Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Спадкове право

§ 1. Загальні положення спадкового права

Спадкування - це перехід майнових прав та обов´язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Право спадкування тісно пов´язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності та охороняє це право.

Спадкове право - це сукупність встановлених державою правових норм, які регламентують порядок та умови переходу майнових прав померлого громадянина до інших осіб. Саме спадкове право визначає підстави спадкування, час і місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, особливості спадкування окремих видів майна, порядок і строки прийняття та відмови від спадщини, оформлення спадкових прав.

Спадкове право, як підгалузь цивільного права, побудоване на своїх особливих засадах. Принципами спадкового права є наступні:

1) свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємців. Теста-ментоздатний спадкодавець в будь-який час має можливість скласти заповіт на все майно чи його певну частку, змінити заповіт чи скасувати взагалі. Ми вважаємо, що це положення є головним принципом спадкового права. Принцип свободи волевиявлення спадкодавця знайшов своє закріплення у ст.ст. 1234-1237, 1240, 1242-1244, 1246, 1254, 1302, 1308 ЦК України. Спадкоємцю, в свою чергу, надано право прийняти спадщину або відмовитися від неї;

2)універсальність спадкового правонаступництва. Всі. 1218-1219 ЦК законодавець визначає склад спадщини. Спадкоємці набувають усіх прав та обов´язків, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Особливості спадкування окремих видів майна (право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві) визначені в ст. 1227 ЦК та окремими підзаконними актами, наприклад відповідною інструкцією МВС України, яка визначає порядок спадкування мисливської зброї, спеціальних засобів тощо. Спадщина не приймається по часткам. Єдиним винятком з цього правила є можливість спадкоємця відмовитися від обов´язків правонаступника за договором довічного утримання (ст. 757 ЦК);

3) черговість закликання до спадщини при спадкуванні за законом. Суть цього принципу, який знайшов своє закріплення у ст. 1258 ЦК полягає в тому, що кожна наступна черга спадкоємців за законом набуває право на спадщину лише у випадку відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Із цього загального правила виняток може зробити лише суд у випадку, передбаченому ч. 2 ст. 1259 ЦК;

4) рівність спадкових часток при спадкування за законом. За загальним правилом спадкоємці однієї черги набувають право на спадщину в рівних частках. Це положення знайшло відображення у ст. 1267 ЦК. Виняток з цього правила має місце при спадкуванні спадкоємцями, які закликаються до спадкування за правом представлення;

5) державно-правовий захист непрацездатних родичів і членів сім´ї заповідача.

Вітчизняний законодавець і в ЦК 1922 p., і в ЦК 1963 p., і в ЦК 2003 p. послідовно захищав і захищає інтереси так званих обов´язкових спадкоємців. Законодавець змінював коло осіб, які мали право на обов´язкову частку, розмір обов´язкової частки, але загальна тенденція була чітко спрямована на захист майнових інтересів неповнолітніх і непрацездатних осіб, про яких спадкодавець за своє життя повинен був піклуватися. Це дає підстави розглядати положення, що знайшли своє закріплення в ст. 1241 ЦК України, як форму вираження принципу підгалузевого законодавства.

Від принципів спадкового права, як підгалузі цивільного законодавства, необхідно відрізняти так звані функціональні положення (принципи) спадкового права, які не відіграють самостійної ролі, а лише сприяють належній реалізації спадкових принципів. До них ми відносимо принцип таємниці заповіту, охорони спадкового майна, відшкодування витрат особам, які здійснювали догляд за спадкодавцем чи понесли витрати у зв´язку з його похованням, тощо.

Правильне застосування конкретних норм спадкового законодавства можливе лише за умови врахування загальних принципів цієї підгалузі цивільного законодавства.

Наведені нами засади спадкового права є принципами приватного права, але це не виключає наявності публічних інтересів. В стабільності інституту спадкування зацікавлені не лише громадяни, а і держава в цілому, оскільки приватні інтереси в даному випадку тісно пов´язані із мораллю суспільства і безпекою держави в цілому.

Принципи підгалузей права знаходять своє застосування у випадках, коли виникає прогалина у діючому цивільному законодавстві, що обумовлює необхідність застосування аналогії права. Суд не може відмовити позивачу у захисті порушеного права, посилаючись на відсутність конкретної норми, яка б дозволила розглянути справу по суті. Тому саме в цьому випадку виникає необхідність обґрунтувати прийняте судове рішення по справі, виходячи із загальних засад законодавства.

