Соціально-орієнтоване ринкове господарство: переваги та наслідки застосування

Міністерство аграрної політики України

Сумський  національний аграрний університет

Кафедра теоретичної  та прикладної економіки

Курсова робота

з політекономії

на  тему

«Соціально-орієнтоване  ринкове господарство:

переваги та наслідки застосування»

Виконала: студентка

                                                       групи ОіА 0501 факультету

                                                                  економіки і підприємництва

                                                   Перевірив: доцент

                                                               кафедри теоретичної  та

                                                            прикладної економіки

                                        Вєчканова Р.М.

Суми –2006                                                                   

ЗМІСТ

Вступ

Побудова розвинутого  соціально-орієнтованого ринкового  господарства – процес досить складний і тривалий. У розвинутих країнах Заходу він відбувся як природний, взаємопов’язаний з економічним і соціальним прогресом суспільства.

Найбільш актуальні  теми сучасної економічної теорії –  інформатизація соціально-економічного розвитку, впровадження інноваційних методів регулювання і стимулювання зростання, соціальні програми  – мають дуже значущі прояви як методологічного, так і прикладного характеру, коли мова заходить про роль і місце держави у житті суспільства та в системі економічного відтворення.

У даній роботі розглянуті особливості функціонування ринкового  господарства, соціальна политика і  соціальні програми в розвинутих країнах, в Україні та Сумській області, а також проблеми та переваги  – ринкова інфраструктура, умови і чинники, що впливають на розвиток а також проблеми і перспективи її подальшого розвитку.

Головною метою соціальної політики є пошук оптимальної  моделі соціального захисту населення  України. Соціальна політика повинна  надати особливий захист й допомогу бідним і незахищеним групам, а також розв’язання або полегшення соціальних проблем, що їх можуть спричинити економічні обставини.

1.  Передумови  формування соціально-орієнтованого  ринкового господарства

Яким би не був ринок  на Україні, сьогодні він – об’єктивно необхідне явище і має діяти. Ринок швидко й ефективно зруйнував командну економіку, сприяв швидкому первісному нагромадженню великих капіталів за рахунок одержавленої економіки, насадженню капіталізму. Глибоке руйнування суспільства тривало десять років, проте вічним воно не могло бути. З 1999р., коли падіння досягло "дна", почалося поступове відродження економіки. [2]

Нагромаджений за роки ринкової трансформації досвід господарювання підтвердив, наскільки актуальним є своєчасний і раціональний вплив на процеси реформування, правильна оцінка ситуації та виявлення оптимальних напрямів і факторів стратегічного розвитку.

Хоча ринок відіграє життєво важливу роль у процесі  адаптації, сподівання тільки на нього  як на головний регулятор економічних процесів перешкоджає досягненню важливих соціальних орієнтирів та гармонії. Тому М. Павловський зазначав: "Спрощене, на рівні XVIII ст, розуміння ринкової економічної системи, яку нав’язує МВФ постсоціалістичним країнам, призводить до того, що лідери цих держав погодились будувати у своїх країнах модель вільного ринку, практично нехтуючи досягненнями економічної науки та розвитком самого ринку протягом XIX і XX ст. Їх уявлення про можливість створення ринку простим звільненням цін і виробництва з під контролю держави, створення приватної власності та лібералізації зовнішньоекономічної діяльності побудовані на глибокому нерозумінні функціонування сучасного ринкового капіталізму в розвинутих країнах".[9]

Практика господарського життя показує, що всі явища та процеси в економіці водночас і розділені, і об’єднані, а також мають певне розташування, їм притаманні динамізм, рухливість, взаємодія як усередині структурної організації, так і поза нею. Комбінація елементів структури має тенденцію до зміни. Здатність до модифікації зумовлена можливістю дії, що пов’язано з інформацією, яку дія допускає, виробляє і використовує.

Еволюція механізму  господарського регулювання конкретної економічної системи має об’єктивно відбивати дві суттєві обставини:

по-перше, історичні особливості розвитку економіки, включаючи особливі утворення і функціонування господарюючих суб’єктів відповідних рівнів;

по-друге, міру довершеності технологічної перебудови народногосподарського  комплексу.

