Соціальне партнерство

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….….3

РОЗДІЛ 1 СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО…………………………………………….4

1.1 Суть, мета та принципи організації діяльності соціальних партнерів……….…4

1.2 Роль держави як арбітра на ринку праці………………………………………….9

1.3 Значення МОП у розвитку цивілізованих відносин між соціальними партнерами………………………………………..………..………………………….13

1.4 Зміст галузевої тарифної угоди працівників АПК……………………………...14

РОЗДІЛ 2 НОРМУВАННЯ Й ОПЛАТА ПРАЦІ В АПК…………………………...20

2.1 Суть нормування праці, способи вивчення трудових процесів і затрати робочого часу………………………………………………………….………………20

2.2 Аналіз результатів проведених спостережень і розрахунок норм праці……....22

2.3 Форми й системи оплати праці в АПК……………………………………….….25

2.4 Організація оплати праці в рослинництві й тваринництві……………….….…30

ВИСНОВКИ……………………………...……………………………………………34

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ….……………………………….…………35

ДОДАТКИ…………………………………..…………………………………………37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Метою курсової роботи є дослідження впливу і ролі соціального партнерства на розвиток суспільного життя та економіку в цілому в сучасних ринкових умовах, а також вивчення і аналіз нормування і оплати праці в АПК.

Об'єктом курсової роботи є соціальне партнерство, як система взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями; механізм нормування і ОП в АПК.

Предметом курсової роботи є розвиток соціального партнерства та основні аспекти діяльності соціальних партнерів як на національному рівні, так і на міжнародному; обґрунтування і практична реалізація норм та ОП в АПК.

В умовах зростання повноважень трудових колективів у розв’язанні більшості питань, що регулюють соціально-трудові відносини, в умовах удосконалення відносин власності виникає об’єктивна необхідність узгодження інтересів різних верств населення. Світовий досвід дозволяє переконатись, що досягнути злагоди у суспільстві та підвищити ефективність виробництва можна лише в умовах соціального миру та співробітництва найманих працівників з працедавцями.

Актуальність розробки проблем соціального діалогу, його вищої. форми – соціального партнерства в сьогоденні визначається цілою мережею чинників. Перш за все, це потреба в поширенні діалогових партнерських технологій у взаємодії соціальних суб'єктів не лише у трудовій, а й в усіх інших сферах життєдіяльності суспільства.

У процесі розвитку соціальних відносин визначилися і необхідні умови, наявність яких забезпечувала становлення трипартизму у кожній з соціальних держав світу:

• соціально зорієнтована ринкова економіка;

• політична демократія;

• наявність незалежних, сильних соціальних партнерів – представницьких організацій найманих працівників (профспілок) і роботодавців;

• відсутність адміністративно-командних методів управління економікою;

• поміркованість регуляторної політики держави щодо втручання в діяльність

соціальних партнерів.

Досвід соціальних або держав загального добробуту свідчить, що відсутність хоча б однієї з цих умов робить неможливим розбудову соціально-трудових відносин на засадах трипартизму.

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО

    1. Суть, мета та принципи організації діяльності соціальних партнерів

Соціальне партнерство як правовий інститут — це сукупність норм, що регламентують відносини між соціальними партнерами — трудовими колективами найманих працівників та їхніми представниками (профспілками та іншими представниками) і роботодавцями та їхніми представниками, а також між об'єднаннями вказаних суб'єктів щодо врегулювання трудових і соціально-економічних відносин у сфері застосування найманої праці й вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів).

На практиці соціальне партнерство є цивілізованим (мирним) методом розв'язання соціальних конфліктів. Метод розв'язання соціальних конфліктів у межах соціального партнерства — компроміс, узгодження інтересів працедавців і найманих працівників шляхом мирних переговорів і взаємних поступок.

Функціонування системи соціального партнерства здійснюється на тристоронній основі співпраці органів державної влади, підприємців і профспілок, яка спрямована на погодження інтересів і розв'язання проблем у соціально-трудовій діяльності людей [4].

Механізмом організації взаємодії учасників соціального процесу є насамперед органи соціального партнерства відповідних рівнів. На національному рівні таким органом є Національна рада соціального партнерства. На галузевому рівні можуть утворюватись самостійно діючі органи – галузеві ради соціального партнерства, до складу яких входять на паритетних засадах представники кожної із сторін соціального партнерства, які об’єдналися на галузевому рівні. На виробничому рівні порядок та умови здійснення соціального партнерства та створення відповідних органів визначається сторонами згідно з чинним законодавством.

