Специфіка копінг-стратегій у юнаків із почуттям самотності

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

СПЕЦИФІКА КОПІНГ-СТРАТЕГІЙ У ЮНАКІВ ІЗ ПОЧУТТЯМ САМОТНОСТІ  
 
 
 

Зміст 

      ВСТУП 

     Актуальність  теми дослідження. Питання самотності стає особливо важливою соціально-психологічною проблемою в добу глобалізації в найважливіших сферах соціального життя та вестерналізації культури. Наслідком цього явища є формалізація стосунків, яка породжує в особи почуття покинутості, непотрібності, відчуженості, що, зрештою, й спричиняє проблему самотності. Самотність –це глибоке емоційне переживання, яке може порушити сприйняття людини, розуміння часу і характер соціальних дій. У суспільстві самотність асоціюється із зрілістю і похилим віком. Разом з тим результати багатьох наукових досліджень свідчать, що саме в юнацькому віці люди частіше почувають себе самотніми. Це пов’язано у першу чергу з розвитком рефлексії у цьому віці і переходом на новий рівень самосвідомості, що характеризується підвищенням потреби в самопізнанні, спілкуванні і усамітненні, із кризою самооцінки. В юнацькому віці людина самостійно намагається будувати свою долю, і від того як вона буде сприймати самотність, переважно залежатиме її подальше життя. Дослідження самотності у юнаків актуалізується тим, що саме у цьому віці відбуваються процеси соціальної ідентифікації, формується соціальна позиція, яка забезпечує подальшу соціалізацію. Якщо юнак не сприймається друзями під час спілкування, якщо не задовольняються його потреби у соціальному самоствердженні, тоді у нього виникає почуття самотності. Бажання бути незалежним, вільно проявляти свої почуття і думки, надмірна самовпевненість, стереотипне сприйняття інших людей, незрілість соціальної позиції також можуть призвести до самотності.

     Враховуючи  те, що юнацький вік має принципове значення для розвитку особистості  вцілому, є сензитивним для соціалізації, - проблема самотності юнаків вимагає особливої уваги. Поряд з тим, необхідно враховувати негативні наслідки, які може спричинити самотність. Негативні переживання самотності впливають на формування особистості, стають однією з головних причин соціальної дезадаптації юнаків. Відчуття особистої самотності нерідко призводить до формування нігілістичного відношення до суспільства, розвитку негативних форм поведінки: кримінальних і екстримістських дій, алкоголізму, наркоманії. Загострене почуття самотності наштовхує молодих людей на думки про самогубство. Отже проблема самотності є досить актуальною, і для того, щоб подолати це почуття, молодій людині необхідно випрацювати продуктивні копінг-стратегії подолання самотності.

      У психології дослідження самотності почалися у 60-70-х роках XX століття. Працювали над проблемою самотності в основному американські психологи, серед яких Е.Фром, Х.Салліван, Л.Пепло. Останнім часом темі самотності присвячуються нові праці, в яких досліджується сутність самотності, причини виникнення, характерні прояви та вплив на різні категорії людей у різні періоди життя. Найбільш відомими є підходи зарубіжних авторів: психодинамічний підхід (З.Фрейд, Дж.Зільбург, Х.Салліван), інтеракціоністський (Р.Вейс), інтимний (В.Дерлега, С.Маргуліс), когнітивний (Л.Пепло, Д.Перлман), феноменологічний (К.Роджерс), екзистенційний (К.Мустакас, В.Франкл, І.Ялом). У порівнянні із зарубіжною, у вітчизняній психології проблема самотності є недостатньо дослідженою. В Україні темі самотності присвячена незначна кількість наукових досліджень. Доробком українських науковців є публікація Л.Мазур, у якій автор розкриває проблему усамітнення людини з філософсько-психологічних позицій, та монографія Н.Хамітова, в якій розглядається самотність в контексті чоловічого та жіночого начала. Феномен самотності також досліджується зарубіжними, зокрема, російськими науковцями. Проблема самотності у підлітків і у юнаків досліджувалась О.Долгіновою, Н. Ніколаєвою та іншими. Так Н.Ніколаєва вивчала переживання ізольованості в юнацькому віці.