Залежно від цих обставин необхідно своєрідно вирішувати і проблеми відтворення та використання ресурсів країни, формування виробничо-господарської структури, забезпечення розвитку невиробничої сфери та соціально-орієнтованої інфраструктури, розподілу доходів, здійснення природоохоронних заходів.

Господарське регулювання  відбувається не тільки під впливом  об’єктивних факторів, а й завдяки  створенню різноманітних економічних, правових, соціальних, політичних інститутів і нормативів, які діють у тій  чи іншій країні в кожний конкретний період, тобто еволюція механізму господарського регулювання, здійснювана у перехідній економіці, не повинна гальмувати (на жаль, в Україні має місце зворотній процес) еволюцію регулювальних дій самостійних суб’єктів. Вона має створювати сприятливі умови для досягнення їхніх регулятивних цілей у відтворювальному процесі, оперативно реагувати на суперечності, забезпечуючи конструктивне їх розв’язання. Про це свідчить аналіз фактичного і статистичного матеріалу що є особливо актуальним для перехідних економік, зокрема для України. [11]

Регулювання господарських  процесів – це внутрішньо впорядкована система організаційних структур і  конкретних форм, методів, правових норм управлінсько-регулювальної діяльності, за допомогою яких суспільство використовує економічні закони у конкретній економічній ситуації.

На сьогодні характеризувати  господарське регулювання можна  за такими ознаками.

По-перше, за рівнями  регулювання – центральним, земельним (регіональним) і комунальним (рівень територіальної громади). У його основу покладено розподіл повноважень і джерел фінансових ресурсів для їх здійснення.

По-друге, за моделями регулювання – американською, німецькою, західноєвропейською, шведською і японською.

По-третє, за механізмом регулювання – організаційними структурами (планування, правове забезпечення, організація, контроль), методами розподілу інструментами і підйомами впливу, які зумовлені багатьма факторами.

Проте розробити і  застосувати існуючу модель ринкової економіки, яка мала б універсальну схему регулювання соціально-економічних процесів, неможливо.

.Економіка будь якої країни складається з безлічі різноманітних структурних ланок, кожна з яких функціонує у відповідній "системі координат". Виконуючи свої функції вони змінюються самі, акумулюють інформацію і водночас справляють істотний вплив на навколишнє середовище та на дію інших ланок. Виникає ситуація, пов’язана з постійним рухом, динамікою явищ, що характеризуються діями, які швидко змінюються за напрямами, величиною і силою.

Таким чином, в економічній  системі рівновага без дії неможлива, що пояснюється головною рисою всіх господарських процесів – безперервністю фаз відтворення виробництва, обміну, розподілу споживання. Але безперервність – це своєрідна ознака, здійснювана через відхилення від рівноважного стану.

Розвиток може реалізуватися  не тільки в кількісному вираженні  але й у формі якісного переходу на вищий щабель. У цьому випадку  можливе заперечення сформованих раніше зв’язків кількісних пропорцій, а також вирішення наявних суперечностей. Цілком імовірна така ситуація коли впливи настільки незначні, що не порушують рівноваги, а поступово нагромаджують "критичну масу", яка загострює суперечності. Останні проявляються у кризі, яка характеризується втратою стійкості. [5]

Виникає нова якість, що призводить до появи особливого ритму функціонування який реалізується у нерівномірному циклічному коливанні господарського розвитку.

Ця динаміка соціально-економічного розвитку визначається великою кількістю  різнопорядкових різнорівневих  криз: часткових і загальних, галузевих, довгострокових і нетривалих, кон’юнктурних і структурних, пов’язаних з розвитком внутрішніх суперечностей системи та із зовнішнім впливом, періодичних і випадкових, що виражають процеси самоорганізації і є наслідком дії організуючих починань. [9]

В економіці виникають  нові явища: диверсифікація сучасного  виробництва; роботи на замовлення в  строк між партнерами, пов’язаними узгодженими обов’язками (угодами); праця в малих організаціях і вдома за гнучким графіком; обмін продукцією різних видів перетворюється у форму реалізації безпосереднього технологічного зв’язку; динамізм відновлення виробництва зміни технологій і предметів праці; пристосованість до частих змін технології й організації виробництва, готовність працівника до зміни професії; збільшення та ускладнення суспільних потреб тощо.

