дітей у складі населення України щорічно зменшувалася, натомість зростала частка дітей з функціональними обмеженнями. Так, якщо 1993 р. чисельність дітей віком до 16 років становила 11,7 млн., з яких дітей-інвалідів налічувалося трохи більше 93 тис., то вже 2001 р. кількість дітей цього віку зменшилася до 9,3 млн., а чисельність дітей з функціональними обмеженнями серед них сягнула майже 154 тис. На кінець 2002 року за даними Київського міського центру соціальних служб для молоді в Києві мешкає 8 500 дітей-інвалідів та 7 тис. молодих людей віком до 28 років. [15, c.63]

     Важливим  завданням на сьогоднішній день є  створення таких умов, щоб людина з функціональними обмеженнями  могла стати корисною для суспільства, реалізувати себе у соціальному житті, зробити внесок у розвиток культури. Тому важливим завданням є пошук і реалізація технологій роботи з молоддю з функціональними обмеженнями, щодо розвитку їх творчих здібностей та самореалізації у суспільному житті. Проте на шляху реалізації цього завдання постає ряд проблем, пов’язаних з існуючими у суспільстві стереотипами щодо інвалідів.

    Громадську  думку змінити набагато легше, ніж  переконати молоду людину з фізичними  вадами в тому, що вона нічим не гірша  за інших, і що здатна реалізувати  себе у творчому просторі. В реальному житті людина, що має фізичні обмеження, не зможе пограти у футбол з однолітками або знайти друзів на дискотеці. І можливо не зможе проявити свої людські і творчі якості, соромлячись своїх вад. Дуже важливо, щоб така молода людина могла реалізувати себе не звертаючи увагу на обмеження. . Всього в світі поблизу 200 мільйонів дітей з особливими потребами .

    Більше  того, у нашій країні, як і в  усьому світі, простежується тенденція  зростання кількості дітей-інвалідів. За даними Міністерства охорони здоров'я України збільшився рівень чисельності дітей-інвалідів з 146930 у 1997 році до 152210 чоловік у 1998 році, у 2009році 186000чоловік що становить 3.6% приросту за рік [8].

    Аналіз  літературних джерел  свідчить, що проблемами дітей-інвалідів займалося багато науковців в соціальній педагогіці та соціальній роботі, психології - В.Г.Бочарова, О.В.Безпалько,  І.Д.Звєрєва, С.І.Григор’єва,

Т.В Семигіна., Н.С.Морозова, А.Й.Капська, А.В.Мудрик,  Е.І.Холостова ,

 С.В Толстоухова , С. С Пальчевський та багато інших.

   З огляду на вищезазначене метою курсової роботи є аналіз проблем  дітей і молоді з функціональними обмеженнями в Україні та висвітлення основних шляхів вирішення соціально-психологічних проблем дітей та молоді з проблемами фізичного здоров'я.

   Для реалізації мети було поставлено наступні завдання:

• проаналізувати основні  причини обмеження життєдіяльності в Україні  та у світі
• узагальнити типові соціально-психологічні проблеми дітей і молоді з функціональними обмеженнями
• визначити основні аспекти діяльності держави щодо подолання проблем інвалідів.
• - з’ясування та висвітлення особливостей технологій роботи з інвалідами щодо розвитку їх творчих здібностей .
• розробити рекомендації до «інтеграції » дітей та молоді з функціональними обмеженнями в суспільство
• здійснити аналіз програм спрямованих на вирішення проблем дітей з особливими потребами.

Розділ I Соціально-педагогічні аспекти роботи з молоддю з функціональними обмеженнями

1.1Загальна характеристика поняття люди з особливими потребами.

     В українській мові до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка, хромець, сліпець (давньоруською), що знаходимо у пам'ятках давньоруської літератури. Так, в Уставі князя Володимира Святославича серед переліку метрополітичних та церковних людей є список світських людей, які підлягають особливому судочинству, серед них - "каліка, хромець".

