Специфіка перекладацької діяльності в різні періоди суспільно-політичного життя
Міністерство освіти і науки України
Київський національний торговельно-економічний університет
Вінницький торговельно-
Центр іноземної ділової мови
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни «Практика перекладу першої іноземної мови»
на тему: «Специфіка перекладацької діяльності в різні періоди суспільно-політичного життя (діяльність перекладачів України)»
студент III курсу групи ФІП-32
денної форми навчання
Шмерхльов Р.О.
Науковий керівник: канд. пед. наук, доцент Замкова Н.Л.
Вінниця 2011
ПЛАН
Вступ 3
Розділ 1. Історичні аспекти перекладознавства 5
1.1.Розвиток перекладознавства у закордонних країнах……………………… 5
1.2. Історичні основи перекладу в Україні……………………………………… 8
Розділ 2.Перекладацька діяльність видатних українських перекладачів….12
2.1.Осмислення
перекладу в системі національного літературного
поступу (від П.Куліша до М.Драгоманова)…………………………………………
2.2.Переклад
в концепції національного
2.3.Леся Українка:
проблема перекладу і процес
модернізації української
2.4.Відомі перекладачі XX століття………………………………………….. 21
2.5.Роль перекладача
у сучасному перекладознавстві…
Висновки…………………………………………………………
Список використаних джерел………………………………………………….. 31
ВСТУП
У другій половині бурхливого двадцятого сторіччя, зокрема в його останні десятиріччя, надзвичайно інтенсифікувалися міжнародні контакти в усіх галузях політичного, економічного, культурного та суспільного життя. Науково-технічний прогрес супроводжується так званим "інформаційним вибухом". Світ охоплений різноманітними конференціями, симпозіумами, форумами за участю сотень і тисяч осіб. Наша реактивна доба зрушила з місця мільйони людей.
Першим наслідком "інформаційного виверження" став "перекладацький вибух". Нові течії у всьому світі були б немислимі без перекладачів. Водночас, дуже змінився сам характер їхньої праці. Значно зросла кількість науково-технічних перекладів (з підрозділами: технічні, медичні, економічно-комерційні, юридично-законодавчі та iн.), виділилися окремо усні та письмові перекладачі конференцій, без яких були б неможливі будь-які міжнародні зв'язки. Під час судового процесу над фашистськими воєнними злочинцями, що відбувався у 1945 - 1946 рр. у Нюрнберзі в Міжнародному Військовому Трубуналі, уперше було застосовано синхронний переклад. Керував синхроністами перекладач Президента Айзенгауера – полковник Л. Достер. У 1946 р. Організація Об'єднаних Націй перейшла на синхронний переклад. З роками він набув надзвичайного поширення.
Перекладачі безпосереднього спілкування, теле- та кіноперекладачі, перекладачі моніторної служби, телефонні перекладачі, перекладачі судів та трибуналів, дипломатичні перекладачі - ось яке розмаїття характеризує професію перекладача в наші дні. Нашим повсякденням стали також комп'ютерний переклад, електронна пошта, започаткована 1972 р., та інтернет.
Значно професіоналізувалася праця перекладачів. Зросли й вимоги до її якостi. Усе глибше усвідомлюють фахівці, що перекладений текст може мати значущий вплив на певні політичні ухвали чи розвиток технологічних процесів, і, отже, навіть мінімальна семантична похибка в перекладі може спричинитися до серйозних матеріальних або моральних втрат, мати небезпечні наслідки. Таким чином зростає, стає прискіпливішою увага перекладача до тексту-джерела. Знову ж таки, тексти стають усе більш фаховими, сповненими термінів та термінологічних сполук, часто, на жаль, полісемантичних. Водночас, виникає і вимога, так би мовити, "лінгвістичної" універсальності. Від професійного перекладача за наших часів вимагається, щоб він активно володів усіма мовними стилями та їхніми видозмінами, бо автором тексту-джерела може бути і витончений стиліст, і напівграмотний прохач чи позивач. Текст часто містить чимало алюзій, абревіатур, архаїзмів, неологізмів, діалектизмів, волаючих імен, каламбурів, явищ вертикального контексту чи інших складних лінгвальних одиниць. Інколи усні перекладачі змушені долати малограмотне мовлення, зокрема коли їхніми клієнтами є іноземці, що користуються під час офіційних зустрічей не рідною мовою, а іншою, поширенішою, якою володіють не в повному обсязі. Для такої професії потрібні і талант, і велика відданість справі, і колосальні знання, бо майже завжди йдеться не про переклад з мови на мову, а з культури на культуру.
