Соціологічні аспекти екологічної політики України
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра cоціології
Курсова робота
з дисципліни «Соціологія політики»
за темою
«Соціологічні аспекти екологічної політики України»
Юхименко Н.М.
Дніпродзержинськ
2013
Зміст
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕКОЛОГІЧНОЇ
ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ………………………………………………………….
1.1 Соціологічні підходи до вивчення екологічної політики...………….............7
1.2 Соціологічне осмислення поняття,пов`язаних з проблемами екологічної політики…………………………………. ……...…………………………....…….19
РОЗДІЛ 2. СОЦІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: ІДЕЇ ПОКРАЩЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО СТАНУ ……………….………….......22
2.1 Соціальні причини розгортання
екологічної кризи в Україні та шляхи
покращення ситуації…………………………………………………………
2.2 Особливості екологічної політики в
сучасному українському суспільстві………………………………….……………
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………..…….31
ДОДАТКИ……………………………………………………………
Вступ
Актуальність роботи. Зростаючий рівень забруднення довкілля, ріст стихійних лих і техногенних катастроф, виснаження природних ресурсів є факторами ризику для життя і здоров`я людини та, як наслідок, дестабілізації соціальних структур і зв`язків. Фактори доступу до природних ресурсів та можливість експлуатації навколишнього середовища зумовлюють відмінності в умовах життєдіяльності різних соціальних груп, опосередковано впливають, таким чином, на соціальну діяльність і соціальні відносини у суспільстві.
Неефективні в екологічному відношенні політика держави та система виробництва у поєднанні з нерозвиненістю інших соціальних інститутів та економічними труднощами сприяють поступовій девальвації екологічних цінностей - заниженню у свідомості громадян реальної вартості ресурсів природного середовища. Всі ці явища - недоліки механізмів нормативно-правового й економічного регулювання, низький рівень екологічної свідомості та екологічної культури населення, недостатня поінформованість громадян про стан довкілля, їх необізнаність з власними екологічними правами, а також загальна стурбованість населення станом навколишнього середовища підтверджують існування в сучасному українському суспільстві проблемної ситуації та її актуальність.
На сьогодні діяльність та взаємодія соціальних інститутів, які регулюють відносини суспільства з довкіллям, є недостатніми для подолання екологічної ситуації, що склалася. Відсутність комплексного науково обґрунтованого знання про особливості діяльності окремих соціальних суб`єктів впливу на стан довкілля у системі відносин суспільства з природою, механізми взаємодії цих соціальних суб`єктів впливу на стан довкілля, особливості формування ставлення населення до екологічних проблем, зв`язок цього ставлення і стурбованості населення станом довкілля з екологічно орієнтованою діяльністю залишається науковою проблемою, що потребує вирішення. Актуальність вирішення цієї наукової проблеми зумовлена тим, що часто зусилля окремих соціальних інститутів, які регулюють відносини суспільства з довкіллям, виявляються марними, а рішення недостатньо ефективними через те, що при їх розробці не враховуються потенціал, рівень залучення, наміри і реальна діяльність інших суб`єктів впливу на довкілля, а також особливості ставлення населення до екологічних проблем та опосередкованість цього ставлення екологічно орієнтованою соціальною діяльністю усіх суб‘єктів впливу надовкілля.
Мета роботи - висвітлити соціальні умови екологічної політики України та її особливості.
Для досягнення цієї мети необхідно вирішити ряд завдань:
- з`ясувати, які підходи аналізу до вивчення екологічної політики існують в соціології;
- уточнити зміст поняття «екологія», «екологія політики»;
- виявити соціальні чинники, які впливають на екологічну політику України;
- дати характеристику
Об’єкт дослідження - екологічна політика України.
Предметом дослідження - особливості екологічної політики в сучасному українському суспільстві та соціальні чинники які її зумовлюють.
Ступінь дослідження проблеми. Вивчення відносин
суспільства з навколишнім середовищем в рамках соціологічної теорії бере свій початок від натуралізму О.Конта, еволюціонізму Г.Спенсера, побудови біологічних аналогій для пояснення соціальних процесів та явищ соціал-дарвіністами (У.Беджготом, Л.Гумпловичем, Г.Ратценхофером).
Пізніше в своїх працях Е.Дюркгейм відмовлявся від ідеї застосування біологічних аналогій для пояснення явищ та процесів, що відбуваються у суспільстві, а М.Вебер наголошував на принциповій відмінності соціальних законів від законів природи.