     На  початку XVIII ст. у слов'янських мовах  починає вживатися слово "інвалід", яке за походженням - безсилий, слабкий, важко поранений, - прийшло в українську і російську мови з французької і до кінця XIX ст. вживалося в значенні "той, що відслужив, заслужений воїн, який непристосований до служби через каліцтво, поранення, старезність".

     До  сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні та психічні відхилення. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття:

• інвалід;
• особи з обмеженими функціональними можливостями;
• люди з обмеженою дієздатністю;
• люди з особливими потребами;
• особи з вадами розвитку.

У законодавчих документах як правило домінує термін "інвалід".

     У Законі "Про соціальний захист інвалідів" сказано, що "інвалід - це особа, яка має порушення стану здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, зумовлені захворюванням, наслідками травм чи дефектами, які призводять до обмеженої життєздатності і вимагають необхідності її соціального захисту".

     "Обмеження  життєздатності, - говориться в цьому  ж Законі , - це повна чи часткова  втрата особою здатності чи  можливості здійснювати самообслуговування, вільно пересуватися , орієнтуватися , спілкуватися, контролювати свою поведінку, навчатися і займатися трудовою діяльністю".

     Інвалідність  - це обмеження в можливостях обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім'ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства. [15, с.64]

     Обмежена  можливість - втрата здатності (внаслідок наявності дефекту) виконувати певну діяльність в межах того, що вважається нормою для людини;

     Недієздатність  - наслідок дефекту чи обмежена можливість конкретної людини, що перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормативної ролі, виходячи з вікових, статевих чи соціальних факторів.

     Дитина-інвалід  - це особа яка внаслідок хронічних захворювань, вроджених чи набутих порушень у розвитку має обмеження у життєдіяльності, перебуває в особливо складних і надзвичайних умовах і має особливі потреби у розвитку психофізичних можливостей, природному сімейному оточенні, доступі до об'єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації.

Фактори зовнішнього середовища є визначальними  у появі хвороб, тому що вони не тільки впливають безпосередньо на організм, але й можуть викликати зміни його внутрішніх властивостей. Ці зміни у майбутньому поколінні можуть самі спричинювати хвороби (спадковість, вроджені вади).

     Інвалідність  у дітей - визначається вченими як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні її віку виховні і педагогічні процеси, у зв'язку з чим вона постійно потребує догляду та допомоги. [15, с.65]

     Групи і причини інвалідності, а також час її настання встановлюються медико-соціальними експертними комісіями, які діють на підставі положення про них, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Залежно від ступеня втрати працездатності інваліди поділяються на три групи (I, II, III).

   Основні обмеження дитячої життєдіяльності  пов'язані з такими порушеннями  і захворюваннями:

• порушення слуху і мови (глухі; ті, що слабо чують, логопати);
• порушення зору (сліпі; ті, у кого слабкий зір);
• порушення інтелектуального розвитку (розумово відсталі; із затримкою психічного розвитку тощо);
• порушення опорно-рухового апарату;
• комплексні порушення психофізіологічного розвитку, (сліпоглухонімі; із дитячим церебральним паралічем, поєднаним з розумовою відсталістю тощо);
• хронічні соматичні захворювання;
• психоневрологічні захворювання. [15, с.65]

1.2. Соціально-психологічні проблеми дітей з особливими потребами

     Діти  та молодь з функціональними обмеженнями, на відміну від деяких інших категорій клієнтів, становлять об'єкт соціальної роботи з надзвичайно складною структурою, оскільки існує необхідність врахування психофізіологічних особливостей розвитку в контексті певної вікової приналежності.

     Торкаючись  проблем, що постають перед молодими інвалідами  на шляху до самореалізації слід сказати про існування ряду проблем, які пов’язані з фізичними обмеженнями. Це такі актуальні на сьогодні проблеми, як непристосованість громадського транспорту, відсутність місць відпочинку, пристосованих для інвалідів, відсутність умов для нормальної життєдіяльності людей з обмеженими можливостями, тобто архітектура міста не відповідає потребам інвалідів.

Виходячи з існування таких проблем постала необхідність у розробці технологій роботи, які б дозволяли обходити ці проблеми, допомогти людині з особливими потребами реалізувати себе незалежно від фізичних перешкод.

