Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Специфіка творення художнього світу у романі Н. Саррот «Дитинство»

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………….…с.2-3

РОЗДІЛ I. «Новий роман» у контексті літератури II половини XX століття.

1.1. Особливості літератури II половини XX століття………………...…с.4-10

1.2. Жанр «нового роману»: історія виникнення та теоретичні засади...с.10-12

РОЗДІЛ II. Специфіка творення художнього світу у романі Н. Саррот «Дитинство».

2.1. Життєвий та творчий шлях Наталі Саррот…………………………..с.13-15

2.2. Особливості композиції та система образів у романі Н. Саррот «Дитинство»………………………………………………………………...с.16-19

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….…..с.20-21

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………...с.22-23

ВСТУП

Література другої половини ХХ століття багата на різноманіття літературних течій та жанрів. У зв’язку зі зміною суспільно – політичної ситуації в світі, з’являються принципово нові погляди стосовно життя, та зокрема, внутрішнього світу людини. Внаслідок чого, на літературну арену виходить новий напрям – постмодернізм, головними рисами якого є зображення зруйнованої свідомості, деформованої дійсності та задушливої атмосфери епохи.

На теоретичному підґрунті постмодернізму, виникають нові літературні течії, жанри та школи, серед яких особливе місце посідає «новий роман», що суттєво відрізняється від традиційного роману. Яскравим представником «нового роману» є Наталі Саррот.

Як нам відомо, питанням, стосовно жанрової своєрідності «нового роману» Наталі Саррот «Дитинство» займалась невелика кількість літературознавців, про що свідчить відсутність критичних статей, літературних відгуків та будь-якої дослідницької інформації взагалі. Втім, вагомий внесок у розвиток літератури другої половини ХХ століття зробили Ален Роб-Ґрійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак, Клод Сімон.

Мета полягає у визначенні жанрової своєрідності «нового роману» Наталі Саррот «Дитинство».

Завдання: дослідити специфіку літератури ХХ століття, зібрати інформацію стосовно «нового роману», вивчити особливості композиції роману Наталі Саррот «Дитинство», дослідити систему образів в романі Наталі Саррот «Дитинство».

Методи дослідження: історичний, описовий та метод системного аналізу.

Актуальність дослідження обумовлюється тим, що на сьогодні не має жодної повноформатної розвідки про літературу другої половини ХХ століття, і саме це зумовлює зростання інтересу до даної епохи, а особливо до письменників, твори яких майже не друкувались і яким до цього часу не приділяли достатньої дослідницької уваги. Саме такою постаттю, на наш погляд, є Наталі Саррот. Важливим у дослідженні є й те, що з’ясування сутності літературних напрямів, методів, стильових течій завжди було вагомою проблемою теорії літератури, особливо складним і тривалим процесом чого є осмислення та упорядкування величезного за обсягом художнього та теоретичного матеріалу.

Новизна дослідження полягає у спробі вперше подати цілісне дослідження жанрово – композиційних особливостей роману Наталі Саррот «Дитинство».

Практичне значення дослідження полягає у тому, що матеріали курсової можуть бути використані при підготовці до лекцій або семінарських занять з курсів: «Історія зарубіжної літератури» і «Теорія літератури» у школах так вищих начальних закладах.

КОМПОЗИЦІЯ, СИСТЕМА ОБРАЗІВ, ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ, ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ, ПОСТМОДЕРНІЗМ, «НОВИЙ РОМАН».

РОЗДІЛ I. «Новий роман» у контексті літератури II половини XX століття.

1.1. Особливості літератури II половини XX століття.