Таким чином, основну мету даної курсової роботи можна визначити як – вивчення особливостей перекладацької діяльності українських перекладачів у різні періоди суспільно-політичного життя. Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
- дослідити історичні аспекти перекладознавства;
- розглянути особливості сучасного етапу у розвитку перекладознавства;
- проаналізувати культурні аспекти перекладу.
Предметом курсової роботи є особливості сучасного перекладу та напрацювання сучасних перекладознавців в цій галузі.
Об’єктом курсової роботи є праці відомих українських перекладачів.
Розділ 1. Історичні аспекти перекладознавства
1.1.Розвиток перекладознавства у закордонних країнах
Говорячи про історію перекладу, варто згадати теорії та імена, які з'являлися в різні епохи. Дійсно, кожен історичний період вносив у процес перекладу певні зміни, і в різних регіонах цей процес мав свої особливості. Таким чином, розвиток перекладу в західному світі відрізняється від його розвитку в східних країнах, а поява тієї або іншої теорії в кожних націй супроводжувалася певними історичними подіями.
Розглянемо основні історичні віхи розвитку процесу перекладу на Заході та на Сході.
Переклад в Західному світі.
Досить довга поява перекладу пов’язана з легендою про Вавилонську вежу з Книги Буття. Згідно Біблії, після Всесвітнього потопу нащадки Ноя вирішили оселитися на рівнині землі Сеннаар. Тут вони вчинили великий гріх: замість того щоб створити суспільство, що відповідає волі Божій, вони насмілилися кинути виклик Богу, побудувавши вежу до небес. Однак їх план не здійснився – Всевишній, довідавшись про ці задуми, знову встановив контроль над людьми, вдавшись до лінгвістичної хитрості. Він змусив їх розмовляти різними мовами, щоб вони перестали розуміти один одного, і розселив людей по всьому земному просторі. Кількість мов була безмежною, і люди почали шукати способи спілкування один з одним. Так з'явився переклад.
З розвитком перекладацької науки біблійна легенда поступово забувалася, зате фіксувалися певні дати та імена, що належать до різних періодів історії перекладу. Дослідники відзначають, що праці, пов'язані з наукою про переклад, беруть початок ще у Древньому Римі. Ерік Якобсон (Erіc Jacobson) стверджує, що появі перекладу ми зобов'язані стародавнім римлянам (див.: McGuіre, 1980). Цицерон і Горацій (І століття до н.е.) були першими теоретиками, які провели паралель між буквальним (дослівним) і значеннєвим перекладом. Їх висловлювання стосовно практики перекладу вплинули на наступний розвиток перекладацької діяльності аж до XX століття.
Інша знаменна віха в розвитку перекладу пов'язана зі святим Ієронімом (ІV століття н.е.). "Його підхід до перекладу Септуагінти на латинську мову, безсумнівно, вплинув на наступні переклади Священного Писання".
Далі протягом понад тисячу років переклад Біблії був предметом численних розбіжностей у західних теоріях та ідеологіях перекладу.
Винахід друкарства в XV столітті значно вплинув на розвиток перекладацької справи і сприяв появі таких теоретиків, як Етьєн Доле, який був страчений за свій єретичний переклад одного з діалогів Платона: фраза «rіen du tout» («зовсім нічого») була демонстративним запереченням безсмертя.
