Сполучуваність прикметників WARM І KALT в сучасній німецькій мові

                                 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Чернівецький національний університет

Факультет іноземних мов

Кафедра германського, загального та порівняльного мовознавства

СПОЛУЧУВАНІСТЬ  ПРИКМЕТНИКІВ WARM ТА KALT У СУЧАСНІЙ НІМЕЦЬКІЙ МОВІ

(курсова робота)

Чернівці 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

Теорія  сполучуваності належить до актуальних проблем сучасного мовознавства і викликає велике зацікавлення як з точки зору загального мовознавства, так і прикладної лінгвістики. Вивчення проблематики сполучуваності та валентності збагачує наше уявлення про мовну картину світу, властивості різних типів мовних одиниць, їх місце в структурі мови. Дана теорія безпосередньо реалізується в практичному оволодінні іноземною мовою і через це знаходить своє вираження у методиці її викладання, а також у граматиці, лексикології, лінгвістиці в цілому, є суттєвою основою для укладання словників та автоматичного перекладу.

Зародки теорії про сполучуваність сягають античності (поняття повного та неповного присудка у стоїчній граматиці). У середні віки завдяки схоластам виникли терміни „соnnotatio, „абсолютні та відносні присудки”, значення яких дуже близьке до сучасного поняття валентності. Вже у VIII-у столітті з метою опису залежності непрямого відмінка від дієслова чи прийменника зустрічається термін „керування” („Rektion“) [31, с.104]. Близькі до поняття „валентність” вислови присутні у працях граматиків епохи Просвітництва.

Праці французького лінгвіста Л.Теньєра  знайшли своє продовження у західній науці, а С.Д.Кацнельсона – у  дослідженнях  східноєвропейських мовознавців. У ФРН теорія сполучуваності ґрунтувалася в основному на дослідженнях Г.Брінкмана, Г.-Й Герінґера, К.Геґера, У.Енґеля, Й.Ербена, В.Флеміга, Г.Шумахера, а в НДР, орієнтованій з ідеологічних міркувань на російську науку, – В.Шмідта, Ґ.Гельбіга, В.Шенкеля, В.Бондціо, К.-Е.Зоммерфельдта і Г.Шрайбера. В англійському мовознавстві її розвивали Ч.Філмор, Й.Андерсон, Й.Робінсон, Р.Джекендорф та Д.Нільсен.

Вагомий внесок у розвиток радянської теорії сполучуваності здійснили B.А.Абрамов, В.Г.Адмоні, Ю.Д.Апресян, Г.А.Гречина, О.І.Москальська, І.Г.Ольшанський, М.Д.Степанова, А.В.Щербакова. Дослідження лексики за допомогою статистичних методів домінує у працях В.В.Левицького, Б.Н.Плотнікова, Р.Г.Піотровського, Ю.А.Тулдави, Р.М.Фрумкіної та інших. Крім фундаментальних праць, важливе місце займають словники сполучуваності (К.-Е. Зоммерфельдт, Ґ.Штарке, М.Д.Степанова, У.Енґель, Г.Шумахер). Хоча дане питання на досить високому рівні досліджується протягом більше п’ятдесяти років, останнім часом багатьма мовознавцями підкреслюється велика необхідність укладання словників сполучуваності [40, с. 248]. Його вивчення зумовлене необхідністю виявлення різноманітних закономірностей та їхнього функціонування в мові, адже оволодіння іноземною мовою передбачає перш за все засвоєння норм лексичної сполучуваності. Незважаючи на велику кількість робіт, присвячених дослідженню сполучуваності, в українській ґерманістиці за останні роки не було досліджень, в центрі уваги яких були б прикметники температурних характеристик предмету, явища або живої істоти. Актуальність зумовлена необхідністю конкретизації та систематизації текстового матеріалу з метою виявлення лексичних домінант у прикметниках температурних характеристик предмету, явища або живої істоти в різножанрових творах.

Об’єкт дослідження – лексико-семантична мікросистема прикметників, у якій виділено  17 семантичних підкласів.

Предметом даної роботи є сполучуваність та семантично-функціональні особливості прикметників температурних характеристик з іменниками в сучасній німецькій мові.

