Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Специфіка використання соціально-комунікаційних технологій політичних афер

КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

Кафедра теорії та історії журналістики

Курсова робота

Овсак Ганни Олександрівни

за напрямом підготовки 6.030301 – журналістика

Науковий керівник

кандидат філологічних наук, професор

Холод Олександр Михайлович

_______________ «____»

__________ 2012 р.

(підпис)

Київ - 2012

ЗМІСТ

СПЕЦИФІКА ВИКОРИСТАННЯ СОЦІАЛЬНО-КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ПОЛІТИЧНИХ АФЕР

Вступ ......................................................................................................................... 3

Розділ 1. Теоретичне підґрунтя дослідження соціально-комунікаційних політичних технологій ................................................................................................................. 5

1.1. Основні концепції аналізу соціально-комунікаційних технологій................. 5

1.2. Принципи функціонування соціально-комунікаційних технологій у політиці.............................................................................................................................. 8

Розділ 2. Типові риси соціально-комунікаційних технологій політичних афер…….17

2.1. Взаємозв’язок понять «соціально-комунікаційні технології» і

«політичні афери» .......................................................................................................... 17

2.2. Особливості класифікації соціально-комунікаційних технологій політичних афер .................................................................................................................................. 27

Розділ 3. Порівняльна характеристика політичних технологій президентської

виборчої кампанії в Україні 2009 – 2010 рр. на предмет афери ................................. 36

Висновки ................................................................................................................... 45

Список використаних джерел ................................................................................. 48

Вступ

Актуальність теми наукового дослідження. Інформація відіграє суттєву роль у політичному процесі як фактор порозуміння, зближення, консолідації суб'єктів політики, узгодження інтересів різних суспільних груп всередині кожної конкретної країни і суверенних держав на міжнародній арені.

Потреба в політичних комунікаціях випливає з самої суті політики, оскільки колективний характер цілей, що реалізуються у політичному впливі, передбачає їх обов'язкове усвідомлення, сприйняття, а також координацію діяльності різних суб'єктів політичної діяльності.

Доступність політичної комунікації досягається через подачу її змісту в зрозумілій формі, чітких поняттях, з конкретно визначеними цілями, близькими до потреб учасників комунікації, стимулювання уваги, інтересу, сприйняття. Ускладнення змісту комунікації, нерозуміння партнерами його суті створюють перешкоди для досягнення порозуміння та організації на цій основі взаємодії.

Рівність психологічних позицій учасників комунікативної взаємодії — наступний психологічний принцип, дотримання якого сприяє досягненню ефективності політичної комунікації й обумовлений двостороннім взаємним характером комунікаційного процесу.

Новизна наукового дослідження полягає у тому, що ми робимо спробу найбільш узагальненої класифікації технологій політичних афер і їх специфіку використання на прикладі виборчих кампаній в Україні 2009 – 2010 рр...

Об’єкт наукового дослідження – соціально-комунікаційні технології політичних афер.

Предмет наукового дослідження – специфіка використання соціально-комунікаційних технологій політичних афер.

Мета наукового дослідження: визначити сутності політичних соціально-комунікаційних технологій, їх специфіку у політичних аферах на прикладі виборчої кампанії 2009 – 2010 рр. України.

Методи дослідження: теоретичні – аналіз джерел з даної проблеми, систематизація і узагальнення наукового матеріалу, зібраного у процесі дослідження; практичні – опис зібраного практичного матеріалу, узагальнення спостережень над ним.

Методологічну основу роботи склали вчення дослідників і науковців сфери комунікацій, зокрема політичних технологій, енциклопедичні дані щодо визначення афери, та вчення ораторського красномовства, аналіз газетних і журнальних вирізок щодо виборчих кампаній в Україні 2009-2010 рр..

Структура роботи включає вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел, додатки. У першому розділі аналізується теоретичне підґрунтя дослідження соціально-комунікаційних політичних технологій, у другому розділі пропонуються типові риси соціально-комунікаційних технологій політичних афер, у третьому розділі автор узагальнює опрацьований матеріал і розглядає практичне застосування цих технологій під час виборчих кампаній в Україні. У висновках автор спробував дати вказівки щодо використання технологій політичних афер у подальших виборчих кампаніях.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО_КОМУНІКАЦІЙНИХ ПОЛІТИЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Основні концепції аналізу соціально-комунікаційних технологій

У своїй статті О.М. Холод дає визначення терміну соціально-комунікаційні технології і подає власну класифікацію видів соціально-комунікаційних технологій: «Соціально-комунікаційні технології, як вважає доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри масової комунікації Київского міжнародного університету професор, доктор філологічних наук Олександр Холод – це система маніпулятивних дій-комплексів, спрямованих на зміну поведінки соціуму.

