СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА  ДІАГНОСТИКА ОСОБИСТОСТІ

     ТА  ЇЇ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ 

      ЗМІСТ

      ВСТУП

     Актуальність  теми. Зміни, які відбуваються в суспільстві на сучасному етапі його розвитку, породжують нові вимоги щодо системи освіти й виховання підростаючого покоління. Одним з основних завдань сучасної теорії та практики виховання дитини є вивчення її особистості й усіх чинників, що впливають на її становлення. Важливу роль у цьому процесі відіграють соціальні зв’язки особистості, соціальне середовище.

     Для ефективного вивчення особливостей розвитку особистості важливим є  використання сучасних методів соціально-педагогічної діяльності. І соціальна діагностика, як одна з провідних категорії соціальної педагогіки, виявляється в такому разі незамінним інструментом в руках соціального педагога. Сьогодні діагностика як спосіб отримання вичерпної інформації про досліджуваний процес чи об'єкт застосовується в різних галузях діяльності і щодо різних категорії клієнтів.

     Як  свідчить аналіз філософської та соціально-педагогічної літератури, багато вчених звертали свою увагу на: особливості впливу соціальних зв’язків на особистість (праці А. Бестужева, Є. Дашкової, Н. Новикова, А. Радищева, Г.Тарда, Г. Гоббса, Дж. Дьюї, Т. Парсонса, З. Фрейда ); процес соціалізації особистості (С.Батенін, Я.Гілінський,  С. Дригулієв,  М. Каган,  В. Оржеховська, В.Москаленко,  В.Шепель);  методи соціально-педагогічної діагностики особистості (роботи Г.Абрамова, І. Кулагіної, Н. Бурмаки, А. Капської, І.Зверєвої, З. Зайцевої, О.Яременко, О. Сердюк тощо).

     Діагностичні  методики відіграють визначальну роль у соціально-педагогічній діяльності так як без них спеціаліст не може повноцінно дослідити причини проблемної ситуації і відповідно надати кваліфіковану допомогу. Крім того варто зазначити, що нині існують різноманітні методики діагностики особистості, однак сучасні спеціалісти часто не звертають необхідну увагу на діагностику не лише особистості, але і її соціальних зв’язків, оточення, суспільних відносин та фактори соціалізації та адаптації. І це є досить серйозною проблемою адже в такому разі ситуація досліджується однобічно, а отже не об’єктивно.

     Актуальність  окресленої проблеми, її недостатня розробленість  у сучасній соціально-педагогічній теорії, а також важливість розв’язання низки практичних питань соціальної педагогіки, обумовили тему курсової роботи «Соціально-педагогічна діагностика особистості та її соціальних зв’язків».

     Мета  дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні особливостей соціально-педагогічної діагностики особистості та її соціальних зв’язків.

     Відповідно  до мети дослідження сформулювано такі завдання:

1. З’ясувати на підставі аналізу вітчизняної та зарубіжної літератури визначення понять «особистість», «соціальні зв’язки», «соціально-педагогічна діагностика».
2. Розкрити особливості впливу соціального середовища на формування особистості.
3. Визначити види, принципи, вимоги та методи соціально-педагогічної діагностики.

     Об’єктом  дослідження є соціально-педагогічна діагностика як категорія соціальної педагогіки.

     Предметом дослідження є соціально-педагогічна діагностика особистості та її соціальних зв’язків.

     Для розв'язання означених завдань були використані наступні методи:

• теоретичні: аналіз та узагальнення наукових джерел філософської, педагогічної, психологічної, соціологічної літератури, що дало змогу з’ясувати та уточнити сутність понять «соціальні зв’язки», «соціально-педагогічна діагностика»; порівняння, систематизація й узагальнення теоретичних даних.

     Теоретичне  значення полягає в обґрунтуванні поняття «соціально-педагогічна діагностика» та розробці соціально-педагогічних методів діагностування особистості та її соціального середовища.

     Практичне значення полягає в застосуванні отриманих результатів у професійній підготовці соціальних педагогів під час вивчення курсу «Соціальна педагогіка». Розроблені методи та пропозиції можуть бути використані у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів.

     Структура роботи: курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, висновків, списку використаних джерел та додатків. 