Ці зміни докорінно  вплинули на людину, на її спосіб життя, зруйнували постійні стереотипи. Різко  зросли й ускладнились економічні потреби  людини; на перший план висунулися соціальні  потреби – у праці, освіті, охороні здоров’я, фаховій підготовці, відпочинку тощо. Більш різноманітними стали духовні потреби, потреби у безпеці, самозбереженні, спілкуванні та взаємодопомозі. Тому стала очевидною необхідність аналізу регулюючих процесів, звернених до самої людини, оскільки людина – це самостійна цілісна система, що розвивається за власними, внутрішньо притаманними їй законами, хоч вона й перебуває під потужним впливом зовнішніх соціально-економічних, політичних, культурно-духовних сил.[27]

Таким чином, посилюється складність, багатофакторність процесів, які лежать в основі мінливості, циклічної динаміки розвитку господарства. Складна система передумов, що зумовлює відхилення у розвитку господарських процесів, припускає формування відповідної системи елементів регулювання. Очевидно, неможливо кардинально змінити господарську систему, якщо здійснювати регулювання тільки за допомогою якогось одного суб’єкта, залишаючи при цьому без уваги вплив потенціалу інших ділянок господарства. А оскільки їх вплив має місце за будь-яких умов, то недолік його може деформувати господарський результат розвитку, або в цілому звести його нанівець чи ліквідувати. Тому відбувається відмова від ринкового механізму на користь домінуючого державного регулювання.

Саме такий етап –  етап підключення до процесів господарського регулювання нетрадиційних для попередньої економіки суб’єктів –  переживає перехідна економіка багатьох країн у даний час. Пояснюється це ключовими положеннями ринкової трансформації в економіці. До них належать: якісні зміни місця і ролі людини та демократизація економіки; відродження вільного підприємництва; багатоаспектний взаємозв'язок історичних, соціальних, політичних, культурних, національних особливостей у вирішенні економічних проблем. [2]

Головна особливість еволюції господарського регулювання полягає у тому, що цей процес свідомо здійснюється людьми і набуває соціально-орієнтовану спрямованість. Без їх свідомих, цілеспрямованих дій якісні зміни у жодній із сфер суспільства відбутися не можуть. Люди самі впливають на господарські процеси, навіть у тому випадку, коли їм не завжди до кінця зрозумілі глибинні закономірності економічного розвитку, найближчі й віддалені наслідки дії.

2 Особливості  функціонування ринкового господарства  в 

розвинутих країнах та в Україні

2.1 Моделі  ринкової економіки розвинутих  країн

В основі побудови моделі господарського регулювання лежать роль і місце в ній бюджету  держави. Існують такі моделі регулювання: американська, німецька, західноєвропейська, шведська і японська.

Американська (ліберальна) модель регулювання ґрунтується на максимальному рівні самозабезпечення фізичних і самофінансування юридичних осіб з низьким рівнем бюджетної централізації національного продукту (25-30%).

Німецька (неоліберальна) модель регулювання спрямована на усунення перешкод для конкуренції стимулювання малого бізнесу, зростання зайнятості і продуктивності праці, соціальної підпорядкованості дії ринку. При цьому рівень бюджетної централізації національного продукту становить 45-55%.

Західноєвропейська (кейнсіанська) модель регулювання використовується у Великобританії, Франції, Австрії, Італії, вона передбачає підвищену роль державного сектора в економіці країни і поміркований рівень бюджетної централізації національного продукту (35-45%).

Шведська (скандинавська) модель регулювання має на меті забезпечення максимально сприятливих умов для суспільно корисної активності кожного суб’єкта. Характеризується розгалуженою державною соціальною сферою і високим рівнем бюджетної централізації національного продукту (близько 60%).

 Японська модель  регулювання передбачає досить  високий рівень керованості господарства, створення сприятливих умов для  розвитку приватного сектора  економіки, повне державне фінансування  інноваційної діяльності та поміркований  рівень бюджетної централізації національного продукту (30-35%).[27]

Розглянемо докладніше німецьку економічну модель.