Усі соціально-комунікаційні технології слід називати маніпулятивними. Оскільки до маніпуляції, відповідно до теорії інмутації суспільства, слід зарахувати мутацію й інмутацію, то ці технології варто розгалузити на два типи, а саме:

1) соціально-комунікаційні технології мутації;

2) соціально-комунікаційні технології інмутації.

Соціально-комунікаційними технологіями мутації слід вважати таку систему маніпулятивних дій-комплексів, яка спрямована на позитивне або нейтральне змінення поведінки соціуму. Серед технологій мутації такі:

1) додавання;

2) модифікації;

3) трансформації.

До соціально-комунікаційні технологій інмутації слід зарахувати таку систему маніпулятивних дій-комплексів, яка спрямована на негативне змінення поведінки соціуму. Технології інмутації мають три види:

1) змінення;

2) руйнування;

3) знищення [9].

З поданого вище переліку маніпуляційних дій комплексів необхідно дати визначення слову «маніпуляція», використовуючи уривки з статті О.М. Холода про «Маніпуляція суспільством: мутація й інмутація як концепції соціально-комунікаційних технології» для електронної версії Українського наукового журналу освіта регіону політологія психологія комунікації:

Термін «маніпуляція» вживається у значенні негативного впливу на свідомість об'єкту з метою змінення поведінки на користь суб'єкту впливу. Сьогодні пропонуються різні тлумачення згаданого терміну: традиційні і нетрадиційні тлумачення.

Ураховуючи різне пояснення значення терміну «маніпуляція», ми при формулюванні суб'єктивного бачення змісту цього терміну, посилаємося, перш за все, на свою оригінальну концепцію інструментарію ЗМІ в умовах формування іміджу політиків.

Маніпуляція в ЗМІ - це вплив на поведінку реципієнта; може бути двох видів: мутація та інмутація.

Мутація в ЗМІ - це позитивний чи нейтральний вплив на поведінку реципієнта. Позитивним впливом можна вважати той, який не змінює моделі поведінки реципієнтів на гірше, ніж було до впливу. Нейтральний вплив слід розуміти як вплив, що потягнув за собою тимчасові зміни моделей поведінки реципієнтів. До мутації слід віднести такі три види: додавання, модифікація та трансформація. Дослідник Т.О. Клінкова запропонувала таке пояснення значення трмінів. «Додавання - початкова стадія мутації, коли до сформованого іміджу політика через часткове змінення моделей поведінки та світогляду реципієнтів додається невелика частка інформації, що накладає тимчасовий відтінок на образ політика». «Модифікація - проміжна стадія мутації, яка завдає вагомих змін політичному образу», а «трансформація - кінцева стадія, коли через уплив на споживачів інформації відбувається формування нового або зміненого іміджу політика»[2].

Інмутація - це процес упливу на свідомість споживачів інформації (реципієнтів) з метою негативного змінення сценаріїв, моделей їх поведінки. Видами інмутації ми визнаємо два таких: знищення та руйнування. Як зазначила Клінкова Т.О., у словнику слово «нищити» трактується як «...припиняти існування кого-небудь або чого-небудь», а руйнувати - «ламати або псувати що-небудь, перетворюючи в руїни або розкладаючи на частини». Співставивши тлумачення слів, маємо необхідні нам визначення: знищення в ЗМІ - інмутація, що має на меті остаточне знищення конкретного образу політика; руйнування в ЗМІ - знищення окремих фрагментів політичного образу.