Становлення системи соціального партнерства пройшло довгий і складний шлях. Коли робітники у капіталістичних країнах ще тільки почали об’єднуватись у професійні організації, вже тоді були започатковані перші спроби соціального партнерства у вигляді переговорів та консультацій між представниками найманих працівників і власників засобів виробництва. Перші колективні договори увійшли у практику наприкінці ХІХ ст. у Франції, Великобританії, Німеччині, тобто у найбільш розвинутих країнах Західної Європи.

Узгодження інтересів найманих працівників і власників капіталу у сфері соціального партнерства відносин здійснюється шляхом переговорів і завершується укладанням колективних договорів і угод, тобто колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин є невід’ємною характеристикою системи соціального партнерства.

За станом на 31 грудня 2011 року в країні діяло 98,5 тис. зареєстрованих колективних договорів. Чисельність працівників, охоплених колективними договорами, становила 8766,5 тис. осіб, або 81,6% облікової кількості штатних працівників, що відповідає рівню охоплення у 2010 році (Додаток 1).

Основою соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формі ведення переговорів, укладенні колективних договорів, узгодженні проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень між суб’єктами соціального партнерства на всіх рівнях (національному, регіональному, галузевому та місцевому рівнях).

До сфери соціального партнерства входять питання:

- досягнення консенсусу  з питань забезпечення зайнятості;

- створення додаткових  робочих місць;

- застосування найманої  праці з дотриманням вимог  техніки безпеки та вимог охорони  здоров’я, питання оплати праці, прав працівників на своєчасне  отримання заробітної плати;

- забезпечення нормального  режиму праці і відпочинку;

- забезпечення права працівників  на участь в управлінні працею  на підприємстві.

Основними завданнями системи соціального партнерства в Україні можна вважати:

- підвищення мотивації  до праці з метою забезпечення  високих кінцевих результатів  роботи, що сприятиме зростанню  рівня життя в країні;

- усунення чинників соціальної  напруги у суспільстві і зменшення  на цій основі негативних економічних  наслідків.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що ступінь розвиненості соціального партнерства залежить від ряду чинників, а саме:

1) ступеня демократизації  управління виробництвом (тобто  вирішення більшості соціально-трудових  проблем колективами підприємств  чи організацій, розширення прав  областей, регіонів і міст);

2) рівня життя більшості  населення і ступеня диференціації  прибутків. Спостереження свідчать, що чим нижчий рівень життя  і більша різниця в прибутках  багатих і бідних верств населення, тим популярний заклик до скидання  влади і перерозподілу власності  з відповідними практичними діями. І навпаки, в країнах з високим  рівнем життя і невисокою диференціацією  доходів прагнення соціальних  партнерів до соціального миру  та стабільності у суспільстві  збільшується. В більшості країн  з розвинутою ринковою економікою  різниця в прибутках (10/10%) найбідніших  і найбагатших сімей не перевищують 1:9 раз. [3]. Основний прошарок суспільства  складає середній клас, який має  досить високий рівень життя  і абсолютно не схильний до  зміни суспільної системи, особливо  до перерозподілу власності; психологічні  передумови і культурні традиції  в суспільстві сприяють орієнтації  населення розвинутих країн на  пошук соціальних компромісів, на  раціональне розв'язання суспільних  проблем.

Правовою основою соціального партнерства в Україні є національні законодавчі, нормативні акти: закони України "Про зайнятість населення", "Про колективні договори і угоди", "Про оплату праці", "Про охорону праці" та ін., укази Президента України "Про Національну раду соціального партнерства", "Про Національну службу посередництва і примирення" та ін.

Згідно зі Законом України "Про соціальне партнерство" головними завданнями соціального партнерства є:

— забезпечення реалізації соціально орієнтованої економічної політики;

— створення ефективного механізму регулювання соціально-трудових і пов'язаних з ними економічних відносин;

— проведення колективних переговорів, взаємних консультацій, укладення колективних договорів та угод;

— запобігання колективним трудовим спорам (конфліктам) і сприяння вирішенню соціально-трудових конфліктів;

— удосконалення чинного законодавства в сфері соціально-трудових і пов'язаних із ними економічних відносин.