      В останні десятиліття XX сторіччя вивченню копінгу були присвячені праці, як вітчизняних (В.Ташликов, Б.Карвасарский, В.Ялтонский, В.Абабков, Л.Анциферова, С.Нартова-Бочавер, Н.Сирота), так і зарубіжних авторів: Р.Лазарус, С.Фолькман (представники когнітивного підходу), А.Біллінгс, Р.Моос (представники диспозиціонального підходу), Е.Хаан (представник неопсихоаналітичного підходу). Ф. Басін, М. Бурлакова розглядали проблему самотності в рамках вивчення механізмів психологічного захисту. Аналіз наукової літератури підтверджує, що питання специфіки копінг-стратегій у юнаків із почуттям самотності не були предметом спеціального вивчення.

      Таким чином вивчення сприйняття і переживання  самотності є актуальним, оскільки даний феномен впливає на ефективність діяльності людини, а в юнацькому  віці на формування особистості. Також  в сучасній науці, зокрема в Україні, недостатньо теоретичних і практичних досліджень, які б дозволили скласти повне уявлення про особливості сприйняття і переживання самотності юнаками., а також про роль копінг-стратегій у подоланні почуття самотності.

      Об’єктом курсової роботи є почуття самотності у контексті копінг-стратегій.

      Предмет – специфіка копінг-стратегій у юнаків з почуттям самотності.

      Мета  курсової роботи: дослідити вплив копінг-стратегій на формування почуття самотності у юнаків.

      Завданнями  курсової роботи є:

• дослідити існуючі підходи до вивчення проблеми самотності;
• проаналізувати психологічні особливості розвитку особистості в юнацькому віці в контексті самотності;
• дослідити поняття копінг-стратегій та їх класифікації;
• здійснити дослідження особливостей використання копінг-стратегій під час переживання самотності в юнацькому віці;
• визначити продуктивні копінг-стратегії подолання самотності під час аналізу результатів дослідження

      Гіпотеза: використання продуктивних копінг-стратегій юнаками сприяє зниженню рівня суб’єктивного відчуття самотності в юнацькому віці. 

      Практична значущість курсової роботи. Результати дослідження можуть бути враховані під час розробки методичних рекомендацій у виховному процесі щодо попередження соціальної самотності та вироблення шляхів подолання даної проблеми. Матеріал курсової роботи може використовуватись шкільними психологами, центрами соціальних служб для молоді та іншими, з метою оптимізації гармонічного розвитку особистості юнака , який переживає почуття самотності, проведення профілактики виникнення даного почуття. Матеріал та висновки дослідження можуть бути використані викладачами при підготовці лекційних курсів з соціальної психології, вікової психології, психології особистості, та студентами у процесі підготовки домашнього завдання.

      Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. У вступі визначено актуальність теми курсової роботи, об’єкт, предмет, мету, завдання, гіпотезу, окреслено практичне значення курсової роботи. У першому розділі розкривається поняття самотності, психологічні особливості особистості в юнацькому віці та поняття копінг-стратегій та їх класифікації. У другому розділі описано методику емпіричного дослідження і визначено аналіз результатів дослідження. У висновках дається підсумкове визначення понять самотності та копінг-стратегій, зазначено сучасний стан розвитку проблеми самотності, визначено рекомендації щодо подальшого розвитку досліджуваної теми. Список використаних джерел налічує -25.

