Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Спільне та відмінне у критиці католицизму просвітителями

СТАВЛЕННЯ ДО РЕЛІГІЇ ФРАНЦУЗЬКИХ ПРОСВІТНИКІВ.

План

Вступ.

1. Роль католицької церкви та ідеології в суспільстві 18ст.

А). Католицька ідеологія і світоглядні зміни у 18 ст.

Б). Католицька церква у політичних подіях 18 ст.

2. Спільне та відмінне у критиці католицизму просвітителями.

А). Загальна характеристика французького Просвітництва.

Б). Погляди Вольтера.

В). Особливості поглядів Ж-Ж. Руссо.

Г). Атеїзм Ж. Ламетрі.

Д). Погляди Д.Дідро.

Е). Концепція Д.Л-М. Дешана.

Висновки.

Література.

Вступ.

Тема роботи – “Особливості критики католицької релігії у творах французьких просвітителів”.

Мета роботи – дослідити французьке Просвітництво водночас як історико-культурне, так і філософсько-релігійне явище. При аналізі такого феномену, яким було Просвітництво, слід зробити акцент на кількох ключових проблемах. Однією з таких проблем є якісно новий поворот, здійснений просвітниками в історії релігійної і філософської думки. Саме у 18 ст. рух до секуляризації набув значної ваги, це справило суттєвий вплив на відносини церкви й держави, стимулюючи розвиток світської науки, а перехід до нового типу суспільних відносин змушувало по-новому переосмислити роль релігії в суспільстві. Просвітництво – широкомасштабне явище, що охопило багато країн, а просвітницька ідеологія в тому чи іншому вигляді відображається в працях мислителів різних епох, однак найчіткіше це явище представлене в творах французьких філософів 18 ст.

Радикальний поворот, здійснений просвітниками, полягав у утвердженні світського характеру науки й держави. Спираючись на досягнення тогочасної науки, просвітителі намагались пояснити світ і процеси в ньому за допомогою чисто природних причин, скептично ставлячись до теології. Уявлення про природний характер всіх процесів у світі і суспільстві і переконаність у спроможності розуму осягнути й зрозуміти їх – головна ідея Просвітництва. Старій теології за такого підходу залишилось надто мало місця. Однак при характеристиці релігійних поглядів французьких просвітителів слід зробити важливе уточнення. Різка критика церкви й клерикалізму не означала заперечення релігії як такої, адже значна частина мислителів цієї епохи сповідувала деїзм і розробляла концепцію “природної релігії”, хоча поряд з цим у Просвітництві існувала й інша течія – атеїзм, що негативно ставився до будь-якої релігії. Тому дуже важливо для створення цілісної картини французького Просвітництва порівняти погляди мислителів різних напрямків.

Просвітництво є цікавою темою для дослідження ще в одному аспекті, адже це епоха бурхливого розвитку промисловості, становлення світської держави і утвердження високих ідеалів розуму, справедливості і гуманізму. Твори багатьох просвітників просякнуті ідеями побудови справедливого суспільства, оптимізмом, вірою в потужні можливості людського розуму. У 18 ст. ще не виявились негативні прикмети такої настанови, тому ця епоха має на собі відбиток сп’яніння від безмежжя здатностей людини. На відміну від значною мірою умоглядної філософії 17 ст., Просвітництво звертає увагу на актуальні суспільно-політичні проблеми, і на зміну абстрактним теоретичним конструкціям виступають жваво і дотепно написані твори, які стосувались злободенних проблем.

Отже, Просвітництво можна розглядати як течію, що ввібрала в себе як наукові пошуки, так і становлення нової ідеології. В цьому контексті важливо прослідкувати зміни як у філософії, так і в суспільній свідомості, що стосувались місця й ролі релігії для суспільства. Процес секуляризації не обов’язково означав відмову від релігії взагалі, радше це був перехід релігії до нового стану і нового місця, адаптація її до потреб національної, а не теократичної держави. Саме в епоху Просвітництва склалась модель релігії в секуляризованому суспільстві, яка згодом стала загальнопоширеною для європейських країн.

Специфіка релігійної ситуації, що склалась у французькому суспільстві у 18 ст., вимагає розгляду як власне філософського, так і суспільного аспекту цієї проблеми. тому перший розділ роботи присвячений аналізу ролі католицької церкви у Франції 18 ст., і передусім суспільним змінам, а другий – аналізу поглядів найвидатніших представників французького просвітництва, подібностей і розбіжностей у їхніх позиціях щодо ролі церкви й релігії.