Соціально-комунікаційні технології мають власну структуру, до якої слід зарахувати такі складники:

1) запит суспільства;

2) «вакуум» виконавця;

3) суб’єкти майбутніх соціально-комунікаційних технологій (СКТ);

4) ринок ідей;

5) конкретні ідеї;

6) задум;

7) команда фахівців, здатних реалізувати задум;

8) волонтери для виконання другорядних функцій;

9) дослідження ринку запиту;

10) планування СКТ;

11) пошук фінансування СКТ;

12) тактичний і стратегічний розподіл ролей і фінансів;

13) реалізація плану СКТ;

14) корекція (узгодження змін, які спостерігаються в соціумі з подальшими планами реалізації СКТ);

15) подальша реалізація плану СКТ;

16) фінальне вимірювання (сканування) досягнень (прорахунків) СКТ;

17) фінал (завершення) СКТ;

18) аналіз ефективності впливу СКТ; оплата роботи виконавців.

Здійснення типологізації зв’язків соціально-комунікаційних технологій із різними галузями діяльності соціального актора дозволяє констатувати необхідність визнання факту активного існування інституції соціально-комунікаційних технологій [2].

Принципи функціонування соціально-комунікаційних технологій у політиці

Питанням використання інформації і комунікації в управлінні присвячено праці дослідників: І. Арістової, В. Бебика, Т. Безверхнюк, О. Берегової, М. Головатого, Н. Дніпренко, Н. Драгомирецької, В. Дрешпака, А. Єрмоленка, О. Зернецької, С. Кащавцевої, В. Козбаненка, В. Конецької, В. Королька, В. Комаровського, В. Малиновського, А. Мельник, В. Лісничого, Т. Ляпіної, Н. Нижник, Г. Почепцова, Т. Притиченко, Є. Ромата, В. Рубцова, І. Слісаренка, С. Серьогіна, М. Томенка, Є. Тихомирової Ю. Шемшученка та ін.

Для розуміння соціально-комунікаційних технологій у політиці слід звернутися до науковців, що вивчали данну область. «Перемінноефективні СКТ передбачають нестійку ефективність і результат, іноді залежать від сторонніх чинників, які стають на заваді здійснення системи дій-комплексів, спрямованих на змінення моделей поведінки суспільства. Серед таких перемінноефективних СКТ ми спостерігаємо політичні вибори. Залежно від політичних епох і суспільно-економічних ладів вибори як СКТ мали різну ефективність. При радянській владі вибори як такі не впливали на волевиявлення громадян СРСР. У період Перебудови доля обраного керівника в політиці визначалася якістю його балотування на певну високу посаду, від чого ефективність виборів могла бути високою. Нині, коли вибори в Україні відбуваються майже кожний рік, їхня ефективність як соціально-комунікаційної технології визначається вже не можливістю народу висловити власну точку зору, але частіше зневірою в демагогічно-пропагандистську балаканину політиків, а від того чи захоче електорат висловлювати свою позицію щодо визначення власного майбутнього. Отже, політичні вибори як СКТ ми визначаємо як перемінноефективну технологію.» [9].

Сучасна політична реальність – результат не тільки і не стільки стихійного саморозвитку. Людина втручається в цей процес на рівні свого розуміння того, що відбувається в політиці, а іноді і на рівні спроби нав’язати своє бачення реальності багатьом іншим. Якщо це робиться плановано і з опорою на знання основних тенденцій передавання смислів, можна говорити про використання соціально- важливо” і є ознакою ефективності їхнього використання. Відмінність між політологом і політичним технологом – це відмінність між тим, хто намагається відобразити реальність, і тим, хто намагається її “творити”.

Політична комунікація – явище, з яким кожен з нас стикається щодня. Бкомунікативних технологій. Часом саме цей результат: “народу подобається, все решта – неоротьба за владу, дії політиків і тих, хто впливає на них, є основною темою та рушійним мотивом цієї сфери спілкування. Чим відкритішим та демократичнішим є життя суспільства, тим більше уваги приділяється мові політики. Політичний дискурс цікавить не тільки професіоналів від політики, зокрема і журналістів та політологів, а і найширші маси громадян [10].

«Варто зазначити, що концептуальне осмислення комунікативних технологій відбулося лише у ХХ ст. і було пов’язано насамперед з розвитком індустрії опитувань громадської думки, демократичних інститутів та зростанням ролі ЗМІ у політичному житті.

Державне управління не може існувати без комунікації, як форми взаємодії різноманітних суб’єктів і об’єктів управління, оскільки демократичний режим потребує погодження позицій у постійному діалозі між владою і громадськістю. Комунікації інформують населення і владні структури та інститути громадянського суспільства, дозволяють видавати накази, ухвалювати законодавчі акти, переконувати людей.