Сімнадцяте століття стало свідком народження багатьох впливових теоретиків, таких як сер Джон Денхем (Sіr John Denhom, 1615 - 1669), Абрахам Коулі (Abraham Cowley, 1618 - 1667), Джон Драйден (John Dryden, 1631 - 1700), що розмежувало три типи перекладу: метафразу (дослівний переклад), парафразу (перефразування) та імітацію, і Александр Поуп (Alexander Pope, 1688 - 1744).
В XVІІІ столітті перекладача порівнювали із творцем, чий духовний борг перед автором оригіналу та адресатом однаковий. Більше того, з появою нових теорій і робіт, присвячених процесу перекладу, вивчення перекладу стало систематичним, і наочним прикладом тому є праця Александра Ф. Тейлера "Основи перекладу".
Помітною рисою XІ століття були дві суперечливі тенденції. Одна група теоретиків розглядала переклад як розумову категорію, а перекладач повинен був мати творчу обдарованість і збагачувати літературу й мову, на яку він перекладає. Інші дослідники відводили перекладачеві механічну функцію повідомлення про текст або про автора.
Дев'ятнадцяте століття було періодом розвитку романтизму, що привело до зародження численних теорій і видів літературного перекладу, зокрема з'явився поетичний переклад. Як приклад можна взяти переклад Едварда Фіцджеральда (Edward Fіtzgerald, 1809- 1863) "Рубайата" Омара аль-Хайяма (Rubaіyat Omar Al- Khayyam, 1858).
В другій половині ХХ століття дослідження в сфері перекладу стали важливим напрямком у навчанні та вивченні мови в школах. Значним кроком стало створення ряду методів і моделей перекладу. Наприклад, був розроблений граматико-перекладний метод вивчення іноземної мови, що враховує граматичні правила і структуру мови. Поява культурної моделі свідчила про ступінь розвитку досліджень в області перекладу в даний період. Ця модель вимагала не просто дослівного перекладу, але й врахування культурних розходжень у розумовому процесі в залежності від того або іншого суспільства. За допомогою цієї моделі ми можемо провести розмежування між етнографічно-семантичним і динаміко-еквівалентним методами.
Даний період характеризується також появою прагматичного та систематичного підходів до вивчення перекладу. Серед найбільш відомих дослідників того часу – Жан-Поль Віне (Jean-Paul Vіnay) і Дарбельне (Darbelnet), які працювали над стилістичним порівняльним вивченням французької та англійської мов (1958), Альфред Мальблан (Alfred Malblanc, 1963), Жорж Мунен (George Mounіn, 1963), Джон К. Кетфорд (John C. Catford, 1965), Юджин Найда (Eugene Nіda, 1964), на якого дуже вплинула генеративна граматика Хомського, що й відобразилось в його теоріях перекладу, де Богран (De Beaugrand). Цей сегмент перекладацької науки продовжує розвиватися.
У цей час дослідження в галузі перекладу пішли іншим шляхом, у напрямку більшої автоматизації. Винахід Інтернету, а також новітні розробки в сфері комунікацій і цифрових технологій збільшили масштаби культурного обміну між націями. Ці зміни змусили перекладачів шукати способи більш практичних методів, які дозволяли б перекладати більше інформації за менших витрат. Виникла також необхідність кінематографічного перекладу – з'явився аудіовізуальний переклад. Новітня технологія, що називається екранним перекладом, пов'язана з роботою над різними телевізійними програмами, включаючи кінокартини, серіали та документальні фільми. Ця галузь пов'язана з комп'ютерами та перекладацькими комп'ютерними програмами і включає два методи: дублювання/озвучування та введення субтитрів. Фактично аудіовізуальний переклад ознаменував нову еру в сфері перекладацької діяльності.