Літературу XX століття традиційно ділять на літературу «першої» та «другої» половини століття, насамперед для того, щоб організувати величезний за обсягом художній матеріал. Відлік його «другої половини» логічно почати дещо раніше, ніж 1950-й рік, а саме, з Другої світової війни, яка радикально змінила культурну атмосферу у світі. [19] Безперечно, війна внесла свої корективи у світогляд тогочасних митців та літераторів, зокрема, піддала ревізії їх уявлення про межі можливостей людини. З одного боку, війна довела, що моральні кордони, які людина буцімто не здатна переступити – ілюзія. З другого боку, дала й протилежні зразки – самовідданого героїзму, жертовності в ім’я інших, що також розширило знання про те, на що спроможна людина. Втім, не зважаючи на жорстокі реалії, головним своїм завданням митці зазначеного періоду вважали зображення моральної здатності особистості не спотворюватися під тиском ворожих обставин, не зрікатися власної гідності та совісті. [5] На нашу думку, найяскравішою ілюстрацією цього, є відоме твердження американського письменника В.Фолкнера, що пролунало в його урочистій промові, виголошеній з нагоди отримання Нобелівської премії у 1950 p.: «Я відкидаю думку про загибель людини... Я вірю, що людина не просто вистоїть, вона переможе. Вона безсмертна не тому, що ніколи не вичерпається людський голос, а тому, що за своїм характером, за своєю душею людина здатна до співчуття, жертв, непохитності. Обов'язок письменника та поета - писати про це, допомагаючи людині вистояти, зміцнюючи людські серця, нагадуючи про мужність, честь, надію, гордість, співчуття, жалість, самовідданість - про те, що утворює одвічну славу людства». [цит. за: 21] Таким чином, можна говорити про філософські уроки війни як один з чинників розвитку літератури.

Безперечно, література різних країн має свої національні особливості, проте можна відзначити спільні закономірності літературного процесу другої половини ХХ століття.

У повоєнному світі, а точніше у часи «холодної війни», набуло найгострішого вираження протистояння двох суспільно – політичних систем, яке залишило відбиток на продукуванні, споживанні літературних текстів та на їхній внутрішній наповненості. Радянська література змушена була розвиватися в ізоляції від загальноєвропейських літературних процесів. Письменникам нав’язували єдиний творчий метод та всі твори проходили під жорсткою цензурою влади. Трагізм письменницьких доль та неправда у мистецтві були головними результатами тогочасної ситуації. [19; 13]

Захід, в свою чергу, також не був позбавлений суперечливостей. У Сполучених Штатах розвивається «суспільство споживання». В разі чого, вся література ділиться на два величезних пласти: «масова» та «велика». «Масова» заповнювала полиці книжкових магазинів, вона розрахована на загальний споживчий рівень, з метою відволікти, розважити, повтішати людину, полоскотати їй нерви тощо. Зазвичай ця багатотиражна література створюється за певним шаблоном (драматизація сюжету і сексуальні пригоди, ототожнення героя з читачем, «хепі-енд» для поліпшення настрою і нічого спільного з мистецтвом). У «великій» літературі відбуваються творчі пошуки, які впливають на літературний процес, підносять літературу на новий рівень, розвивають її.

Молоде покоління 50-х і особливо 60-х років болісно відчуває втрату ідеалів, розчарування у повоєнній дійсності та відсутність жодних перспектив. Західна Європа та США переживають хвилі протестів, які набувають різних форм. У ті ж таки 50-і роки XX ст. в англійській літературі виникло угруповання, назва якого - «сердиті молоді люди» - з'явилася завдяки автобіографічній книжці Л.А. Пола «Сердита молода людина» (1951), що стала візитною карткою зазначеної групи. [11] Дотичними до настроїв «сердитих молодих людей» були ідейні пошуки представників «розбитого покоління» (бітників) - американської групи, що також у 50-і роки вийшла на арену літературного життя. [19]

В ході останніх десятиліть XX століття відбувається бурхливий розвиток науки і техніки, який позначився на всіх сферах життя і мистецтва. Важливою подією 60-х років став вихід людини у космос, що змусило письменників замислитися над долею цивілізації. Головними темами в літературі стають космос та роботи. Однак, світові не вдається розв’язати всі свої проблеми, на зміну духовному піднесенню заступає трагізм загрози екологічної кризи. Набуває активного розвитку так звана «еколітература». Забруднення довкілля, виснаження природних ресурсів, що несе загрозу життю на Землі, стає однією з тем, що об’єднує письменників усієї планети. Про все це, та інші невідомі, але небезпечні наслідки, пишуть фантасти, автори антиутопій та романів – попереджень. [19; 9]

Слід зауважити, що найбільшою подією кінця ХХ століття став крах соціалістичної системи, що привело до значущих змін у світі, та зокрема в літературі. Цей процес триває нелегко, однак головний результат – усвідомлення людством згубності насильства у всіх його проявах і взаємозалежності всіх на планеті.