Матеріалом дослідження є вибірка з 9 творів сучасних німецьких, австрійських та швейцарських письменників: Генріха Манна, Гюнтера Грасса, Зігфріда Ленца, Генріха Бьолля та Мартіна Вальзера. Проаналізовано 1275 прикметники, які стоять в препозиції та постпозиції. Загальна кількість слововживань становить 2800. Відносна похибка вибірки складає 3%, що значно менше від критичної величини (33%).

Метою дослідження є вивчення вживання і сполучуваності прикметників з іменниками на рівні підкласів слів і виявлення обов’язкових та факультативних доповнень з представленням їх частотних характеристик та вивчення синтагматичних відношень у мікросистемі прикметників на позначення температурних характеристик.

Відповідно  до  цього в роботі ставляться такі завдання:

1. Охарактеризувати стан вивчення у  сучасній лінгвістиці питання сполучуваності й валентності прикметників.

2. Висвітлити проблематику почерговості та послідовності у сполучуваності німецьких прикметників.

3. Проаналізувати наявні семантичні класифікації прикметників та  визначити їх нові основні семантичні підкласи.

4. Визначити закономірності функціонування прикметників температурних характеристик та проаналізувати їх семантичні ознаки.

5. Вивчити  за допомогою статистичних методів  сполучуваність прикметників, що  позначають температурні характеристики.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше:

– здійснена спроба власної класифікації прикметників температурних характеристик предмету, явища або живої істоти із виявленням закономірностей їх сполучуваності;

– представлена семантична та кількісна характеристика сполучуваності досліджуваних прикметників у німецькій мові;

– виявлено на основі аналізу фактичного матеріалу  суттєві та несуттєві зв’язки прикметників температурних характеристик предмету, явища або живої істоти.

Методологічними засадами дослідження є загальнонаукові підходи до вивчення граматичних явищ, що ґрунтуються на дослідженнях про сполучуваність. Комплексний аналіз матеріалу дослідження здійснюється з використанням індуктивного методу, методу моделювання лексико-семантичних підкласів слів, інтуїтивно-логічного та лінгвостатистичного методів. У дисертації застосований критерій c² (хі-квадрат), основне завдання якого полягає у визначенні наявності відповідностей та розбіжностей між розподілом частот тих величин, що підлягають аналізу. За допомогою коефіцієнта взаємної спряженості К, у формулу якого входить величина «хі-квадрат», визначався ступінь зв’язку між досліджуваними явищами. Для ефективного використання цього статистичного методу було застосовано альтернативні чотирипільні таблиці.

Теоретичне  значення роботи визначається тим, що аналіз зв’язків та відношень між одиницями, які входять у досліджуване лексико-семантичне поле, дозволяє глибше виявити особливості організації прикметникової мікросистеми, як складової частини лексичної системи німецької мови. Цим дане дослідження розширює існуючі уявлення про структуру лексичного значення та синтагматичні зв’язки семантичних підкласів прикметників, зокрема на позначення температурних характеристик предмету, явища або живої істоти.

Практичне значення полягає в тому, що отримані результати можуть бути використані у лекційних курсах з лексикології та стилістики, спецкурсах, дослідницькій роботі студентів, магістрів, аспірантів, на практичних заняттях з німецької мови, а також знайти застосування для уточнення словникових статей, при написанні посібників та в подальших  лінгвістичних дослідженнях.

Апробація дослідження. Результати дослідження були викладені в доповіді на міжнародній студнтській науковій конференції „Актуальні проблеми сучасної філології” (Чернівці, 2011). 

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел.

У першому  розділі „Валентність та сполучуваність у лінгвістичних дослідженнях”  розглядаються теоретичні та методологічні  засади дослідження сполучуваності в лінгвістиці, починаючи з історії виникнення терміна „валентність” до сьогодення, а також дається сучасне трактування понять „сполучуваність” та „валентність”, описуються статистичні прийоми та методи вивчення лексики.

У другому  розділі „Прикметник, його сполучуваність та семантична класифікація” приділяється увага безпосередньо сполучуваності прикметників.