Спадкове право традиційно належить до найстабільніших інститутів цивільного права. Після прийняття ЦК УРСР 1963 р. норми, які регулювали спадкові правовідносини, практично не змінювалися протягом сорока років.

Значні зміни внесені в інститут спадкового права у ЦК України (2003 р.). В порівнянні із ЦК УРСР 1963 р. норми спадкового права в новому ЦК містяться в семи главах: «Загальні положення про спадкування», «Спадкування за заповітом», «Спадкування за законом», «Здійснення права на спадкування», «Виконання заповіту», «Оформлення права на спадщину», «Спадковий договір».

Майно, яке переходить в порядку спадкування, називається спадщиною.

Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов´язків померлого громадянина, які, відповідно до чинного законодавства, можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи. Іноді спадщину називають спадковою масою або спадковим майном.

Здебільшого спадщина складається з права приватної власності померлого громадянина на різне майно: житловий будинок, квартиру, предмети домашнього користування, дачу, продуктивну та робочу худобу, насадження на земельній ділянці, вироблену продукцію, транспортні засоби, земельну ділянку, грошові кошти, цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення, яким громадянин володів.

Так, якщо після смерті громадянина залишився недобудований будинок, то у спадщину переходить не житловий будинок, а будівельні матеріали, права та обов´язки за договором підряду на будівництво.

Якщо право власності на майно у спадкодавців було відсутнє, то це майно не може входити до складу спадщини. Так, самовільно побудований будинок не включається в спадкову масу, оскільки у спадкодавця право власності на цей будинок не виникло, і відповідно до норм чинного законодавства цей будинок підлягає вилученню.

Якщо майно належало кільком особам на праві спільної власності, то після смерті однієї з них спадщина відкривається тільки на належну цій особі частку.

До складу спадкової маси не включається квартира, яку спадкодавець наймав за договором найму житлового приміщення, оскільки договір найму не є підставою набуття права власності. У цьому випадку фактичне володіння річчю ще не свідчить про наявність у особи права власності на річ.

У разі смерті громадянина, який не одержав приватизаційні папери з будь-яких причин, право одержання належних йому до видачі паперів також не успадковується.

Законодавець встановлює особливості спадкування окремих видів майна. Так, безкоштовно повинні бути здані у військові комісаріати або в органи внутрішніх справ кортики. Право власності на ці речі у спадкоємців не виникає. Мисливська нарізна або гладкоствольна вогнепальна зброя протягом десятиденного строку повинна бути здана в органи внутрішніх справ на тимчасове зберігання - до вирішення питання про спадкування майна. Якщо будь-хто із спадкоємців бажає стати власником такої зброї, то вона може бути зареєстрована на його ім´я у встановленому порядку.

У випадках, якщо серед спадкоємців немає осіб, які можуть мати або мають право на зберігання зброї, зброя повинна бути в місячний строк продана або подарована особі, яка має дозвіл органів внутрішніх справ на придбання мисливської вогнепальної зброї.

Окрім права приватної власності в склад спадщини можуть входити й інші права померлого громадянина: ті, які випливають з виконання певних правочинів; вимоги щодо відшкодуванyz шкоди, на відшкодування моральної шкоди, стягнення неустойки, а також майнові права автора, винахідника тощо.

Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв´язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодуванням у зв´язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров´я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцю, але не були ним одержані, входять до складу спадщини, лише у випадку, коли відсутні члени сім´ї спадкодавця., яким ці суми повинні бути передані.

Не переходять у спадщину ті права та обов´язки, які хоч і є майновими, але носять суто особистий характер. Це право на отримання аліментів, право на користування житловим приміщенням, право на пенсію, на членство у кооперативі, товаристві. Не переходять у спадщину право на ім´я, вчене звання, державні нагороди, військове звання.

До складу спадщини входять не лише права спадкодавця, але й ціла низка майнових зобов´язань, а саме - борги спадкодавця. До спадкоємця також переходить обов´язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем, обов´язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, обов´язок сплатити неустойку (штраф, пеню), які були присуджені судом спадкодавцеві за його життя.

