Соціалістичне право як особливий історичний тип права

ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

ЦИКЛ ЗАГАЛЬНОЮРИДИЧНИХ ДИСЦИПЛІН

Навчальна дисципліна: Порівняльне  правознавство

К У Р С О В А     Р О Б О Т А

на тему:

"Соціалістичне право як особливий історичний тип права"

                                                 Науковий керівник:

                                                                            Викладач циклу ЗЮД,

                                                                           ст. лейтенант вн. служби

                                                                            Бандоля Л.Г.

                                                                   Виконав: курсант 41навч.групи

                                                                   рядовий вн. служби 

                                    Шарапата А.В.

Чернігів  2012

ЗМІСТ

ВСТУП................................................................................................................3-4

РОЗДІЛ 1

ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ ПРАВА

1.1. Поняття, основні принципи і різновиди соціалізму………………….5-7 

1.2.Політичні доктрини марксизму-ленінізму……………………………7-13

1.3. Комуністична ідеологія……………………………………………….13-14

РОЗДІЛ 2

КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАВАТ  І ДЕРЖАВИ

2.1. Риси соціалістичного типу держави …………………………………15-19

2.2. Диктатура пролетаріату – сутність нової держави………………….20-22

2.3. Взаємозв’язок соціалістичної держави та права……………………22-23

РОЗДІЛ 3

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ ТИП ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ  ТА ІНШІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ: ПОРІВНЯЛЬНА  ХАРАСТЕРИСТИКА

3.1. Соціалістична та романо-германська правові системи………….…..24-26

ВИСНОВОК…………………………………………………………………26-27

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………...28-29

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Традиційно в усіх науках базові дисципліни вважались ключовими об’єктами досліджень, оскільки саме вони визначали загальний контекст розвитку та перспективи цих наук. В системі юридичних наук до таких дисциплін належить історія держави і права, рівно як і теорія держави і права,  порівняльне правознавство. Ці дисципліни приділяють значну увагу вивченню правових систем світу. Це не є випадковим, оскільки саме правові системи є основою правової культури. Без їх вивчення залишаться незрозумілими минуле, сучасний стан та подальші перспективи розвитку як окремих національних законодавств, так і права у світовому масштабі.

Таким чином, актуальність теми даного дослідження не потребує спеціальних  підкріплень. До того ж, на сучасному  етапі, в зв’язку з процесами  глобалізації, що охопили різні сфери  життя суспільства, в тому рахунку  і правову, знову постає завдання провести порівняльну оцінку різних правових систем, вибрати з них  найкраще, відкинути застарілі та недемократичні положення і норми, щоб на основі синтезу кращих елементів  різних правових систем створити універсальну правову систему, яка буде найбільш оптимальною для всіх країн.

Не зважаючи на це, дана тема є вкрай  складною, оскільки потребує дослідження  базових засад різних галузей  права більшості сучасних європейських країн. Причому, для найбільш повного  висвітлення даної теми потрібно не просто зробити констатацію наявного стану соціалістичної правової системи (як це досить часто робиться), а подивитись на цю тему ширше – в її історичній ретроспективі та у зв’язку з  порівняльним правознавством. Лише такий  підхід дозволить об’єктивно висвітлити дану тему.

Об’єктом курсової роботи є соціалістична правова система. Причому вона досліджується в зв’язку з іншими правовими системами світу, на основі порівняльної оцінки низки своїх структурних елементів.

Предметом дослідження є наявна і науково вивчена інформація про розвиток та сучасний стан соціалістичної правової системи; дані, що констатують вплив даної правової системи на стан моралі, правосвідомості та правопорядку європейського суспільства; наукові прогностичні оцінки подальших перспектив соціалістичної правової системи.

Мета та завдання дослідження визначені з урахуванням стану наукової розробки та актуальності теми соціалістичної правової системи. Нашою метою є дослідити витоки, розвиток, сучасний стан та подальші перспективи розвитку соціалістичної правової системи з урахуванням загальних тенденцій у розвитку права в світі на сучасному етапі.

У відповідності до поставленої  мети було визначено наступні завдання:

- дослідити витоки та історію  формування соціалістичної правової  системи;

- виявити причини, що обумовили  сучасний стан соціалістичної  правової системи шляхом короткого  огляду історичного розвитку  даної правової системи;

- встановити зв’язки соціалістичної  правової системи з іншими  правовими системами світу;

- дослідити структурні особливості  даної системи права.