У висновках  підведено підсумки здійсненого аналізу, узагальнено власні спостереження та міркування. У додатках поміщені допоміжні таблиці та рисунки.

РОЗДІЛ І. ВАЛЕНТНІСТЬ ТА СПОЛУЧУВАНІСТЬ У ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

1.1. Системні  відношення в мові

Системний підхід до мови ставить  нові завдання у вивченні слова: визначення слова як одиниці мови, дослідження  системності лексики, вивчення слова  у контексті. У зв’язку з відсутністю комплексного підходу до вивчення лексики як системи та наявністю різних поглядів на природу значення слова розв’язання цих питань становить певні труднощі.

На думку А.А.Уфімцевої, залежно від методу, предмета і  мети виділяють три основних напрями дослідження лексики: вивчення словникового складу (на основі об’єднання слів у предметні групи); дослідження смислової сторони мови (на основі об’єднання слів у понятійні і семантичні поля); історико-семасіологічне вивчення лексико-семантичних груп однієї або різних мов [32; 18].

Значно поглибити вивчення мовного матеріалу дозволила  теорія про лексико-семантичне поле. Завдяки їй розширилося уявлення про обсяг семантики слова  і було відкрито шлях до системного вивчення лексики. Вперше термін „поле” увів у науковий вжиток у 1924 р. Г. Іпсен. Однак дана ідея вперше виникла в 1923 р. у Й.Тріра і була пов’язана з ученням Гумбольдта про внутрішню роль мови.

У своєму лінгвістичному словнику [38; 56] Т. Левандовський подає такі синоніми до терміна „Bedeutungsfeld“ („понятійне поле”): практичне поле, мовне поле, лексичне поле, семантичне поле, смислова сфера, асоціативне значення, словесна асоціація. Він наводить визначення поняття поля, що його дає Й.Трір: „Кожне висловлене слово „відлунює” своє протилежне значення. І навіть ще більше. В сукупності понятійних відносин, які виникають при мовленні слова, відношення протилежного смислу є єдине і зовсім не найважливіше. Поряд з ним і над ним виникає велика кількість слів, які стосовно вимовленого перебувають у тісніших чи більш віддалених стосунках. Це його понятійні родичі. Одні з одним і з вимовленим словом вони утворюють розчленовану єдність, систему, яку пізнає кожен понятійний комплекс, понятійний блок, понятійне поле через мовну спільноту і заради неї” [38; 56].

  Отже, лексична система мови поділяється, за Й.Тріром, на понятійні поля (Begriffsfelder) та словесні поля (Wortfelder). Він пропонує паралелізм між понятійними та словесними полями, а значення фактично ототожнює з поняттям. Це було одним з головних недоліків методу Й.Тріра, що й зумовило появу нових підходів до вивчення лексики. У процесі пошуку нових шляхів у розробці семантичних полів накреслилось два основних напрями. Деякі вчені досліджували парадигматичні відношення між лексичними одиницями мови (Л.Вайсґербер, К.Ройнінґ), тобто парадигматичні поля, інші – синтагматичні відношення, тобто синтагматичні поля (В.Порціґ, Г.Мюллер). Суть теорії Л.Вайсґербера полягає в тому, що вчений проголошує мову посередником між реальною дійсністю та внутрішнім світом людини, тобто мова є силою, яка спричиняє формування світоглядних позицій людини. Основоположним у теорії В.Порціґа, засновника теорії „синтаксичного поля”, був новий принцип виділення полів та існування між компонентами словосполучень не тільки граматичного, а й семантичного зв’язку.

Ідеї системного характеру лексики знайшли своє втілення у дослідженнях О.Потебні, М.Покровського, Л.Щерби, В.Виноградова.

Вивчення лексичного рівня мови здійснюється шляхом виділення  й опису семантичних мікросистем. Під лексичною мікросистемою будемо розуміти групу лексем, об’єднаних структурно-семантичними відношеннями [19; 66]. До них відносяться семантичні поля, лексико-семантичні групи, синонімічні ряди, тематичні групи та інші угруповання лексики.