РОЗДІЛ  1

ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ САМОТНОСТІ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ 

1.   Основні теоретичні підходи до вивчення проблеми самотності

    На  сьогоднішній день існує недостатньо теоретико-емпіричних досліджень самотності у психології, відсутнє єдине розуміння сутності самотності і його проявів. Самотність з наукового погляду — одне з найменш розроблених соціальних понять. Почуття самотності – це нереалізоване бажання спілкуватися з рідною людиною, почуття туги, нудьги, незадоволеності собою і оточуючими [12, с.17]. Деннєл Перлман зазначає що, самотність – це соціальний стан, який відображає психофізичний статус людини, ускладнюючи їй встановлення нових і підтримування старих контактів та зв’язків[17]. Уїльям Садлер зробив узагальнююче визначення поняття: “Самотність – це переживання, що викликає комплексне і гостре почуття, яке виражає певну форму самосвідомості, та вказує на розірваність основної реальної мережі взаємин і зв’язків внутрішнього світу особистості” [4, с. 22].

     У теоретичній спадщині глибокого  осмислення проблеми самотності існує кілька підходів, однак вони не представляють собою повного і систематичного пояснення. Більшість теоретичних міркувань про самотність були пов'язані з клінічною практикою. Аналізуючи класичні підходи до самотності, можна говорити про те, що у більшості з них самотність традиційно розглядається в контексті різних відносин і у зв’язку з їх деформацією. Отже, теоретичні підходи до проблеми самотності класифікують на наступні групи: психодинамічні; феноменологічні; екзистенціально-гуманістичні; соціологічні; інтеракціоністські; когнітивні; інтимні; теоретико-системні [19].

     Психодинамічний підхід. Представниками даного підходу є Д.Зільбург, Х.Салліван. Перший психологічний аналіз самотності опублікував Зільбург у 1938 році. На думку вченого самотність — це нездоланне постійне відчуття одинокості. Неважливо, чим людина зайнята, але самотність, як "черв’як", роз'їдає її серце. Згідно теорії Зілбурга, самотність є відображенням характерних рис особистості: манії величності, ворожості. Зільбург простежив походження самотності, починаючи з дитячої віку[12, с.18].

     Х.Салліван (1953 р.) також вбачав корені самотності дорослого в дитинстві. Саме в підлітковому віці виникає потреба в приятелі, з яким можна обмінятися своїми таємницями, думками. У підлітків, що відчувають обмеженість соціальних навичок внаслідок неправильних взаємин з батьками в дитинстві, як правило, виникають труднощі при встановленні приятельських відносин з однолітками. Ця нездатність задовольнити підліткову потребу в інтимності може привести до глибокої самотності [9, с.28].Таким чином, у аналізі проблеми самотності представники психодинамічних теорій виходять головним чином з їх клінічної практики і схильні вважати самотність результатом ранніх дитячих впливів на особистісний розвиток.

     Феноменологічна теорія. Карл Роджерс (1961 р.), є найбільш відомим прихильником феноменологічного напрямку. Його аналіз заснований на "Я-теорії" особистості. Роджерс вважав, що суспільство змушує індивіда діяти відповідно до соціально визначених стандартів, обмежуючи волю його дій певними зразками. Це веде до протиріччя між внутрішнім (істинним) "Я" індивіда і проявами "Я" у відносинах з іншими людьми. Згідно теорії Роджерса, впевненість у тому, що істинне "Я" індивіда відкинуто іншими, "тримає людей замкнутими у своїй самотності". Аналіз самотності, представлений Роджерсом, випливає з його клінічної практики, тобто роботи з пацієнтами. Роджерс розглядає самотність як прояв слабкої пристосовності особистості, причина якого знаходиться всередині індивіда, у феноменологічних невідповідностях уявлень індивіда про власне "Я" [12, с.19]. Отже, на відміну від прихильників психодинамічних теорій К.Роджерс не дуже довіряє раннім дитячим впливам на формування особистості. Відповідно до його концепції, зміст досвіду самотності особистість набуває під впливом різних життєвих чинників.

Екзистенціально-гуманістичний підхід, представниками якого є К.Мустакас, І.Ялом. Екзистенціалісти вважають, що люди споконвічно самотні[17]. Прихильники даної точки зору найчастіше зосереджуються на питанні про те, як люди можуть жити, будучи самотніми.