Основними принципами соціального партнерства є:

— рівноправ'я сторін;

— зацікавленість сторін в участі в договірних відносинах;

— сприяння держави у зміцненні та розвитку соціального партнерства на демократичній основі;

— дотримання сторонами та їх представниками трудового законодавства та інших нормативно-правових актів, що містять норми трудового права;

— добровільність ухвалення сторонами взятих на себе зобов'язань;

— обов'язковість виконання колективних договорів та угод;

— відповідальність сторін та їх представників за невиконання колективних договорів та угод.

Елементами системи с об'єкт, суб'єкти, рівні й органи управління (Додаток 2).

Об'єкт системи соціального партнерства — суспільні, у даному випадку соціально-трудові відносини.

Суб'єкти (сторони) соціального партнерства в сфері соціально-трудових відносин — працівники, роботодавці, органи державного управління та місцевого самоврядування в особі уповноважених ними представників.

Особливе місце у системі соціально-трудових відносин належить найманим працівникам. Це пов'язано з тим, що вони, з одного боку, є наймасовішою, найбільш представницькою, а з іншого боку — найменш захищеною та найбільш вразливою стороною відносин у сфері праці. Працівник — це фізична особа, яка працює у роботодавця за трудовим договором. Роботодавець — власник підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

Для успішного розвитку соціально-трудових відносин на принципах соціального партнерства важливо, щоб розвивались представницькі органи найманих працівників і роботодавців.

Профспілки як сторона в системі соціального партнерства покликані представляти і захищати інтереси працівників. Окрім цієї важливої ролі, вони мають бути індикатором суспільної думки, суб'єкта управління на ринку праці, одного з учасників управління виробництвом. Профспілка — це масове самоврядне суспільне об'єднання працюючих у певній галузі або суміжних галузях, створене з метою захисту та представництва їх соціально-трудових прав та інтересів.

Основною метою, яку ставлять перед собою профспілки, є підвищення рівня заробітної плати, збереження робочих місць для членів профспілки, участь трудящих в управлінні виробництвом і розподілі виробленого продукту, а також покращення умов праці.

Зважаючи на це, в їхній діяльності нерідко виникають протиріччя. Перше з них пов’язане з тим, що підвищення рівня ставок заробітної плати може призвести до збільшення рівня безробіття в країні. Річ у тім, що угоди й договори в межах соціального партнерства укладаються на порівняно тривалий термін (від одного до трьох років) і не переглядаються протягом цього періоду незалежно від зміни економічної ситуації. Така жорсткість ставок заробітної плати призводить до того, що їх рівень стає менш чутливим до співвідношення попиту та пропозиції на окремих ринках праці. Це означає, що причини безробіття можуть полягати в угоді по ставках заробітної плати, рівень яких перевищує можливості фірм і призводить до звільнень працівників. Здавалося б, що профспілки за таких умов мусять знизити свої вимоги, проте цього, як правило, не відбувається, тому що вони захищають інтереси більшості працюючих, нерідко за рахунок меншості безробітних. Більше того, безробітні часто не є членами профспілки і не мають змоги впливати на їхню політику так само, як працюючі. Отже, робітники з гарантованою зайнятістю мимоволі виграють від звільнення інших.

Друге протиріччя пов’язане з різницею в рівнях заробітної плати працівників різних галузей, навіть якщо вони виконують однакову роботу, за умови об’єднання їх у спілки за професійною або галузевою ознакою.

Третє протиріччя в роботі профспілок зумовлене їхньою боротьбою за покращення умов життя, згідно з якою до колективних угод включаються пункти про техніко-технологічне переозброєння виробництва, зменшення сфери використання ручної праці тощо. Проте така вимога нерідко призводить до скорочення чисельності працівників і суперечить вимозі забезпечення зайнятості.

І ще одне протиріччя полягає в тому, що сприяючи участі трудящих в управлінні виробництвом, створюючи своєю діяльністю передумови формування стабільних механізмів узгодження інтересів і запобігання конфліктам, профспілки мимоволі послаблюють свою роль у сучасному виробництві. Зараз у багатьох країнах трудящі перестають відчувати потребу у профспілках, частка працівників, які беруть участь у різних об’єднаннях, поступово зменшується. За даними ООН, у 1989-1990 роках лише 12% робочої сили було об’єднано в профспілки у Франції, 16% - в Іспанії, 17% - в США, 26% - в Швейцарії, 42% - у Великобританії. Цьому певною мірою сприяє тенденція децентралізації трудових відносин на ринках праці різних країн (Зниження колективних переговорів до рівня підприємств) і індивідуалізації трудових відносин (заміна колективних угод і договорів на індивідуальні угоди та контракти).