     Крім фізичних існує ряд психологічних обмежень, які відокремлюють молоду особу з вадами від інтегрованості в суспільство і стають на шляху до розвитку творчих здібностей та самореалізації. Серед них: наявність бар‘єрів у спілкуванні, проблеми пов’язані з власною сексуальністю, ізольованість від соціального середовища. Сформоване негативне ставлення  у суспільстві по-відношенню до таких осіб ще більше загострює загальну проблематику.[6]

  Діти та молодь, які мають функціональні обмеження є надзвичайно вразливою та соціально незахищеною частиною суспільства. Разом із дитиною вразливою є її сім’я. Досить часто батьки відмовляються від таких дітей, залишаючи їх у будинках дитини або віддаючи в інтернати. Здавалося б, що спеціалізовані інтернати повинні допомогти батькам у вихованні дітей з функціональними обмеженнями, проте насправді між батьками й дитиною поступово втрачається зв’язок. З іншого боку, сім’я, що виховує неповносправну дитину вдома, сама стає неповносправною у соціальному значенні цього слова. Батьки змушені постійно доглядати за своєю дитиною, втрачаючи соціальні відносини, які існували до народження дитини, не маючи змоги працювати й приділяти достатньо уваги іншим дітям у сім’ї.

   В сім’ях де виховується дитина або молода особа – інвалід, виникає ряд економічних проблем через непрацездатність одного або обох батьків, оскільки потрібен особливий догляд за дитиною, або через розлучення батьків. Така сім’я має низку соціальних проблем, таких як:   несприятливі умови соціального середовища, соціальна незахищеність (низькі пенсії), брак інструкторів, реабілітологів,  тренерів – педагогів. Часто сім’ї не знають куди звертатись по допомогу, хоча на сьогодні існує багато організацій інвалідів, проте через низький рівень матеріального та технічного забезпечення, їх все-рівно не достатньо. [18]

   Підлітки  та молодь з важкими фізичними  вадами або з комплексним ураженням, як правило, лишаються наодинці з  батьками, які, практично,  не мають реабілітаційного та педагогічного досвіду. Ці інваліди позбавлені можливості спілкуватися між собою, брати участь у роботі дитячих та юнацьких громадських організацій та об'єднань.

   Тому  дуже гостро стоїть питання про включення  таких молодих людей у систему  громадської комунікації та надання їм допомоги в розкриті творчого та інтелектуального потенціалу. Це питання також можна вирішити через застосування Інтернет-технологій.

   Слід  зазначити, що особливі потреби і  обмежені можливості осіб з функціональними  обмеженнями обумовлюють те явище, що перед ними та їхніми сім’ями постає цілий комплекс специфічних проблем навчання, освіти, змістовного дозвілля. За соціологічним дослідженням Українського інституту соціальних досліджень “Соціальна адаптація дітей з функціональними обмеженнями в умовах великого міста ” можемо визначити, що суб’єктивні оцінки батьків містять нарікання на недостатній рівень освітньої та виховної роботи в спеціальних закладах, нестачу спеціальних секцій для занять музикою, танцями, доступними видами спорту тощо, нестачу дитячих творчих осередків для неповносправних дітей та молоді., недостатній обсяг роботи з інтеграції дітей з обмеженнями в колективи дітей зі звичайним здоров’ям. [5]

   Розглядаючи систему Інтернет-технологій, як засобів  розв’язання проблем інвалідів можна відзначити їх значущість у вирішенні нагальних питань інформаційного забезпечення, а саме з таких проблем, як: недостатність інформації щодо проблеми самодопомоги, недостатня освітленість проблем інвалідів у стратегії розвитку міста, відсутність законодавства щодо допомоги інвалідам, при закупівлі спеціального обладнання, відсутність використання сучасних інформаційних та технологічних засобів при роботі з інвалідами