Історія розвитку екологічної соціології як окремої галузі загальної соціологічної теорії складається з трьох етапів: людської та міської екології (20-30 роки ХХ століття, Е.Бьорджесс, Р.Маккензі, Р.Парк), соціології екологічних проблем (70-80 роки ХХ століття) та екологічної соціології кінця 80-х років ХХ століття. Становлення парадигми екологічної соціології, предметом вивчення якої стали соціальні процеси, що виникають в ході «соціалізації природи», пов`язують в першу чергу з працями У.Кеттона, Р.Данлепа, А.Шнайберга, О.Яницького.
Екологічну свідомість та формування екологічних цінностей у суспільстві розглядають в своїх працях М.Лаурістін, Ю.Марков, Ю.Саєнко, Б.Фірсов, О.Яницький. Екологічні інтереси громадян і шляхи їх інституціалізації, соціальні технології розв‘язання екологічних конфліктів у суспільстві, розвиток та становлення екологічного руху в Україні є предметом вивчення вітчизняних соціологів - М.Саппи, О.Стегнія. Глобальні проблеми виживання людства, місце та роль людини в біосфері розглядають в своїх працях Д.Мідоуз, Н.Моісєєв, Г.Платонов, Х.Прадес, Ю.Юсфин, соціальні наслідки процесів урбанізації, відчуження екологічних цінностей в умовах індустріалізації, екологічні фактори в структурі якості життя - В.Бакіров, Є.Когай, Р.Нугаєв, М.Райманов, О.Станек, П.Староста. Роль екологічної культури, екологічної освіти і масової комунікації у формуванні екологічної свідомості та механізми залучення громадськості до екологічно орієнтованої діяльності стали предметом вивчення вчених О.Бєлякова, Т.Гардашук, Т.Дрідзе, Є.Когая, Д.Марковича.
Для праць соціологів, що вивчають відносини суспільства з навколишнім середовищем, характерний парадигмальний плюралізм. «Нова екологічна парадигма» У.Кеттона та Р.Данлепа виникає на противагу антропоцентричній парадигмі «людської винятковості» і в своїх концептуальних положеннях спирається на теорію функціоналізму, започатковану ще О.Контом та Г.Спенсером, і структурно-функціональний аналіз суспільства Т.Парсонса.
З позицій теорії конфлікціонізму Ф.Баттель та Р.Марфі структурують суспільство на «екологічні класи» й обґрунтовують антагоністичну сутність «еколого-класової структури суспільства». Британський соціолог К.Скоген (Skogen, K.) обгрунтовує зв‘язок екологічних цінностей та орієнтацій індивіда з його соціальною приналежністю. Російський соціолог Т.Дридзе, розвиваючи у своїх працях ідеї екоантропоцентричної парадигми, застосовує, зокрема, теорії соціального обміну.
Структура роботи: Робота складається з плану, вступу, першого розділу і другого, висновків, додатку і списку літератури.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
1.1 Соціологічні підходи до вивчення екології політики
Людина постійно перебуває у взаємодії з іншими соціальними суб'єктами та з навколишнім середовищем (природою). Ці дві системи органічно пов'язані між собою, причому рівень розвитку суспільства визначає ставлення людини до природи.
Стан довкілля є важливим чинником існування людської цивілізації. Тому одним з найважливіших завдань людства є свідоме і системне регулювання діяльності щодо використання природних ресурсів. Екологічні проблеми особливо гостро постають в індустріально розвинутих центрах, хоча стосуються вони усіх регіонів. Становище ускладнюється в країнах, де намагаються вирішувати економічні проблеми за рахунок виснажливого природокористування, незворотного порушення природних екологічних систем. Особливо актуальними вони є в Україні після Чорнобильської катастрофи.
Проблеми довкілля не є суто фізичними або екологічними. Вони відображають політичні, інституціальні, культурно-екологічні засади, тому перебувають у полі зору соціальних наук.
Соціологія екології - галузь соціології, яка досліджує специфічні зв'язки між людьми та навколишнім середовищем, особливості розвитку і функціонування соціальних спільнот, соціальних структур та інститутів в умовах впливу на їх життєдіяльність антропогенних екологічних чинників.