Інакше кажучи, державне управління – це, перш за все, прийняття і реалізація рішень, заснованих на результативності використання сучасних інформаційних і комунікативних технологій [11].

«Французький філософ Монтеск'є визначав демократію як систему узгоджувальних механізмів, балансів та противаг. Таке розуміння демократії особливо актуальне на сучасному етапі розвитку українського суспільства, коли відносини між різними гілками влади внаслідок незавершеності політичної реформи набули конфліктного характеру. Боротьба за повноваження, відкрите і приховане протистояння центрів прийняття державно-управлінських рішень ускладнює процес формування державної політики України.

За цих умов важливого значення набуває готовність, здатність і уміння всіх центрів прийняття державно-управлінських рішень використовувати ефективні механізми узгодження позицій і на цій основі реалізовувати конституційний принцип стримувань і противаг. Світова практика демократичного політичного врядування пропонує низку нормативно-правових, управлінських, технологічних механізмів налагодження дієвої системи стримувань і противаг у процесі здійснення державного управління. Серед таких механізмів — політичні комунікації як важливий засіб підвищення ефективності державного управління, формування нового типу взаємовідносин між центрами прийняття державно-політичних рішень.

В умовах бурхливого розвитку інформаційної сфери влада, її політичні структури й інститути суттєво змінюють способи використання нових комунікативних технологій. Державні структури дедалі ширше використовують технології PR-комунікацій, засоби політичної реклами, інші методи комунікативного впливу для спілкування з суспільством, налагодження і підтримки контактів з політичними партнерами і опонентами.

Як свідчить суспільна практика, розвиток політичних комунікацій зумовлений ускладненням способів організації політичного спілкування. Нині здатність учасників політичного дискурсу налагоджувати стосунки безпосередньо пов'язана з наявністю у них ефективних каналів комунікації, вмінь і навичок ефективно застосовувати прийоми спілкування, і що не менш важливо, необхідних для цього ресурсів. Від рівня володіння засобами політичної комунікації великою мірою залежить становище у сфері політики тих чи інших суб'єктів, які завдяки вмінню здійснювати ефективні комунікації можуть або втратити, або набути конкурентоздатність на політичному ринку.

нформація відіграє суттєву роль у політичному процесі як фактор порозуміння, зближення, консолідації суб'єктів політики, узгодження інтересів різних суспільних груп всередині кожної конкретної країни і суверенних держав на міжнародній арені. Це зумовлено тими об'єктивними властивостями, які їй притаманні: по-перше, оперативністю; подруге, здатністю охоплювати впливом велику кількість споживачів; по-третє, доступністю отримання та психологічними властивостями, а саме — можливостями за допомогою сучасних технологій впливати на громадську думку, настрої тощо.

Науковці по-різному тлумачать зміст поняття комунікації. У широкому значенні — це різновид взаємодії між тими чи іншими суб'єктами інформаційного впливу за посередництвом певного визначеного об'єкта, тобто повідомлення. Отже, мова йде про взаємодію певних людей, груп людей, соціальних інститутів, суспільства загалом. Український дослідник В. Бебик пропонує таке визначення поняття комунікації: «Комунікація — це опосередкована і цілеспрямована взаємодія двох суб'єктів, яка може відбутися як в реальному, так і віртуальному просторі і часі» [3]. Будь-яка комунікація, вважає він, передбачає передачу інформації, тому визначає відносини і, як наслідок, взаємовідносини між суб'єктами, які перебувають у процесі комунікації.

Політика як суспільне явище більшою мірою, ніж інші види людської діяльності, потребує спеціальних засобів інформаційного обміну, встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Саме тому комунікація є обов'язковою складовою політики загалом та державної політики зокрема. «Якщо, наприклад, економіка цілком може функціонувати на основі ринкового саморегулювання при обмежених, переважно безпосередніх формах взаємодії людей, то політика неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою і громадянами», — зазначають російські політологи В. Пугачов та О. Солов’йов [27;4]. Це, на їх думку, зумовлено самою природою політики як колективної, складно організованої, цілеспрямованої діяльності, спеціалізованої форми спілкування людей з метою реалізації групових цілей та інтересів, які торкаються усього суспільства. Отже потреба в політичних комунікаціях випливає з самої суті політики, оскільки колективний характер цілей, що реалізуються у політичному впливі, передбачає їх обов'язкове усвідомлення, сприйняття, а також координацію діяльності різних суб'єктів політичної діяльності.