      РОЗДІЛ 1

     АНАЛІЗ  КАТЕГОРІАЛЬНО-ТЕРМІНОЛОГІЧНОГО АПАРАТУ ДОСЛІДЖЕННЯ  ПРОБЛЕМИ

1. Особистість як основний об’єкт діяльності соціального  педагога

     Проблема особистості – одна з центральних у філософії, соціології, педагогіці, психології та низці інших наук. Одначе кожна наука вивчає особистість, керуючись своїм предметом дослідження. У соціальній педагогіці важливе місце посідає дослідження цього поняття, адже людина – це основний об’єкт діяльності соціального педагога.

     Вітчизняна  наука використовує три загальних  поняття щодо характеристики людини: «індивід», «особистість», «індивідуальність». «Індивід» – це біосоціальне визначення людини як представника виду homo sapiens. «Індивід – 1) у вузькому значенні – окремий організм, людина як представник біологічного виду; 2) у широкому значенні – окрема людина, самостійний суб'єкт». Отже, в понятті «індивід» зафіксовано факт належності до людського роду. Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної діяльності, стає соціальною сутністю, тобто особистістю. «Особистість» – категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття «індивід» указує на зв'язок людини з природою, то поняття «особистість» – на зв'язок людини та суспільства. Особистість – це результат складного процесу соціального розвитку людини. Таке розуміння особистості визначає головний принцип її становлення – принцип розвитку[19].

     Про унікальність особистості свідчить наявність понад 90 її визначень у психології. Мабуть, – пише С. А. Тарібян, – серед населення нашої планети неможливо знайти двох однакових людей, у тому числі й серед однояйцевих близнюків. Але водночас «особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є у людини надприродного, історичного. Особистість не є вродженою, вона виникає в результаті культурного та соціального розвитку», – наголошував Л. С Виготський.

     С. Л. Рубінштейн писав: «Особистістю є людина зі своєю позицією в житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи... Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до навколишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, що воно проявляється в усій її сутності». Активно підтримував цю позицію К. К. Платонов, який під особистістю розумів певну людину – суб'єкта перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього, тобто особистість – це людина як носій свідомості. Свідомість – це не пасивне знання про навколишній світ, а активна психічна форма відображення реальної дійсності, властива тільки особистості. Саме ця активність є визначальною характеристикою особистості, яка розвивається. Вона дає змогу особистості виходити за межі накопиченого досвіду, сформованих якостей[11].

     О. М. Леонтьев визначав особистість як цілісне утворення, відносно пізній продукт соціально-історичного розвитку і особливий рівень онтогенетичного розвитку людини. На його думку, реальною основою особистості людини є сукупність її відношень до світу, що є суспільними за своєю суттю і реалізуються разом. Особистість характеризують ті психічні явища людини, які сприяють її діяльності. Ієрархії діяльності утворюють ядро особистості.  
Він виокремлює три основних параметри особистості: широту зв'язків зі світом; ступінь їхньої ієрархізованості та загальну структуру. Власне, багатство зв'язків індивіда породжує особистість. Ієрархія мотивів і діяльності особистості утворюють її ядро, визначають життєві настанови, ідеали, зміст діяльності та характеризують загальний «психологічний профіль» особистості.  
Психологічними підструктурами особистості, за Леонтьєвим, є темперамент, потреби і прагнення, емоційні переживання й інтереси, навички та знання, моральні риси характеру тощо.

     Б. Г. Ананьев вважав особистість суспільним індивідом, об'єктом і суб'єктом історичного процесу. Він пропонував вивчати зв'язок між інтраіндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого належить особистість, та інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Багатство і різноманітність зв'язків із соціальним оточенням визначає внутрішню (інтраіндивідуальну) структуру особистості, специфіку психічного світу людини. А ця специфіка, своєю чергою, визначає характер і зміст взаємин особистості із соціальним оточенням.

     Інтраіндивідуальна  структура особистості формується протягом життя, являє собою цілісне утворення та певну організацію її психічних властивостей. На функціонування такого утворення впливають генетичні, функціональні, казуальні та інші фактори. У структурі особистості взаємодіють соціальні, соціально-психологічні та психофізіологічні характеристики людини. Ця структура будується за двома основними типами взаємозв'язків – субординаційним і координаційним, які забезпечують збереження цілісності особистості під час її взаємодії із соціальним і природним середовищем[26].

     Український психолог Г. С. Костюк розробив власну концепцію особистості, за якою індивід стає суспільною істотою, тобто особистістю, в міру того як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

     Соціальна сутність особистості завжди реалізується через її суб'єктивний внутрішній світ. Психічна діяльність особистості відбувається шляхом інтеграції психічних процесів і властивостей, за допомогою нейрофізіологічних механізмів. Між психічним і фізіологічним існують складні зв'язки, вони взаємно зумовлені, наприклад характер перебігу фізіологічних процесів має безпосередній вплив на психічні процеси особистості.