Вона вивчає також закономірності соціальних дій і масової поведінки в умовах соціально-економічної напруженості, механізми розв'язання конфліктів на фоні екологічної кризи. Головні її завдання полягають у вивченні закономірностей взаємодії суспільства і природи, досягненні збалансованості цієї взаємодії, отриманні достовірної соціально-екологічної інформації, з'ясуванні громадської думки щодо екологічних проблем та чинників, що їх породжують. У сфері її наукового інтересу - вплив довкілля на суспільство, формування екологічної свідомості, забезпечення участі громадян у реалізації державної екологічної політики тощо. До предметної сфери соціології екології належать і проблеми взаємодії суспільства зі штучним середовищем проживання людини.
Термін «екологія» ввійшов у науковий обіг завдяки старанням видатного німецького біолога Е. Гекке-лея у 1866 р. на позначення науки про відношення організмів і навколишнього середовища. Його запозичено з давньогрецької мови (oikos - дім, житло). Важливий етап у розвитку екології настав з обґрунтуванням американським екологом А. Тенслі у 1935 р. поняття «екосистема» на позначення стабільної системи, що складається з живих і неживих елементів, між якими постійно відбувається кругообіг речовин, існують постійні процеси.
З посиленням антропогенного (спричиненого діяльністю людини, використанням нею складної і могутньої техніки) впливу на довкілля виникла і з часом конкретизувалася ідея «соціалізації природи». В середині 30-х років XX ст. вона втілилася в дослідженнях лідерів знаменитої чиказької школи соціології Р. Парка, Ю. Берджесса і Р. Маккензі, які висунули концепцію «міста-організму» і суспільства як «глибоко біологічного феномену». Відповідно до цієї концепції, у суспільстві відбувається перебіг взаємоіснуючих біологічних і соціальних процесів, результатом яких повинна бути «соціальна рівновага». Цей комплекс проблем лідери чиказької соціологічної школи запропонували назвати «соціальною екологією».
Однак у той період екологічна соціологія як відносно самостійна галузь соціологічного знання ще не сформувалася: не вистачало ні фактології, ні теоретичних концепцій. її становлення почалося тільки в середині 70-х років XX ст., коли стало очевидно, що надмірне зниження організованості біосфери, ефективності її самонастроювальних і самовідтворювальних механізмів, спричинене активною діяльністю людини, може мати катастрофічні наслідки, призвести до втрати динамічної рівноваги суспільства з природою. Відтоді локальні та розрізнені соціологічні дослідження екосистем, їх взаємодії з суспільством почали формуватися у відносно самостійну, інтегровану галузь наукового знання - соціологію екології. Основним своїм завданням вона вважала теоретичний синтез природничонаукових і суспільствознавчих знань, концепцій, методів дослідження, вироблення на їх основі концептуальної моделі взаємодії людського світотова-риства і природи. Це дало б змогу оптимізувати, а згодом і гармонізувати процеси цієї взаємодії.
Екологічні проблеми відображають особливості суспільно-економічного розвитку, зумовлені предметною діяльністю людини. У зв'язку з цим постає необхідність у науковій дисципліні, зосередженій на вивченні особливостей взаємодії між суспільством і природою. Таку систему знань репрезентує соціальна екологія - відносно молода галузь наукових знань. її методологічні та гносеологічні труднощі пов'язані з процесом становлення і розвитку - уточнення предметної сфери, вдосконаленням методичного та методологічного аппарату, відбором теоретичних доктрин та концепцій.
Важливим теоретичним
Становлення соціальної екології як системи наукового знання розпочалося у 20-ті роки XX ст. під впливом ідей екології та соціологічних досліджень процесів урбанізації. її розвиток активізувався у 60-ті роки, коли суспільство опинилося перед загрозою екологічної кризи, що проявилося в забрудненні довкілля, дефіциті природних ресурсів, негативних наслідках урбанізації та інших споріднених проблемах антропогенного тиску на природне середовище. У 70-ті роки соціологічні дослідження були зорієнтовані на класифікацію, аналіз динаміки і форм задоволення екологічних потреб, екологічних аспектів міського способу життя, поведінки людей в екстремальних екологічних ситуаціях, соціально-культурних форм реакції населення на забруднення середовища. На Всесвітньому конгресі соціологів у Варні (1996) було створено дослідницький комітет Всесвітнього об'єднання соціологів з проблем соціальної екології.[16]
У західній соціології вживається термін «інвайро-ментальна (англ. Environment - оточення, середовище) соціологія», який позначає екологію як соціальну філософію і засіб життя. Вона є однією з наукових дисциплін, що застосовують соціально-екологічний підхід, та, на відміну від них, обмежується локальним суспільством і відповідним середовищем. Виникнувши на початку XX ст. у США, ця концепція набувала нового осмислення під час екологічної кризи у 70-ті роки, її джерелами стали соціал-реформістські орієнтації: консерваціонізм, біоцентризм та екологізм. Основними принципами консерваціонізму є забезпечення економічного зростання, запобігання нераціональних витрат у природокористуванні та егалітарний (зрівняльний) розподіл природних ресурсів. На противагу йому біоцентризм виступає за збереження дикої природи, яка має непересічну цінність незалежно від її використання. Наукова модель взаємодії суспільства з природним середовищем екологізму ґрунтується на об'єктивних природних і наукових закономірностях. Людство, відповідно, зобов'язане забезпечувати опти-мальність функціонування системи, запобігання порушенню екологічних процесів.