Аналіз підходів до змісту поняття політичної комунікації дає підстави зробити висновок про те, що комунікація більшістю науковців визначається як процес суспільної взаємодії за допомогою повідомлень, змістом яких є державне управління, здійснення влади та політики. Ця взаємодія відбувається в різних формах: від приватних зустрічей керівників держави до випуску спеціальних інформаційних видань і виступів політиків на сесіях і зібраннях. Так, В. Бебик вважає, що політична комунікація — це процес передачі і обміну спеціальною політичною інформацією, що циркулює між частинами політичної системи, між політичною і суспільною системами, а також між суспільними групами та індивідами [3].

Підхід до політичної комунікації як до процесу означає, що основним у її здійсненні є досягнення інформаційної спільності учасників комунікації, забезпечення їх ідейної єдності. Саме це дає змогу державі розраховувати на підтримку населення, партіям — встановлювати контакти зі своїми прибічниками чи формувати передвиборчі коаліції, а гілкам влади — досягати порозуміння, узгоджувати позиції, визначати шляхи реалізації єдиної державної політики. Завдяки цьому політичні комунікації в країнах розвиненої демократії стали потужнім інструментом масштабних суспільних змін, ефективним механізмом досягнення взаємодії між окремими індивідами, різними політичними групами і структурами, між громадським суспільством і державною владою, а в самій владі — між основними її гілками, де приймаються, узгоджуються і виконуються державно-управлінські рішення [12].

Для того щоб розуміти впливовість політичної комунікації на соціум варто навести принципи функціонування соціально-комунікаційних технологій у політиці Марії Логунової: «Країни розвинутої демократії напрацювали практичний досвід застосування різних форм і механізмів комунікативної взаємодії гілок державної влади в процесі прийняття і реалізації державно-управлінських рішень, який може бути корисним для України, оскільки процеси реформування і демократизації системи державної влади у нас, через об'єктивні причини, відбуваються одночасно.

На нашу думку, рівень розвитку масово комунікаційних процесів у сучасній Україні є достатнім для здійснення ефективної політичної комунікації. Проте її змістовний аналіз, спрямованість, форми реалізації свідчать, що ці процеси ще далекі від демократичної моделі політичної комунікації. Причина, передусім, — у відсутності системи налагодженого, постійного інформаційного обміну між політичною системою, її інститутами та суспільством. Ускладнюється цей процес також відсутністю розвинених структур громадянського суспільства, які здатні суттєво впливати на якість політичної комунікації через функціонування системи обов'язкового «зворотного зв'язку, постійного політичного діалогу як на горизонтальному, так і на вертикальному рівнях суспільства.

На жаль, сьогодні доводиться констатувати, що політичні комунікації у сфері взаємовідносин гілок влади в Україні стали своєрідним засобом посилення конфронтації та боротьби за повноваження. Їх використання часто-густо має далекі від демократичних принципів цілі: обмінятися політичними попередженнями; скомпрометувати політичних опонентів; довідатися про реакцію протилежної сторони на ту чи іншу ідею, пропозицію, щоб визначити можливі наслідки їх реалізації; примусити опонентів змінити поведінку; в кращому разі — прорекламувати власні дії або позиції своїх представників.

Поділяємо думку більшості політичних аналітиків, що без належного розвитку політичних комунікацій між гілками влади України важко розраховувати на стабілізацію політичних відносин і суспільного розвитку. Політичні комунікації повинні сприяти стабілізаційним процесам, об'єднувати, а не роз'єднувати тих, кому суспільство довірило владу — єдину й неподільну. Тому доцільно розглядати політичні комунікації як спосіб діалогу центрів прийняття державно-управлінських рішень у процесі реалізації ними інтересів не певних впливових груп, а суспільства загалом.