При написанні роботи в основному використовувались першоджерела. Хоча у вітчизняній філософії Просвітництво – досить ґрунтовно розроблена тема, однак вона розроблялась під вузькомарксистським кутом зору, і тому тепер важливо намагатись поглянути на Просвітництво об’єктивніше, вийшовши за рамки марксистсько-ленінських кліше.

1. Роль католицької церкви та ідеології в суспільстві 18ст.

А). Католицька ідеологія і світоглядні зміни у 18 ст.

Впродовж 18 ст. в західній Європі відбувались зміни, які радикальним чином вплинули на роль церкви в суспільстві, призвели до значного зростання секуляризації. Хоча зародки цих процесів можна знайти в попередній суспільній думці, в цілому суспільство 17ст. мирилось із християнськими догмами, які регулювали життя. У 18ст. яскраво проявилась протилежна тенденція – прагнення до свободи, до виходу за межі авторитарних рамок церковних догм. Прикметно, що саме у 18ст. відбувся розквіт вільнодумства – течії, яка самою своєю назвою декларувала прагнення до вільного, не обмеженого забобонами мислення.

На початку 18ст. лише декотрі філософи відійшли від християнства, однак згодом процес дехристиянізації набрав значних розмірів. На це було кілька причин.

Бурхливий розвиток науки і її здобутки, починаючи з епохи Ренесансу, вселяли віру у могутність людського розуму. Це мало декілька наслідків – розумові надавалось велике значення в утвердженні і стимулювання прогресу людства, домінував оптимістичний погляд на людську природу.

В цьому контексті наука розглядалась як безумовно прогресивне явище і протиставлялась релігії, як архаїчному, безперспективному і догматичному явищу. Наука розглядалась як рушій суспільного прогресу, релігія – як його гальмо. Поступ людства пов’язувався із звільненням від віри, традицій, авторитету, зверненням до розуму як до засобу вдосконалення людини.

З цим були пов’язані і скептицизм щодо католицьких догм, і невдоволеність вченням церкви, що було обтяжене схоластикою, і прагнення натомість розвивати світську науку, яка ставилась із підозрою до релігії.

Впродовж 18 ст. відбувалась радикальна зміна світогляду, яка зачепила не лише окремих вчених, а значною мірою й все суспільство. Ця зміна полягала в підвищенні ролі науки, відходу від картини світу, побудованої теологами. В цьому контексті вчення католицької церкви дедалі більше розглядалось як застаріле, на противагу йому висувались концепції просвітителів, що сприймались як прогресивніші. Церква, яка нерідко намагалась протистояти розвитку науки, втрачала свій авторитет.

Крім того, обтяжене догматизмом вчення церкви і невігластво духівництва аж ніяк не сприяло її популярності. “Безумовно, занепад релігійного виховання, окрім інших причин, був пов’язаний із вигнанням єзуїтів (починаючи з 1760 року) і з убогістю семінарійної освіти, обмеженої моралізмом. Усе це відбилося на християнському населенні. Погано навчені клірики не можуть передавати іншим добре розроблене вчення”. (9, с.145). Хоча орден єзуїтів був носієм і розповсюджувачем католицької освіти, однак навіть його вчення, що значною мірою спиралось на схоластичні традиції, було надто обтяжене догматизмом і не могло конкурувати із успіхами світської науки.

Саме у протистоянні ордену єзуїтів, що представляв інтелектуальну верхівку католицької церкви і світських вчених найяскравіше відобразились тенденції, що дедалі яскравіше проявляли себе впродовж 18ст.

