Способи забезпечення виконання зобов"язань

ЗМІСТ

стор.

ВСТУП....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1 Загальна характеристика та класифікація способів забезпечення виконання зобов’язань ............................................................................................4

РОЗДІЛ 2 Способи забезпечення виконання зобов’язань.

2.1 Зобов’язально –правові способи забезпечення виконання зобов’язань

2.1.1.Неустойка..............................................................................................9

2.1.2.Порука..................................................................................................13 2.1.3.Гарантія................................................................................................17

2.2 Речово –правові способи забезпечення виконання зобов’язань

2.2.1.Застава..................................................................................................20

2.2.2.Завдаток................................................................................................27 2.2.3.Притримання........................................................................................30

ВИСНОВКИ.....................................................................................................................32

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………..............................33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                      ВСТУП

Актуальність обраної теми зумовлена відсутністю системного, комплексного дослідження питань, що стосуються видів забезпечення виконання зобов’язань, тим що забезпечення зобов’язання по суті створює нове зобов’язання, яке є додатковим, завжди виникає у зв’язку з основним зобов’язанням та залежить від долі останнього і яке потребує більш детального аналізу. Треба зазначити, що незважаючи на те що Цивільний кодекс України містить нові види забезпечення виконання зобов’язань та більш повно розкриває та аналізує вже існуючі, суспільство не стоїть на місці, воно розвивається, а тому треба знаходити нові підходи до застосування видів забезпечення виконання зобов’язань.

Безумовно, питання видів забезпечення виконання  зобов’язань, з одного боку, є надзвичайно актуальним, не новим, добре дослідженим, а з іншого - таким, що потребує постійної уваги з огляду на динамічні зміни, які відбуваються в державі.

Мета – аналіз позитивних і негативних зміни, що відбулись з видами забезпечення виконання зобов’язань у зв’язку із прийняттям Цивільного кодексу України.

Мета курсової роботи конкретизується в наступних завданнях :

  1. дати загальну характеристику видів забезпечення виконання  зобов’язань.
  2. більш детально проаналізувати  види забезпечення виконання  зобов’язань.
  3. визначити в чому виявляється колізії, що існують у цивільному законодавстві України у сфері забезпечення виконання зобов’язань і відповідальності за їх невиконання

Об’єктом дослідження  роботи є правовідносини, що виникають у цивільному праві  під час забезпечення виконання зобов’язань. при укладанні договорів.

Був використаний описовий метод, а саме описувалося, які є види забезпечення виконання зобов’язань, які з них є більш популярними при укладенні договорів  і чому, та як вони застосовуються на практиці.

Структура даної роботи складається з трьох частин: вступу, основної частини, висновків. Основна частина складається з двох розділів, другий розділ містять підрозділи, які передбачають глибоке і всебічне розкриття сутності даної теми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Загальна  характеристика та класифікація способів забезпечення виконання зобов’язань.

1.1 Загальна  характеристика способів забезпечення виконання зобов’язань.

Зобов'язання є основним елементом механізму приватно - правового регулювання відносин, покликане забезпечувати пропорційність і стабільність відносин цивільного обороту за допомогою інструментарію, відмінного від суміжних із зобов'язанням правових конструкцій.

Належне виконання зобов'язань  передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок — з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання.

Належне виконання зобов'язань  стимулює зміцнення майнового становища  учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов'язання підпорядковані різні способи забезпечення, які розглядаються в юридичній літературі як у широкому, так і вузькому розумінні.

У вузькому розумінні  під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами [7, стр. 110-114]. Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України засоби забезпечення зобов'язань можуть виступати у різних формах: неустойки (штраф, пеня), завдатку, застави, поруки, гарантії, притримання, відшкодування збитків та моральної шкоди [9, стр.140].

Усі спеціальні засоби забезпечення мають додатковий (акцесорний) характер і залежать від основного зобов'язання: при недійсності або припиненні основного зобов'язання вони також припиняють свою дію.

