Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Соціальний захист населення в ринковій економіці

ВСТУП

Актуальність дослідження. Соціальна політика сучасної держави – це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін.

Основні принципи проведення соціальної політики такі: захист рівня життя через застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; надання допомоги найбіднішим сім'ям; надання допомоги у разі безробіття; здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави; проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації. У ринковій соціальне-орієнтованій моделі економіки зростає роль соціальної функції держави. Уряд і держава несуть відповідальність за надання громадянам соціального захисту і забезпечення рівного доступу до задоволення основних потреб. Рівень бідності може розглядатися як суттєвий показник дієвості політики соціального захисту.

Соціальне забезпечення є комбінацією програми пенсійних заощаджень, програми страхування та програми перерозподілу Національного доходу.

Соціальний захист - це комплекс законодавче закріплених соціальних норм, що гарантує держава окремим верствам населення, а також за певних економічних умов всім членам суспільства (під час зростання інфляції, спаду виробництва, економічної кризи, безробіття та інше).

Форми і методи соціального захисту населення повинні забезпечити задоволення життєво необхідних потреб кожного громадянина на рівні не нижче прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум — це вартісна оцінка мінімуму життєвих засобів, необхідних для підтримки життєдіяльності та відновлення робочої сили працівника. Прожитковий мінімум є законодавче визначеним базовим державним соціальним стандартом, на основі якого встановлюються соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я, освіти тощо.

Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються і затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Отже, актуальність дослідження полягає в тому, що необхідність вивчення проблем соціального захисту в умовах ринкової економіки є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення ринкової системи, створюється нові підприємства і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає ринкова економіка як основа життя і діяльності суспільства.

Предмет дослідження.

Предметом дослідження курсової роботи є проблема соціального захисту в умовах ринкової економіки.

Мета дослідження. Мета дослідження полягає у вивченні, а також теоретичному обґрунтуванні проблеми соціального захисту в умовах ринкової економіки.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

Розгляд суті і теоретичного обґрунтування поняття "соціальний захист населення".

Висвітлення проблеми фінансового забезпечення соціальних гарантій населення.

РОЗДІЛ 1.

НЕОБХІДНІСТЬ, УМОВИ ТА ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ.

Соціальний захист – це продукт розвитку ринкової економіки. В умовах державної власності йому немає місця у взаємовідносинах держави і населення, оскільки держава не може захищати громадян від самої себе.

Поняття "соціальний захист" містить більше політичного змісту, ніж економічного. З'явившись у процесі мітингових баталій різних політичних сил, воно увійшло до законодавчої та економічної лексики без суворої перевірки його змісту. Захист – це дія, що може не відбутися без волі захисника і завжди зале-жить від нього, через відсутність можливостей вона може зали-шитися лише наміром.

Без встановлення соціальних гарантій та механізмів їх реалізації не можна досягти соціальної злагоди між населенням, державою і підприємцями, а отже, і економічної стабільності в країні. Проблема соціальних гарантій є дуже складною. Вона не відображає прямих інтересів приватних власників, підприємців. Соціальні гарантії забезпечує суспільство в особі спеціальних державних органів, профспілок, громадських організацій [3, 284].

Соціальні гарантії мають здійснюватися за трьома основни-ми напрямами. Перший полягає в тому, що держава повинна гарантувати кожному громадянинові, зайнятому трудовою діяльністю, нормальний рівень добробуту через мінімальний рі-вень заробітної плати, її індексацію, помірні податки і невтручання у підприємницьку діяльність.

Другий напрям – це задоволення пріоритетних потреб суспільства, які держава не може довірити кожному громадянину особисто. До них належатьпотреби у здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурноосвітньої роботи, підготовці кадрів, організації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства. Держава законодавче гарантує

задоволення вказаних потреб за рахунок бюджету в мінімально достатніх розмірах, у формі безплатних послуг. Співвідношення таких послуг

завжди мусить поєднуватися з розміром стягування з громадян прямих і непрямих податків. Це також є умовою соціальних гарантій.