Кінець ХХ століття викликав занепокоєння у багатьох представників культури. Відчуженість людини, зміна суспільних устроїв, бурхливий розвиток цивілізації, та відмова від колишніх ідей поставили нові запитання: що буде з людиною і світом, куди прямує суспільство, як відновити моральні цінності? Перехід літератури до постмодернізму, який філософ Мішель Фуко назвав «хворобливим дитям літератури кінця віку, сповненим лихих передчуттів, катастрофічності, страху перед дійсністю» [цит. за: 7], став відповіддю на всі ці питання.

Постмодернізм — (лат. past — префікс, що означає наступність; фр. moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, деформованої дійсності, задушливої атмосфери епохи. [цит. за: 14] З’явився термін у 1917 р., але поширився лише у 1960-х спершу для означення стильових течій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а потім – в літературі. Розвитку течії сприяли філософські міркування Ж.Дерріди, Ж.Батея, Ж.- Ф.Ліотара. [18]

Як зазначає Ніколенко О.М. — герой літератури постмодернізму — людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під впливом трагічної дійсності. [8; 18]

Слушною є думка Мілованової В.В., що постмодернізм відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння. Твори постмодернізму відрізняються особливою поетикою. Автор взаємодіє з текстом, як з цілим світом. Розуміння «тексту як світу» зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які, з одного боку, відтворюють дійсність у розбитих образах колишньої культури, а з іншого — нагадують про необхідність об'єднати «розірвані шматки реальності» в цілісну картину, віднайти втрачений зв'язок між подіями, думками, почуттями. [16; 18]

Надзвичайної актуальності в літературі постмодернізму набув прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв'язки, замість морального підґрунтя — плазма бездуховності. У багатьох творах життя постає страшним театром, якимось апокаліптичним карнавалом. Літературна гра дає можливість переосмислити дійсність, більше того — переграти певні ситуації, щоб знайти відповіді на складні питання. А коли гра поєднується зі сміхом, вона перетворюється на протистояння загальному абсурду.

Сюжет у постмодерністських творах, як слушно наголошує Ільїн І.П., як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо. Текст є своєрідним колажем думок, почуттів, ситуацій, ремінісценцій; Мета такого «роздрібнювання» оповіді — показати втрату цілісності у самій дійсності, дисгармонію існування людини у світі. Однак усі мікросюжети об'єднуються в творчій уяві оповідача. Він постає як Творець і водночас як персонаж більшої, ніж «текст», реальності — життя. Письменник сподівається, що особистість зможе подолати власну відчуженість і стати об'єднуючою силою не лише у «тексті», а й у світі. [18; 12]

Отже, постмодернізм – складне, але дуже цікаве явище, воно вимагає від читача неабияких інтелектуальних зусиль, живої уваги та зацікавленості.

Як зазначає О. Звєрєв, автор книги «ХХ століття як літературна епоха», окрім постмодернізму в період другої половини ХХ століття у прозі, поезії та драмі посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму. Інтелектуалізм (лат. intellectus — розум, пізнання, intellectualis — розумовий, розсудливий) — умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов'язаних з відчутною перевагою інтелектуально розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими. [8; 9]

Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виражається в посиленні уваги до складних філософських проблем, а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики. [9]

У передвоєнний час виникає, а після Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм. Екзистенціалізм (лат. existentiel — існування) — напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі. [14]

Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі. [9]

Неможливо не відокремити «авангардизм», як ще одне цікаве явище в літературі другої половини ХХ століття.