     Мустакас  виділяє поняття "суєти самотності" та «істинної самотністі». Суєта самотності — це система захисних механізмів, що відокремлює людину від вирішення важливих життєвих питань і яка постійно спонукує його прагнути до активності. Істинна самотність виникає з конкретної реальності самотнього існування, а також викликана різними життєвими ситуаціями (смерть, життєві зміни, трагедія), пережитими наодинці [12, с.18].

     Ялом, другий представник даного підходу, формулював свої погляди, виходячи в основному з філософських міркувань. На відміну від більшості теоретиків Мустакас оцінює самотність позитивно. І, хоча вчений не заперечує, що самотність може мати хворобливий ефект, він розглядає його як продуктивний, творчий стан людини. Таким чином, екзистенціалісти вважають, що людина може перебороти свій страх самотності й навчитися позитивно його використовувати, також вченими не досліджувались причини самотності.

     Соціологічний підхід. К. Боумен (1955 р.), Д. Рісмен (1961 р.) і Ф. Слейтер (1976 р.) — представники соціологічного підходу до проблеми самотності. У своїй теорії К.Боумен висунув гіпотезу про існування трьох факторів, що ведуть до посилення самотності в сучасному суспільстві: 1) послаблення зв'язків у первинній групі; 2) збільшення сімейної мобільності; 3) збільшення соціальної мобільності. Рісмен і Слейтер не стільки оцінюють самотність як нормальний чи ненормальний стан, скільки вважають самотність нормативним, загально-статистичним показником, що характеризує суспільство. Причину самотності Рісмен і Слейтер вбачають поза індивідом (наприклад, вплив засобів масової інформації, що сприяють соціалізації, спричинюють негативний вплив на особистість). У визначенні причин самотності робиться акцент на значення подій, що відбуваються в житті людини у зрілому віці (наприклад, розлучення) [12, с.19].

     Інтеракціоністскький  підхід, представником якого є Р.Вейс (1973 р.). Його пояснення самотності може бути розцінене як інтеракціоністске згідно двох причин. По-перше, він підкреслює, що самотність — це не тільки функція фактору ситуації. Самотність — продукт комбінованого (чи інтерактивного) впливу. По-друге, Вейс описував самотність, маючи на увазі соціальні відносини, такі, як прихильність, керівництво і оцінка. Тобто самотність з'являється в результаті недостатньої соціальної взаємодії індивіда. Вейса цікавить "звичайна" самотність — стан, що переживає більшість людей протягом усього їхнього життя. Він розглядає самотність як нормальну реакцію. Очевидно, що Вейс мав на увазі як внутрішні (характерологічні), так і зовнішні (ситуативні) причини самотності. Вейс особливо підкреслює поточні події в житті особистості як ключовий фактор формування самотності [9, с.30].

     Когнітивний підхід. Енн Пепло головна представниця когнітивного підходу. Пепло звертає увагу на теорію атрибуції (пояснення). Когнітивний підхід припускає, що самотність настає в тому випадку, коли індивід сприймає (усвідомлює) невідповідність між двома факторами – бажаним і досягнутим рівнем власних соціальних контактів. Чим самотнішою є людина, тим складніше їй усвідомити свої почуття, тим менше вона здатна спонтанно виражати свої думки, і складніше їй встановлювати близькі контакти з іншими людьми [17, с.9].

     Системний підхід. Загальносистемний підхід до проблеми самотності сформулював Дж. Фландерс (1982 р.). Він ґрунтується на розумінні системи як сукупності елементів, взаємодіючих між собою, що обумовлюють один одного й утворять єдине ціле. Поведінка живих організмів відбиває переплетення впливів декількох рівнів, що діють одночасно як система. Рівні розташовуються від клітинного до міжнаціонального. З цього погляду самотність представляє собою механізм зворотного зв'язку, що допомагає індивіду зберегти стійкий оптимальний рівень людських стосунків. Фландерс розцінює самотність як потенційно патологічний стан, але вважає його також і корисним механізмом зворотного зв'язку, що у кінцевому результаті може сприяти благополуччю індивіда[17].