Третій напрям має на меті вирівнювання рівнів життя окремих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов'язана переважно з причинами, що не залежать від їхніх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути підвищення навантаження утриманців на працездатних, стан здоров'я, вік, втрата роботи, кризові явища в економіці. У цьому випадку формами задоволення відповідних потреб можуть бути пенсії, допомога, стипендії, грошові виплати, їхня індексація, пільги з податків, платежів і послуг. Наведені форми соціальних гарантій сприя-ють тому, що стають можливими підтримання життєвого рівня, а також розвиток здібностей людини незалежно від її матеріального становища, рівня її заробітної плати і впливу економіч-них та інших зовнішніх факторів по відношенню до громадян [3, 285].

Особливо слід відзначити індексацію як специфічну форму соціальних гарантій, яка свідчить про розвиненість форм розподілу в державі. Однак, якщо держава не має механізму вилучення у виробника частини прибутку, одержаного від зростання цін, то індексація тільки збільшує інфляцію.

Деякі форми соціальних гарантій будуть існувати тільки в період переходу до ринкових відносин, в той же час інші діятимуть як невід'ємний елемент ринкового економічного укладу. Соціальні гарантії в перехідний період допо-можуть плавніше і в коротші строки реалізувати програми трансформаційних змін.

Перехід до ринкової економіки потребував зміни підходів до розв'язання соціальних проблем, які склалися в державі, регіоні, трудовому колективі. З'явилася зовсім нова галузь економічних відносин між населенням і державою, населенням і місцевими органами влади або суб'єктами господарювання.

В умовах різноманіття форм власності, розширення видів індивідуальної трудової діяльності, зміни організаційних структур управління економікою, демократизації самого процесу управління, скорочення і зміни способів і методів

державного втручання в господарську діяльність ланок економіки потрібні заход и щодо забезпечення соціальних гарантій з боку держави. Ці заходи мають гарантувати кожному громадянинові певний рівень благ і послуг, як за рахунок внесків самого громадянина, так і перерозподілу ресурсів між населенням на цілі його матеріального забезпечення.

Гарантії держави полягають у тому, що вона, по-перше, створює громадянам умови для самозабезпечення життєво необхідними благами, для задоволення власних потреб; по-друге, вилучаючи у громадян частину створеного ними валового внутрішнього продукту, повертає їм (поза зв'язком із вилученою частиною) блага і послуги у формі освіти, дошкільного виховання, охорони здоров'я, культурного обслуговування, соціального страхування і забезпечення; по-третє, за рахунок вилучення у громадян

частини валового внутрішнього продукту надає певну кількість благ і послуг тим громадянам, які за фізичними даними неспроможні самі забезпечити себе всім необхідним (пенсії інвалідам з дитинства, утримання будинків для інвалідів і людей похилого віку, надання різних видів допомоги) [3, 286].

Загальна сума благ і послуг, що споживаються населенням за відповідний період, становить фонд споживання. Його величина завжди обмежена розмірами створеного валового внутрішнього продукту, а також обов'язковими витратами, які повинна здійснювати держава для забезпечення виконання своїх функцій (на оборону, управління, наукові дослідження, створення резервів).

У зв'язку з цим при розгляді питань щодо соціальних гарантій (вірніше, можливостей держави щодо їх забезпечення) слід порівнювати розмір стягуваних державою податків і обсяг витрат із соціальних гарантій. Інших джерел для цього у держави немає. Коли ж держава здійснює заходи з надання соціальних гарантій, не маючи джерел для їхнього покриття, вона змушена буде вдаватися до емісії грошей, що, у свою чергу, призведе до знецінення грошей, виплачених населенню.

Розмір коштів, які спрямовуються для забезпечення соціальних гарантій, повинен мати загальну науково обґрунтовану величину в загальному обсязі фонду споживання, а будь-яке збільшення ресурсів, які направляються на ці цілі, слід

порівнювати з реальними можливостями у кожному конкретному періоді. В іншому разі необґрунтоване збільшення ресурсів для забезпечення.

соціальних гарантій потребуватиме додаткового вилучення податків, що в кінцевому підсумку лише розширить масштаби перерозподілу і не збільшить обсягу фонду споживання.