Багато науковців вважають термін „поле” рівнозначним термінові „лексико-семантична група” (Л.Вайсґербер, Г.Іпсен та ін.). Належність слова до тієї чи іншої лексико-семантичної парадигми (ЛСП) встановлюються на основі його синтагматичних зв’язків. Наприклад, ЛСП Erde, Boden, Grund, Land за ознакою „земля, ґрунт” базується на синтагматичних ознаках окремих слів (порівняймо: fruchtbarer Boden; fette Erde, fetter Boden; das Land bearbeiten, den Boden bearbeiten; die Erde bearbeiten). Разом з цим названі іменники протиставляються один одному в рамках названої парадигми за ознакою сфери вживання: коли мова йде про речовину, яка входить у склад земної кори, вживається лексема Erde, про ґрунт – слово Grund, про типи ґрунту – Boden, про землю, яка обробляється людиною – Land. Але серед синтагматичних властивостей окремих слів, які входять до даної ЛСП, є й такі, що залишаються поза її межами, у сфері синтагматики (напр., etwas mit Erde zuwerfen). Такі явища спостерігаються не тільки в синонімічних, а й у антонімічних парадигмах. Порівняймо основні ЛСВ прикметників weich i hart, що об’єднані в ЛСП за ознакою „легко деформується – не деформується”. Незважаючи на подібність лексичної сполучуваності цих слів за вказаним варіантом, виявляємо деякі характерні тільки для синтагматики особливості, напр., hartes Geld (металічні гроші) (weiches Geld не вживається) [32; 83-84].

А.А.Уфімцева вважає три основні мікросистеми – поле, ЛСГ і синонімічний ряд – „рівноцінними” видами великих парадигматичних  об’єднань у лексиці. Найоб’єктивнішим мовним критерієм виділення ЛСГ є, на думку вченої, „наявність у той чи інший історичний період вільних смислових зв’язків між словами по лінії їх лексичних значень” [32; 137]. Під вільними смисловими зв’язками маються на увазі відношення полісемії та синонімії. Таким чином, ЛСГ являє собою пучок усіх можливих синонімів і омонімів будь-якої багатозначної лексеми.

Питання структурної  організації ЛСГ стоїть у центрі уваги Ю.М.Караулова. З часу появи  його праць розпочався новий етап у розробці поняття поля та структурування словникового складу мови за семантичними полями. Учений запропонував модель ЛСГ, до складу якої входять ім’я поля, ядро, до якого приєднуються інші слова [14].

О. Селіванова під лексико-семантичним полем розуміє «парадигматичне обʼєднання лексичних одиниць певної частини мови за спільністю інтегрального компонента значення (архісеми)». При цьому дослідниця виокремлює в ньому також центр та периферію. До семантичного поля включається вся сукупність слів, повʼязана спільною семантичною ознакою та структурно організована на основі тематичної приналежності [42; 281, 530].

У своєму дослідженні  О.С. Лех тлумачить семантичне поле як «сукупність семантичних ознак (макросем, значень), об’єднаних системними відношеннями».  Слідом за дослідницею викремлюємо у структурі семантичного поля виділити наступні частини:

1) «Ядро поля, представлене родовою семою –  компонентом, навколо якого розгортається  поле. Для ядра характерні безознаковість, нейтральність, висока частота  вживання. Оскільки ядро є лексичним  вираженням смислів, або семантичних ознак, воно може замінити кожен із членів парадигми, будучи представником усієї парадигми;

2) Центр поля  складається з одиниць, які  мають інтегральне, спільне з  ядром і між собою значення;

3) Периферія  поля, що містить одиниці, найвіддаленіші за своїм значенням від ядра. Периферійні слова характеризуються найменшою частотністю. Вони деталізують та конкретизують основне значення поля. Зазвичай периферійні елементи перебувають у зв’язку з іншими семантичними полями, утворюючи при цьому лексико-семантичну цілісність мовної системи;

4) Фрагменти  поля, які є вертикальною ядерною  і центро-периферійною побудовою,  що за своєю семантикою утворює  окрему гіперо-гіпонімічну структуру  однотипного/різнотипного складу» [26: 27].

Визначення О.С. Лех та О.О. Селіванової взяті нами за робочі визначення для проведеного дослідження.