     Таким чином, незважаючи на значні відмінності  в теоретичних підходах, більшість авторів описують такі характеристики самотності як відчуття тривоги, неспокою, порожнечі, відчуття безсенсовності свого існування, особистісної не значимості, туги, почуття соціальної маргінальності, страху, депресії, роздратування, відчуження, подавленості, невпевненості у собі.

     Сучасні науковці визначають різні типи самотності. Проведені розбіжності між типами самотності вимагають ретельного аналізу й особливої уваги до будь-яких різновидів його прояву. Аналіз типологій проводяться згідно трьох основних напрямків:

• оцінка індивідом його соціального стану (типологія Кельбеля, Дж.Янга і Бека, типологія Гірсона і Перлмана)
• недостатність (обмеженість) соціальних відносин (типологія Р.Вейса, Н.Паніна)
• тимчасова перспектива, пов'язана із самотністю (типологія Ю.Швалб, О.Данчева).

Серед різних типологій самотності, найбільш цікавою є робота соціологів Дж. Янга і Бека, які розрізняли такі три типи самотності.

     1. Хронічна самотність, яка розвивається тоді коли протягом тривалого періоду часу індивід не може встановити задовольняючі його соціальні зв'язки. Хронічну самотність відчувають люди, які "не були задоволені своїми відносинами протягом двох і більш років підряд"[22, с.270].

     2. Ситуативна самотність - найчастіше настає в результаті значних стресових подій у житті, таких, як смерть чоловіка чи розрив шлюбних відносин. Ситуативно-самотня людина після короткого періоду дистреса звичайно змирюється зі своєю втратою і переборює самотність.

     3. Тимчасова самотність — найбільш розповсюджена форма цього стану, яка відноситься до випадкових проявів почуття самотності.

     Янг і його колеги вважали, що люди, чия  самотність носить хронічний характер, звичайно мають менше близьких й  інтимних відносин, чим ті, у кого самотність ситуативного характеру. Вони вважали, що хронічна самотність пов'язана із довгостроковим когнітивним дефіцитом відносин з іншими людьми, а не з тимчасовою відповідною реакцією на нове середовище.

     Достатньо повно розкрили феномен самотності як властивості особистості дослідники цієї проблеми Ю. Швалб і О. Данчева у своїй книзі "Самотність: соціально-психологічна проблема"[25, с.275]. Вони розглянули характерні риси трьох взаємовиключних типів особистості, виявляючи фактори, що призведуть людину до щастя, або до самотнього існування.

     Перший тип умовно можна назвати “рефлексивно-усамітнене” "Я". Це особистість, що характеризується розвинутою самосвідомістю, структурованою системою цінностей. Причому чільне місце в цій ієрархії займають етико-культурні цінності, що виражаються в спрямованості особистості на творчі види діяльності і розуміння іншої людини. В цілому така особистість характеризується гуманістичною позицією у світі. У той же час істотним компонентом у структурі "Я" такого типу виступає прагнення до самовдосконалення, а самота є своєрідним, особливим засобом духовного піднесення.

     Другий  тип автори умовно називають "монадним". За рівнем розвитку самосвідомості, цілеспрямованості і рефлективності він багато в чому подібний з попереднім, але відмінною рисою є його закритість від інших. Цей тип замкнутого на самому собі "Я". Люди з таким типом самосвідомості відрізняються постійним прагненням до самоствердження. Причому часто навіть за рахунок інших людей. Етичний морально-етичні категорії не виступають для них підставою при постановці та вирішенні життєвих цілей і задач. "Монадне Я" відрізняється від першого типу глибокими психологічними і соціальними конфліктами. Постійне прагнення до самоствердження зустрічає неприйняття і відсіч з боку інших людей, а відсутність критичності мислення не дозволяє індивіду зрозуміти для себе причини такого неприйняття, що автоматично призводить до поглиблення прагнення самоствердження. З іншого боку, у зрілому віці зверхцінність "Я" починає усвідомлюватися як відчуженість від світу людей. Але виникаюча на цій підставі тяга до її подолання вже не може бути реалізована.

