Спасковий договор
ЗМІСТ
ВСТУП
Актуальність теми роботи. Особливе значення в процесі вдосконалення цивільного законодавства відведено спадковому праву, норми окремих інститутів якого відіграють важливу роль як в плані розвитку цивільного законодавства, так і підвищення його ефективності в цілому.
Між тим, серед раніше
широко відомих цивільно-правових відносин
у Цивільному кодексі (далі – ЦК)
України з'явилися і такі, які
суттєво відрізняються від
Запровадження цього договору, відомого законодавству багатьох європейських країн, можна визнати таким, що зумовлене потребами практики і отже є обґрунтованим з практичної точки зору.
У вітчизняній літературі питання укладення спадкового договору було предметом дослідження наукових праць З.В. Ромовської, С.Я. Фурси, Є.І. Фурси, Р.А. Майданика, С.В. Мазуренко. Проте деякі питання, що стосуються укладення спадкового договору, так і не були однозначно вирішені і, передусім, йдеться про недопустимість укладення спадкового договору як такого, що обмежує можливість відчужувача розпорядитися належним йому майном.
Таким чином, предметом роботи є визначення поняття та змісту спадкового договору як інституту цивільного права.
Об’єктом роботи виступають правовідношення, що виникають внаслідок укладення, виконання та припинення дії спадкового договору.
Метою роботи є окреслення місця та ролі спадкового договору в цивільному праві України та визначення проблематики реалізації спадкового договору як інституту спадкового права.
Відповідно до поставленої мети були сформульовані наступні завдання: визначити поняття, тлумачення змісту спадкового договору, здійснити всебічний аналіз чинного законодавства України та законодавства деяких інших країн, де має місце аналогічна українській, система цивільного права, встановити специфіку суб’єктного складу спадкового договору, визначити наслідки припинення дії спадкового договору.
РОЗДІЛ I ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ
1.1. Спадковий договір: засади виникнення та світовий досвід застосування
Своїм становленням інститут спадкового договору винен, головним чином, романістичній літературі. Тому не дивно, що фундаментальні положення цього цікавого правового явища найбільш ретельно опрацьовані німецькою і певною мірою французькою доктриною [4, с. 418].
Спадковий договір отримав своє визнання з часів рецепції римського приватного права. Однак, як це не дивно, саме римське право спадкового договору взагалі не допускало: воно оголошувало недійсним будь-які договори, яким обмежувалося б воля заповідача, навіть договори про відмову від спадщини, що повинна була відкритися. Римський закон допускав, як особливий вид договору дарування на випадок смерті, однак такий договір не вважався обов'язковим для дарувальника, і останній у будь-який час до відкриття спадщини міг взяти його назад. Тобто стародавнє римське право було принципово проти договорів про спадкування і не визнавало жодних винятків з загального правила.
Сам інститут спадкового договору сформувався у ту добу, коли суспільство базувалося на засадах феодального поземельного права і коли питання, пов'язані з переходом нерухомості, мали величезне значення для існування тих чи інших середньовічних організацій. Спадкування за договором утворилося шляхом трансформування германського звичаєвого права і розвинулося далі юриспруденцію нового часу в особливу систему. Однак слід зазначити, що нові законодавства цих народів визнають даний вид закликання до спадкування не однаковою мірою.
Так, французьке право визнає договори про спадкування у своєму власному майні як виняток з загального правила про спадкування за законом або за заповітом, при тому в досить обмеженому вигляді, а саме лише між подружжям, але навіть і так, що в них можуть брати участь і треті особи, якщо вини бажають надати своє майно подружжю або їх дітям (ст. 1081, 1082 ЦК Франції). Ці договори навіть користуються своєрідним привілеєм (ст. 1094), а саме, безпосередньо за ним подружжя може передати одне одному як право власності ( у випадку, якщо не залишать після себе діти), так і узуфрукт ( право користування, у випадку, якщо залишились діти або інші низхідні), стосовно майна, на яке розповсюджується режим законної частки [4, с. 419]. Тобто можна зробити висновок, що ЦК Франції не визнає особливої природи спадкового договору, а скоріше за все розглядає цей інститут виключно як акт дарування між живими особами.