Профспілки, в цілому, мають ряд особливостей, це:

- наймасовіше об’єднання трудящих, доступне для всіх;

- організація, яка за своєю метою та інтересами найбільше відповідає інтересам трудящих.

Так на сьогодні Федерація профспілок України значну увагу приділяє питанням молодіжної політики, адже станом на 1 січня 2013 року молодь до 35 років у профспілках становить майже 3 млн. осіб, або 35 відсотків від її загальної кількості. Серед них майже мільйон – студенти вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації, триста тисяч – учні ПТУ. Решта – працююча молодь.

Проте профспілковий рух в Україні за останні роки дещо погіршився. Щорічне зростання кількості профспілок різного статусу, дрібнення діючих профспілок свідчить про відцентрові тенденції їх розвитку та хибну амбіційність окремих профспілкових керівників, не здатних поступитися власними інтересами заради громадських. Останнім часом більшість таких організацій створено штучно, вони здебільшого нечисельні і, швидше, є «віртуальними». Це – профспілки, як правило, «вузьких» категорій працівників, таких, як, наприклад, спортивні тренери, циркові артисти, працівники грального бізнесу, страхових компаній та ін.

Продовжують виникати так звані «жовті» профспілки, які створюються під суто політичні проекти задля імітації підтримки певних сил «знизу». Роботодавцям вигідно мати «кишенькові» профспілки, такі, які б займали щодо них угодовську позицію. Одним з головних критеріїв, що визначають соціальний статус будь-якої громадської організації, є її чисельність. Профспілка, яка прагне бути сильною, та успішною, повинна постійно боротися за високий рівень членства. Залучення нових і нових спілчан повинно постійно бути в полі зору кожної профспілкової організації.

Аналіз статистичних даних членських організацій ФПУ свідчить про сталу тенденцію до зниження профспілкового членства. Загальна чисельність профспілок, що входять до складу ФПУ, за роки незалежності зменшилася майже на 62 відсотки – з 25 млн. у 1992 р. до 8,6 млн. у 2009 р.

Рівень довіри населення до профспілок засвідчують результати соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова з 1 по 6 березня 2013 р. (Додаток 3). На запитання «Чи довіряєте Ви профспілкам?» більшість респондентів відповіли – «скоріше не довіряю».

Однією з проблем, що стримують розвиток профспілкового руху, впливають на його згуртованість і єдність, а також породжують недовіру громадян, є інформаційна закритість. Власні інформаційні потужності профспілок – недостатні, профспілкові видання – малотиражні і мають виключно внутрішній характер розповсюдження. Жодна з профспілок не має своєї програми на телебаченні. Із свого боку, телебачення та друковані ЗМІ не часто звертаються до висвітлення профспілкової тематики.

 

    1. Роль держави як арбітра на ринку праці

Розвиток соціального партнерства в його різних формах є важливою складовою процесу посилення соціальної спрямованості сучасної ринкової економіки. У системі соціального партнерства інтереси працівників представлені зазвичай профспілками, а інтереси роботодавців — спілками роботодавців. У так званому трипартистському варіанті третім безпосереднім учасником соціального партнерства є держава.

Важливим питанням у системі соціального партнерства є розподіл ролей між соціальними партнерами.

Держава, як правило, бере участь у соціальному партнерстві на національному, регіональному та галузевому рівнях, виконуючи функції гаранта, контролера, уловлювача, арбітра та ін.

Держава є гарантом основних громадянських прав, що дуже важливо для вільної реалізації прав працівників і підприємців, для ефективного функціонування будь-якої системи соціально-трудових відносин. Як гарант держава організовує, координує і регулює соціально-трудові відносини. У межах цієї функції держава розробляє правові основи і організаційні форми соціального партнерства, правила і механізми взаємодії сторін, встановлює обґрунтовані розміри і порядок визначення мінімальних соціально-трудових стандартів (мінімальної заробітної плати, соціальних пільг і гарантій тощо). У межах цієї функції держава може виступати як незалежний регулятор соціально-трудових відносин, встановлюючи юридичні рамки, що захищають права профспілок і трудящих і закладають організаційні та процедурні основи колективних переговорів і вирішення трудових конфліктів.