У соціології інвайроменталізм був сприйнятий та відтворений у класичній соціально-екологічній концепції чиказької школи 20-х років, формування якої передбачало тісний зв'язок дослідницьких завдань з конкретними проблемами міста, що зумовило теоретичну орієнтацію на еволюціонізм та натуралізм у дослідженні соціальних змін. Суспільство він розглядав з точки зору існування двох аспектів його діяльності: симбіотичної, атрибутом якої є конкуренція, і культурної з комунікацією і консенсусом. [3]
Конкуренція (боротьба за існування) у тваринному та рослинному світі є необмеженою. У суспільстві вона обмежується згодою, взаєморозумінням і правом, притаманним «культурному суспільству». Конфлікт та консенсус постають у цій концепції як взаємопов'язані та взаємодоповнюючі елементи єдиного еволюційного процесу. Саме конкуренція уподібнює суспільство до організму, формуючи його структуру, регулюючи послідовність дій, відновлюючи рівновагу. З відмовою сучасних соціологів від ідей соціал-дарвінізму, аналогій між біологічною та соціальною еволюцією, класичну концепцію замінила концепція поліваріант-ної еволюції. Згідно з нею не існує чітких стадій, які повинно подолати суспільство, удосконалюючи свою здатність до адаптації. Увага неокласиків (Л. Вірт, Т. Парсонс, А. Хоулі ) зосереджується на процесі функціонування соціальної організації, функціональній системі, яка розвивається у процесі взаємодії із середовищем, що загрожує рівновазі соціальної організації. На цій підставі завдання соціології полягає у вивченні спонтанної взаємодії соціальної організації із середовищем, сукупності функцій, які забезпечують пристосування популяції до середовища, механізму функціонування екосистеми, що охоплює людські спільноти та їх середовище.
Тривалий час інвайроментальні ідеї приваблювали обмежене коло науковців, і лише у 70-ті роки вони почали розвиватися і поширюватися. Свідченням цього стала Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку, що відбулася у Ріо-де-Жанейро в 1992 р. її учасники - керівники 179 держав світу - присвятили багато уваги розробці світової програми екологічної безпеки та охорони довкілля. Інвайроментальна соціологія обстоює входження людини як одного з біологічних видів до глобальної екосистеми; зумовленість людської діяльності не тільки соціокультурними чинниками, а й складними природними зв'язками; залежність людини від біофізичного середовища, що накладає потенційні фізичні та біологічні обмеження на людську діяльність; нездатність людини спростувати екологічні закони.
Автори цих положень - американські вчені В. Кеттон і Р. Данлеп - висунули їх на противагу існуючій понад 400 років «парадигмі людської винятковості», в основі якої - чотири сентенції:
1. Людські істоти є унікальними соціоприродними утвореннями, тому що вони мають культуру.
2. Культура змінюється значно
швидше, ніж біологічні особливості
людини, тому саме їй належить
основна роль у соціальному
розвитку індивідів та
3. Поведінка людини зумовлена передусім соціальними, а не природними чинниками.
4. Суспільний прогрес безмежний, що уможливлює вирішення в майбутньому всіх соціальних проблем.