     Г. С Костюк чітко розрізняє поняття  «індивід» і «особистість». Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати бути нею. Він підкреслює єдність природного і суспільного, біологічного і соціального: на його думку, природне в розвитку особистості не усувається, а діє на всіх етапах її життя. За Г. С Костюком, структура особистості – це стійка і динамічна система психічних властивостей, яка безпосередньо зумовлена характером її діяльності. Ця структура являє собою ієрархічне утворення і включає свідомість, самосвідомість, спрямованість, психічні процеси[21].

     Таким чином, під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда з огляду на найсуттєвіші соціально важливі риси, які визначають його свідомість і самосвідомість, життєві настанови, поведінку й діяльність. 
 

2. Вплив соціальних зв’язків та соціального середовища на особистість

     Однією  з найважливіших характеристик  людини як живої соціальної системи  є її відкритість, тобто неможливість існування без неперервної взаємодії  з іншою системою (або сукупністю систем) – соціальним середовищем [6, c. 132]. Поняття соціальне середовище включає у себе всю сукупність явищ і процесів, які відбуваються у житті людини. Воно є ширшим від поняття «соціальні зв’язки», яке на нашу думку доцільно характеризувати як один з елементів соціального середовища. Тому в нашому дослідженні ми будемо використовувати обидва ці поняття, які взаємодоповнюють одне одного.

     У сучасній теорії поняття «соціальне середовище» використовується в  кількох аспектах.

     У найширшому розумінні під соціальним середовищем розуміють усю соціальну дійсність (державу, суспільство); у більш вузькому – середовище, яке безпосередньо оточує дитину й тим самим впливає на її розвиток, формування характеру, інтересів, нахилів, ціннісних орієнтацій тощо. Виходячи з такого розуміння природи людини, «її поведінка й діяльність, формування всіх її психологічних функцій нерозривно пов’язані з навколишнім середовищем і зумовлюється ним» [8, с. 55].

     Процес  соціального розвитку дитини починається  з раннього дитинства і проходить у певному соціальному середовищі. Малюк розвивається в межах своєї сім’ї, соціального й національного оточення. На нього впливають батьки, родичі й інші дорослі, однолітки, з якими він спілкується, а також дошкільний навчальний заклад як соціальна інституція, де він соціалізується.

     Також значний вплив на соціалізацію дитини мають засоби масової інформації, соціокультурне середовище, у якому  вона росте, події, що відбуваються в  довкіллі. Отже, соціальне середовище – це складне структурне утворення, яке характеризується взаємопов’язаними зв’язками та відносинами між його складовими. За визначенням Р. Павелкова, соціальне середовище становить єдність таких складових: макросередовища (суспільства як певної соціально-політичної, соціально-економічної та ідеологічної системи), мезосередовища (національно-культурних, соціальних особливостей регіону), мікросередовища (безпосереднього середовища життєдіяльності дитини: сім’ї, сусідів, групи однолітків, культурних, навчально-виховних закладів). У різні періоди дитинства ці складові соціального середовища значною мірою впливають на соціалізацію дитини[14, с. 42]. Віддаючи належну роль впливу на соціалізацію дитини макросередовищу та мезосередовищу, необхідно зазначити, що найбільший соціалізуючий вплив на особистість, на нашу думку, здійснює мікросередовище сім’ї та навчального закладу.

     Розглядаючи особливості впливу соціального  середовища на соціалізацію дитини, представники концепції персоналізації стверджують, що під таким впливом розуміється  «процес її входження в нове соціальне середовище та інтеграцію з ним» [7, с. 23].

     Ж. П’яже, звертаючись до розгляду проблеми впливу соціального середовища на особистість, яка соціалізується, зазначав, що «останнє впливає на людину з самого народження тією мірою, що й середовище фізичне, і не лише впливає, а й безпосередньо трансформує її структуру» [16, с. 213].

     Першим  природним чинником соціалізації для  дитини виступає сім’я, яка протягом усього життя є тим мікросередовищем, на тлі якого відбувається особистісне зростання людини. Батьки – найближчі й найрідніші для неї люди.