Орден єзуїтів створив систему теологічно-апологетичної, культурно-освітньої та організаційної підтримки католицизму. Ставши “орденом учених”, єзуїти встановили повний контроль над системою католицької освіти. Однак діяльність цього ордену поширювалась далеко за межі інтелектуальної сфери – вони впливали й на політику, як в інтересах Святого Престолу, так і у власних, не цураючись навіть політичної інтриги. Цьому сприяла єзуїтська система подвійної моралі, яка допускала обман і навіть злочин, якщо він був здійснений з добрим наміром – відомий принцип “мета виправдовує засоби”. Такі принципи викликали критику світських вчених і вели до падіння морального авторитету єзуїтів і церкви. У політичній царині єзуїти також зазнали поразки. Підпорядковані безпосередньо римським папам, керовані генералами, єзуїти стали могутньою ідеологічною, культурною, політичною силою. У 17-18 ст. вони перетворились на монополістів у сфері освіти та виховання, учасників публічної та таємної політики у багатьох країнах. Орден називали “церквою в Церкві”. Побоюючись зростання могутності ордену, під тиском королів Португалії, Іспанії та Франції, папа Климент ХІУ у 1773р. розпустив єзуїтський орден.

Це була суттєва поразка церковної ідеології, адже ліквідація єзуїтського ордену означала перемогу світської держави і секуляризованого світогляду. Окрім політичного значення, розпуск єзуїтів знаменував собою ще одну перемогу світської думки, яка звільнялась від релігійної догматики.

У 18ст. папство підійшло до нової межі занепаду, коли церква втрачала не лише політичний, а й духовний вплив. Позиції церкви послаблювались зростаючим раціоналізмом, що був одним із центральних елементів ідеології Просвітництва. Та й сама церква, опинившись у бурхливому вирі суспільних подій, не була монолітною, в ній також проявлялись конфліктні течії, які не сприяли поширенню її впливу і зростанню авторитету.

В церкві з’явились підриваючи її тенденції, найвпливовішою з яких був янсенізм. Засновник янсенізму, К.Янсеній, ставив перед собою мету реформувати теологію, спираючись на твори Августина. У янсенізмі не приймалась теза про папську непогрішність, до того ж в ньому містились протестантські елементи, наприклад, янсенізм намагався модернізувати церкву за допомогою переходу до більш пуританського способу життя, велика увага надавалась зверненню до нації і держави.

Католицька церква виступала проти янсенізму, однак своїми невдалими закидами лише сприяла росту його популярності. Яскравим прикладом цього є публікація в 1713р. папою Климентом ХІ булли “Unigenitus”, що засуджувала 101 твердження, взяті з твору голландського теолога Янсенія, на якого посилались прибічники католицького ригоризму чи янсенізму. Ця булла містила ряд відвертих містифікацій “Засудження висмикнутих з контексту речень, істинний смисл яких був часто викривлений внаслідок такого прийому, не з кращого боку характеризував теологів римської курії, тим більш коли виявлялось, що декотрі засуджені фрази походили не від Янсенія, а були цитатами із праць доктора церкви Августина, творця ідеології західного християнства. Опублікування булли “Unigenitus” не заспокоїло догматичні суперечки у Франції, але сприяло росту релігійного скептицизму й індиферентизму, що характеризували епоху Просвітництва” (11, с.201-202).

Таким чином, католицизм, на відміну від протестантизму, не сприймав модернізуючих елементів, що давало підстави розглядати його як перешкоду на шляху суспільного розвитку.

Якщо янсенізм нападав на папство зсередини, найсильніший удар був завданий Просвітництвом. Просвітництво виступало як ідеологія буржуазії, яка у 18 ст. дедалі більше зміцнювала свої позиції. Ріст промисловості вимагав нових суспільних відносин і нових форм управління, які вступали у конфлікт із католицьким вченням, що мало на собі глибокий відбиток середньовічного світогляду. В консерватизмі і негнучкій політиці церкви крилась ще одна причина різкого падіння її авторитету.

Хоча католицька церква у 18 ст. ставала догматичною, реакційною силою, яка заважала прогресу суспільства, однак було б занадто однобічним змальовувати представників вищого духівництва виключно в темних барвах, адже нові впливи були сприйняті декотрими її представниками.

На тлі догматизму і обмеженості, що були тоді поширені серед кліру, винятком був папа Бенедикт ХІУ. Історики так характеризують цього діяча церкви “Сам папа не був лібералом, але підтримував письменників і акторів. Він створив Римську археологічну академію, а в Римському університеті відкрив відділення хімії, фізики і математики, забезпечив обладнанням лабораторії. В Болоньї він створив спеціальний факультет для жінок і анатомічний музей. Бенедикт ХІУ підтримував листування із найвидатнішими діячами епохи Просвітництва. Монтеск’є і Вольтер присвятили йому деякі свої твори”. (11, С.204).