Структура курсової роботи: складається  з 3 розділів. В першому розкривається  поняття,  історія становленя, розвиток та  форми соціалістичної правової системи.  В другому розділі дається коротка характеристика соціалістичної держави.  В третьому розділі викладається порівняльна характеристика правових систем, а саме: соціалістична та романо-германська.

Розділ 1. Політична ідеологія  соціалістичної системи права

1.1. Поняття, основні принципи і різновиди соціалізму

Соціалістична правова сім’я (або  соціалістична правова система) складає, або точніше складала, ще одну численну правову сім’ю.

Соціалістична система була виділена в науці порівняльного права  за її цільовою направленністю. Тут право розглядається як знаряддя і засіб революційного перевлаштування суспільства, побудови нового ладу. Ця система охоплювала колишній СРСР і соціалістичні країни. За юридичними ознаками ця система більш близька до романо-германської системи.

На соціалістичні правові системи  Єворопи, Азії і Латинської Америки, які складали соціалістичний табір, значний вплив зробила перша соціалістична правова система - радянська. Національні правові системи зарубіжних соціалістичних держав являлись і являються різновидами радянського права. Тому на прикладі права СРСР можна розглянути основні риси, які притаманні соціалістичному праву.

Соціалістичне право має деяку  схожість із романо-германською правовою системою. Воно достатньо широко зберегло її термінологію, а також хоча б по-зовнішньому вигляду - її структуру. Для радянського права характерна концепція правової норми, яка мало чим відрізняється від французької чи німецької концепції. Виходячи з цього, деякі західні автори, особливо англійці і американці, відмовляються бачити в радянському праві оригінальну систему, і тому відносять її до романо-германської правової сім’ї [1, с 56].

Соціалістичні юристи одностайно захищали протилежну тезу. Для них право - це надбудова, відображення відповідної  економічної структури. Радянські  автори заперечували, тільки те, щоб  відмінності в системах праві  зводилися тільки до формальних моментів, без розгляду змісту будови галузей  права. В державі соціалістичній і не соціалістичній постають різні  проблеми, які розглядаються марксистсько-ленінським вченням під новим, індивідуалістичним кутом зору.

Соціалістичне право має яскраво  виражений класовий характер. Єдине, або основне у соціалістичного  права, є спочатку революційна творчість  виконавців, а пізніше, нормативно-правові  акти, у відношенні яких декларувалось, що вони виражають волю трудящих, переважної більшості населення, а потім  всього народу, керованого комуністичною  партією. Із нормативно-правових актів, що приймалися, більшу частину складали підзаконні (таємні і напівтаємні накази, інструкції і т.д.), які фактично виражали перш за все і головним чином волю і інтереси партійно-державного апарату.

Соціалістичне право розглядається  як реалізація марксистсько-ленінської доктрини. Те, що стосується категорій  і інститутів, то тут неможна не визнати оригінальністю радянського  права. По зовнішньому вигляду в  ньому збережені категорії і  інститути романо-германської системи, однак за своєю суттю вони корінним образом оновлені. В суспільстві нового типу, заснованим на іншій економічній системі, і яка керується іншими ідеалами, виникають зовсім інші проблеми.

Радянська система права , хоч зовнішньо  і залишається такою ж , як і  система романо-германського типу, але існують і значні відмінності: сімейне право відокремлено від цивільного, зникло торгове право, з’явилось колгоспне і житлове право.

Конституційне право у вищій  мірі відрізняється від конституційного  права західних країн. Особливо характерні дві риси: ведуча роль, відведена  комуністичній партії, та здійснення влади і управління Рада-ми всіх рівнів. Оригінальність соціалістичного права не зводиться лише до характеристики конституційного права, теж можна сказати і про інші галузі: адміністративне право, кримінальне, трудове, цивільне і т.д. [4, с. 103]

Ще одним важливим аспектом соціалістичного  права є заперечення приватного права. Права, за думкою теоретиків марксизма-ленінізма - це не більш чим аспект політики, інструмент, в руках панівного класу. В цій концепції не залишається місця для приватного права, яке претендувало б на незалежність від яких би то не було упереджених думок і політичних обставин.