    Всі ці проблеми потребують вирішення і  неможливо стверджувати, що деякі  не заслуговують уваги. Та мабуть найголовнішою проблемою є те, що такій молодій людині складно почувати себе нормально серед здорових людей, і тим більше реалізовувати себе в „здоровому суспільстві ”. Найчастіше постає проблема замкнутості у собі, у своєму внутрішньому світі, акцентування уваги на власних проблемах та безпорадності – саме це перешкода для молодої людини з функціональними обмеженнями на шляху до розвитку творчих здібностей та самореалізації, і вирішення саме цієї проблеми ми пропонуємо у своєму дослідженні. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1.3. Діяльність держави по допомозі дітям та молоді з особливими потребами

    Законом України, який гарантує здійснення соціальної політики щодо захисту, допомоги та підтримки дітей, молоді, жінок, сім’ї, є Конституція України. Вона зокрема проголошує: “людина, її життя і здоров’я, честь, гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю ”.

          Державну соціальну  політику у різних сферах реалізують відповідні міністерства та відомства  України. У своїй діяльності вони керуються Конституцією України, Конституційною угодою між Президентом України та Верховною Радою України, законами України, постановами Верховної Ради України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також Положенням про міністерства.

          Основними міністерствами в України, що здійснюють соціальну  політику щодо захисту сім’ї, дітей  та молоді, літніх громадян є:

• Міністерство праці та соціальної політики України (МПСП);
• Міністерство охорони здоров’я (МОЗ);
• Міністерство освіти та науки України (МО);
• Міністерство культури та мистецтв України (МКМ);
• Міністерство юстиції України (МЮ);
• Міністерство внутрішніх справ України (МКМ);
• Міністерство інформації України (МІ);
• Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді. [9]

          Управління соціальною роботою можна визначити як усвідомлений систематичний та спеціально організований вплив суб’єкта соціальної політики, тобто держави, на об’єкт соціальної роботи – у першу чергу, слабо захищені верстви населення, до яких сьогодні в Україні відноситься більше ніж 80% населення – з метою його упорядкування та удосконалення структури у процесі розробки та досягнення поставлених цілей соціального розвитку.

          Соціальна політика розглядається як сукупність принципів, рішень і дій державних органів та інших установ, направлених на забезпечення оптимального функціонування та розвитку соціальних спільнот та окремих індивідів, їх соціальну захищеність у кризові періоди життєдіяльності суспільства.

          В Україні формування соціальної політики відбувається на рівні законодавчої та виконавчої влади. Конституцією нашої держави визначено, хто має право законодавчої ініціативи. Це, зокрема, Президент України, Кабінет Міністрів, народні депутати України. Законодавчі акти ухвалюються Верховною Радою України, де існує декілька комітетів з соціальних питань, зокрема Комітет із соціальної політики та праці.

          Деякі рішення ухвалюються  Указами Президента України. Виконавцями  є відповідні виконавчі органи –  Кабінет Міністрів, держадміністрації.

          Позитивним моментом, що спостерігається за перші десять років самостійного існування України, є залучання до участі добровільного (недержавного) сектора, який поступово бере на себе, за зразком Західної Європи, частину функцій, які раніше виконували державні служби або не мали свого агента. Так, наприклад, за статистикою, у 1991 році було зареєстровано 319 з діючих на сьогодні громадських організацій,  у 1992 році – 1356, а в 1993 – уже 3257. [1, c.32]

          За даними на 1 січня 2000 року, в країні уже діє понад 20 000 недержавних організацій (НДО). Серед них чимало організацій, які серед своїх статутних завдань визначають надання соціальних послуг різним категоріям населення. Так, зокрема 900 організацій, які опікуються розв’язанням проблем інвалідів. Кількісний аналіз громадських організацій за територією свідчить, що найбільше їх діє сьогодні в м. Києві (1850), Дніпропетровській, Донецькій, Львівській областях.

          У структурі соціального  захисту населення України можна  виділити такі рівні:

• Державний (міністерства і державні комітети);
• Регіональний (управління, комісії, комітети місцевих рад і держадміністрацій);
• Трудовий колектив;
• Недержавний.