Держава, як сторона на переговорах і в консультаціях, бере участь у соціальному партнерстві з метою розробки і впровадження в життя соціальної, економічної та промислової політики в країні.

В періоди економічних труднощів з метою недопущення інфляції держава може виконувати функції уловлювач. У таких випадках держава вмовляє роботодавців і профспілки не приймати такі рішення щодо заробітної плати, які вона вважає інфляційними і такими, що підривають конкурентоспроможність тих чи інших галузей економіки. Якщо вмовляння з боку провідних посадових державних осіб виявляється замало, уряд може покликати на допомогу громадську думку, щоб посилити тиск на суб’єктів соціального партнерства. Останнім часом у країнах Західної Європи почастішали випадки застосування з боку держави таких методів, як погроза прийняття законодавчих заходів у разі нездатності соціальних партнерів прийти до згоди.

Крім умовляння, держава може застосувати також і контроль. Найжорсткіші форми контролю полягають у законодавчому замороженні заробітної плати, встановленні граничних розмірів надбавок тощо.

Головні функції держави в системі соціального партнерства: законодавча, нормотворча, організаційна, прогностична, контрольна та судова. Розвиваючи систему партнерських відносин, держава забезпечує впровадження норм міжнародного права.

Держава бере на себе функцію арбітра в разі виникнення трудових конфліктів унаслідок проведення переговорів і тлумачення положень угод і договорів. У багатьох країнах віддають перевагу розв’язанню трудових конфліктів через примирливі та арбітражні процедури під егідою третьої сторони – держави. У деяких країнах функції арбітра виконують урядові служби примирення, в інших – незалежні від уряду органи примирення і посередництва (служба консультацій, примирення і арбітражу у Великобританії, федеральні служби посередництва і примирення в США, Комісія по трудових спорах у Японії тощо). Останні користуються більшою довірою з боку соціальних партнерів завдяки нейтральному характеру примирливого механізму.

Неабияку роль відіграє держава у конфліктах національного характеру, які особливо поширені в Криму. Питання дискримінації за національною ознакою стоїть сьогодні дуже гостро і потребує вирішення. Так, якщо оцінити результати опитування, проведені Центром Разумкова в 2008 році в Криму, то найбільше стикалися з випадками дискримінації за національною ознакою під час прийняття на роботу або до навчального закладу кримські татари (36,5%), потім українці ­ 9,8% і росіяни – 7,1% (Додаток 4).

Ще одним питанням, яке потребує негайного вирішення державою – є питання зайнятості в сільському господарстві. За статистичними даними чисельність зайнятого населення в сільському господарстві ( у тому числі в мисливстві, лісовому господарстві і в рибальстві) значно скоротилася з 2002 року – 5394 тис. осіб до 3410 тис. осіб в 2011 р. (загальна чисельність зайнятого населення в 2002 р. – 21379 тис. осіб, в 2011 р. – 20324 тис. осіб.).

Україна має 41,8 млн. га сільськогосподарських угідь (69 % загального фонду земель)[5], а частка продукції аграрного сектору в зовнішньоторговельному обороті країни становить понад 19,7 %[3]. Сільське господарство – це галузь зі стабільною висхідною динамікою, яка зберігалася навіть у період кризи 2008-2009 рр. до середини 2012 р. Виробництво с/г продукції в січні-червні 2012 р. становило 107,4 % до відповідного періоду 2011 р. (в аграрних підприємствах – 111,8 %; у особистих господарствах – 104,4 %[6]). Загальне ж виробництво с/г продукції у 2012 р. склало 95,5 % до 2011 р. (аграрні підприємства – 93,5 %, господарства населення – 97,6 %). При цьому, трудомістке виробництво зосереджено саме в дрібних виробників, які вирощують 90 % овочів та картоплі, утримують 66 % поголів’я великої рогатої худоби та 55 % поголів’я свиней.