Австрійське право допускає договори про спадкування в тому випадку, коли вони стосуються якого-небудь окремого предмета (речі або суми), вчиняються письмово і містять відмову від права зворотної вимоги дарування. Спадкові ж договори на все майно допускається укладати лише між подружжям або нареченими за умов, що останні в майбутньому візьмуть шлюб (ст. 956, 602, 1249 Австрійського Цивільного Уложення). Також особливістю в австрійському законодавстві є те, що воно визнає чинними спадкові договори про відмову від права спадкування (ст.551 АЦУ). Безумовним є й той факт, що австрійське право визнає за спадковим правом те, що він є актом, який встановлює право спадкування (ст.533 АЦУ).
Швейцарський цивільний кодекс розглядає спадковий договір як один з видів розпоряджень на випадок смерті (ст.468 ШЦК).
Спадкодавець може, в межах
наданої йому свободи: зробити
розпорядження у спадковому
В Германії спадкові договори були відомі ще до рецепції римського приватного права. Однак широкого розповсюдження на німецькому ґрунті й визначального характеру вони набули лише по рецепції римського права. Тільки з цього часу починає ставитися питання про юридичне значення цих договорів, своєрідність їх природи та основні типи. Перше підґрунтя для визнання юридичного значення за спадкового договорами було закладене ще глоссаторами та коментаторами римського права. Ті й інші, дотримуючись традиційної точки зору римського класичного права, в принципі не визнавали самостійного правового значення за спадковими договорами. Однак, заглиблюючись в постанови римського права та адекватно реагуючи на запити оточуючої їх дійсності, вони змогли розширити коло виключень з загальних правил, встановлених класичним правом. Зазначена необхідність корінилася в умовах бурхливого розвитку середньовічного цивільного обігу, в якому значного поширення набули випадки практичного застосування спадкових договірних відносин. Тодішні вчені намагалися для нехарактерного римському праву інституту віднайти бодай найменшу підставу в законі, іншими словами, всіма можливими способами прагнули вдихнути в життя старих законів новий правовий інститут [11, c.138].
Німецьке цивільне уложення детально регламентує відносини по застосуванню норм договору про спадкування. Цьому інституту спадкового права присвячено четвертий розділ Книги 5 НЦУ, в якому він розглядається поряд із спадкуванням за законом та за заповітом, як окремий вид спадкування.
1.2. Поняття та ознаки спадкового договору
Згідно ст. 1302 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача.
Це законодавче визначення дає змогу виділити наступні ознаки спадкового договору. Договір, який згідно ЦК України іменується спадковим, є підставою виникнення зобов’язання між набувачем та відчужувачем. Оскільки зобов’язання є різновидом цивільного правовідношення і підставою його виникнення у цьому випадку слугує спадковий договір, то йому властиві всі ті елементи, що й правовідношенню загалом.
У літературі немає єдності думок з приводу того, чи є спадковий договір одностороннім, чи двостороннім договором. Одні автори стверджують, що спадковий договір є одностороннім, інші ж наполягають на тому, що спадковий договір двосторонній, оскільки права і обов’язки за договором покладаються як на відчужувача, так і на набувача.
Визначення спадкового договору в ЦК України сформульоване так, що обов’язки за договором покладаються лише на набувача, а це мало б означати, що спадковий договір є одностороннім, оскільки у самому визначенні про жодні обов’язки, що покладаються на відчужувача, не йдеться, у зв’язку з чим і виникають непорозуміння з приводу того, чи є спадковий договір одностороннім чи двостороннім [7, c.207].
Спадковий договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди щодо усіх істотних умов договору і не може вважатися укладеним з моменту передання речі, оскільки його перфекція не пов’язується з передачею майна. Це зумовлено тим, що майно, визначене спадковим договором, переходить у власність набувача лише після смерті відчужувача, і якщо укладення спадкового договору пов’язувати саме з цим моментом, то тоді відчужувачеві немає підстав вимагати від набувача виконання ним своїх обов’язків, бо договір ще не укладено, а отже, й не виникло договірного зобов’язання.
По-друге, спадковий договір є двостороннім договором і зміст зобов’язання, яке виникло на підставі його укладення, з одного боку, становить обов’язок набувача вчинити передбачені договором дії та, відповідно, право відчужувача вимагати від набувача виконання вказаних дій, а не навпаки, право набувача вимагати передання йому відчужувачем майна, визначеного спадковим договором, та, відповідно, обов’язок відчужувача передати вказане майно.