     Постійне  прагнення до ствердження свого "Я", відсутність потреби в  інших людях призводять до того, що згодом сама людина починає "випадати" з міжособистісних контактів  і спілкування. Характерною рисою такого типу особистості виявляється небажання і нездатність зрозуміти іншу людину. Джерело власних нещасть і переживань завжди знаходиться в інших, ззовні. Третій тип, знову ж умовно, автори назвали "патологічно конфліктним", чи "розривним", типом "Я". Люди такого типу характеризується відносно низьким рівнем розвитку самосвідомості і рефлексії, несформованістю механізмів цілепокладання. Люди цього типу не здатні активно будувати власне життя, перебувають під владою зовнішніх і незалежних від них обставин, а їхня життєдіяльність в цілому носить характер реактивної поведінки. У той же час у системі цінностей людей даного типу досить значимими є інші люди, міжособистісні відносини. Це виявляється в прагненні людей до контактів, спілкування. Однак ці установки в реальному житті майже ніколи не реалізуються в силу викладених особливостей свідомості і самосвідомості цього типу. Нерозуміння змісту і цілей висловлень і вчинків інших людей, а також своїх власних, приводить до психологічного конфлікту, що переживається людиною як самотність[25,c.120].

     Таким чином, самотність — це явище, яке  характерне тільки людині й вимагає  ретельного його вивчення. Кожен тип  самотності — це особлива форма  самосвідомості, яка свідчить про  розрив основної мережі відносин і  зв'язків, що складає життєвий світ особистості. Знання типів самотності з погляду пояснення цього явища, дозволяють дізнатися про багатоаспектність переживань самотньої людини, здійснити більш ретельний аналіз феномену самотності, його джерел, а також оцінити сферу впливу самотності на життя людини.

    Підсумовуючи  вищесказане можемо зробити наступні висновки. Існує недостатньо теоретико-емпіричних досліджень самотності у психології, відсутнє єдине розуміння сутності самотності. Отже самотність - це нереалізоване бажання спілкуватися з рідною людиною, почуття туги, нудьги, незадоволеності собою і оточуючими. Виділяють наступні теоретичні підходи до вивчення проблеми самотності: психодинамічний; феноменологічний; екзистенціально-гуманістичний; соціологічний; інтеракціоністський; когнітивний; системний. Ці підходи не представляють собою повне і систематичне пояснення поняття самотності. Більшість теоретичних міркувань про самотність були пов'язані з клінічною практикою. Аналізуючи класичні підходи до самотності, можна говорити про те, що у більшості з них самотність традиційно розглядається в контексті різних відносин і у зв’язку з їх деформацією. Незважаючи на значні відмінності у теоретичних підходах до вивчення проблеми самотності, більшість авторів описують такі характеристики самотності як відчуття тривоги, неспокою, порожнечі, відчуття безсенсовності свого існування, особистісної не значимості, туги, почуття соціальної маргінальності, страху, депресії, роздратування, відчуження, подавленості, невпевненості у собі. Сучасні науковці визначають різні типи самотності, по трьом основним напрямкам: оцінка індивідом свого соціального стану (типологія Кельбеля, Дж.Янга і Бека, типологія Гірсона і Перлмана); недостатність соціальних відносин (типологія Р.Вейса, Н.Паніна); тимчасова перспектива, пов'язана із самотністю (типологія Ю.Швалб, О.Данчева). Психологічних і соціально-психологічних досліджень самотності існує недостатньо У сучасних дослідженнях виділяють дві тенденції у вивченні самотності. По-перше, самотність трактується як психологічний стан чи суб’єктивне переживання. По-друге, більшість дослідників самотність розглядають як негативний стан. Також велика увага приділяється розробці соціально-психологічних методів допомоги людям, які мають гостре відчуття самотності. 