Однак, незважаючи на певні прогресивні вкраплення, в цілому політика папської курії 18 ст. була спрямована проти просвітницьких тенденцій, що давало просвітникам підстави для різкої і влучної критики церкви.

І ця критика значною мірою була заслуженою. Ніколи доти папство не вступало в такі різкі протиріччя з епохою, як у 18 ст. Консервативна церква втрачала свій вплив, натомість зміцнювалась нова, світська ідеологія, яка мала цілий ряд як світоглядних, так і політичних переваг. Це пояснює, чому Просвітництво виступало не лише виразником настроїв невеликого прошарку освіченої аристократії та інтелігенції, а й набуло загальносуспільного впливу, поширившись серед широких мас.

Крім того, християнство в самій своїй суті виявлялось вразливим перед критикою просвітителів, які, орієнтуючись на раціоналістичний ідеал, намагалися заперечити релігійні догмати “Саркастично висміюється все, що не вкладається в раціональне пояснення: догмат про триіпостасність Божества, первородний гріх, відкупительну місію Христа, учення про рай і пекло, про майбутній Останній Суд, шанування святих, їхні реліквії, чудеса.” (10, с.435). До цього додавались закиди проти негативних явищ в церкві, зловживання духівництва, висвітлювалась шкода, завдана релігійним фанатизмом “Просвітителі громили організацію Церкви, розбещеність і жадібність духівництва, нетерпимість, релігійні війни, інквізицію” (10, с. 435).

Інші причини падіння авторитету католицької церкви мали радше не світоглядний, а соціальний характер.

Б). Католицька церква у політичних подіях 18 ст.

Ще з середини 17ст. релігія втратила всеохопний вплив на суспільство, віра поступово витіснялась із публічної сфери у приватну. Реформація і поява сильної течії, що протистояла католицизму – Протестантизму – вела до утвердження думки про можливість релігійного плюралізму. Сама релігія не розглядалась більше як монолітне утворення, яке беззаперечно визнавалось у суспільстві.

Інша причина крилась у культурно-світоглядній зміні. З епохи Ренесансу утверджувався ідеал гармонійно розвиненої людини, що мав світський характер і залишав ідеї бога надто мало місця. Цей культ людини вів до самоствердження, коли ідея смирення змінилась думкою про гідність людини, а аскетизм – потягом до насолод. Це сприяло зростанню секуляризованої свідомості, яка дедалі сміливіше заявляла про себе. У 18ст. частина суспільства (значною мірою, панівні верхи) мала змогу, відкинувши показне благочестя, звернутись до чуттєвих насолод і накопичення багатства.

Саме у 18ст. відбувалось становлення і потужний розвиток буржуазії як важливої суспільної сили. Церква, яка значною мірою сповідувала цінності феодального суспільства, ставала дедалі анахронічнішою. Бурхливий розвиток науки й промисловості передбачав новий світогляд, нову суспільну ідеологію. В таких умовах церква зайняла дуже невигідну консервативну позицію: намагаючись протидіяти змінам, а отже й розвитку, вона втрачала авторитет, поступаючись перед світською владою.

Зміцнення світської влади вело до ослаблення позицій церкви, яка дедалі частіше розглядалась не як союзник, а як противник держави. Навіть у традиційно католицьких державах становище церкви було амбівалентним: з одного боку, влада протегувала католицизму, але, з іншого, намагалась всіляко обмежити політичний вплив Риму. Особливо сильно відстоювала свою політичну самостійність Франція, що економічно зміцніла ще у 17 ст. Протягом 18 ст. світська влада все частіше втручалась у справи, що раніше належали до церковної сфери, намагаючись підірвати економічну могутність церкви.

Консерватизм церкви виявився і в ставленні до світської держави. Небажання відступити від ідей теократії було причиною численних політичних поразок католицизму. В часи, коли утверджувалась нова реальність – світська, секуляризована держава, церква наполягала на феодальних ідеях, які вже не могли забезпечувати ефективне функціонування суспільства. Протестантизм проявив значно більшу гнучкість – він надавав значну увагу національній, світській державі, а відсутність жорсткої ієрархії, яка існувала в католицькій церкві, робила протестантизм вигідним союзником світської влади. Протестантизм представляв ідеологію, що сприяла суспільному розвитку, а не гальмувала його. Це влучно показано в праці М.Вебера “Протестантська етика і дух капіталізму”, де протестантська ідеологія розглядається як плідне підґрунтя для розвитку капіталізму.