За словами відомого літературознавця Галича О.А., авангардизм у літературі — це явище, що виникає як реакція на кризові періоди розвитку мистецтва, яке застоюється, костеніє, тобто певний напрям або стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби й заважають розвитку літературного процесу в цілому, тому виникає нагальна потреба зруйнування попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових художніх явищ. [6]

На основі теоретичного підґрунтя авангардизму зароджується таке явище, як «чорний» гумор, який з’явився в кінці 80-х років ХХ століття. Найбільшої популярності досягає серед молодих літераторів-інтелектуалів, предметом висміювання яких стали суспільна депресія та її вияви в психіці людини. [4]

Втім, на нашу думку, одним з найяскравіших естетичних явищ в літературі другої половини ХХ століття є жанр «нового роману», який з’явився в 60-х роках у Франції.

«Новий роман» («антироман») - жанровий різновид французького модерного роману 1940-1970-х pp. Термін уперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Н.Саррот "Портрет невідомого" ( 1947). Представники цього жанру (Н.Саррот, А.Роб-Грійє, M Бютор, К.Симон та ін.) відтворювали розірвану свідомість особи, стан її почуттів та вражень. В «антиромані» немає відображеної дійсності, комфорту, сюжетних колізій, зав'язки чи розв'язки, немає героя; його вмотивованих вчинків, емоцій. В естетиці «антироману» важливе місце посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді. Кожний із письменників використовує свою манеру письма, вдаючись до зображення містичної влади речей над людьми. Протиставляючи себе майстрам класичного роману в аспекті змалювання сучасної людини й шукаючи нових засобів виразності, "нові романісти" досягли неабиякої майстерності, проте деякі письменники, як Ф.Соллерс, Ж.Рікардо, зазнали творчої поразки, відмовившись від показу духовного світу людини. [9; 13]

Різноманіття літературних і культурних явищ, зміна шкіл і напрямів, яскрава неповторність талантів, народження важливих методів в літературознавстві створюють неповторний вигляд XX століття, динамікою і непередбачуваністю якого захоплювалися всі великі літературознавці даного періоду. Духовне життя світу є інтенсивним і багатоаспектним. Насамперед, XX століття пов'язане і з формуванням нового відношення до літератури та принципів осмислення духовного світу людини.

1.2. Жанр «нового роману»: історія виникнення та теоретичні засади.

У XX столітті продовжує розвиватися жанр роману, з’явилися такі його різновиди, як «роман – джаз», «новий роман» («антироман»), який, на думку літературознавця Д.С.Наливайка, виникає як заперечення екзистенціалізму, та «ще більше новий роман». [18]

«Новий роман» - назва школи, яка склалася у середині 50-х років у Франції. Найвизначнішими представниками «нового роману» є Ален Роб-Ґрійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак, Клод Сімон. [5]

Основними працями, які обґрунтували теоретичні засади «нового роману» (або ж «антироману» — термін, запропонований французьким письменником Жаном-Полем Сартром) були книги есе Н. Саррот «Ера підозр» (1956 р.) та збірка статей А. Роб-Ґрійє «За новий роман» (1963 p.), меншою мірою — стаття М. Бютора «Роман як пошук» (1956 р.) і праця К. Моріака «Сучасна література» (1958 p.). [16] Новороманісти оголосили традиційний роман рутинним явищем у сучасному мистецтві. Старий роман, наповнений ідеями, персонажами, сюжетом, конфліктами, на думку представників школи «нового роману», помер. Відмовляючись від традиційних форм, вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливо експериментуючи, роблячи, здавалося б, неможливе в межах творів. І чи не найціннішим досвідом новороманістів є енергія пошуку, відчайдушного й парадоксального. Адже роман, за висловом французького романіста А.Роб-Ґрійє, «не виражає, а шукає», причому «шукає самого себе». [4]

Свій «смертний вирок» виносять автори «нового роману» романному персонажеві. На думку Н. Саррот, «персонажі, як їх розумів старий роман, вже не здатні увібрати в себе сучасну психологічну реальність». Від персонажа, вважає письменниця, «залишилася лише тінь». [6] Схожі думки висловлює і Роб-Ґрійє, який певний того, що роман з персонажами, безумовно, належить минулому. Також, він гадає, що створювачі героїв з іменем та прізвищем, родичами та спадковістю, професією та власністю, характером та минулим, нездатні запропонувати нічого, окрім маріонеток, в яких і самі давно перестали вірити. Замість персонажів новороманісти відтворюють у своїх, перебудованих структурно, творах різні сторони зовнішнього і внутрішнього світу людини. [4]