          Маючи достатню інформацію про різні міністерства, відомства  та установи, які повинні чи можуть допомогти людині, соціальні працівники, як і соціальні педагоги, намагаються використати ці ресурси на користь клієнта. Головним же у цьому має бути, вміння соціального працівника актуалізувати в людині інтерес до життя, підтримати в неї власні сили і бажання творити своє життя самостійно. В цьому і виявляється найвища  цінність соціально-педагогічної роботи, зокрема і соціальної політики в цілому.

    Українським інститутом соціальних досліджень, за дорученням Міністерства України у  справах сім'ї та молоді, спільно  з Українським державним центром  соціальних служб для молоді було розроблено Закон України "Про  соціальну роботу з дітьми та молоддю". Розробка Закону була зумовлена необхідністю створення організаційно-правових засад соціальної роботи з молоддю, встановлення єдиних стандартів щодо здійснення соціальної роботи з молоддю, вимог щодо органів державного управління в галузі соціальної роботи з неповнолітніми та молоддю. 21 червня 2001 року Президентом України цей Закон було підписано.[1]

    Таким чином, створюються законодавчі  передумови функціонування загальнодержавної  системи соціальної роботи з дітьми та молоддю, яка здійснюється найрізноманітнішими методами на державному та громадському рівнях на базі єдиних принципів соціальної роботи. Всі державні та недержавні інституції, які проводять будь-які види соціальної роботи з дітьми та молоддю, визначаються її рівноправними суб'єктами, що відкриває можливість у майбутньому на подальше розширення кола носіїв соціальної роботи.

    Система соціальних служб для молоді на Україні  почала розбудовуватися з 1992 року. На сьогоднішній день ця система налічує 375 центрів, зокрема: Український державний, Республіканський(Автономна республіка Крим), 24 обласних, Київський та Севастопольський міські, 217 районних, 113 міських та 17 районних у містах центрів соціальних служб.

    Діяльність  з напрямків соціальної підтримки  дітей та молоді, що мають різні  функціональні обмеження   здійснюється у відповідності з державними законодавчими актами та програмами, зокрема:

• Конституції України;
• Міжнародних актів і рекомендацій щодо становища дітей та молоді;
• Декларації "Про державну молодіжну політику"
• Конвенцією про права дитини;
• Національною програмою "Діти України";
• Комплексною програмою розв'язання проблем інвалідності.
• Загальноукраїнською є програма "Соціальна підтримка дітей та молоді з особливими потребами". 

    Кожний  обласний центр ССМ, враховуючи наявні фінансові можливості, кадровий потенціал і потреби регіонів, спрямовує свою роботу на надання соціально-психологічної, педагогічної та правової допомоги дітям-інвалідам, молодим інвалідам і сиротам. На сьогоднішній день склалася певна система соціальної підтримки дітей та молоді цієї категорії, основу якої становлять:

• соціальна опіка інвалідів і сиріт;
• соціально-педагогічний патронаж сімей, які виховують дітей-інвалідів;
• організація самопідтримуючої та взаємопідтримуючої діяльності;
• стимулювання прогресивної громадської думки на підтримку інвалідів.

    При центрах соціальних служб для  молоді протягом 2002 року створювались та працювали такі спеціалізовані служби з даних напрямів: соціально-реабілітаційні центри дітей-інвалідів, клуби дітей-інвалідів, недільні школи для дітей-інвалідів, асоціації "Батьки дітей-інвалідів", соціальна служба "Пошта довіри" для молодих інвалідів, Спеціальна лінія телефонного консультування "Телефон Довіри", служби юридичного консультування для батьків, які виховують дитину-інваліда, служба знайомств для молодих інвалідів. [6]

    У 2002 році центри соціальних служб для  молоді м. Києва всього надали послуг в роботі з дітьми-інвалідами-103457, із них профілактичною роботою було охоплено 44535 осіб, корекційною - 15525, реадаптаційною - 14903 особи. Велику увагу робітники соціальних служб приділяли видавничій та рекламно-масовій роботі. Було опубліковано 492 статті в газетах, журналах та збірниках, які висвітлюють проблеми молодих інвалідів. Також, було розповсюджено 16945 екземплярів наукових та методичних видань, листівок, пам'яток з напрямку роботи з молоддю, яка має особливі потреби. [6, с.34]