Економічна модель Німеччини  виходить  із положення, що децентралізована ринкова система виробництва  ефективна, держава не втручається у виробничу діяльність підприємства, а активна політика на ринку  праці  повинна зводити  до мінімуму соціальні витрати ринкової економіки. Зміст полягає  в максимальному  зростанні виробництва приватного сектора  і якомога більшому  перерозподілі  державою частини прибутку через податкову систему і державний сектор для підвищення життєвого рівня населення, але без впливу на основи виробництва. При цьому упор робиться на інфраструктурні елементи і колективний грошовий фонд.

Це привело до дуже великої ролі держави в розподілі, споживанні і перерозподілі  національного доходу через податки і державні витрати рекордних рівнів. У реформістській ідеології така  діяльність одержала назву  “функціональний соціалізм”.

Головною тенденцією економічного розвитку Німеччини в 90-ті роки став перехід від традиційної залежності від залізної руди і чорної металургії до передової технології у виробництві транспорту, електротоварів, засобів зв'язку, хімічних і фармацевтичних виробів. Надходження й обсяг  замовлень, прибутковість після 1992 роки знаходилися на досить  високому  рівні. Високий інвестиційний рівень спостерігався й у сфері послуг, що у меншій мірі  залежить від кон’юнктури. Він виражався головним чином у раціоналізації виробництва і насиченні  його електронно-обчислювальною технікою.

Важливою особливістю    фінансового    капіталу  країни є   суттєва  роль  спілок   підприємців  у  механізмі  зрощування  банків  із  промисловими  монополіями,   а  так  само у визначенні загальної  стратегії   крупного    бізнесу,     що    порозумівається    історичними особливостями розвитку  економіки країни і необхідністю об’єднання  зусиль німецьких монополій у боротьбі з конкурентами на зовнішніх ринках .   На  чолі  спілок   підприємців, як  правило – представники  найбільших банків і концернів. [27]

Починаючи із  повоєнного  періоду Німеччина  стала  об’єктом активного  додатка, насамперед іноземних  інвестицій.  Високі темпи розвитку  економіки  й  у  той  же  час  недостатність джерел внутрішнього  нагромадження   для  швидкого   відновлення   капіталу,    що   швидко  росте  внутрішній ринок,  наявність  кваліфікованої   і  відносно   дешевої робочої сили, занижений курс марки залучали  іноземні інвестори.   Ці  ж  причини  стримували  одночасно широкий експорт капіталу з  країни.   Тому  в  перебігу   тривалого  періоду  щорічна   притоку   іноземного капіталу перевищував німецькі  вкладення за кордоном.

Іншою важливою   рисою  ринку   державних  облігацій  країни постає  наявність єдиного  статусу  й  універсального  правила вчинення  операцій  із різними видами  урядових боргових інструментів. У якості емітентів державних цінних паперів виступають: федеральний уряд;  спеціальні  його  служби  ( залізниці і пошта); уряди земель; місцеві органи влади (громади, комуни). Всі ці  органи здійснюють позики від свого імені. Основним позичальником на ринку державних облігацій є  уряд.

Існуюча у Німеччині  економічна система звичайно характеризується як змішана економіка. У її основі лежать ринкові відносини на конкурентних засадах з активним використанням державного регулювання, що складає економічний базис німецької моделі.

Під змішаною економікою розуміється сполучення, співвідношення і взаємодія основних форм власності в капіталістичному ринковому господарстві: приватної, державної і кооперативної. Кожна з цих форм зайняла свою “нішу”, виконує свою функцію в загальній системі економічних і соціальних взаємозв'язків. Переважна більшість (біля 85%) всіх компаній із числом зайнятих понад 50 чоловік належать приватному капіталу. На приватні підприємства доводиться 75% зайнятих у виробничому секторі, із них 8% працюють у приналежному іноземному капіталові фірмах. Інша частина припадає на державу і кооперативи, на кожний по 11-13%. Державний сектор розширювався, а питома вага кооперативного майже не змінювалася з 1965 р. Крім цих трьох форм власності існує безліч компаній із змішаною власністю, фірми, що належать профспілкам, ощадним банкам і т.п. Проте їхня доля дуже мала.