А. Роб-Ґрійє, висунув принцип «шозизму» (від франц. chose — річ) [цит. за: 14], який передбачає відтворення речей в їхній натуралістичній точності. Він ретельно фіксує мінімальні деталі речей, будинків, меблів, людської зовнішності, одягу, намагаючись через зовнішнє дістатися до потаємних глибин свідомості. [4; 20]

Персонажі романів Роб-Ґрійє втрачають всі можливі зв’язки з дійсністю, тоді як сам предметний світ звільняється від традиційних людських орієнтирів, таких як: добро і зло, минуле і майбутнє, життя і смерть тощо, і постає у своїй фізичній, «шозистській» суті. [20]

Н. Саррот, в свою чергу, зображує потік свідомості та асоціацій, що безперервно виникає у думках героїв. Письменниця відтворює незавершені, непомітні порухи душі, які вона іменує «тропізмами». Саме вони, на думку Саррот, ці першопочаткові психічні реакції, що лежать в основі наших жестів, слів, почуттів, і є справжніми, і тільки вони мають відтворюватися романістом. Адже головний інтерес письменника, вважає Наталі Саррот, має спрямовуватися не на зображення характерів та ситуацій, а на пошуки «нової психологічної матерії». [6]

Експерименти авторів «нового роману», мали й мають чималий вплив на сучасний авангард. Значним явищем авангарду другої половини XX ст. є так званий «театр абсурду». Цеп термін набув свого поширення, завдяки англійському літературознавцю М.Ессліну («Театр абсурду» — 1961р.). М.Есслін об'єднав митців другої половини XX ст. за певними типологічними ознаками, а саме: відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. За цими ознаками ми можемо чітко побачити спільні риси з «новим романом». М. Есслін, підкреслював, що поняття абсурду має глибокий морально-філософський сенс, і «театр абсурду» слід розглядати не як щось негативне, а як відображення суттєвих духовних тенденцій того часу. [4]

У ході розвитку літератури, в середині 60-х років у Франції виникає школа «нового роману», представниками якої були: Ф. Соллерс, Ж. Тібодо, Ж.-Л. Бодрі та Ж.-П. Фай.

РОЗДІЛ II. Специфіка творення художнього світу у романі Н. Саррот «Дитинство».

2.1. Життєвий та творчий шлях Наталі Саррот.

Серед численної кількості представників «нового роману» в літературі, слід відмітити геніальну, на наш погляд, письменницю Наталі Саррот.

Наталі Саррот належить до числа тих письменників, твори яких не набули блискучої слави ні за життя, ні після смерті. Втім, не зважаючи на це, у світову літературу Саррот увійшла, як одна з творців школи «нового роману» другої половини ХХ століття. Вона була серед тих, хто ввів нові традиції, форму та, взагалі, змінив сутність тогочасного роману, органічно включивши їх у свою творчість.

Наталі Саррот - французька письменниця російського походження (при народженні — Наталія Іванівна Черняк). Народилася 18 липня 1900 року в Іваново-Вознесенську (від 1932 року — Іваново) у родині єдиного єврея в місті, - як вона любила жартувати. Вона прожила в Росії кілька років, але російську мову не забула до глибокої старості. Добре знаючи історію Росії, вона завжди цікавилася тим, що відбувається в цій країні, кілька раз приїжджала туди в гості. [1]

Після розлучення батьків Наталя по черзі жила то в матері, то в батька, доки у віці вісім років не перебралася в Париж до батька. Склавши іспити на ступінь бакалавра, вивчала англійську літературу в Сорбонні, історію (письменниця все життя цікавилась історією, а особливо політикою, але це ніяк не відзначилось на її творчості) — в Оксфордському університеті, соціологію — в Берлінському університеті. В 1925 році Наталі вийшла заміж за свого товариша по навчанню Раймона Саррота, в разі чого й сама стала – Саррот. [1; 2]

Писати Наталі починає рано, але її рукописи не відразу ставали книгами, тому що читачі погано їх розуміли: написані вони, мовляв, занадто зарозуміло. У текстах Наталі Саррот були відсутні персонажі, події, дати й місцевий колорит у звичнім розумінні. Читачеві доводилося бути надзвичайно уважним, навіть уїдливим, щоб розібратися, про що йде мова. Чулися тільки голоси, не зрозуміло кому приналежні.