Таким чином, переклад у західному світі має дуже багату історію. З моменту зародження він був об'єктом численних досліджень і суперечок між теоретиками. Кожен підходив до перекладу зі своїх позицій і розробляв свою область дослідження, що й зумовило розвиток науки перекладу.
1.2 Історичні основи перекладу в Україні
Що ж до перекладу в Україні, то, по-перше, українська мова (як і чимало інших) належить до мов обмеженого поширення, що одразу збільшує вагу перекладу в нас. Ще творці слов'янської писемності - євангелисти Кирило та Мефодій - змушені були обстоювати перед Римом та Візантією право людей читати Біблію не лише грецькою і латинською, а й старослов'янською мовами.
Оскільки
наша історія склалася так трагічно,
що українська мова й література - головні
чинники формування нації в умовах
бездержавності - майже ніколи не мали
нормальних умов для функціонування,
перекладна література, починаючи від
старокиївської доби, відігравала надзвичайно
важливу роль у нашому культурному
житті і як виховний засіб, і як
засіб самовиразу нації та збагачення
її мови. Переважна більшість
Після другої
світової війни, завдяки блискучій
школі українського художнього перекладу,
очолюваній спершу М.Рильським, а після
його смерті в 1964 р. – Г. Кочуром, перекладна
література систематично й повносило
входить у національну
Доля була жорстокою до наших перекладачів. Скільки було серед них поляглих, розстріляних, замучених, засланих! Але вони завжди стояли на сторожі Слова. Під віршовою сповіддю Г. Кочура:
“Приймаю, доле, все без скарги, без вагань,
Лиш вбережи, молю, мого життя основу, -
Моє оплачене поневірянням слово.
В нім сяє все, чого позбавлений в житті,
В нім – волі й вічності уламки золоті,
В нім – правді світовій і правді нашій дань”
міг би підписатися кожний з цих подвижників
На жаль, останніми роками наша перекладна література зазнала гіркотних, непоправних утрат: межу вічності переступили М.Бажан, Борис Тен, І. Стешенко, М. Лукаш, Г. Кочур, О.Тарнавський, О. Зуєвський, Д. Паламарчук, В. Митрофанов [8].
Вмирають мудреці з держави слів,
Святі, що сущі над патериками...
Вкраїнської словесності держава
Поволі тратить гетьманів своїх...
(В. Коротич)
Для нашої філології важливий не лише художній переклад українською мовою, а й переклад українського художнього слова різними мовами, передусім англійською. У цій галузі маємо тепер чимало новинок. Так, у Канаді тільки що видано два томи із запланованого п’ятитомника “Women’s voices in Ukrainian literature”, де вміщено переклади творів Олени Пчілки та Наталії Кобринської, Дніпрової Чайки та Любові Яновської. У цьому ж році заплановано видати в наступних трьох томах твори Ольги Кобилянської та Євгенії Ярошинської, Лесі Українки і Грицька Григоренка та дитячі оповідання письменниць цієї епохи. Цей своєрідний подвиг - донести до англомовного читача творчість українських письменниць, долаючи часові, географічні та мовні бар’єри, взяла на себе професор Романа Франко, що впродовж тривалого часу керувала кафедрою славістики та сучасних мов у Саскачеванському університеті.
Що ж до науково-технічного перекладу, то він ледь животів, після короткочасного ренесансу, пов'язаного з Інститутом української наукової мови, який було по-варварському знищено у 1930 р., під приводом надуманого процесу над фіктивною "Спілкою визволення України". Нас переслідують лексикографічні злидні, упродовж десятиліть, коли наша мова призначалася лише для домашнього вжитку, ми майже не видавали термінологічних словників, не мали ніяких умов для вишколювання перекладачів-синхроністів, перекладачів аудіо-візуальної комунікації, перекладачів дипломатичного рівня та богословської літератури. На жаль, дотепер ми не маємо окремої професійної організації перекладачів, отже, не належимо до Міжнародної федерації перекладачів, FIT, заснованої у Парижі 1953 р., яка тепер об’єднує перекладачів понад 80-и держав. За сприяння цієї організації, 1995 р. опубліковано надзвичай вартісну колективну монографію за редакцією Ж. Делісл та Дж. Вудворс “Перекладачі крізь віки” водночас англійською та французькою мовами [4].