Відкриття спадщини - це наявність певних юридичних фактів, з якими законодавець пов´язує виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають із смертю громадянина або з оголошенням його у встановленому порядку померлим.

Для вирішення багатьох питань спадкового права суттєве значення має час і місце відкриття спадщини. Саме з часом та місцем відкриття спадщини пов´язане встановлення таких істотних обставин, як-от:

- визначення кола спадкоємців;

- строку для прийняття спадщини чи відмови від спадщини;

- склад спадкового майна;

- закон, яким потрібно керуватися;

- початок обрахування строку для пред´явлення претензії кредиторами.

Саме за місцем відкриття спадщини вживаються заходи щодо охорони спадкового майна і видається свідоцтво про право на спадщину.

ЦК України визначає час відкриття спадщини як день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Факт і дата смерті підтверджуються свідоцтвом органів РАЦСу чи іншим документом, який видається у передбачених законом випадках (наприклад, повідомлення Міністерства оборони про загибель військовослужбовця).

У тих випадках, коли спадкодавець оголошується померлим за рішенням суду, днем смерті вважається день вступу в законну силу рішення суду про оголошення такого громадянина померлим. Якщо ж громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували йому смертю або давали підстави припускати, що він загинув від нещасного випадку, суд може у своєму рішенні визначити день його смерті - тобто день припустимої загибелі.

Часом відкриття спадщини посмертно реабілітованого у встановленому порядку громадянина є день прийняття рішення районною Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна спадкоємцям першої черги. Факт смерті спадкодавця - реабілітованого у встановленому порядку громадянина - визначається на підставі відповідного рішення Комісії з питань поновлення прав реабілітованих, яке повинно містити перелік документів, що стверджують відповідні факти.

Сам факт зникнення громадянина безвісти (наприклад, на фронті, під час військового конфлікту) або визнання його безвісно відсутнім у судовому порядку не тягне за собою відкриття спадщини.

Законодавець не надає правового значення годинам та хвилинам настання смерті. Правові наслідки пов´язані лише з днем смерті. Якщо особи померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), вони не спадкують одна після одної. Так, якщо внаслідок автотранспортної події чоловік загинув на місті події, скажімо, о першій годині ночі, а його дружина - в лікарні через двадцять годин, спадщина після чоловіка для жінки не відкривається, оскільки подружжя померло в один день.

Особи, які померли в різний час, але в межах однієї доби, називаються комморієнтами.

Місцем відкриття спадщини вважається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місцезнаходження майна чи основної його частини (ст. 1221 ЦК).

Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли 14 років, або осіб, які перебувають під опікою, вважається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів.

Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місце знаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місце знаходження основної частини рухомого майна.

Після смерті військовослужбовців строкової служби, а також студентів, які навчалися в технікумах чи вищих навчальних закладах поза місцем постійного проживання, місцем відкриття спадщини визнається місце їх постійного проживання до призову на строкову службу або до вступу на навчання до навчального закладу.

Якщо у спадкоємців відсутні наведені вище документи, то нотаріус вимагає копію рішення суду, яке вступило в законну силу, про встановлення юридичного факту - місця відкриття спадщини.

План

Вступ

Розділ І. Особливості деяких актуальних питань спадкування

1. Заповіт подружжя

2. Порядок розподілу (поділу) спадкового майна між спадкоємцями

3. Особливості посвідчення спадкового договору

4. Особливості спадкування обов’язкової частки в спадщині

Розділ ІІ. Особливості оформлення спадкових прав на підприємство

1. Поняття приватного підприємства

2. Види прав приватного підприємства на майно

3. Рекомендації в визначенні дій при спадкуванні

Розділ ІІІ. Особливості спадкування майна нерезидентів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

З прийняттям Конституції України відбулась переорієнтація суспільних відносин на охорону і захист прав громадян, побудову демократичної, правової держави, що зумовлює необхідність дослідження та аналізу на науковому рівні сучасного стану забезпечення прав суб’єктів спадкових правовідносин. Тому у роботі комплексно досліджуються теорія, практика і чинне законодавство на предмет узгодження регламентації прав суб’єктів спадкових правовідносин і процедури їх реалізації, охорони і захисту як в нотаріальному, так і у цивільному процесі. Дотепер такі питання вченими комплексно не досліджувалися. В сучасний період має місце та назріла необхідність змін у регламентації спадкових правовідносин відповідно до розвитку суспільних відносин в Україні; наявність в окремих законодавчих нормах, що регламентують спадкові правовідносини, деяких прогалин та неоднозначностей у їх формулюванні, які на практиці призводять до спірних ситуацій та порушення прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб та інтересів держави; наявністю в теорії спадкового права різних позицій теоретиків щодо окремих положень та правових ситуацій; недосконалість нотаріальної процедури щодо охорони спадкових прав громадян при їх реалізації.