Набувач стосовно майна, визначеного спадковим договором, має право лише вимагати від відчужувача не відчужувати таке майно, якщо самим договором на відчужувача не покладаються ще й інші обов’язки. А отже, передання майна є поза межами зобов’язання, яке виникає на підставі укладення спадкового договору, про що свідчить і визначення спадкового договору (ст. 1302 ЦК України), в якому йдеться не про передання майна, а про набуття набувачем права власності на майно.
Отож, за способом укладення спадковий договір належить до консенсуальних договорів.
За наявністю зустрічного задоволення спадковий договір належить до відплатних договорів. Таке твердження не викликає жодних сумнівів, оскільки про відплатність спадкового договору свідчить саме формулювання поняття спадкового договору (ст. 1302 ЦК України), відповідно до якого набувач після смерті відчужувача набуває право власності на майно, визначене спадковим договором, взамін чого зобов’язаний вчинити певні дії.
А договір, за яким сторона повинна отримати оплату чи інше зустрічне надання за виконання своїх обов’язків за договором, є відплатним [6, c.13].
Проаналізувавши елементи досліджуваного зобов’язання, можна зробити висновок, що спадковий договір згідно з ЦК України є підставою виникнення зобов’язання в розумінні ч. 1 ст. 509 ЦК України, так як в даному правовідношенні присутні всі елементи, які повинні бути властиві зобов’язанню.
Спадковий договір, передбачений ЦК України, має, однак, певні неузгодженості.
Договір, який законодавцем іменується “спадковим”, не передбачає спадкування. Однак, як видається, назва договору завжди повинна відображати ті правовідносини, які виникають на підставі його укладення.
Коли ми бачимо, скажімо, назву “договір купівлі–продажу”, то, очевидно, одразу виникає думка, що даний договір опосередковує саме відносини купівлі–продажу, а не будь-які інші; договір поставки опосередковує саме відносини поставки, договір найму – відносини тимчасового користування майном тощо. Однак, коли ми бачимо назву “спадковий договір” і звертаємося до його поняття, одразу ж починають виникати непорозуміння.
Адже договір із назвою “спадковий” уже в самій назві містить вказівку на спадкування, тому й логічно, що даний договір повинен передбачати набуття майна саме в порядку спадкування [12, c.55].
Проте таке уявлення не відповідає дійсності з ряду причин. По-перше, у нашому випадку сторони спадкового договору іменуються відчужувачем і набувачем. За даних обставин, тобто якщо виходити із поняття спадкового договору, закріпленого законодавством у Гл. 90 ЦК України, багато науковців визнає, що таке найменування сторін є більш правильним, ніж те, яке повинно було б застосовуватися до сторін, судячи з назви самого договору, а саме – спадкодавець та контрагент за договором. Оскільки одна сторона добровільно передає право на певне майно, тобто відчужує його, то й сторону цю належить іменувати відчужувачем.
Відповідно сторону, яка це право набуває, – набувачем.
По-друге, набуття майна набувачем після смерті відчужувача здійснюється не в порядку спадкування. Хоча таке набуття і здійснюється одночасно з відкриттям спадщини, момент якої визначається моментом смерті відчужувача, та й сам законодавець у ч. 2 ст. 1306 ЦК України вживає терміни “відкриття спадщини” та “спадщина”, та це ще не дає жодних підстав стверджувати, що таке набуття здійснюється в порядку спадкування.
Так, для переходу до спадкоємців всієї сукупності прав та обов’язків, або іншими словами, для переходу до них спадщини, необхідним є послідовне накопичення передбаченого законом відповідного складу юридичних фактів – юридичного складу спадкового правонаступництва.
Відповідно до ч. 1 ст. 1307 ЦК України на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження [2].
Власне у забороні відчуження майна і проявляється та зміна у майнових відносинах, яка настає внаслідок укладення спадкового договору для відчужувача і унеможливлює розпорядитися майном як вдруге за життя, так і на випадок смерті.
Така заборона відчуження є тривалою, оскільки зберігається аж до моменту смерті відчужувача. Проте ситуація не змінюється і зі смертю відчужувача. Як не міг він відчужити майно, визначене спадковим договором, за життя, так і не зможе відчужити його після смерті, оскільки внаслідок настання цієї події відчужував перестає бути суб’єктом цивільних правовідносин, а отже припиняються його цивільні права й обов’язки.