Економіка Німеччини  характеризується високим рівнем концентрації виробництва і капіталу і монополізації в провідних галузях. На крупних підприємствах ( із числом зайнятих понад 500 чоловік) зосереджене біля 40% зайнятих у промисловості, а на дрібних (до 50 чоловік) - 17%. При цьому зростання концентрації виявляється насамперед на рівні крупних фірм. У одній із 20 найбільших компаній трудиться більш 40% робочої сили в промисловості. На долю 200 найбільших компаній доводиться по 75% обсягу виробництва, числа зайнятих, капіталовкладень і експорту. У останні роки роль провідних компаній у світовій економіці зросла. Звичайно, у число гігантів капіталістичного світу вони не входять. Провідні промислові фірми мають яскраво виражену міжнародну орієнтацію.

У економіці дуже висока монополізація виробництва. Вона найбільш дужа в таких спеціалізованих галузях промисловості. Склався потужний фінансовий капітал. Він знайшов своє організаційне вираження у фінансових групах. Найважливіша роль державного сектора у Німеччині - акумуляція і перерозподіл значних коштів на соціальні й економічні цілі відповідно до концепції німецької моделі.

Державний сектор має два рівні власників власності: центральний уряд і місцеві (комунальні) органи влади. Нижній рівень іноді виділяється в комунальну форму власності. Вони, разом складають за формою власності єдине ціле, різняться як по місці в сфері економіки, так і по масштабах (у кожному окремому випадку, але не в сукупності) діяльності.

Державний сектор найбільш  розвинений  у сфері послуг. У  соціальних послугах, що складають половину всієї  сфери послуг, доля держави - 92%, у тому  числі в охороні здоров'я - 92%, в освіті  і науці - 88, 7%, соціальному  страхуванні  - 98, 2%. У цілому ж по статистиці на державу доводиться  49% зайнятих у секторі послуг, а з  урахуванням  державних компаній - 56%.

Державний сектор важливий для підвищення ефективності економіки. Цьому сприяє, наприклад, гарна якість і низькі витрати на такі  важливі державні послуги, як транспорт і зв’язок, система освіти. У цьому  чітко очевидно  взаємодію приватного і державного секторів: зростання прибутків від першого використовується через податкові й інші надходження в державний  бюджет для збільшення насамперед державних послуг населенню, що у свою чергу сприяє великій ефективності економіки, де основу складає приватний сектор.

Кожна соціально-економічна модель переслідує і створена для певних  цілей. Відповідно до однієї із цілей німецької моделі – рівності, прибутки є дуже  прогресивною системою прибуткових податків. Широкий перерозподіл через систему соціального страхування сприяє значному скороченню розходжень  у прибутках.

У німецькій моделі першорядну роль грає соціальна політика, що покликана  створювати більш-менш нормальні умови  відтворення робочої сили (переважно  висококваліфікованої) – обставина  виняткової важливості для Німеччини, якщо мати на увазі специфіку її розвитку і місце в міжнародному  поділу праці, – і постає  інструментом ослаблення  соціальної напруженості, нейтралізації класових антагонізмів і конфліктів.

У германській моделі соціальна політика сприяє перетворенню суспільних відносин у дусі соціальної справедливості, зрівнянню прибутків, згладжуванню класових нерівностей і в результаті  побудові нового суспільства  демократичного соціалізму на базі держави добробуту.

Рівень життя у Німеччині вважається  одним із найбільш  високих у світі  і у Європі. Рівень життя визначається комплексом різноманітних показників. По ВВП і споживанні на душу населення, по ступені  вирівнювання прибутків, по відношенню зарплатні  жінок до зарплатні  чоловіків Германія займає  одне з перших місць у Європі.

2.2 Розвиток  соціально-орієнтованого ринкового  господарства в Україні

Історія свідчить, що Україна  не першою опинилася перед проблемою  створення власної перехідної моделі економічного розвитку. Перетворенню протягом середньострокового періоду національних економік у конкурентоспроможні системи прислужилися свого часу модель експортної експансії в Німеччині, повоєнна інноваційна модель в Японії, модель економічної модернізації у Франції, китайська модель індустріального прориву та ін.

Розглянемо головні  тенденції розвитку національної економіки, що позитивно впливають на збільшення потенціалу споживчого ресурсу українського суспільства.

1. Посилення впливу  платоспроможного попиту домогосподарств на розвиток внутрішнього ринку.