Для соціалістичної правової системи  залишились чужими ідеї панування права  і думки про те, що потрібно вишукувати право, яке відповідає почуттю справедливості, заснованому на примиренні, погодженні інтересів приватних осіб і суспільства. Право носило імперативний характер, було пов’язане з державною політикою, являлось її аспектом, забезпечувалося  партійною владою і примусовою силою  правоохоронних органів. В теорії виключалась  можливість для судової практики виступати в ролі утворювача норм права. Їй відводилася лише роль суворого пояснювача права. Це принципова позиція в якійсь мірі підкріплювалась і відсутністю в країні судової «касти», яка претендувала б на те, щоб стати незалежною від державної влади. Не дивлячись на конституційний принцип незалежності суддів і підлеглості їх тільки закону, суд залишався інструментом в руках панівного класу (групи), забезпечував його панування і захищав його інтереси. Судова влада не намагалася контролювати законодавчу і виконуючу гілки влади.

 В теперішній час, в результаті  змін, які пройшли в першу чергу  в колишнім СРСР, соціалістичне  право (за винятком деяких країн)  практично перестало існувати.  І це, в котрий раз доводить, що коли держава ставить себе  вище права, коли право являєтья «інструментом в руках панівного класу чи партії» - така держава заздалегідь обрікає себе на руйнування і загибель.

1.2. Політичні доктрини  марксизму-ленінізму

Марксизм-ленінізм - самовизначення правлячих  ідеологій в країнах соціалізму в 20 столітті. Спочатку подані в персоніфікуючій стилістиці (вчення "Маркса - Енгельса - Леніна - Сталіна", тощо), ці конгломерати ідей під впливом процесів "подолання культу особи і його наслідків" почали описуватися як продукт колективного керівництва правлячих партій з акцентованим дистанціюванням від будь-яких ознак харизматичної забарвленості. У структуру марксизму-ленінізму традиційно входили ортодоксальний марксизм, ленінізм і зв'язані вчення регіональних ідеологічних апостолів, що постійно трансформуються на користь еліти, що володарює в той або інший момент. Політичні доктрини марксизму-ленінзму - один із напрямів політичної думки Новітнього Часу. Карл Маркс (1818 - 1883) - німецький філософ, економіст, політичний мислитель, основоположник учення, яке згодом здобуло назву марксизму. Марксові належить фундаментальна чотиритомна праця "Капітал". У "Маніфесті Комуністичної партії" (1848 р), написаному К. Марксом і Ф. Енгельсом, першому програмовому документі наукового комунізму обґрунтовувались ідеї щодо диктатури пролетаріату як знаряддя соціалістичного перетворення суспільства, необхідності створення пролетарської партії, висувалася теза про пролетарський інтернаціоналізм. Соціалістичні погляди К. Маркса та Ф. Енгельса значною мірою грунтувалися на класичній німецькій філософії, англійській політекономії, критичному утопічному соціалізмі.

 У марксизмі розроблено такі  стрижневі політичні ідеї: істинне  народовладдя можливе тільки  за умови подолання приватної  власності на засоби виробництва,  їх усуспільнення; досягнення  в суспільстві цілковитої соціальної  справедливості; визначальними в  політичному розвитку суспільства  є матеріальне виробництво, стан  продуктивних сил і виробничих  відносин, взаємодія базису й  надбудови; головною умовою перемоги  революції є диктатура пролетаріату; авангардом робітничого класу  має бути комуністична партія; держава - механізм економічно  наймогутнішого класу; право - зведена в закон воля панівного  класу; комуністична суспільно-економічна  формація складається з двох  фаз - соціалізму та комунізму;  в комуністичному суспільстві  не буде приватної власності,  експлуатації людини людиною,  держава й права поступово  відімруть, поступившися громадському управлінню не людьми, а речами й виробничими процесами; на найвищій фазі комуністичної формації людство здійснить стрибок із царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане передумовою вільного розвитку всіх. [21, с 89]

 Поширювачем і пропагандистом  марксизму в Росії був Георгій  Плеханов (1856-1918). Однак Г. Плеханов  не сприймав деяких стрижневих  ідей Маркса, зокрема ідеї диктатури  пролетаріату.