Нерідко на практиці трапляються випадки, коли до нотаріуса звертаються для оформлення спадкових прав громадяни з документами на нерухоме майно, право власності на яке було зареєстровано з порушенням норм чинного законодавства. Розберемо ці випадки детальніше із певними рекомендаціями стосовно вирішення спірних та неоднозначних ситуацій у нотаріальній практиці.

Розділ І. Особливості деяких актуальних питань спадкування

1. Заповіт подружжя

У цивільному законодавстві вперше з’явилося поняття спільного заповіту, яким вважається заповіт, укладений подружжям (ст. 1243 ЦК України).

Законодавча новація представляє особливий інтерес для нотаріусів, оскільки заповіт подружжя, як і будь-який іншій заповіт, передусім посвідчується нотаріусами.

Своєрідною є правова природа спільного заповіту. Незважаючи на наявність двох осіб, які його укладають, він не належить до категорії договорів. Спільний заповіт є різновидом одностороннього правочину. Згідно з ч. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Таким чином подружжя в односторонньому правочині виступають як одна сторона, яка представлена двома особами.

Спільний заповіт породжує в спадкоємця право прийняти спадщину після її відкриття.

Проаналізувавши ст. 1243 ЦК України можна дійти висновку, що для чинності заповіту подружжя необхідна сукупність таких умов:

1) належний суб’єктний склад цього правочину;

2) належний об’єкт правочину;

3) наявність спільної волі подружжя щодо розпорядження майном.

Розглянемо їх детальніше.

1 Належний суб’єктний склад має значення основної формальної умови чинності спільного заповіту. Заповіт можуть укладати лише особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, тобто подружжя. Жінка й чоловік, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, такого права не мають. Із самої назви спільного заповіту випливає, що він нерозривно пов’язаний з існуванням шлюбу. Тому заповіт подружжя втрачає чинність у разі:

– розірвання шлюбу в судовому або адміністративному (в органах РАЦС) порядку;

– визнання шлюбу недійсним за рішенням суду.

У разі існування однієї з указаних обставин заповіт подружжя втрачає свою силу автоматично, незалежно від волі сторін. Тому будь-якого підтвердження припинення дії спільного заповіту не потрібно. Зокрема, сторони не повинні звертатися до нотаріуса з заявою про припинення дії укладеного правочину.

2 Заповіт подружжя має силу лише в тому разі, коли його була складено щодо належного об’єкта. Згідно з ч. 1 ст. 1243 подружжя може скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому лише на праві спільної сумісної власності. Це може бути майно, набуте за час шлюбу, майно, створене спільною працею подружжя або інше майно, яке набуває режим спільної сумісної власності подружжя за договором сторін (майно, набуте подружжям за договором дарування, купівлі-продажу тощо). Не є виключенням майно, що було одержане подружжям за час шлюбу в спільну сумісну власність у процесі приватизації. Якщо за бажанням сторін приватизоване майно набуло статусу спільної сумісної власності подружжя, воно може стати предметом спільного заповіту. Це пояснюється тим, що режим спільної сумісної власності подружжя є єдиним. Він не залежить від джерела виникнення спільної сумісної власності (спільна праця подружжя, договір купівлі-продажу, міни, дарування, приватизація тощо). Якщо певна річ є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, вона може бути об’єктом спільного заповіту подружжя. Будь-яких виключень із цього правила закон не передбачає (ч. 1 ст. 1243 ЦК України).