В Київському
державному університеті ім. Т. Шевченка
був здавна перекладацький відділ,
але його головним завданням було
навчати військових перекладачів з
російською як мовою-джерелом. Лише у 1991
р. ситуація там кардинально змінилася.
Львівський державний університет
ім. І. Франка вперше проводив набір
на перекладацький відділ у 1996/97 н. р.. Студент
перекладач повинен критично оцінювати
лінгвістично-філософське
Вимогою нашого часу є комплексна асиміляція знань і, отже, перекладознавство, зокрема його методологія, може успішно розвиватися, лише широко використовуючи здобутки інших наук, зокрема, когнітивістики, семіотики. Так, мовна картина світу - важлива складова мовної компетенції. Вона складається із концептуальних структур, по-своєму організованих і відображених в кожній мові. Розбіжності концептуальних структур мови-джерела та цільової мови часто спричиняють перекладацькі аномалії.
Розділ 2. ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ВИДАТНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕКЛАДАЧІВ
2.1Осмислення
перекладу в системі
Новий етап розвитку української перекладознавчої думки, розпочинається літературно-критичною діяльністю, перекладацькою практикою та оригінальною творчістю П.Куліша, що мала епохальне значення для української науки про літературу загалом. Проблема перекладу чітко окреслюється як вагома складова літературознавчої концепції П.Куліша, що ґрунтується на ідеї самобутнього розвитку української літератури та водночас її європеїзації (“Об отношении малороссийской словесности к общерусской (Эпилог к “Черной раде”), 1857; “Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання Марка Вовчка”, 1857; “Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність”), 1860; “Характер и задача украинской критики”, 1861; “Простонародность в украинской литературе”, 1862).
Літературно-критичні міркування П.Куліша дають підстави зробити висновок щодо його розуміння проблеми різноаспектності вивчення перекладу: від оцінки його художньої вартості, майстерності до осмислення в контексті національного літературного розвитку, що свідчить про цілісність авторської концепції. У зв’язку з цим наголошується, що подвижницька перекладацька праця “європейця між хуторянами і хуторянина між європейцями” (В.Петров) мала теоретичний смисл як істотний компонент у системі його літературно-критичних поглядів (М.Бернштейн).
Широка перекладацька програма П.Куліша, для якої вибір творів здійснено за принципом причетності до високомистецької світової класики (В.Шекспір, Дж.Байрон, Ф.Шиллер, Й.-В.Гете, Г.Гейне, О.Пушкін, М.Некрасов, О.Кольцов, О.Фет), інтерпретується як вияв усвідомлення критиком ролі перекладу у розвитку мови (з метою “виробити форми змужичалої нашої речі на послугу мислі всечоловічій”), ідейно-тематичному та жанрово-стильовому збагаченні літератури, отже, – розуміння його загальнолітературного значення насамперед у розширенні горизонтів рідної літератури, її утвердженні як повноправної і самостійної. Показовий у цьому зв’язку Кулішевий задум перекласти всього Шекспіра, що зумовлювався передусім прагненням піднести українську літературу до рівня осмислення вічних тем. “Коли б Шекспір зробився читанням любим, – писав перекладач, – се отверезило б нашу літературу мізерну, дало б їй крила … Така моя мета”. Не випадково з іменем П.Куліша пов’язаний якісно новий етап не лише перекладної, а й оригінальної літератури.