Отже, у 60-80 рр. минулого століття в радянському мовознавстві широко практикувалося вивчення окремих  лекико-семантичних мікросистем (ЛСГ  чи полів тощо). Завдяки цим роботам у лінгвістиці отримані дані, які дають можливість зробити висновки про структурні та системні відношення, що характеризують будову окремих лексико-семантичних мікросистем. Але давно назріла потреба дослідити системно-структурну будову, синтагматичні й парадигматичні відношення, які характеризують дещо більші лексичні угруповання, – такі угруповання, які об’єднують більше ніж одну мікросистему на основі спільних функцій і для яких у сучасному мовознавстві навіть немає спеціальних позначень. Маємо на увазі, наприклад, прикметники оцінки, прикметники, що позначають явища природи, предмети, людину. Саме такого роду  міркування і зумовили вибір об’єкту нашого дослідження – вивчення ЛСП, яка об’єднує декілька ЛСГ прикметників не тільки на основі їхньої семантики, але й функції позначення зовнішності людини.

Підсумовуючи  викладене вище, можемо зробити висновок, що системність лексики простежується  в існуванні різних лексичних  мікросистем, а складність їхнього  розмежування викликана досить складним та суперечливим характером відношень, які виникають між мовцем і оточуючим середовищем і відображаються в мові.

1.2. Трактування понять сполучуваності та валентності у сучасному мовознавстві

Дослідження сполучуваності пов’язане з певними труднощами. У науковій літературі недостатньо висвітлені ознаки поняття «сполучуваність» та його співвідношення з термінами «валентність» та «дистрибуція» [17; 36]. Диференціюючи ці терміни, деякі дослідники вкладають у них неоднаковий зміст [6, 16]. О.С.Ахманова трактує дистрибуцію як сукупність усіх оточень (контекстів), у яких може зустрічатися дана мовна одиниця, ототожнюючи таким чином поняття дистрибуції та контексту [2]. В окремих працях зустрічається розуміння терміна дистрибуція як співвідношення між словами. Однак, на думку деяких мовознавців, дистрибуцію слід розглядати  не як слова, що зв’язані з досліджуваним словом, а як безпосереднє оточення слова [7, 16].

Як уже зазначалося вище, поняття валентності було введено в лінгвістику Л. Теньєром та С.Д. Кацнельсоном. Л. Теньєр виходить з терміна «конексія», де цілим реченням керує дієслово. У рамках граматики залежностей він розрізняє «actants» (діючі особи)  та «circonstants» (обставини). Розуміння валентності або конексії лише при дослідженні дієслова як основної одиниці привело до труднощів у дослідженні даної теорії. Нечіткість розуміння Теньєром валентності як формальної чи змістовної категорії спричинило утворення різних моделей теорії валентності. Згідно з С.Д. Кацнельсоном, кожне повнозначне слово здатне сполучатися з іншими повнозначними словами. Ця здатність реалізується у великій кількості висловлювань, але валентність – це дещо більше, ніж можливість вступати у синтаксичні відношення.

У своїх роботах Ґ.Гельбіг  розглядав валентність як предмет  синтаксису. Відповідно він пояснює її як здатність дієслова відкривати довкола себе вільні місця, які займаються  обов’язковими чи факультативними доповненнями. Вчений розглядає теорію валентності як інтегруючу складову граматики залежностей. Дієслово вважається структурним центром речення, що є відмінним від традиційних суб’єктно-предикативних відношень,  де головні члени речення підпорядковуються  один  одному [37].

У рамках теорії валентності  представниками логіко-семантичного напрямку потрібно насамперед назвати В.Бондціо, К.Геґера та В.Флеміга.

В.Флеміг розрізняє три  рівні валентності: 1) логічні структури, які можуть бути представлені предикатами  і аргументами; 2) семантична валентність  дієслова, яка визначає, які партнери на основі його семантики  можуть зайняти  вільні місця; 3) граматична валентність, яка встановлює синтаксичну роль актантів рядом засобів. Заслуга праць В.Флеміга полягає в тому, що він увиразнює взаємозв’язок із валентністю та  пропонує її детальну логіко-семантичну характеристику [36].