Таким чином, протестантизм був значно гнучкішим і більш прогресивним, ніж католицизм. Це пояснює, чому в протестантських країнах антирелігійні випади не були надто поширеними – адже протестантизм навіть сприяв ідеям Просвітництва. Натомість католицизм, як ніколи раніше, вступив у конфлікт з епохою. Він був гальмом суспільного розвитку, а негнучкість і догматизм різко суперечили новій ідеології. Тому не дивно, що саме у Франції антиклерикальні настрої були найсильнішими.

Ще одна причина крилась у потребі припинення релігійних війн. Релігійні сутички завдавали значних збитків, після гострого протистояння була відчутною потреба піти на компроміс. Не випадково у творах просвітителів надзвичайно гостро засуджується фанатизм і нетерпимість, а висвітлення шкоди, завданої церквою протягом її існування стало однією з головних тем у працях мислителів 18 ст. Навіть та частина мислителів, що належала до деїстів, неодноразово підкреслювала необхідність віротерпимості, і протиставляла фанатичному християнству природну релігію.

Після Вестфальського миру, що знаменував собою поразку Габсбурзької імперії, яка була опорою феодалізму і католицизму, політичний вплив папства різко впав. Буржуазія дедалі впевненіше відстоювала світський характер держави. Значної популярності набуло намагання обґрунтувати обов’язковість дотримання суспільних норм через звернення до природних, а не надприродних чинників.

На місце попереднього авторитету церкви було поставлене природне прагнення людини до суспільного життя, притому справедливого і розумно впорядкованого (ця ідея була обґрунтована в британській філософії, де детально розглядалась необхідність переходу від “природного стану” до суспільства, особливо яскраво це представлено в творах Гоббса та Локка). Норми, що витікають з цього прагнення, спільні для всіх і загальнообов’язкові, незалежні від релігійних переконань, адже ці норми закладені природою. Звідси витікала й думка про можливість пізнання і побудови справедливого устрою суспільства, керуючись лише розумом: адже в основу суспільства була покладена природа, що могла бути пізнана лише раціонально.

Свою роль у подоланні обмеженої теологічної точки зору мали й географічні відкриття. Твори найвидатніших просвітителів рясніють прикладами з історії, етнографії й культури інших народів, що робило проблематичним панівне тоді теологічне вчення, яке було розраховане на замкнений світ феодального суспільства і виявилось непридатним для пояснення розмаїття різних типів культур. Контакти з представниками інших релігій змушували замислитись щодо безсумнівності і непомильності католицизму, це зрештою вело до відкидання догматизму. Замість безроздільного панування католицизму утверджувався релігійний плюралізм.

2. Спільне та відмінне у критиці католицизму просвітителями.

Загальна характеристика французького Просвітництва.

Характерною рисою французького Просвітництва був його радикалізм.

Французькі філософи 18 ст. створили класичний зразок просвітницької думки, що слугувала взірцем для просвітителів інших країн: Америки, Польщі, Німеччини. Однак відношення Просвітництва у Франції й Британії не було таким однозначним: просвітницькі ідеї виникли саме в Англії, і згодом вони були запозичені французькими просвітителями. Одначе в британській філософії просвітницькі ідеї були розроблені порівняно мало, і свого розквіту ці ідеї набули лише у Франції.

Однією з головних рис просвітницької ідеології була переконаність у необхідності поширення знань і віра в те, що зростання ролі розуму має вирішальне значення для соціального розвитку.

Ще однією характерною рисою філософії просвітництва був його раціоналізм, за яким закони природи співпадали із законами розуму. Таке тісне співставлення законів природи і розуму було характерно і для інших філософів, однак в епоху Просвітництва переконаність у розумності природи набуло значного поширення. Світ розглядався як внутрішньо єдина цілісність, що побудована згідно з законами механіки, яка стала центральною в побудові просвітницької картини світу. Розумне стали уподібнювати до механічного, механіцизм – характерна риса просвітницької філософії.

Французькі просвітителі змістили акцент з абстрактних, теоретичних проблем, які були центральними для європейської філософії 17ст. (такі як проблеми субстанції, наукового методу, пізнавальна проблематика) на нагальні суспільно-політичні питання. Однією з центральних була проблема релігії.