Основними центрами прийняття державно-управлінських рішень у політичній системі сучасної України є Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України. Саме вони, презентовані їх керівниками та державними засобами масової інформації на центральному і регіональному рівнях, є найбільш впливовими суб'єктами політичної комунікації. Через ЗМІ, використання новітніх політико-інформаційних технологій Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України здійснюють обмін ідеями, інформацією політичного характеру, доносять до суспільства своє бачення способів вирішення важливих суспільних проблем, дають оцінки діям тих чи інших суб'єктів політики. Так формується певний тип політичного спілкування і впливу, відбувається, хоч і повільно, налагодження політичного діалогу. Він поки не відповідає демократичним вимогам, а відтак — не сприяє стабілізації політичної системи України.

Для того, щоб стати ефективним механізмом узгодження позицій центрів прийняття державно-управлінських рішень, здійснювана Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів України політична комунікація має спрямовуватися на виконання завдань, продиктованих принципами демократичного політичного врядування, за якого всі гілки єдиної державної влади перебувають не в стані конфронтації і перетягування повноважень, а в єдності і чіткості щодо повноважень, які передбачені основним законом країни. Виходячи зі стратегії демократичного політичного розвитку України, можна визначити першочергові завдання, спільні для всіх центрів прийняття державно-управлінських рішень.

По-перше, політичні комунікації, здійснювані Верховною Радою, Кабінетом Міністрів, Президентом України, мають бути чітко спрямованими на інтеграцію суспільства, пошук і донесення до населення таких суспільно значимих ідей, які були б зрозумілими і прийнятними для більшості українських громадян. Для цього структури, які відповідають за комунікації в цих центрах здійснення влади повинні узгодити перелік проблем, які сьогодні сприймаються як на Заході, так і на Сході України і є зрозумілими для різних соціальних верств і груп. Такими актуальними проблемами громадяни вважають:

• державний захист населення від зниження життєвого рівня (так вважають 77,3% громадян);

• забезпечення суспільного порядку (74,3%);

• досягнення стабільності в державі й суспільстві (72,2%);

• екологічна безпека населення (71,3%);

• дотримання чинного законодавства і забезпечення верховенства права (69,9%);

• реальна гарантія прав і свобод громадян (61,2%) тощо.

На основі досліджень, здійснених в Україні останніми роками можна визначити й риси очікуваної політики, які існують на рівні масової суспільної свідомості. Це передусім прозорість, передбачуваність, орієнтація на цілі суспільства (насамперед подолання економічної стагнації, стабілізація економіки, забезпечення порядку і законності), не корумпо-ваність, діяльність відповідно до закону, захист прав громадян на свободу слова, вільне волевиявлення думок, суджень, поглядів. На рівні масової суспільної свідомості помітна тенденція переорієнтації політики «демократизації», що було характерно наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття, на політику розвитку цінностей.

По-друге, важливим завданням комунікаційного впливу всіх, без винятку, центрів прийняття державно-управлінських рішень має стати поширення та розповсюдження соціально важливої інформації. Оскільки в сучасних умовах політичне життя набуває щоразу більш «усуспільненого» характеру, політичні комунікації не можуть здійснюватися на рівні лише приватно-політичних інтересів суб'єктів політичного процесу. Вони повинні в тією чи іншою мірою задовольняти суспільні інтереси, спрямовуватись на учасників політичного процесу, яким належить робити свідомий політичний вибір. Через одні лише засоби політичної пропаганди, до чого переважно вдаються учасники політичного процесу в сучасній Україні, реалізувати ці завдання неможливо.

По-третє, для досягнення результативності здійснюваної політичної комунікації, необхідна дієва система постійного зв'язку між центрами прийняття державно-управлінських рішень та авторитетними, впливовими структурами громадянського суспільства, внаслідок чого стане реальною підтримка останніми державно-управлінських рішень, які готує і приймає Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів України. Через стимулювання широкого громадського обговорення, відкритих суспільних дискусій, залучення до участі в них різних верств населення, інститути державної влади отримають більше можливостей для реалізації важливого завдання політичної комунікації, а саме — формування політичної свідомості і ціннісних орієнтацій населення. Будь-яке суспільно важливе рішення не може бути прийняте демократичною владою кулуарно, без широкого громадського обговорення в засобах масової інформації, на форумах, громадських слуханнях, референдумах та плебісцитах. Ефективність політичних комунікацій у правовому демократичному суспільстві ґрунтується на механізмах впливу на громадську думку, поширенні політичної інформації, ідей, постановці проблем для суспільного обговорення і прийнятті політичних рішень через досягнення суспільного консенсусу і згоди.