 Послідовніше ідею диктатури  пролетаріату теоретично й практично  обстоював В. Ленін (Ульянов, 1870-1924) - видатний російський мислитель,  засновник та ідеолог однієї  з найвпливовіших у новітній  теорії політичної думки - ленінізму. 

 Політичні концепції марксизму  здобули свій розвиток в теоретичній  і практичній діяльності В.  Леніна, зокрема в його поглядах  на оновлення суспільства через  соціалістичну революцію, головним  питанням якої є питання про  владу; на роль суб'єктивного  фактора, на партію робітничого  класу; на врахування загальних  і специфічних особливостей під  час побудови нового суспільства  в тій чи тій країні. Загальні  уявлення В. Леніна про соціалістичне  й комуністичне будівництво не  відрізнялися від поглядів К.  Маркса і Ф. Енгельса.

 Щодо конкретних шляхів і  методів будівництва соціалізму, то В. Леніну доводилося враховувати  реальні процеси. Після Жовтневої  революції 1917 року перед Леніним  і партією постала цілком нова  проблема: побудувати колективістську  економіку та створити соціалістичний  уряд. Вирішити ці завдання спроможна  була тільки одна інституція - партія. Саме партія здійснила  революцію; і саме партія мала  створити тепер державне управління.

 Згідно з Леніним, соціалізм  - це влада робітників; робітників  має вести партія; партія має  бути меншістю; меншість повинна  бути найкраще організованою  частиною робітничого класу, чим  і є комуністична партія. Партія  може успішно виконувати свою  керівну роль лише за умови,  що вона озброєна єдиною теорією. 

 У творах періоду формування  марксизму, особливо в "Маніфесті  Комуністичної партії", Маркс  та Енгельс формулюють розуміння  історичного процесу як суспільно-політичної  діяльності народних мас, обґрунтовують  необхідність заміни капіталізму  та переходу до комуністичного  суспільства. Тут же дається  аналіз шляхів розвитку робітничого  класу, його ролі в історії,  робиться висновок про необхідність пролетарської революції для соціалістичних перетворень суспільства. У "Маніфесті" сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії марксизму - ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбутнього суспільства.

 Після революційних подій  у Європі 1848-1851 рр. увага Маркса  та Енгельса до соціально-політичної  проблематики ще більше посилюється. 

 Виходячи з досвіду буржуазних  революцій, а також Паризької  Комуни 1871 р., вони розробляють своє  вчення про революцію і державу,  про роль ідей, мас та особистості  в історії. Принципове значення  для розуміння соціально-політичної  концепції марксизму має праця  Маркса "Критика Готської програми" (1875), в центрі якої - питання про  диктатуру пролетаріату як перехідний  період від капіталізму до  соціалізму та про дві фази  комуністичного суспільства - соціалізм і комунізм.

 У другій половині XIX ст. марксизм  набув значного поширення в  багатьох країнах світу, де  розгорнувся робітничий рух. Починаючи  з 50-х років ідеї марксизму  стали популяризувати і в Росії.  Ґрунт для їхнього сприйняття  вже був підготовлений революційними  демократами та народниками. 

 Особливу роль у поширенні  й розвитку марксистської соціально-політичної  теорії в кінці XIX - на початку  XX ст. відіграв В.І. Ленін (1870-1924). Розробляючи свої організаційно-тактичні  ідеї, Ленін використав як досвід  європейської соціал-демократії, так  і традиції російського визвольного  руху, традиції Чернишевського, народників. На перетині історії соціалізму  та російської історії виник  своєрідний російський варіант  марксизму, що відбивав особливості  історичного розвитку країни.

 З теоретичних положень, що  характеризували внесок Леніна  в соціально-політичну теорію  марксизму, необхідно назвати  вчення про роль революційної  теорії в робітничому русі, про  гегемонію пролетаріату в демократичній  революції і про революційно-демократичну  диктатуру пролетаріату та селянства  як перехідну форму влади в  період між буржуазно-демократичною  і соціалістичною революціями,  розкриття революційних можливостей  селянства в боротьбі проти капіталізму. Ленін зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого інтересу Леніна було вчення про державу, котрому він присвятив спеціальну працю "Держава і революція" [6]. У післяжовтневих працях він багато уваги приділяв визначенню шляхів будівництва соціалізму в колишньому СРСР.