Пошук Кулішем-перекладачем відповідних засобів передачі піднесеного, “високого” стилю оригіналу, що засвідчує усвідомлення ним потреби створення “серйозної літератури”, а відтак, – необхідності спростування теорії її “хатнього вжитку”, зумовлюється його розумінням проблеми адекватності. Привертає увагу також той факт, що у своїй концепції перекладу П.Куліш (попри те, що сам як перекладач належав до прихильників вільного перекладу) обстоював адекватне відтворення змісту і форми оригіналу, особливо наголошуючи на збереженні віршованої форми. Це мало принципове значення для подальшого вироблення теорії українського поетичного перекладу.
Багато в чому близькі до Кулішевих літературознавчі погляди М.Драгоманова, згідно з якими українська література розглядається в широкому міжнародному контексті, а її європеїзація, насамперед переклади з іноземних мов, осмислюються одним із найпотужніших засобів подолання вузьких меж “літератури для хатнього вжитку”, чому вповні відповідає кредо вченого “ногами міцно в рідному ґрунті, а головою в Європі”.
У цьому зв’язку аналізується концепція національної літератури М.Драгоманова (враховуючи еволюцію її розвитку), у якій переклад визначається необхідним фактором літературного збагачення. Важливо, що переклад фігурує однією з центральних проблем у задекларованій вченим системі “поступового” розвитку української літератури “знизу вгору” на всіх етапах її становлення і формування: від орієнтації на популярну літературу (насамперед перекладну) для народу (“Література російська, великоруська, українська і галицька”, 1873) до переконання у необхідності розширення ідейно-тематичних меж української літератури та осмислення перекладу одним із головних засобів її європеїзації, а отже, – утвердження її самостійності (“Листи на Наддніпрянську Україну”, 90-ті роки ХІХ ст.).
М.Драгоманов уперше науково обґрунтовує проблему перекладу в контексті жанрово-стильового збагачення української літератури. Враховуючи переважно простонародний характер української літератури та наголошуючи на важливості вибору для перекладу творів, “аналогічних нашому напрямків”, які б органічно “вписалися” у контекст літератури-реципієнта, вчений водночас актуалізує розвиток української літератури від романтизму до реалізму. Найкращими перекладами М.Драгоманова були кращі зразки реалістичної літератури (Ч.Діккенс, У.Теккерей, Жорж Занд, Ф.Шпільгаген, Г.Флобер, Е.Золя, М.Гоголь, І.Тургенєв, О.Островський), традицію освоєння якої на новому етапі розвинув І.Франко.
Рівень розвитку перекладацької справи, що важливо, постав для М.Драгоманова своєрідним критерієм, “мірилом” поступу української літератури від “простої до високої”. Цим і пояснюються його підвищені (як для свого часу) вимоги до перекладацького мистецтва, – здійснення перекладу з оригіналу, відповідність відтворення змісту і форми першотвору, зокрема збереження віршованого розміру, – яким відповідали, на його думку, лише переклади П.Куліша (з В.Шекспіра та Дж. Байрона).
Важливо, що зіставлення перекладознавчих поглядів П.Куліша та М.Драгоманова виявляє еволюцію перекладознавчої думки в Україні ІІ пол. ХІХ ст. передусім з огляду на концепцію національної літератури. Якщо П.Куліш проблему перекладу вперше теоретично сформулював та розглянув у контексті розвитку української літератури, то М.Драгоманов поклав її в основу системи літературного поступу, що становить цінний здобуток українського літературознавства означеної доби та сигналізує про його новий період.
2.2.Переклад
в концепції національного
Принципово новим етапом наукового вивчення перекладу в Україні пов’язуються із літературно-критичною діяльністю, перекладацькою практикою та оригінальною творчістю І.Франка. Нашому великому поету та перекладачу був притаманний високий теоретичний рівень перекладознавчих поглядів, про який переконливо свідчить усвідомлений та заявлений критиком широкий діапазон вивчення найважливіших проблем перекладу, – від вужчих, які стосуються, власне, процесу перекладання (адекватність відтворення змісту і форми першотвору, його віршованого розміру, образності, мелодійності, стилістичних особливостей оригіналу, відтворення в перекладі враження, що справляє оригінал, лінгвостилістичний аналіз перекладу) до ширших, які розглядають переклад у загальнолітературному контексті (як засіб розвитку та утвердження української літературної мови, джерело ідейного, тематичного, жанрового, стильового збагачення, оновлення та поповнення національної літератури, стимул для оригінальної творчості).