Відомо, що заповіт може складатися задовго до моменту смерті заповідача, тому майнова маса, яку розподілено в заповіті, може з часом змінитися. Якщо подружжя визначило в заповіті певне майно, яке становило їхню спільну сумісну власність, а згодом було змінено його режим, то таке майно не може бути об’єктом спільного заповіту. Це можливо, якщо, наприклад, подружжя за час шлюбу здійснило поділ свого майна, внаслідок чого кожен із них став власником певної речі (речей). Хоча такі речі можуть існувати на момент смерті одного з подружжя, проте вони не перебуватимуть у режимі спільної сумісної власності подружжя, а належатимуть до роздільного майна кожного з них. Аналогічні наслідки виникатимуть і в тому разі, якщо сторони визначили частки в спільному майні й перетворили його на об’єкт спільної часткової власності. Відсутність об’єкта спільної сумісної власності подружжя блокуватиме реалізацію спільного заповіту.

3 Окрім перших двох умов (належного суб’єктного складу та належного об’єкту) для чинності заповіту подружжя потрібна також спільна воля дружини й чоловіка щодо розпорядження майном. Це певною мірою порушує традиційні уявлення про заповіт як про справу виключно особисту, коли особа на власний розсуд визначає долю належного їй майна. Згідно зі ст. 1233 ЦК України заповітом є саме особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Існує ціла низка положень, які спрямовані на усунення можливості впливу на волю заповідача, особисте вирішення ним усіх питань, що стосуються його майна (ст. ст. 1249, 1254, 1255, ч. 2 ст. 1257 ЦК України). Заповіт подружжя в цьому плані є виключенням, оскільки він передбачає спільну волю двох осіб.

Цей момент є принципово важливим. Згідно з ч. 3 ст. 1243 ЦК України за життя дружини й чоловіка кожен із них має право відмовитися від спільного заповіту. Відмова одного з подружжя спричиняє припинення дії заповіту в цілому, а не в частці. Це пояснюється саме тим, що заповіт подружжя — це не сукупність двох самостійних заповітів, а єдиний правочин, в якому об’єктивується спільна воля дружини й чоловіка. Таким чином відпадіння волі одного з подружжя нівелює заповіт у цілому.

Заповіт подружжя, як зазначалося, є новацією цивільного законодавства. Проте, її сприйняття обтяжується тим, що в законі не всі аспекти заповіту подружжя виписано чітко. Постає чимало запитань, відповіді на які можна надати лише з певними припущеннями.

1) У частині 3 ст. 1243 ЦК України сказано, що кожен із подружжя може відмовитися від спільного заповіту. При цьому закон не визначає, як співвідносяться між собою такі поняття, як «відмова від заповіту» (ст. 1243 ЦК України) та «скасування заповіту» (ст. 1254 ЦК України). Цікаво зазначити, що в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вказано, що заповіт подружжя може бути скасований кожним із подружжя лише за життя обох із подружжя (п. 179). Можна припустити, що відмова від спільного заповіту й скасування одноособового заповіту за своєю природою є тотожними. Як перше, так і друге є різновидом відмови від правочину, яка передбачена ст. 214 ЦК України.

У частині 3 ст. 1243 ЦК України також указано, що відмова від спільного заповіту підлягає нотаріальному посвідченню. З урахуванням того, що відмова й скасування заповіту мають однакову природу, можна припустити, що відмова від заповіту подружжя має здійснюватися в порядку, встановленому для посвідчення заповіту, оскільки в такому порядку здійснюється скасування заповіту. Це означатиме, що у разі відмови від спільного заповіту мають виконуватися вимоги закону, передбачені ст. ст. 1247, 1248 ЦК України. Знов-таки з певною мірою припущення можна вважати, що відмова від спільного заповіту має здійснюватися шляхом подання одним із подружжя нотаріусу заяви про відмову від заповіту. Подання такої заяви свого часу передбачалося в ч. 3 ст. 544 ЦК України 1963 року.

2) При реалізації положень нового ЦК України постають також питання щодо реєстрації прав на нерухоме майно, що є предметом заповіту подружжя.

Згідно з ч. 2 ст. 1243 ЦК України у разі складення спільного заповіту частка в праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. Якщо предмет заповіту подружжя становить нерухоме майно, то воно може бути зареєстроване на ім’я:

а) того з подружжя, який є живим;

б) того з подружжя, який помер.