Україна, 90 % площі якої становлять сільські території, де проживає третина населення, вирізняється низьким рівнем підтримки сільського господарства. У 2010 р., коли внесок останнього у ВВП склав 9,3 %, обсяг державної підтримки становив 0,22 % ВВП (в окремих державах ЄС цей показник сягає 4,1 %[9]). Через диспаритет цін на продукцію промисловості, що споживається у сільському господарстві, та цін на с/г продукцію відбувається «проїдання» навіть цих коштів. Обмежені можливості дрібного землевласника щодо застосування механізації і впровадження нових технологій, вимушене використання здебільшого ручної праці, слабкий розвиток сільських територій обумовлюють постійний відплив економічно активного населення: 41 % жителів села – пенсіонери, а 18 % досягли віку 65 років. Протягом 2012 р. наявне сільське населення скоротилося в середньому на 80 тис. – з 14 294,8 тис. осіб (31,28 % населення України) до 14 214,8 тис. осіб (31,18 % населення України)[17].

Реалізовані у 2008-2011 рр. заходи Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року не призупинили негативні тенденції. Більшість із завдань Програми не досягнуті в повному обсязі, а такі заходи як компенсація витрат підприємств АПК щодо будівництва у сільських населених пунктах об’єктів соціальної сфери та місцевих газових трубопроводів, стимулювання розвитку депресивних територій, реформування системи аграрної освіти тощо з державного бюджету не фінансувались, а відтак і не виконувались.

Згідно з Законом України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18.10.2005 р. № 2982-IV комплексний розвиток сільських територій є стратегічною метою державної аграрної політики в Україні. Основними складовими визначені: забезпечення надійного функціонування соціальної інфраструктури села; формування системи державного регулювання демографічних процесів сільського розвитку, реалізація програм стимулювання розвитку депресивних територій; вирівнювання умов життєдіяльності міського і сільського населення; сприяння збільшенню зайнятості сільського населення; збереження та розвиток малих, віддалених і таких, що занепадають, сільських поселень; сприяння підвищенню рівня доходів сільського населення, стимулювання закріплення на селі спеціалістів сільського господарства, освіти, культури, охорони здоров’я та побутового обслуговування тощо.

Розвиток сільських територій прямо залежить від якості управління трудовим потенціалом (забезпечення умов для його збереження і відтворення, створення можливостей для ефективного прикладення трудової діяльності, регулювання мобільності працівників тощо). Оцінюючи стан та перспективи покращення ситуації щодо розвитку трудового потенціалу села та забезпечення сільського населення робочими місцями, слід зупинитися на наступних аспектах:

1. Знецінення вартості  сільської праці та надання  великими агропідприємствами переваги  екстенсивному землеробству.

2. Недооцінка внеску особистих  сільських господарств (дрібних  землевласників).

3. Тінізація сільського  ринку праці.

4. Руйнація соціальної  інфраструктури та позапрофесійних  форм підтримки і розвитку  людського потенціалу сільських  територій.

5. Недостатня увага до  диверсифікації ринку праці (до  неаграрної зайнятості).

6. Міграційні процеси  на сільських територіях.

Знецінення сільської праці та перевага екстенсивного с/г виробництва. Земля є національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (Конституція України, Ст. 14). Усунення держави від управління перерозподілом державної і спільної власності на селі спричинило суттєву диференціацію населення за рівнями доходів, володінням землею і майном. Землі фактично сконцентровані в незначної кількості власників, знизилася ефективність використання угідь, впала рентабельність малих і середніх господарств. Надмірна концентрація землеволодінь обертається монополізацією аграрного ринку та зниженням ефективності землекористування, застосуванням екстенсивних технологій і застарілих форм організації праці, роблячи агросектор України неефективним, а зайнятість в ньому непрестижною.

Задля пом’якшення проблеми зайнятості сільського населення необхідно, насамперед, забезпечити підвищення доходів працівників сільськогосподарських підприємств та сільських працівників неаграрної сфери, в т.ч. шляхом державної підтримки ОСГ як основного постачальника с/г продукції на ринок України.

 

    1. Значення МОП у розвитку цивілізованих відносин між соціальними партнерами

Діяльність МОП здійснюється за такими основними напрямами, як: розробка і прийняття міжнародних трудових норм та здійснення контролю за їх виконанням, це так звана нормотворча діяльність; забезпечення допомоги країнам у вирішенні соціально-трудових проблем, або технічне співробітництво; здійснення досліджень та публікаційна робота з проблематики у галузі праці.