Рівень цього впливу доцільно оцінювати, використовуючи показники, що характеризують його роль у формуванні ВВП та зміні структури виробництва  на користь високотехнологічних, сприйнятливих  до інвестицій галузей. В Україні такі показники не відповідають завданням трансформації моделі економічного розвитку. Про це свідчить незначна частка внутрішнього ринку у структурі ВВП, що, як показують розрахунки, залишається майже у 2 рази меншою за аналогічний середньостатистичний показник у світі. Крім того, грошові витрати населення не сприяють формуванню високотехнологічних галузей промисловості. Так, за даними вибіркового обстеження, у 2003 р. домогосподарства спрямували на придбання продуктів харчування 58,6% витрат, а непродовольчих товарів (одяг, взуття, меблі, предмети домашнього побуту, побутова техніка та щоденне обслуговування житла) – 7,3%. У 2002 р. дані показники становили, відповідно, 53,3 і 8,5%. У розвинутих країнах це співвідношення є оберненим: витрати домогосподарств на придбання продуктів харчування становлять 10-15% від загальних. Збільшення грошових витрат домогосподарств на купівлю продуктів харчування унеможливлює структурні перетворення у національній економіці на користь галузей, що здійснюють виробництво високотехнологічної продукції кінцевого споживання – автомобілів, складної побутової техніки, комп’ютерів, засобів зв’язку, будівельних матеріалів, медичних, освітніх, туристичних та інших послуг. [25]

Підвищити рівень впливу платоспроможного попиту домогосподарств на розвиток внутрішнього ринку можна не через адміністративне скорочення експорту, а за допомогою збільшення реальної заробітної плати, зміцнення гривні, зменшення податкового навантаження на підприємства, регулювання рівня інфляції тощо. Розрахунки показують, що відновлення на цій основі обсягів ВВП до рівня 1991 р. (першого року існування нашої держави) автоматично зменшить частку експорту в його структурі майже у 2 рази, а частку внутрішнього ринку наблизить до рівня таких країн, як Австрія, Канада, Фінляндія, Швеція. Водночас державна політика в Україні, спрямована на збільшення платоспроможного попиту населення, зможе реально вплинути на трансформацію моделі розвитку національної економіки лише за умови, що кількісна величина доходів населення якісно змінить структуру його грошових витрат. Серед них мають домінувати ті, що пов’язані з придбанням непродовольчих товарів та послуг.

Основним інструментом держави для збільшення платоспроможного попиту домогосподарств є заходи, спрямовані на підвищення рівня заробітної плати та соціальних виплат населенню. Проте урядові команди, які застосовували такий інструмент, неодмінно потрапляли в пастки, що зводили нанівець їхні зусилля на цьому шляху. Основна з них - відсутність державного механізму збалансування темпів зростання грошових доходів і витрат населення з фізичними обсягами виробництва споживчих товарів для внутрішнього ринку. [25]

2. Нагромадження інвестиційних і фінансових ресурсів у нових системоутворюючих галузях вітчизняної промисловості для збільшення виробництва товарів кінцевого споживання та послуг на внутрішньому ринку.

Постійне підвищення рівня платоспроможного попиту населення України прискорить формування нових системоутворюючих галузей, пов’язаних з виробництвом продукції кінцевого споживання та послуг для внутрішнього ринку. Їхнє ядро можуть утворити автомобільна, харчова, легка промисловість, будівництво, виробництво складної побутової техніки, сфера торговельних, транспортних, побутових, медичних, освітніх, інформаційних, банківських послуг. Поступове зростання питомої ваги цих галузей у вітчизняному виробництві неодмінно послабить роль експортоорієнтованих підприємств у створенні ВВП, отже, і зруйнує основу нинішньої експортно-сировинної моделі економіки.

Тому необхідно вживати такі державні заходи щодо залучення додаткових фінансових ресурсів: залучення іноземного капіталу через поліпшення інвестиційного клімату в економіці; усунення податкових пільг та надприбутків підприємств на внутрішньому ринку шляхом оптимізації ставок оподаткування; зниження рівня податкового вилучення коштів у підприємств через зменшення частоти відрахування податків з 4 разів на рік до 1 або 2; більш активне трансформування через банківські установи заощаджень населення в інвестиції шляхом зменшення ризиків громадян стосовно повернення власних коштів.