Усі ці постулати, на думку представників інвайро-менталістської соціології, засвідчили протягом XX ст., особливо другої його половини, не тільки свою обмеженість, а й теоретичну неспроможність, оскільки їх прихильники продовжують ігнорувати залежність суспільства від природного середовища, не усвідомлюють проблеми обмеженості природних ресурсів, що загострилася в останні десятиліття. [5]
Опоненти «парадигми людської винятковості» опиралися на сформульовану Дж. Форрестером концепцію світової динаміки. Вона ґрунтується на теоретичній моделі, в якій взаємопов'язані населення, капіталовкладення (фонди), географічний простір, природні ресурси і виробництво продуктів харчування, взаємодія яких зумовлює динаміку змін у світовій системі. Наприклад, У. Кеттон і Р. Данлеп стверджують, що в основі нової соціологічної парадигми повинен бути принципово інший підхід до проблеми людини та її соціально-природних взаємодій. Сутність його має ґрунтуватися на усвідомленні того, що:
- людські істоти - один з безлічі живих видів біосфери, що формує соціальне життя;
- дія природи на суспільство призводить до непередбачуваних наслідків, незалежних від свідомої людської діяльності;
- природні ресурси планети обмежені, а це накладає певні обмеження на суспільний прогрес;
- попри те що діяльність людей змінює середовище, екологічні закономірності є обов'язковими для людських співтовариств.
За такого підходу
всі екологічні пошуки повинні
неминуче мати соціологічний
вимір. Та оскільки екологічні
катастрофи і нещастя
Ця теоретична концепція, розвинута Р. Данлепом, В. Кеттоном, Д. Мердоком, Дж. Мітчелом, Н. Мойсеевим та ін., покладена в основу соціології екології. Головні її принципи зводяться до таких положень:
1. Людство є одним з багатьох видів живих істот, що залежать від природного навколишнього середовища, й у цьому сенсі не є винятковим. Через обмеженість зворотного зв'язку з природою людські дії часто спричинюють непередбачувані наслідки.
2. Вищою цінністю є гармонійний розвиток людини і природи. Природа споконвічно самоцінна, може існувати поза людиною і без неї, незалежно від того, корисна вона чи шкідлива для людини.
3. Наявність у людини розуму не передбачає для неї жодних привілеїв. Навпаки, це накладає на неї додаткові обов'язки щодо природи. Світ людей і світ природи - елементи єдиної системи.
4. Вплив на природу змінюється
взаємодією, цільякої полягає у
максимальному задоволенні
5. Природний світ має певні межі, тому існують обмеження щодо економічного росту. Економічна експансія вимагає вилучення все більшої кількості ресурсів з навколишнього середовища, що призводить до екологічних проблем, які обмежують економічне зростання.
- здатність до ідентифікації джерел екологічної загрози і соціальних суб'єктів, що породжують її;
- визнання здорового і безпечного середовища існування суспільною цінністю;
- позитивна мобілізація (формування готовності до дій на основі осмислення інформації про ризики і небезпеки);
- індивідуальна мобілізація (усвідомлення необхідності особистої участі в протестах та інших колективних діях).
Донедавна екологічна
свідомість, ґрунтуючись на переконанні
про невичерпність багатств
Екологічна свідомість є суперечливим явищем, в якому занепокоєність станом довкілля межує з байдужістю, самозаспокоєнням, нерозумінням реальної загрози можливої екологічної катастрофи.
Водночас вона є і складним за своєю структурою феноменом. Елементи цієї структури фігурують у широкому діапазоні, починаючи з усвідомлення несприятливого стану навколишнього середовища, закінчуючи прагненням до особистої участі в реалізації заходів щодо його нормалізації. За глибиною усвідомлення міри економічного ризику виділяють чотири ступені екологічної свідомості:
1. Задоволеність. Виявляється
внаслідок усвідомлення
2. Ущемлення. Характеризується пригніченістю, породженою усвідомленням того, що екологічна ситуація загрожує потребам та інтересам соціального суб'єкта.
3. Соціальна напруженість. Постає внаслідок усвідомлення загрозливого для соціального суб'єкта розвитку екологічної ситуації, виявляється в готовності протистояти небезпечним змінам довкілля.
4. Конфліктність. Є результатом
усвідомлення суб'єктом
Усвідомлення особистістю природного середовища як соціалізації природи відбувається не тільки на рівні мислення, а й екологічної поведінки - особливого різновиду соціальної поведінки особистості.