Проблема перекладу постає однією з центральних у концепції національної літератури вченого, що утверджує самобутній літературний розвиток у широкому міжкультурному контексті. І.Франко чітко визначає переклад вагомою частиною модернізації української літератури, яка орієнтувалася на органічне засвоєння здобутків західноєвропейських та східних культур, широко окреслювала її перспективи з огляду на процес взаємопроникнення двох визначальних літературних явищ – інтернаціоналізації та націоналізації (“Поезія ХІХ віку і її головні представники”, 1895; “Інтернаціоналізм та націоналізм в сучасних літературах”, 1898). Вагомим здобутком І.Франка вважається наукове обґрунтування перекладу як невід’ємної складової рідної літератури (“добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур належать до підвалин і власного мистецтва”), як важливого чинника національного літературного розвитку. Це засвідчує його широка перекладацька програма збагачення та оновлення української літератури (переклади І.Франка, які створили б, за словами О.Білецького, цілу антологію всесвітньої літератури, трактуються промовистим виявом його критицизму).
У вивченні перекладознавчої концепції І.Франка враховується еволюція літературознавчих поглядів ученого (що стає важливою умовою їх адекватного розуміння) – відхід від соціологізму у дослідженні літературних явищ (“Література, її завдання і найважніші ціхи”, 1878) та утвердження естопсихологічної методології (“Із секретів поетичної творчості, 1898; “Леся Українка”, 1898; “Старе і нове в сучасній українській літературі”, 1904). Про подібну переакцентацію в перекладознавчих поглядах ученого свідчить його переосмислення значення ідейності та естетичної вартості перекладів з інонаціональних літератур як на рівні власне перекладацьких проблем, так і в загальнолітературному контексті (переклади з “Фауста” Й. – В.Гете та передмови до них в 70-х та в 90-х рр.), оцінка творчості інонаціональних письменників (реалістів, модерністів) у різні періоди наукової діяльності. Зокрема, проектуючи в 70-х рр. метод західноєвропейської школи натуралізму на український ґрунт (насамперед “соціолога” Е.Золя), вчений водночас актуалізує в 90-х рр. новітній поглиблений психологізм (послуговуючись досвідом “психопатолога Достоєвського”), що засвідчує і оригінальною творчістю (Т.Гундорова).
І.Франко вперше в українському літературознавстві на матеріалі українських перекладів творів А.Міцкевича та оригінальної і перекладної творчості А.Кримського науково осмислює проблему перекладу як стимулу національного літературного процесу. Стверджуючи органічність “входження”, зокрема творчості А.Міцкевича в українську літературу (“Адам Міцкевич в українській літературі”, 1885), І.Франко розрізняє переклад як результат творчого впливу (переспіви П.Гулака-Артемовського) та переклад як посередник у міжлітературному спілкуванні (переклади П.Куліша, О.Навроцького, М.Старицького, П.Свєнціцького). З творчістю А.Кримського критик пов’язує (що важливо) взаємодію перекладацької та оригінальної діяльності, оцінюючи її як “високооригінальне” творче засвоєння інонаціонального досвіду на рідному ґрунті. Як вияв обстоюваної Франком ідеї трансформації “загальнолюдського змісту в найбільш національну форму”, зумовленої функціональністю перекладу у процесі взаємодії літератур, трактується й власна творчість письменника (“Смерть Каїна”, “Похорон”, “Мойсей”, “Страшний суд”, “Лис Микита”, “Абу-Касимові капці”, “Коваль Басім”).