     За  допомогою батьків маленька дитина задовольняє потреби в психологічній захищеності, емоційному спілкуванні. Опановуючи певні знання, навчаючись розуміти свої спонуки, дитина поступово переходить на вищий рівень розвитку – формулювання бажань і прагнень задовольнити ці потреби в діяльності. Відповідно до розширення кола уявлень про соціальне середовище в дитини змінюються потреби, стають усвідомленими оцінки подій, явищ, вчинків людей, що оточують.

     Водночас, на соціалізацію особистості, на нашу думку, здійснює неабиякий вплив  домашня атмосфера: стиль взаємин  у сім’ї, психологічний клімат, ставлення дорослих до різних подій, явищ суспільного життя, до інших людей. Дитина в сім’ї «приміряє» себе до суспільства, а це, у свою чергу, стимулює її соціальну активність. Проекція на «світ людей» є діяльністю, що допомагає дитині засвоїти норми людських взаємин та включає дитину в систему цих взаємин поза межами сім’ї [3, с. 140].

     Отже, соціальний досвід, який передається в сім’ї, поступово стає невід’ємною складовою особистості. За такого підходу соціалізацію можна розглядати як процес і результат засвоєння та наступного відтворення індивідом соціального досвіду в соціальному середовищі.

     Однак, соціальне середовище, зокрема сім’я, може як сприяти процесам розвитку дитини, так і стримувати їх. На сьогоднішній день реальне становище дітей дає змогу фіксувати значні обмеження, недостатнє забезпечення як матеріальних, так і духовних ресурсів, які є необхідними для повноцінної соціалізації в сучасних складних умовах. Як засвідчують соціальні органи, у країні нараховується 82 тисячі неблагополучних сімей, у яких проявляється безвідповідальне ставлення батьків до виконання своїх виховних функцій, жорстоке поводження з дітьми, наявне фізичне та психічне насильство, агресія в сім’ї. Крім того, сьогодні викликає тривогу зменшення тривалості та значне збіднення змісту спілкування членів родини, зникнення спільних форм діяльності батьків і дітей [15, с. 49].

     Як  наслідок, психологи констатують факти катастрофічного збіднення емоційних зв’язків між батьками й дітьми – між ними не складаються близькі довірливі стосунки, які необхідні для повноцінного процесу соціалізації.

     Отже, сім’я як мікросередовище, у якій знаходиться дитина, може як сприяти соціалізації дитини, так і стримувати її. Адже особистість не може розвиватися в соціально схвальному напрямку, якщо сім’я, що її оточує, є «морально застиглою»: низький моральний рівень сім’ї створює значні перепони повноцінній соціалізації дитини [6, с. 25].

     Наступним соціальним мікросередовищем для дитини є навчальний заклад – середовище, де вона продовжує отримувати знання, уміння, навички, які гарантують формування в неї здатності орієнтуватися  в довкіллі, набувати життєвого соціального досвіду, адекватно реагувати на явища, події, людей, предметний світ.

     Із  вступом до дошкільного навчального  закладу в мікросередовищі дитини з’являється важливий дорослий –  вихователь, в школі – вчитель. Від спілкування з ним, його поведінки залежить ефективність соціалізації дитини. Дитина сприймає його вплив як усвідомлено, так і неусвідомлено, через психологічні механізми – зараження, наслідування, сугестію.

     Принагідно  нагадаємо, що значущим чинником соціалізації в цьому соціальному середовищі є дитячий колектив. Спільні види діяльності, які виникають під час взаємодії дітей, виробляють у дитини необхідні навички соціальної взаємодії, уміння підкорятися колективній дисципліні й водночас відстоювати власні права, співвідносити власні інтереси із суспільними [3, с. 119]. Доречно про таке спілкування дітей висловився Ю. Волков: «…Притягуючи один одного, як крапельки ртуті (і знаходячи в реакції інших підтвердження власному існуванню), діти прагнуть виявити свою особистість як індивідуальність, вимагаючи від інших підтримки соціального стандарту» [2, с. 85].

     Отже, для дитини, яка соціалізується, відповідними еталонами зміни соціального  середовища є сім’я, навчальний заклад, найближче оточення. При переході до іншого соціального середовища дитина переживає кризу входження в нову соціальну спільноту, процес адаптації, розчинення в ній, яка детермінується процесом індивідуалізації й завершується інтегруванням з соціальним середовищем[4].

     Отже, соціальне середовище може як сприяти  процесу соціалізації, так і стримувати її. За умови відповідності соціального середовища соціальним потребам дитини процес соціалізації дитини відбувається ефективно. У випадку несприятливих впливів соціального середовища процес соціалізації дитини хоча й відбувається, але при цьому набуває рис нестабільності, соціальної малоцінності, навіть злочинної спрямованості. Тому дитина успішно пройде всі етапи соціалізації за наявності відповідного соціального середовища, цілеспрямованого виховання й навчання. 
 