З формуванням екологічної свідомості пов'язаний екологічний вимір суспільної думки, яка є одним з об'єктів соціологічних досліджень. Проведені в моні-торинговому режимі, тобто повторювані через певні проміжки часу, соціологічні дослідження в Україні, інших пострадянських країнах, свідчать про наростаючу стурбованість суспільної думки станом довкілля. Особливості сприйняття суспільною думкою загрози довкіллю виявляють в загостренні чутливості до проблем місцевого середовища, у своєрідній регіональній «екологічній солідарності».
Екологічна свідомість зазнала складної еволюції, під час якої сформувалися різноманітні уявлення людей про соціоприродну взаємодію, а відповідно - різні типи сприйняття реальності (екологічних субкультур).
Сільська екологічна субкультура. Архаїчний її тип сприймає простір як неоднорідний, а час - як циклічний, повторюваний феномен, тобто навколишнє середовище усвідомлюється нею як вороже, загрозливе. Сучасна «сільська» культура, визнаючи гетерогенність (неоднорідність) простору, вважає час лінійним, а не повторюваним.
Міська екологічна субкультура. Сприймає довкілля гетерогенним, вбачаючи іноді загрозу йому з боку соціального середовища. Тоді «дика природа» символізує для людини певний захист, час сприймається нею як лінійний - зворотний.
Наукова екологічна субкультура. Характеризується усвідомленням простору як гомогенного (однорідного), а часу - як лінійного, зворотного, що передбачає можливість вольового повторення ситуації для коригування, оптимізації соціоприродних відносин.
Нова екологічна субкультура. Сприймає простір як гомогенний, час - як лінійний, незворотний. Тому, відповідно до цих критеріїв, помилки у соціоприродних взаємодіях неможливо виправити, що вимагає високої відповідальності людей за збереження біосфери.
Ці уявлення визначають рівень та особливості екологічної свідомості, формування якої є процесом вироблення та засвоєння особистістю певних правил та норм поведінки щодо природи. Воно засноване на сприйнятті особистістю соціально-екологічного ідеалу, є суб'єктивним чинником оптимізації соціоприродної взаємодії. Істотну роль у цьому процесі відіграє екологічна освіта.
Екологічна освіта - свідомий і планомірний розвиток знань про навколишнє природне середовище.
Основна її мета полягає у формуванні уявлень про природне середовище, специфіку його внутрішніх відносин, особливості впливу людини на середовище, принципи гармонійного розвитку людини і довкілля. Вона включає певні знання про природне середовище, особливості антропогенного впливу на нього і формування поведінки людини, спрямованої на збереження, збагачення і розвиток природи.
Критерієм ефективності екологічної свідомості є не тільки знання і навички щодо охорони довкілля, а й активна екологічна поведінка, спрямована на збереження і примноження природних багатств.
Екологічна поведінка - система взаємопов'язаних дій, в яких реалізуються освіченість людини щодо закономірностей функціонування довкілля, бережливе ставлення до нього.
Вона визначається сукупною дією багатьох
прямих і спонукальних чинників. До прямих чинників
екологічної поведінки належать: природне
середовище, безпосередньо створене людиною
технологічне й урбанізо-ване середовище,
технологічні фактори та ін. Спонукальні
чинники охоплюють соціальну структуру
суспільства, рівень розвитку демократії,
сутність і структуру влади та управління,
культурні традиції, моральні норми тощо.
Чітке уявлення про фактори, що детермінують
екологічну поведінку індивідів і груп,
втілену в екологічній культурі, за твердженням
канадського соціоеколога А. Дренгсона,
сприяє формуванню принципово нової світоглядно-культурно-
Екологічна політика - соціальна діяльність, спрямована на забезпечення економічних, соціальних і культурних умов, необхідних для гармонійного буття, збереження і відтворення навколишнього середовища.
Соціальний зміст економічної політики полягає у забезпеченні стійкого розвитку, тобто у поєднанні процесів технологічного та економічного зростання зі збереженням і відтворенням середовища існування.
На сучасному етапі актуалізується проблема екологічного етногенезу. Еколого-етнічна цілісність націй і народів розкриває перспективи коеволюційного (єдиного) розвитку суспільства і природи. Соціокуль-турна модель ставлення людини первісного суспільства до природи мала адаптивний характер і спрямовувалася на гармонізацію стосунків природи і людини. З настанням індустріальної фази розвитку етноси виявилися відчуженими від природного середовища. Штучне середовище стає бар'єром між людиною та оточуючою дійсністю і діє за власними законами існування.