 Марксизм справив могутній  вплив на долю людської цивілізації  в XX ст. Але не всі ідеї соціально-політичної  концепції марксизму витримали  перевірку часом. Історичний розвиток  людства привів до таких змін  та епохальних зрушень, котрих  ця теорія не передбачала. Сталися  серйозні зміни в складі суспільних  сил, що виборюють соціальний  прогрес, у способах здійснення  соціальних перетворень. Перестали  бути актуальними ідеї конфронтації, революції, збройної боротьби.

 Нині по-іншому виглядає і  сам процес суспільного розвитку. Змінюються уявлення про владу  та її носіїв, державу і роль  насилля, диктатуру і демократію, уявлення, які раніше складалися  під впливом психології протистояння  і боротьби. Вони мають бути  переглянуті з позицій сучасного  етапу світового розвитку, загальнолюдських  інтересів. 

 По-новому необхідно оцінити  й ленінську теоретичну спадщину. Ленінізм сформувався в період  різкого загострення кризи всієї  системи капіталізму і пожвавлення  через це революційного руху. Таку ситуацію В.І. Ленін та  його однодумці сприйняли як  канун соціалістичної революції,  щодо успіху якої в них не  було жодних сумнівів. Незрілість  матеріальних передумов для такої  революції, низький рівень масової  політичної культури Ленін намагався  компенсувати активною діяльністю  пролетарської партії, котра, на  його думку, могла внести в  робітничий рух передову соціалістичну  свідомість. Зростаюча конфронтація  між класами, посилення збройної  боротьби породили водночас ідею  про неминучість і доцільність  використання насилля для здійснення  соціалістичних перетворень. Згодом  поняття революційного насилля  і його носія - диктатури пролетаріату - були абсолютизовані. А це, у  свою чергу, призвело до впровадження однобічного класово-партійного підходу до всіх явищ дійсності, особливо до науки і культури, нетерпимості до релігії та інакомислення. Відбулася канонізація ленінської теоретичної спадщини та створення культу особи Й.В. Сталіна з його численними злочинами проти свого народу та народів світу. [14, с. 98]

 Суспільна практика показала, що історично обмеженими виявилися  положення марксизму про насилля  як бабу-сповитуху історії, про  всесвітньо-історичну місію пролетаріату  та його диктатуру, про зникнення  товарно-грошових відносин за  соціалізму. Проте і нині залишаються  актуальними діалектичний метод  аналізу суспільних явищ, ідеї  соціальної справедливості і  солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного  є умовою вільного розвитку  всіх та багато іншого.

 Марксизм-ленінізм поставив  національне питання у зв’язок  з революційною класовою боротьбою  пролетаріату, у зв’язок з боротьбою  за нове і справедливе безкласове  суспільство - комунізм. Ленін, побачивши  наростання російського шовінізму  в Радянській країні, вдарив на  сполох й оголосив йому "бій  не на життя, а на смерть". Згадаймо, як він радив ширше  залучити "націоналів" до вироблення  національної політики та її  практичного здійснення на місцях, радитись з ними, прислухатися  до них і підіймати їхню  ініціативу.

 Національна справа - це справа  всього народу і справа кожного  громадянина: це корінний інтерес  усього народу і громадянства, совість кожного з нас; вона  не відсуває всіх інших справ,  інтересів та ідеалів, але нерозривно  з ними пов’язана, і ніхто  не має права мовчати, коли  бачить щось неподобне, так  само як ніхто не має права  затуляти вуха від тривожних  голосів. 

Зараз так званий марксизм-ленінізм замістила масова культура.

 Марксизм-ленінізм - це абсолютно  здеградований, вульгаризований, але все ж таки варіант європейського гуманізму. Певного напряму, який виник, можна сказати, спочатку в католицькій церкві, потім в протестантській, а також у кабінетах ренесансних, потім барокових інтелектуалів. Будучи перехідним етапом між капіталізмом і комунізмом, соціалізм, за визначенням К. Маркса, несе на собі відбиток старого, буржуазного суспільства.