Тому й неможливість відчуження, яка існувала за життя відчужувача, зберігається і після його смерті, оскільки не можна відчужити те, право на що припинилося.
Зміна в майнових відносинах настає і для набувача, який, виходячи з норм ст.ст. 1302, 1305 ЦК України, зобов’язаний виконувати розпорядження відчужувача, які можуть носити як майновий, так і немайновий характер.
Для дійсності спадкового договору необхідно також, щоб кожна з його сторін була б у визначеній законом мірі правосуб'єктна, тобто володіла необхідною для вчинення даного правочину цивільною правоздатністю і у відповідному обсязі дієздатністю. Загальною умовою виникнення у контрагентів права укладати договір є наявність повної цивільної дієздатності.
Отже, передусім, такою є особа, яка досягла вісімнадцяти років і на момент вчинення заповіту не була визнана недієздатною. У разі реєстрації шлюбу, громадянин, який не досяг повноліття, набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.
Відповідно до ч. 2 ст. 23 СК України за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. З огляду на це, право на укладення спадкового договору у такої особи виникає з моменту реалізації нею права на шлюб, а не з моменту вступу в силу рішення суду про надання їй цього права, оскільки це є особисте право неповнолітньої особи реалізувати право на шлюб або ж взагалі відмовитися від нього. У разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття або визнання його недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.
Право на укладення договору мають також емансиповані особи, які набули повної цивільної дієздатності на підставах, передбачених ст. 35 ЦК. Такими особами є громадяни, які досягли шістнадцяти років і працюють за трудовим договором або бажають займатися підприємницькою діяльністю, а також неповнолітні особи, які записані матір'ю або батьком дитини. У разі припинення трудового договору або припинення фізичною особою підприємницької діяльності за нею зберігаються усі набуті нею цивільні права. Оскільки над особами, зазначеними в ст. 36 ЦК, встановлюється піклування, то вони мають право вчинити спадковий договір лише за наявності на це згоди піклувальника. Відмова піклувальника надати згоду на вчинення цього правочину, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду (ст. 37 ЦК) [2].
На відміну від свого іноземного аналогу, який, як і заповіт, відноситься до розпорядчих правочинів суто особистого характеру, вітчизняний спадковий договір такою рисою не наділений, а, отже, є цілком припустимою можливість його укладення через представника, що діє за довіреністю або на підставі закону (батьків, опікунів і т.д.) [14, c.29].
Відповідно до ст. 78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом свого здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки, має право обрати собі помічника. Помічник надає такій особі всю необхідну допомогу при здійсненні нею своїх прав і виконанні обов'язків, представляє її у суді на підставі окремої довіреності, а також в інших органах влади і місцевого самоуправління та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення. Однак згоди помічника на вчинення спадкового договору не потрібно - дієздатний підопічний володіє таким правом самостійно.
РОЗДІЛ ІІ CТОРОНИ, ЗМІСТ ТА УКЛАДЕННЯ
СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ
2.1. Зміст та сторони спадкового договору
Сторонами спадкового договору згідно з цивільним законодавством України є відчужувач та набувач (ст. 1303 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1303 ЦК України відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.
Таке законодавче окреслення кола осіб, які можуть бути відчужувачем у спадковому договорі, на наш погляд, не є логічним, до того ж і нехарактерним для цивільного законодавства. Законодавець у цьому випадку відходить від традиційного критерію, що лежать в основі визначення сторін цивільно-правового договору, а саме - поділу осіб на фізичних та юридичних.
Власне, виходячи з цього критерію, і визначаються сторони інших договорів, передбачених ЦК України. Скажімо, відчужувачем у договорі довічного утримання може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я (ч. 1 ст. 746 ЦК України); сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи (ч. 1 ст. 829 ЦК України); сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада (ч. 1 ст. 720 ЦК України). Цей перелік можна продовжити.