Отже, заходи з надання соціальних гарантій не повинні лягати занадто важким тягарем на бюджет, водночас вони покликані забезпечити такі гарантії для тих, хто їх потребує. Слід зауважити, що до таких заходів не слід ставитися як до затверджених на необмежені строки прав. По мірі того, як набирає силу і швидкість робота ринкових механізмів, слід відмовлятись від деяких форм соціальних гарантій, якщо вони пов'язані, наприклад, з надмірним втручанням держави в процес ціноутворення або у функціонування ринку праці.Дії по забезпеченню соціальних гарантій в перехідний період повинні визначатися метою створення стабільного суспільства, що забезпечує економічне зростання.

В умовах переходу до планомірноринкової економіки значно зростатиме армія безробітних, втрачатиметься впевненість у завтрашньому дні тощо. Це вимагає і проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємства.

Соціальна політика сучасної держави – це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін. [2,3, 368]

Проблема соціального захисту населення по-різному розв'язується в межах певної суспільно-економічної формації, конкретної країни. В умовах переходу України до соціально орієнтованої ринкової економіки основний тягар

соціального захисту лягає на державу, але водночас зростає роль ринкового механізму у проведенні такої політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини [3] сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідних для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.

Щоб забезпечити такий захист, держава насамперед мусить у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та самі наймані працівники – їх профспілкові організації.

У системі соціального захисту населення найважливішим елементом є соціальне страхування, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування здійснюються шляхом відрахувань від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У США, наприклад, з цією метою із заробітної плати найманих працівників вилучається 7,5%. У Швеції соціальні фонди формуються повністю за рахунок держави. В Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати робітника. Коштами цих фондів управляють спеціальні ради, до складу яких входять представники трудящих і підприємців [23, 369].

Страхові виплати у разі безробіття проводяться із спеціальних страхових фондів. Розмір їх залежить, по-перше, від тривалості безробіття, по-друге, від специфічних умов тієї чи іншої країни. У першому випадку найбільші суми виплат (від 50 до 70 % середньої зарплати) виплачуються в перші місяці безробіття на час законодавчо встановленого періоду. Надалі суми виплат зменшуються [23, 369].

У другому випадку до уваги беруться період зайнятості, трудовий стаж, фізична здатність до праці, термін надання допомоги та ін. Так, у Німеччині

трудовий стаж повинен становити не менше 6 місяців зайнятості протягом трьох років і не менше 10 тижнів протягом останнього року перед звільненням з роботи. У Франції такими умовами є робота протягом t50 днів на рік і 91 день страхування. У Великобританії береться до уваги лише сплата внесків до страхового фонду: протягом року їх повинно бути 26 [23, 369].

Важлива ланка соціального захисту населення – програми працевлаштування та перекваліфікації. У виконанні цих програм беруть участь держава та підприємці. Щорічно американські фірми витрачаютьна ці програми близько 30 млрд. дол. Держава витрачає на перекваліфікації працівників більшу частину відповідних коштів.

До кінця 90-х pp. у США пройдуть перекваліфікацію або будуть навчатися близько 50 млн. чол. (зайнятих зараз і тих, хто почне працювати вперше). Щоб створити нові робочі місця, держава бере на себе також виконання таких громадських робіт, як будівництво шляхів, каналізації, водоводів тощо. Під час економічної кризи вона збільшує капіталовкладення у державні підприємства. Програма працевлаштування реалізується також через пільгове оподаткування компаній, які створюють робочі місця [23, 370].

У загальнонаціональному масштабі сучасна держава з метою зменшення армії безробітних намагається регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її зростання були нижчими від зростання продуктивності праці. Для цього проводиться "політика доходів", активна кредитно-грошова політика тощо. "Політику доходів" запроваджують приватні фірми, домагаючись, щоб рівень продуктивності праці випереджав зростання оплати робочої сили. Найбільших успіхів у цьому досягли США. З 1974 p. до середини 80-х pp. було ство-ре-но 23 млн. додаткових робочих місць і прийнято на роботу 12 млн. іммігра-нтів. Характерно, що за цей період 500 наймогутніших корпорацій Америки скоротили 3 млн. робочих місць, а дрібні створили 7 млн. таких місць [23, 370].