 Марксизм-ленінізм визначає  націю як історично сформовану  спільноту, що характеризується  єдністю території, економічного  життя, історичної долі та психічного  складу, який виявляється в культурі.

 Зараз “найважливішою умовою успіху революційної партії є вміння доходити до найширших народних мас, оволодіння всіма формами боротьби й організації, здатність з максимальною швидкістю доповнювати одну форму іншою, змінювати в разі необхідності одну другою, пристосовувати свою тактику до всякої такої зміни, що викликається не нашим класом чи не нашими зусиллями” (В.І. Ленін).

1.3. Комуністична ідеологія

Крайній прояв соціалізму - комуністична ідеологія. Комуністична ідеологія була більш послідовною у прагненні перетворити суспільство на основі рівності за допомогою встановлення суспільної власності на засоби виробництва, а іноді й на предмети споживання.

Теоретики утопічного соціалізму сформулювали основні принципи організації майбутнього  справедливого суспільства: від  кожного по його здібностях, кожній здібності по її справам; всебічного та гармонійного розвитку особистості; ліквідації відмінностей між містом і селом; різноманітності і зміни  фізичної та духовної праці; вільного розвиток кожного як умови вільного розвитку всіх. Соціалісти-утопісти вважали, що або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто. Соціалістичний лад має  надавати реальну можливість бути щасливим кожному. Ідеологія соціалістів  початку XIX століття була пройнята емоційно-образним уявленням про майбутнє і нагадувала соціальну поезію.

Представники утопічного соціалізму і комунізму по-різному ставилися  до методів реалізації своїх ідей. Сен-Симон і Фур'є вважали, що головний шлях - реформи, і свята справа бідних - це і справа багатих. Інші, наприклад, Маблі, Мельє, Бабеф закликали трудящих до революції. [4, с. 47]

Складовими елементами комуністичної  ідеології є колективізм, суспільна  власність на засоби виробництва, солідарність, соціальна рівність, справедливість, ліквідація класового поділу суспільства, відсутність експлуатації людини людиною.

Комуністична ідеологія розвивалася  і формувалася в різних соціально-історичних і національно-культурних умовах.

Практична реалізація комуністичних  ідей пов'язана з Жовтневою революцією в Росії. В даний час багато вчених вважають, що комунізм, в кінцевому  рахунку, не витримав випробування історією і зазнав поразки у суперечці  з капіталізмом. Але це дуже поверхове  й кон'юнктурне розуміння поразки  соціалізму в СРСР і розпаду великої  держави. Коли йшлося, що експлуатація праці, відчуження людини від засобів  виробництва і влади існували і при соціалізмі, тобто, в першу  чергу, слід розрізняти природу цього  явища в протилежних системах суспільного устрою.

Відчуження при соціалізмі лежить зовсім в іншій сфері, ніж відчуження при капіталізмі. Тому необхідно  розуміти соціальні умови подолання  цього відчуження. У капіталістичному суспільстві зняття відчуження неможливо  без заміни приватної власності  на засоби виробництва суспільною власністю. У соціалістичному суспільстві, де ця соціальна несправедливість знята  в результаті політичної і економічної  революції, подолання відчуження людини від засобів виробництва і  влади передбачає такий культурний розвиток особистості, коли остання  внутрішньо здатна на самоконтролірованіе всієї своєї життєдіяльності за принципом власної відповідальності за соціальне безлад людського життя. Проблема відчуження в соціалістичному суспільстві - це, в першу чергу, проблема культурна і моральна, бо абсурдно говорити про створення нового соціального устрою, якщо всю обов'язок по його створенню покласти на комуністичні інститути, і варто тільки людині увійти в це готове комуністичне царство, щоб він став і культурним, і господарем, і вільним.

Розділ 2. Концепція соціалістичної держави і права

2.1. Риси соціалістичного типу держави.

Соціалістична держава - якісно новий  історичний тип держави, організація  політичної влади трудящих на чолі з робочим класом, основне знаряддя захисту революційних завоювань, творчі перетворення економічного і духовного  життя суспільства з метою  поступового перерозподілу соціалістичної державності в суспільне комуністичне самоврядування. Соціалістична держава  виникає як держава диктатури  пролетаріату. Другим етапом соціалістичної держави є етап загальнонародної держави.