І у договорі дарування, і у договорі довічного утримання чи найму житла, коли йдеться про те, що стороною цих договорів може бути фізична особа, то зрозуміло, що це може бути як подружжя, так і один з подружжя, або ж особа, яка взагалі в шлюбі не перебуває. А тому стосовно цих договорів та й інших договорів, передбачених ЦК України, законодавець на цьому і не наголошує, а просто використовує загальне для такого кола осіб позначення – фізична особа, бо можливість вступу фізичної особи в договірні відносини не пов’язана з перебуванням чи неперебуванням у шлюбі, а лише з огляду на це має певні, передбачені законодавством, особливості.
Тому незрозуміло, чому стосовно визначення кола осіб, які можуть бути відчужувачем у спадковому договорі, законодавець відступив від загального правила, вказавши, що відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа, тим більше, що коли у ч. 2 цієї ж ст. 1303 ЦК України йдеться про набувача, то тут вказано, що це може бути фізична або юридична особа. На наш погляд, немає потреби наголошувати на тому, що відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя, оскільки це й так зрозуміло. Достатньо буде вказати, що це може бути фізична особа, тим більше, що ст. 1306 ЦК України містить спеціальні положення щодо особливостей укладення спадкового договору за участю подружжя, а отже зазначена норма і вказує, що відчужувачем у спадковому договорі може бути в тому числі й подружжя [13, c.67].
Відчужувачем у спадковому договорі може бути лише фізична особа, хоча це прямо і не передбачено ч. 1 ст. 1303 ЦК України, яка зазначає, що відчужувачем, поряд із подружжям та одним з подружжя, може бути також й інша особа. Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦК України під особою розуміється фізична та юридична особа. Але навряд чи в цьому випадку під «іншою особою» можна розуміти юридичну особу. Якщо дотримуватися логіки законодавця, який зазначає, що відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя, то під «іншою особою» в цьому контексті, очевидно, треба розуміти фізичну особу, яка не перебуває у шлюбі, а не юридичну особу, як зазначається в деяких джерелах.
Такий висновок випливає з норми
ст. 1302 ЦК України, де йдеться про
те, що набувач набуває право
Як зазначали розробники проекту ЦК України, сфера застосування спадкового договору на практиці не буде широкою і стосуватиметься, головним чином, подружжя та інших осіб, які спільно проживають і не мають дітей [3, с. 422]. Однак практика, яка вже склалася за останні роки, свідчить про протилежне, а саме на користь того, що спадковий договір укладається, здебільшого, літніми особами, які не перебувають у шлюбі. Якщо говорити про фізичну особу-відчужувача, то для того, щоб укласти спадковий договір, вона повинна володіти відповідним обсягом цивільної дієздатності.
Глава 90 ЦК України, присвячена правовому регулюванню спадкового договору, не передбачає спеціальних норм щодо того, яким обсягом цивільної дієздатності повинні володіти його сторони, а тому дехто з науковців вважає, що тут треба керуватися загальними положеннями про фізичну особу, передбаченими главою 4 ЦК України, тобто що відчужувачем у спадковому договорі може бути будь-яка фізична особа. Безумовно відчужувачем у спадковому договорі може бути тільки фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність, оскільки в цьому випадку вона може вчиняти будь-які правочини.
За загальним правилом, повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18-річного віку. Але з цього правила є винятки, оскільки набуття фізичною особою повної цивільної дієздатності закон пов’язує не лише з досягненням певного віку, а й з іншими юридичними фактами. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (ч. 2 ст. 34 ЦК України). Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана: фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини; фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю.
Нічого не сказано у законі про те, чи може неповнолітня фізична особа бути відчужувачем та набувачем за спадковим договором, тобто немає обмежень у віці. Оскільки неповнолітня особа може мати на праві особистої власності майно, яке вона, наприклад, отримала у порядку спадкування, то неповнолітній може передати його у власність набувачеві, тобто бути відчужувачем за спадковим договором. Але можливість неповнолітнього бути відчужувачем має контролюватися органами опіки та піклування. Так, за ч. 2 ст. 32 ЦК на вчинення правочинів неповнолітньою особою від 14 до 18 років потребується згода батьків (усиновлювачів), яка повинна бути нотаріально посвідчена, та дозвіл органу опіки та піклування. Або із майна, яке належить неповнолітній особі на праві власності, робити витрати на утримання відчужувача чи здавати в оренду відчужувачеві, наприклад, майстерню діда-скульптора може надати в користування відчужувачеві-скульптору для виготовлення скульптур, їх збереження, а за це відчужувач після його смерті передасть у власність набувачеві антикварний автомобіль та можливість отримання доходів від використання належного неповнолітньому права інтелектуальної власності.