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування може дати скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн Заходу тривалість робочого часу скоротилася вдвічі. Винятком є лише

Японія.Японець нині працює в середньому 2150 годин на рік, що на 230 годин більше, ніж у Франції. Скорочення тривалості робочого дня з метою збільшення зайнятості мало місце у Швеції в 70-х рр., у Франції в 1982-1983 pp. та в деяких інших країнах [23, 370].

В Україні законодавчу основу програми захисту населення при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки закладено в Законі України "Про зайнятість" [17] і Державній програмі зайнятості. Ця програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня зайнятості, вдосконалення її структури та підтримки ринку (з цією метою буде поступово формуватися ринок житла, вдосконалюватиметься інфраструктура ринку праці, посилюватиметься мобільність робочої сили та ін.), зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з неперспективних у перспективні галузі і збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів робочої сили. Ставиться завдання створення додаткових робочих місць у західних областях (де є надлишок робочої сили), формування держзамовлення на проведення громадських робіт з метою поліпшення навколишнього середовища, розвитку мережі шляхів та створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки та перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тих громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди та ін.); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікоюцентрів зайнятості, створення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення тощо).

Одним із елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів щодо умов праці, оплати робочої сили, соціального страхування, відпусток тощо.

При встановленні мінімального рівня заробітної плати документи МОП рекомендують враховувати потреби працівників та їх сімей, вартість життя, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень

зайнятості (наприклад, рівень продуктивності праці, кількість безробітних та ін.).

За базу мінімального рівня заробітної плати береться набір товарів і послуг, які задовольняють основні фізіологічні та соціальні потреби окремої людини або типових сімей (з однією дитиною, з двома та ін.). Цей набір в різних країнах різний. У США, наприклад, до нього включають оплату за наймання житла, близько 20 видів м'ясопродуктів, купівлю один раз у п'ять років ненового автомобіля та ін.

Розмір мінімальної заробітної плати в розвинутих країнах Заходу сягає від 30 до

50% розміру середньої заробітної плати. У США він становить 4,5 дол. за годину. Окремий мінімум встановлюється для молоді [23, 371].

В Україні на початку 1996 p. мінімальна заробітна плата становила 800 тис. крб., мінімальна пенсія – 3,3 млн. крб., а максимальна – близько 4 млн. Проте, якщо у США мінімальний рівень заробітної плати встановлено з розрахунку, щоб споживання м'яса на рік на душу населення становило 80 кг, то в Україні за мінімальну заробітну плату можна придбати лише близько 50 кг м'яса на рік, але грошей на інші товари та послуги вже не залишається. Міжнародна організація продовольства рекомендує 33 кг м'яса на рік, але таку його кількість споживають у слаборозвинутих країнах [23, 371].

Найзагальнішими критеріями бідності є безробіття та інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності. Сумарну величину цих показників у США називають "індексом злиденності". Так, якщо індекс безробіття становить 2%, а індекс інфляції 1000%, то "індекс злиденності" – 1002% [23, 371].

Основний критерій бідності – доходи на одну людину. Загальним критерієм бідності є структура споживання у сім'ях, зокрема частка витрат на харчування. У США, скажімо, до бідних наприкінці 80-х pp. належали сім'ї, які витрачали на харчування третину сімейного бюджету. В Росії у середині 1992 pp. витрати на харчування в доходах більшості сімей становили близько 75%. В Україні ситуація ще несприятливіша [23, 372].

Загальний рівень бідності у тій чи іншій країні визначається показником частки числа бідних людей у загальній чисельності населення віком від 15 років. Бідність вимірюється за допомогою прожиткового мінімуму, який існує у ви-гляді життєвого (або фізіологічного) мінімуму і соціального мінімуму. Перший відображає задоволення лишеголовних фізіологічних потреб і основних послуг. Другий включає ще й мінімальні духовні та соціальні запити [23, 372]

Найточнішим для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму є метод споживчого кошика. Так, у Болгарії до такого кошика на сім'ю з двох осіб включають 552 позиції, з трьох – 639 позицій, а з чотирьох – 652 позиції. Споживчий кошик складається із 149 позицій продовольчих товарів (або 23-27% загальної кількості позицій названих трьох типів сімей) з таким розра-ху-н-ком, щоб структура харчування забезпечувала денну калорійність – для працю-ючих 2822 калорії, для пенсіонерів – 2026 і для дітей – 2123 калорії. У 1988 p. рівень прожиткового мінімуму щодо середньодушового доходу у цій країні становив 69%. В Угорщині у 1991 p. середньомісячний прожитковий мінімум міської сім'ї з 4-х осіб сягав 32,6 тис. форинтів (майже 400 дол.) [23, 372].