3. Соціально-педагогічна  діагностика як важлива категорія соціальної педагогіки

     У практику соціального педагога активно  впроваджується соціально-педагогічна діагностика дітей і молоді. Набагато раніше до діагностики стали звертатись шкільні психологи (наприклад, початкова школа – дослідження рівня готовності до школи, умов шкільного життя, адаптація, якість засвоєння знань тощо).

     Термін  «діагностика» увійшов у практику на рубежі ХІХ-ХХ ст. і походить від  грецьких слів dia – після, через і gnosis – знання. Діагностика – це особливий вид пізнання, результатом якого є діагноз.

     Діагноз має такий зміст:

1. Короткий лікарський висновок про характер і суть захворювання.
2. Кінцевий результат діяльності спеціаліста, спрямований на з’ясування сутності індивідуально-психологічних особливостей особистості(оцінка, прогноз).

     Діагностика – важливий компонент технології (мета – діагноз – програма –  застосування - аналіз). Мета діагностики  – проникнення в сутність конкретних проблем, притаманних об’єкту, опис їх у системі показників (норм, нормативів, орієнтирів).

     Термін  «соціальна діагностика» з’явився в  кінці 20х – 30х рр. ХХ століття. У своїй діяльності соціальний педагог користується різними видами діагностики, застосовуючи їх відповідно до поставлених завдань у конкретних ситуаціях професійної взаємодії.

     Соціальна діагностика – процес дослідження соціального об’єкта, явища шляхом розпізнавання і вивчення причинно-наслідкових зв’язків, відносин, які характеризують їх стан і тенденції розвитку[23].

     Метою соціальної діагностики є:

• Виявлення поведінки, спеціальних якостей особистості, особливостей розвитку;
• Уточнення соціальної ситуації розвитку;
• Визначення соціальної ситуації розвитку;
• Визначення рівня розвитку або деформації різних якостей і властивостей, соціальних позицій;
• Ранжування, опис, побудова соціальних нормативів.

     Соціально-педагогічна  діагностика – спеціально-організований  процес пізнання, в якому відбувається збір інформації про особистість, соціум та про вплив на них різних факторів. Метою діагностики є визначення стану об’єкта соціально-педагогічної роботи[9, с. 99].

     Діагностична  діяльність соціального педагога може бути представлена такими технологічними етапами:

• Вивчення запиту;
• Знайомство з об’єктом;
• Формулювання проблеми;
• Формулювання гіпотези щодо можливої причини феномену, який вивчається;
• Вибір методів діагностики;
• Застосування відібраних методик;
• Формулювання діагнозу;
• Виведення і обґрунтування висновків;
• Визначення міри розвитку або деформації різних властивостей і якостей, які обумовлюють включення людини в різні соціальні зв’язки (соціальні установи, події, процеси адаптації, соціалізації тощо);
• Опис і побудова «соціального портрета» особистості;
• Розробка прогнозу подальшого розвитку особистості;
• Розробка рекомендацій та програми колекційної і профілактичної роботи;
• Реалізація даної програми;
• Контроль за її здійсненням[24].

     Для соціального педагога на етапі здійснення соціального діагнозу характерно:

     1. Прагнення якомога краще і докладно пізнати індивідуальність об'єкта соціальної діагностики.

     2. Прагнення визначити соціально-педагогічні  проблеми, їх ієрархію і особливості впливу на об'єкт впливу.

     3. Прагнення визначити соціально-педагогічні  можливості життєдіяльності клієнта: 

     - усвідомлення позитивних і негативних  вирішень соціально-педагогічних  проблем клієнта; 

     - можливість підвищення позитивності соціально-педагогічної ролі роботи з клієнтами;

     - участь у соціально-педагогічній  роботі з клієнтами та їх  оточенням. 

     4. Прагнення зібрати необхідну первинну інформацію для діагностичної роботи і виявити її джерела[17].

     Соціальна діагностика є необхідною ланкою перетворюючої практики в циклі: діагноз -- прогноз -- програма -- упровадження. Вона є важливим технологічним інструментом і, перш за все, збагачує кадри соціальних служб теоретичними і емпіричними знаннями, допомагає глибше зрозуміти соціальні проблеми і перспективи їх розвитку.