Можливість і доцільність посвідчення спадкового договору в інтересах неповнолітнього може диктуватися різними умовами, зокрема, хворобою малолітнього або неповнолітнього, неможливістю ним виважено розпоряджатися своєю власністю. Зрозуміло, що у таких випадках за них мають здійснювати їх права та інтереси їх законні представники - батьки, але бувають випадки, коли діти опиняються сиротами і за ними доглядають опікуни та піклувальники, зокрема, похилого віку. У таких випадках, вони навіть не здатні передати належне їм майно, оскільки за заповітом з умовою умова має існувати на момент відкриття спадщини, тому особи похилого віку не здатні говорити про те, що малолітній або неповнолітній стануть власниками лише після досягнення віку, з яким фізична особа набуває повної дієздатності [16, c.5].
Щодо «іншої особи», яка може бути набувачем спадкового договору, то цей термінуч. 1 ст. 1303 ЦК вживається в однині. На практиці виникає запитання, а чи можуть бути відчужувачами і одночасно набувачами дві особи - родичі, друзі, які можуть мати на праві власності спільне майно або кожний своє, роздільне. Щодо набувача, то термін «фізична та юридична особа» також вживається в однині. На нашу думку, таке положення ЦК не свідчить про заборону посвідчувати спадковий договір щодо лише однієї фізичної особи чи лише однієї юридичної особи (наприклад, набувачем може бути концерн) .
Щодо можливості юридичної особи стати набувачем за договором, то в законі не встановлено жодних обмежень організаційної форми таких осіб. Отже, комерційні особи, а також особи з іноземними інвестиціями можуть стати набувачами за спадковим договором. Однак вважаємо необхідним виходити з мети діяльності юридичної особи та цілей відчужувача майна. Тобто в разі наявності у спадковому договорі елементів договору довічного утримання, пропонується перевагу надавати громадським об'єднанням, які не мають на меті отримання прибутку.
Загалом, вважається доцільним ліцензувати таку форму діяльності, яка передбачає виконання умов спадкового договору, довічного утримання (догляду), оскільки тут будуть використовуватися кошти юридичної особи на виконання умов спадкового договору або договору довічного утримання. Зокрема, юридичні особи, метою яких є отримання прибутку, сплачують високі податки на відміну від громадських об'єднань [8, c.12].
Зазначаючи про суб'єктів спадкового договору, треба сказати і про призначену особу (ч. З ст. 1307 ЦК), яка здійснюватиме контроль за виконанням обов'язків набувачем після смерті відчужувача та необхідності закріплення у договорі її прав та обов'язків. Крім того, слід зауважити, що така особа може бути призначена відчужувачем лише за її згодою, а така згода має бути належним чином оформлена. Автори виходять з того, що призначення фактично «контролера спадкового договору», якого позначають у договорах «Призначеною особою», може відбуватися декількома способами, які мають зменшити вірогідність або унеможливити виникнення домовленості між цією особою та набувачем, що може мати місце після смерті відчужувача.
По-перше, призначена особа може лише обумовлюватися у спадковому договорі, а не обов’язково зазначатися. Наприклад, автори вважають, що у тексті договору може бути зроблена позначка, що особа, яка контролюватиме виконання договору, зазначена у заповіті відчужувача. Зокрема, відповідними повноваженнями може бути наділений й виконавець заповіту. Якщо така особа позначена у секретному заповіті, то до його розкриття ніхто не буде здатен вказати призначену особу, а це відбудеться при оголошенні змісту заповіту, тобто після смерті заповідача і одночасно відчужувача за спадковим договором. По-друге, вважається, що особу, призначену виконувати спадковий договір, можна не тільки зазначити у змісті цього документу, а й ввести до складу осіб, які беруть участь у його посвідченні. Наприклад, якщо зазначити призначеною особою відоме адвокатське об’єднання, то можна сподіватися, що воно не буде ризикувати своїм ім'ям задля отримання незначної вигоди. Тобто автори вважають, що юридичні особи можуть приймати участь у спадкових договорах не тільки в якості набувачів майн, а й як призначені для здійснення контролю за ходом виконання договору особи [8, c.13].