На противагу Ґ.Гельбігу, В.Бондціо розглядає валентні зв’язки  як  властивості значення лексем у реляційно логічному  смислі. Центральне місце у В.Бондціо займають відношення семантики та синтаксису, оскільки граматичні зв’язки не можуть існувати без логіко-семантичних зв’язків. На граматичному рівні семантико-логічні  зв’язки виступають як граматичні. Граматичні зв’язки з посиланням на валентні не можуть розглядатися як принципово самостійні, вони існують тільки при умові цих валентних зв’язків [35]. Логіко-семантична структура валентності встановлюється із семем, необхідних  для змісту речення і вибраних відповідно до комунікативної ситуації, включаючи  зв’язки, існуючі між ними. Семантико-логічна теорія валентності  у порівнянні із синтаксично орієнтованими формулюваннями валентності має нову основу стосовно лексики та граматики, що створює елементарну базу при вивченні кожної мови. В.Бондціо вважає, що існує тісний зв’язок між окремими семемами (слів) та граматико-синтаксичними організаційними зв’язками, що семи з однаковою семантичною структурою і однаковими вільними місцями підпорядковані тим самим граматико-синтаксичним моделям.

З логіко-предикатної  точки зору  вслід за Ґ. Гельбігом наголошує на зв’язках залежності К. Вельке. Проте він  не наважується прийняти теоретичні припущення генеративної семантики, яка визначає семантичні ознаки одиницями моделі. З них починається  побудова структури речення. Перевагу теорії валентності К. Вельке вбачає у тому, що слова функціонують як основні елементи граматичної моделі [36; 105].

Ґ. Вотяк не заперечує існування трьох рівнів у теорії валентності: синтаксичного, семантичного, логічного. Він виступає за семантизацію синтаксичного дослідження. Під валентністю науковець розуміє здатність дієслова приєднувати „відповідну кількість партнерів, які виконують певні семантико-синтаксичні функції”, і визначає її специфічне місце на межі між синтаксисом та семантикою [31; 74]. Його розробки принципово відображають точки дотику між станом дослідження теорії валентності та семантичним аналізом ознак. На відміну від Ґ. Гельбіга, Ґ. Вотяк виходить із максимальної необхідності, яка виникає денотативно. Для цього в основу закладено максимальну кількість актантів.

У визначенні валентності  К.-Е. Зоммерфельдт схиляється до думки В. Бондціо. Як і Ґ. Гельбіг, К.-Е. Зоммерфельдт розрізняє „сполучуваність” та „валентність”. Вчений диференціює „сполучуваність” таким чином: граматична сполучуваність, що виходить із синтаксичної ролі елементів у реченні; сполучуваність морфем;  сполучуваність речень у більші одиниці (на комунікативному рівні);  валентність слів. Він визначає: логічну валентність, під якою розуміє позамовні відношення значень слів; семантичну валентність, яка означає, що конкретне слово вимагає конкретного реляційного партнера; синтаксичну валентність, специфіка якої полягає в тому, що носії валентності на основі їхніх частин мови та засобів зв’язку встановлюють роль членів речення  та їх морфологічну форму. Однак у практичних аналізах К.-Е.Зоммерфельдт не бере до уваги такий розподіл валентності,  а розглядає  її як комплексне ціле [39].

У словнику  “Verben in Feldern“ (1986) Г.Шумахер намагається  пояснити  синтаксичні та  семантичні оточення 1000 дієслів. Заслугою автора є те, що на відміну від попередніх словників валентності, було зроблено спробу не тільки визначити  оточення дієслів, але й подати опис значення дієслів. Вихідним пунктом досліджень Г.Шумахера, як і в Ґ.Гельбіга, є синтаксичне та семантичне  оточення  носія валентності. Для її визначення Г.Шумахер намагається уникнути критерію обов’язковості, але у зв’язку із специфікою субкласів дієслів валентність дефініціюється дистрибутивно.