У Білорусі і країнах Прибалтики для обчислення прожиткового мінімуму користуються показником соціального прожиткового мінімуму, в Росії, Казахстані – фізіологічного. З і квітня 1992 p. у Білорусі введено показник середньодушових мінімальних споживчих бюджетів, які б забезпечували норму калорійності для працездатних чоловіків 3050 ккал і 2525 ккал для працездатних жінок [23, 372].

Уряд України методику підрахування споживчого кошика досі не оприлюднив. Верховна Рада України у жовтні 1995 p. встановила межу малозабезпеченості – 4,8 млн. крб. на місяць. За річну суму можна було купити 21,5 кг м'яса на одну непрацюючу особу, 180 кг молока і молочних продуктів, 180 яєць, 1,5 кг риби і рибних продуктів (близько 4 кг), 135 кг картоплі, 80 кг овочів, 37 кг фруктів і ягід, 110 кг хліба і хлібопродуктів, 7 кг соняшникової олії, 21 кг цукру [23, 372].

З мінімальним рівнем заробітної плати тісно пов'язаний критерій бідності.

Важливим елементом програми соціального захисту населення є регулювання заробітної плати залежно від сфер діяльності та професій, форм власності. Так, у розвинутих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в державному секторі. Соціальним законодавством встановлюються права й обов'язки зайнятих у державному апараті, військовослужбовців, виборних осіб. Як правило, у США та інших країнах Заходу заробітна плата в державному секторі нижча, ніж у приватному, але робітники і службовці державного сектора мають значно більше гарантій, вищі соціальні виплати тощо [23, 373].

Заробітна плата найманих робітників регулюється за допомогою колективних договорів і тарифний угод. Ширше коло питань регулюють колективні договори. У них, крім оплати робочої сили, фіксуються тривалість робочого дня та відпусток, певні гарантії щодо умов праці, доплати за надурочні роботи, надання додаткового харчування та ін. У тарифній угоді обумовлюються мінімальний рівень заробітної плати у тих чи інших галузях і мінімальні гарантії рівня заробітної плати працівників різної кваліфікації. Тарифна угода за участю представників підприємств і трудящих укладається за посередництва держави і засвідчується Міністерством праці. Це є гарантом її виконання. На час дії тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом розв'язання трудових спорів.

Надзвичайно важливою ланкою системи соціального захисту населення є індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона практикується в усіх розвинутих країнах. Федерація профспілок України в 1995-1996 pp. вимагала від уряду, щоб підвищенню плати за комунальні послуги передували заходи щодо соціального захисту населення (зростання мінімальної заробітної плати, пенсій і стипендій), а також паралельне реформування заробітної плати. Проте досягнутої угоди уряд не виконав. Зниження життєвого рівня населення відбувається також через несвоєчасну виплату заробітної плати. Ці причини спричинили загальнонаціональний страйк шахтарів у лютому 1996 p. [23, 373]

Ще однією ланкою соціального захисту населення є захист прав споживачів. Згідно з прийнятим в Україні законом "Про захист прав споживачів" [18] держава повинна гарантувати належну якість продукції, торговельного та

інших видів обслуговування, безпеку продукції, достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент її, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позов до суду та інших уповноважених державних органів для захисту порушених прав та ін. Але цей закон діє лише частково через відсутність відповідного механізму його реалізації, слабке фінансове забезпечення та ін.

Отже, у цілому можна зробити висновок про те, що соціально-економічні гарантії являють собою методи забезпечення з боку держави задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціальне визнаних норм. Соціально-економічні гарантії громадянам – це об'єктивна необхідність для будь-якої правової держави, зміст і доцільність її існування. Обсяг і рівні таких гарантій є мірилом її цивілізованості.