На початку 1930-х років Наталі Саррот серйозніше береться за літературну творчість, та майже відразу вводить в обіг термін "тропізм" (перша книга була написана за однойменною назвою - «Тропізми», та видана у 1939 році), запозичений із природничих наук і означаючий реакцію організму на зовнішні подразники. Письменниця прагнула зафіксувати щиросердечні рухи, які передують словесним відгукам на вплив навколишнього середовища та його мешканців. При цьому її цікавить не стільки індивідуум, скільки особистість в цілому. Письменниця завжди пам'ятає про те, що думка сказана - є неправда, тому ставить перед собою непосильне завдання передати в словесному потоці істину, яку сам персонаж старанно приховує.

Після Другої світової війни письменниця плідно працює над новими творами. Широковідомими у Франції та поза її межами стали романи Наталі Саррот «Портрет невідомого», «Мартеро», «Планетарій», «Золоті плоди», «Між життям і смертю», «Ви чуєте їх?», «Дар слова», «Ти себе не любиш» та інші. Останню книгу «Тут» вона видала 1995 року. 19 жовтня 1999р., талановита письменниця йде з життя. [5]

Роман «Дитинство», опублікований в 1983 році, є автобіографічним. У ньому письменниця згадує про своє перебування ще перед Першою світовою війною в Кам'янці-Подільському: «…Я сиджу біля мами в закритому екіпажі, запряженому одним конем. Ми їдемо вибоїстою і курною дорогою. Я тримаю якнайближче до вікна книгу з пригодницької бібліотеки і намагаюсь читати, незважаючи на поштовхи та різні докори матері: «Зараз же припини, досить, ти зіпсуєш собі зір!». Місто, куди ми їдемо, має назву Кам'янець-Подільський. Там ми проведемо літо у мого дядька Гриші Шатуновського, одного з братів моєї матері, який працює адвокатом. Те місце, куди ми їдемо, те, що чекає мене там, пов'язане з «прекрасними спогадами дитинства», спогадами, про які розповідають, зазвичай, з певними нотками гордості…» [цит. за: 17] Далі письменниця на кількох сторінках описує дитячі враження від зустрічей і спілкування з кам'янецькими родичами та друзями, говорить про деякі архітектурні пам'ятки древнього Кам'янця «…на іншому березі річки височить біла вежа, оточена біля вершини балконом, яку видно навіть здалеку…»[цит. за: 17], з теплотою згадує про перебування в Кам'янці-Подільському.

Літературна діяльність Наталі Саррот складає цілу епоху в розвитку національної культури Франції, де вона мала надзвичайно великий вплив на розвиток сучасної французької літератури, зокрема, зробила неабиякий вклад у розвиток жанру «нового роману», що робить дослідження її творчості особливо актуальним.

2.2. Особливості композиції та система образів у романі Н. Саррот «Дитинство».

Автори підручника «Теорія літератури», дають приблизно таке визначення композиції: композиція - це організація художнього твору, співвіднесеність і взаємодія його компонентів, яка забезпечує єдність форми й змісту. Вона залежить від особливостей художнього мислення письменника і жанрових ознак його твору, вона включає в себе єдність усіх образних засобів і принципи їх співвідношення й групування, конфлікт і розстановку персонажів, вставні новели й ліричні відступи. Усі художньо-образні засоби організації матеріалу підпорядковані законам композиції: художня деталь, портрет і пейзаж, інтер'єр, паралелізм сюжетних ліній, контрапункт, парні образи й листування героїв, перехресні характеристики, авторські описи, літературний монтаж, підтекст... [6]