Вагомий внесок в розвиток теорії сполучуваності зробив В.Г.Адмоні. Одна з перших його робіт  вийшла в світ у 1958 році. Учений вважає, що кожна частина мови містить у собі низку сполучуваностей, які актуалізуються  в реченні. У К.Бюлера В.Г.Адмоні перейняв термін “вакантне місце”, яке вжив, однак, у ширшому розумінні. За його концепцією, кожна частина мови має кілька вакантних місць, тобто таких, де відповідна частина мови сполучається з іншою. При цьому він розрізняє обов’язкову або альтернативно-обов’язкову і факультативну сполучуваність. Ці поняття перебувають у тісному зв’язку з поняттями залежних і домінуючих членів речення. У своїй концепції В.Г. Адмоні вказує і на зв’язок  між граматичними та лексичними сполучуваностями [1]. М.Д. Степанова вважає, що його теорія  наближається до теорії “синтаксичних полів” і семантичної конгруенції В. Порціґа [31; 27].

О.І. Москальська розглядає валентність не з точки зору теорії центрального місця дієслова у реченні, а вбачає в ній потенційну властивість частин мови взагалі. Вона розрізняє в дієслові дві валентності: 1) активну (виражається при наявності суб’єкта); 2) пасивну валентність (виражається при наявності об’єктів та обов’язкового оточення). На підставі значних можливостей синтаксичної варіабельності іменників О.І. Москальська вказує на їх універсальні завдання при утворенні речення, осмислює функцію іменника як самостійного носія валентності. Саме цим вона змінила переважаючу орієнтацію на дієслово [28; 156].

Однією з перших розглянула теоретичні питання  валентності  у словотворенні і створила базу для їх досліджень М.Д. Степанова [40; 335]. У праці термін  “валентність” вживається як сполучуваність одиниць мови. Тут йдеться не тільки  про валентність слів, які сполучаються одне з одним , а про закономірності сполучення елементів слів. З метою показу відмінності між двома видами валентності, тобто між способом сполучування слів  у словосполучення та елементів слів у слова, М.Д.Степанова вводить відповідно терміни „зовнішня” та „внутрішня валентність”. Слово при внутрішній валентності розглядається як цілісність  не з позиції сполучних властивостей у реченні, а як сполучення первинних основ  одна з одною  або з елементами словотворення – префіксами і суфіксами. У визначенні „внутрішньої валентності“  мова йде не про лексичні морфеми, а про „безпосередні“  і максимальні складові частини лексичної основи слова, які збігаються з морфемами, але самі по собі  не становлять  безпосередніх складових, що можуть розкладатися до найменших одиниць (морфем) [31; 134]. М.Д. Степанова  розрізняє фонетичну, структурну, морфологічну та  семантичну внутрішню валентність. Оскільки фонетичні закономірності  ще не досліджені, вона звертає увагу лише на те, що у фаховій літературі є тільки окремі дані про особливість фонетичного сполучення деяких суфіксальних варіантів чи суфіксальних синонімів з кінцевим звуком попередніх складових частин.

Центральною темою  досліджень Г.А. Гречиної (1973) є пояснення закономірностей взаємозв’язку між відокремлюваними компонентами та основою дієслова на семантичному рівні, тобто синтаксична характеристика, під якою розуміються граматичні валентні властивості дієслів з відокремлюваним  компонентом та їх дистрибуція (сукупність сполучуваних елементів певної мовної одиниці у всіх можливих контекстах) [9; 23].

Сполучуваності  слів присвячує свої теоретичні дослідження  І.Г. Ольшанський. Валентність є для нього потенційною сполучуваністю мовних одиниць, їх можливістю сполучуваності в мовленні. Якщо ця можливість реалізовується, то валентність перетворюється у реальну сполучуваність  елементів. Відношення між валентністю  як лінгвістичною потенцією та сполучуваністю як її актуалізацією відображає дихотомію (роздвоєність) мови та мовлення. На рівні слова І.Г.Ольшанський розрізняє лексичну та граматичну (синтаксичну) сполучуваність. Лексична визначається об’єктивно-логічними зв’язками, які існують в об’єктивній реальності  між предметами  та явищами. Граматична залежить від категоріального граматичного значення  частини мови, до яких відносяться сполучувані слова, а також від особливостей  мовної структури [30].