Відомо, що реєстрація спільного майна на ім’я лише одного з подружжя не спростовує того факту, що воно є спільним майном подружжя, тобто факт реєстрації не впливає на правовий режим такого майна. У першому випадку один із подружжя, який залишився живим, стає власником майна й у сутнісному, й у формальному розумінні, оскільки таке майно зареєстровано на його ім’я. Очевидно, що перереєстрація майна за таких обставин не потрібна, оскільки це означало б його перереєстрацію від особи А на знов-таки особу А. Хоча формально при цьому нічого не змінюється (перереєстрація не здійснюється), у сутнісному розумінні зміни є суттєвими. Той із подружжя, хто пережив другого з подружжя, стає власником майна в повному обсязі.

У другому випадку, коли майно було зареєстроване на ім’я того з подружжя, хто помер, реєстрація права власності на нерухоме майно щодо нового власника потрібна. Вона має здійснюватися на підставі свідоцтва про право на спадщину. У цьому разі, очевидно, треба користуватися ст. 1243 ЦК України, яка встановлює спеціальні правила щодо спадкування майна за заповітом подружжя, а не загальними нормами щодо спадкування (ст. 1261 ЦК України). Не може при цьому застосовуватися і ст. 67 СК України, оскільки вона розрахована на випадки укладення кожним із подружжя заповіту щодо свого майна, а не спільного заповіту подружжя.

3) Очевидно, найскладнішим є питання про можливість застосування до заповіту подружжя норм ЦК України щодо обов’язкової частки в спадщині (ст. 1241 ЦК України). У частині 2 ст. 1243 ЦК України сказано, що в разі складення спільного заповіту частка в праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У цій нормі повторюється вираз: «частка в праві спільної сумісної власності», хоча вона це є умовним. Після смерті одного з подружжя спільна сумісна власність трансформується в спільну часткову власність, і саме частка в праві спільної часткової власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив.

Проаналізувавши встановлених в законі правила можна дійти висновку, що правила про обов’язкову частку в спадщині не застосовуються до відносин, що виникають із заповіту подружжя. По-перше, у ч. 2 ст. 1243 ЦК України сказано, що після смерті першого з подружжя частка в праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який його пережив. Це свідчить про те, що в даному випадку не має місце відкриття спадщини, яке логічно пов’язане з виникненням права на обов’язкову частку. Майно просто переходить від одного з подружжя до другого поза правилами про спадкування. Тому обов’язкові спадкоємці першого з подружжя не закликаються до спадкування. Проте, якщо не все майно охоплено спільним заповітом подружжя, то щодо іншого майна застосовуються загальні норми закону про спадкування. При цьому можливо спадкування як за законом (якщо немає заповіту щодо іншого майна), так і за заповітом того з подружжя, який помер першим (якщо існує заповіт щодо майна, яке не охоплене заповітом подружжя).

По-друге, у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. У законі не сказано, що після смерті другого з подружжя відкривається спадщина або здійснюється спадкування. У законі визначено, що за заповітом подружжя спадкують лише особи, які визначені в ньому. Ці положення закону надають можливість для зазначених висновків щодо неможливості застосування правил ст. 1241 ЦК України до заповіту подружжя.

Відповідно до ст. 1278 ЦК України частки кожного спадкоємця в спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Це ж саме стосується і спадкоємців за законом, частки кожного з них визнаються рівними (ч. 1 ст. 1267 ЦК України). Спадкоємці за усною домовленістю між собою щодо рухомого майна можуть змінити розмір частки в спадщині когось із них. Що ж до спадщини в вигляді нерухомого майна або транспортних засобів, такий договір має бути укладено письмово й нотаріально посвідчено. Після визначення розміру часток спадкоємців у спадщині, кожен із них має право на виділ його частки зі спадщини в натурі (ч. 2 ст. 1278 ЦК України). Спадкоємці можуть домовитися про поділ спадщини в випадках, коли спадкодавець у заповіті не розподілив спадщину, а лише вказав частки кожного зі спадкоємців, або ж у заповіті розподілена спадщина, але залишилася частка майна, не охоплена заповітом, або спадкування здійснюється виключно за законом. При цьому нотаріусам слід відмежовувати договори про зміну розміру часток у спадщині від договорів про поділ (розподіл) спадщини, оскільки сутність цих договорів є різною. Якщо в першому випадку йдеться про зміну розміру ідеальних часток у спадщині, то в другому — про поділ майна між спадкоємцями в натурі. До відносин, що виникають при поділі спадщини в натурі, застосовуються норми, що регулюють спільну власність (гл. 26 ЦК України).