Представникам французького Просвітництва був властивий рішучий антиклерикалізм, який відобразився у творах найвизначніших мислителів цього періоду. Руссо, розглядаючи історію християнства, яке на початку розглядалось як “царство не від світу цього”, зрештою іронічно вказує на його еволюцію, визначивши його як “деспотизм, найжорстокіший на цьому світі” (3, С.152). Дідро, змальовуючи релігійну картину того часу, виявляє обмеженість і вузьколобість учасників релігійних чвар, вказує на відносність їхніх закидів один щодо одного “Зусібіч лунають закиди у нечесті. Християнина вважають нечестивим в Азії, мусульманина в Європі, папіста в Лондоні, кальвініста в Парижі, янсеніста на вулиці Сен-Жак, молініста в передмісті Сен-Медар. Хто ж дійсно нечестивий? Всі чи ніхто?” (5, С.175). Незадовільність і застарілість теологічної картини світу і невігластво богословів гостро викривав Ламетрі “Що можуть сказати інші, особливо богослови? Хіба не кумедно чути, як вони без всякого сорому вирішують питання, про які нічого не знають і від яких, навпаки цілковито відійшли завдяки вивченню всіляких темних наук, що призвели до тисяч забобонів, чи, простіше кажучи, до фанатизму, який робить їх ще більшими невігласами в області розуміння механізму тіл” (4, С.180). З блискучою іронією просвітителі вказували на вади церковників, протиріччя у християнській доктрині, згубні наслідки фанатизму. Знаходячи безглузді елементи у вченні церкви, просвітителі виступали прихильниками розуму, вказуючи, що багато аспектів християнського вчення протирічать здоровому глузду.

Однак така радикальна боротьба проти церкви не означала автоматичного розриву з релігією. У ставленні до релігії можна виокремити 2 лінії французького Просвітництва: атеїстичну і деїстичну. Тоді як частина французьких просвітителів належала до атеїстів, багато мислителів, критикуючи церкву, водночас позитивно ставились до релігії.

У такій їхній позиції немає суперечності: аморальній, фанатичній церкві, яка втрачала своїх прибічників і не могла вважатись гідним репрезентантом релігії, просвітителі протиставляли справжню релігію, яку вони вважали не лише не згубною, а й корисною.

Отже, французькі просвітителі одностайно критикували релігійний фанатизм, користолюбство, лицемірство й невігластво служителів церкви. Однак їхні погляди на релігію розходилися, і в цьому питанні постає багатоаспектна картина, адже ставлення до різних релігійних питань у просвітителів було різним, мало багато нюансів.

Таким чином, французьке Просвітництво, з одного боку, є цілісною епохою, всі представники якої мають певні риси: антиклерикалізм, віру в розум, прагнення до вдосконалення суспільних відносин, розвитку науки. Однак між просвітниками існували й розбіжності. Крім того, погляди одного й того ж мислителя еволюціонували і змінювались. Філософська думка Просвітництва знаходилась у стані постійного пошуку, відкриття і перевірки нових ідей. Погляди Вольтера, Руссо, Ламетрі, Дідро та інших просвітників розвивались і зазнавали суттєвих змін протягом всієї їхньої творчої діяльності. В їхніх творах помітні плідні перспективи подальшого посування філософських пошуків, постановка нових проблем і нові підходи до старих.

Погляди Вольтера

Однією з найвидатніших постатей французького Просвітництва був Вольтер (1694 – 1778), який відіграв головну роль у тому, щоб Просвітництво розвинулось, зміцніло і здобуло багатьох прихильників. Ім’я “Вольтер” було одним із 137 різноманітних псевдонімів Франсуа Марі Аруе, що мав різнобічні таланти філософа, історика, драматурга, романіста, поета і публіциста. Він вів гостру боротьбу проти абсолютизму й католицької церкви, з блискучою іронією критикував клерикалізм, релігійну нетерпимість, деспотизм.

До його основних філософських праць належать “Метафізичний трактат” (1734), “Філософія історії” (1765), “Необізнаний філософ” (1766), “Про душу” (1774), а також антирелігійні твори “Бог і люди” (1769), “Історія встановлення християнства” (1777) та ін. Про розрив з християнством і перехід на деїстичні позиції свідчить рання поема Вольтера “За і проти” (1722).