         Обраний сторонами спеціальний засіб забезпечення виконання зобов'язань має бути письмово зафіксований або в самому зобов'язанні, на забезпечення якого він спрямований, або додатковою угодою.

Згідно з нормами ст.547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання має вчинятися в письмовій формі. Недодержання цієї форми має наслідком визнання його нікчемним [9, стр.140].


Деякі зі способів мають  бути не тільки оформлені письмово а й потребують нотаріального  посвідчення, а в окремих випадках— також державної реєстрації.

Так, для забезпечення інтересів заставодержателя, уникнення  несанкціонованих повторних застав закон встановлює більш жорсткі вимоги до оформлення застави у тих випадках, коли майно залишається у боржника-заставника. Якщо за загальним правилом достатньо простої письмової форми угоди про заставу, то іпотека, застава товарів у обігу і переробці вимагають нотаріального посвідчення з наступною державною реєстрацією у Книзі записів застав або в Державному реєстрі застав рухомого майна.

Загальні умови забезпечення виконання зобов'язання встановлені ст.548 ЦК і передбачають, що по –перше забезпечення виконання зобов'язання може виникати на підставі закону внаслідок вчинення певних дій. Так, у разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно ч. 1 ст. 735 ЦК з моменту передання товару, проданого у кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на нього ст. 694 ЦК [9, стр.174].

Окремі види забезпечення зобов'язань можуть виникати не лише на підставі закону чи договору, але й рішення суду.

По –друге більшість способів забезпечення зобов'язань мають залежний від основного зобов'язання характер. Вони визнаються додатковими, а отже, їх дійсність залежить від дійсності основного правочину. Реалізація забезпечувальною зобов'язання передбачається лише у випадку невиконання (неможливості виконання) боржником обов'язків за основним зобов'язанням і може бути здійснена у примусовому порядку. Це означає, що забезпечуватися може тільки дійсна вимога.

Якщо основне зобов'язання (вимога) є нікчемним чи визнається недійсним в судовому порядку, то й додаткове зобов'язання, яке  забезпечує його виконання, також втрачає юридичну силу й не може бути реалізоване, оскільки не існує вимоги, яку воно повинно задовольняти. Так, у разі недійсності основного зобов'язання недійсною буде угода про завдаток, неустойку, поруку, притримання, сплату процентів тощо[6, стр. 45-54 ].

По –третє зворотної залежності між забезпечувальним і основним зобов'язанням щодо їх дійсності немає. Тому недійсність правочину про забезпечення виконання зобов'язання не впливає на чинність основного зобов'язання і не спричиняє його недійсність. Основне зобов'язання є самостійним і його дійсність залежить від дотримання учасниками правочину правил ст. 203 ЦК, а також інших норм законодавства, що встановлюють вимоги до конкретних видів правочинів[9, стр.57].

В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання зобов'язання за різними підставами.

  1. Залежно від часу і способу встановлення (виникнення) вони можуть бути поділені на спеціальні і універсальні.

Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення зобов'язання. У результаті кредитор і боржник заздалегідь передбачають конкретні наслідки невиконання зобов'язання. До таких засобів належать; неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притриманім (гл.49 ЦК) [9, стр.140]. Універсальним засобом забезпечення зобов'язань є відшкодування боржником збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання зобов'язання (ст.623 ЦК) [9, стр.155].

Розмір збитків може бути визначений лише після невиконання зобов'язань.

  1. Залежно від характеру забезпечення інтересів кредитора можна розрізняти речово-правові і зобов'язально-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань.

Речово-правові засоби характерні тим що інтереси кредитора забезпечуються за рахунок заздалегідь виділеного майна. Предметом забезпечення є це майно. До них належать: застава, завдаток, притримання.

Зобов'язально-правові засоби стимулюють боржника до належного виконання зобов'язання шляхом створення можливості пред’явлення до нього або до третіх осіб, що вступили заздалегідь в договір, зобов'язальної вимоги. До них належать: неустойка, порука, гарантія.