      1.2. Психологічні особливості розвитку особистості в юнацькому віці в контексті самотності 

    Людина у своєму розвитку проходить декілька вікових періодів, кожному з яких відповідає розквіт певних психічних функцій і властивостей особистості. Розглянемо юнацький вік (від 15-21 років за Ельконіним)[22, с.416]. Протягом юнацького віку особистість досягає високого рівня інтелектуального розвитку, збагачує ментальний досвід, уперше масштабно роздивляється свій внутрішній світ,- свою індивідуальність, формує цілісний Я-образ, самовизначається у життєвих і професійних планах, осмислено спрямовує свій погляд у майбутнє, що свідчить про перехід її до етапу дорослості. Різноманітні ознаки юнацтва як особливої соціально-психологічної, демографічної групи, якій властиві специфічні цінності, мова і норми поведінки, стиль, дозвілля, рішучість в реалізації задумів, є свідченням властивої тільки йому соціальної, психологічної ситуації розвитку. Пройшовши підлітковий період, у 16 років у юнака чи юнки знову настає рівновага: бунтарство поступається життєрадісності, значно зростає внутрішня самостійність, емоційна врівноваженість, комунікабельність, спрямованість в майбутнє. Проте, часом, юнаки ще довго не можуть звільнитися від односторонності в судженнях, нетерплячості, категоричності. Соціальна активність юнака нерідко набуває форми негативізму і соціальної критики.

    Центральним новоутворенням раннього юнацького віку є особистісне самовизначення, що постає як потреба юнаків і дівчат зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити своє місце в суспільстві, зрозуміти себе і свої можливості [11,с.255]. Нерідко на позначення цього феномена використовують поняття «ідентичність» — усвідомлена індивідом самототожність. Ідентичність забезпечує неперервність минулого, теперішнього і майбутнього індивіда. Вона утворює одну систему координат для організованих та інтегрованих форм поведінки у різних сферах життя людини, узгоджує особисті схильності і таланти з раніше пропонованими батьками, однолітками і суспільством ідентифікаціями. Допомагаючи людині визначити своє місце у суспільстві, особистісна ідентичність забезпечує основу для соціальних порівнянь — порівнянь себе з ровесниками, дорослими, своїм ідеалом, а також із собою в минулому, актуальному теперішньому, потенційному близькому і віддаленому майбутньому. Внутрішнє чуття ідентичності (Его-ідентичності) допомагає визначити напрям, цілі і зміст майбутнього життя молодої людини. Формування його є, за твердженням Е. Еріксона, головним завданням та найважливішою проблемою юності[22,с.416]. З цим пов’язана властива ранньому юнацькому віку криза ідентичності — особливий момент розвитку, коли однаково динамічно наростає вразливість і розвивається потенціал особистості. Формування ідентичності є тривалим і складним процесом. Він залежить від прийняття індивідом власних рішень (криза ідентичності), а також від взяття на себе зобов’язань щодо здійсненого вибору, системи цінностей чи майбутньої професійної діяльності. Внаслідок кризи ідентичності, може виникнути внутрішня напруга, яка породжує відчуття самотності. Це почуття посилює потребу у спілкуванні і одночасно підвищує вибірковість її.

    І. Кон одним із новоутворень юнацького віку називає відкриття особистістю свого внутрішнього світу і зростання потреб у духовній близькості з іншими людьми [11, с.130]. Тому не повинно дивувати те, що юнаки висувають на перший план в образі ідеальної людини якості, які визначають емоційний контакт з ними, а рівень її знань ставлять на друге місце. У період ранньої юності молоді люди прагнуть довести собі і іншим, що вони вже здатні до самостійних рішень і до дорослого життя. Цей намір необхідно активно і своєчасно підтримати. Адже пізніше формувати життєву сміливість і незалежність набагато важче. Говорячи про те, що молоді люди вважають себе готовими приймати самостійні рішення, слід зазначити, що вони вчаться приймати їх швидше, якщо на перших порах приймають їх спільно з дорослими і ділять відповідальність за результати, і достатньо повільно, коли вся відповідальність за рішення цілком лягає на них чи коли будь-яка відповідальність з них знімається.