Всі способи (види) забезпечення виконання зобов'язань пропонувалося також поділяти на три види, взявши за критерій поділу мету, для якої вони встановлюються, у поєднанні з характером самого способу забезпечення. Таким чином виокремлюють такі способи забезпечення:

  1. ті, що встановлюють для боржника невигідні наслідки на випадок невиконання (неустойка, завдаток);
  2. ті, що супроводжуються виділенням з майна боржника певної його частини, яка повинна служити насамперед задоволенню можливих вимог цього кредитора, з відстороненням від неї інших можливих кредиторів (застава, притриманий);
  3. ті, що мають на меті залучення до зобов'язання інших осіб, 
    майно яких поряд із майном боржника також могло б слугувати 
    для задоволення вимог кредитора (порука, гарантія).

           Порядок та основні принципи забезпечення зобов'язань визначаються Цивільним кодексом України. Так, згідно зі ст. 546 ЦК зобов'язання можуть забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком [9, стр.140]. Крім того, договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання (вчинення певних дій з боку боржника, страхування тощо).

Основні умови забезпечення виконання зобов'язань: забезпеченню підлягає лише дійсне зобов'язання (вимога), тобто те, яке вже виникло, реально існує і ґрунтується на передбачених законом підставах. Недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Зауважимо, недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення (винятком є гарантія). Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі, недодержання якої означатиме нікчемність (недійсність) правочину.

Чинне законодавство  України дозволяє одночасно застосовувати  різні способи забезпечення виконання зобов'язання .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Види забезпечення виконання зобов’язань.

2.1. Зобов'язально-правові види забезпечення виконання зобов’язань.

2.1.1. Неустойка

Відповідно до ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) визнається певна грошова сума або інше майно,які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов'язань  у договірних відносинах за участю юридичних осіб. Привабливість неустойки пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх обов'язків [8, стр. 333- 334].

Штраф і пеню, розглядають як різновиди неустойки.

Відповідно кваліфікуючими ознаками штрафу є:

  • можливість встановлення за майже будь-яке порушення зобов'язання: невиконання або неналежне виконання (порушення умов про кількість, якість товарів, робіт (послуг), виконання зобов'язання неналежним способом тощо);
  • обчислення у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

У свою чергу пеня як різновид неустойки характеризується наступними ознаками:

  • застосування виключно у грошових зобов'язаннях;
  • можливість встановлення за такий вид порушення зобов'язання, як прострочення виконання (порушення умови про строки);
  • обчислення у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов'язання;
  • триваючий характер — нарахування пені за кожний день прострочення.

 

Слід звернути увагу  на те, що законодавець визначив перелічені ознаки штрафу та пені імперативно, не надавши сторонам зобов'язання можливості їх змінювати. При цьому поза увагою залишилися неустойки, що визначаються у твердій сумі або у кратному розмірі до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання:

  • триваючі неустойки за прострочення виконання не грошового зобов'язання (зокрема прострочення передання речі);
  • неустойки, що нараховуються не за кожний день, а за кожний тиждень, місяць прострочення тощо.

Це не означає, що сторони  договірних відносин не вправі забезпечувати  свої зобов'язання подібними неустойками. Однак при цьому для запобігання невідповідності положень договору нормам закону слід відмовитися від використання термінів «штраф» та «пеня» [6, стр. 60-74 ].

Неустойка стягується незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, лише в силу самого встановлення неустойки законом або договором. Це означає, що на відміну від загального виду цивільно-правової відповідальності — відшкодування збитків, для застосування якого необхідна наявність трьох умов:

  • протиправної поведінки, шкоди (збитків);
  • причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;
  • вини порушника.

Для покладення на боржника цивільно-правової відповідальності у вигляді неустойки необхідною та достатньою є наявність лише двох умов:    а) протиправної поведінки;

б) вини боржника.

        Якщо боржник звертається до суду з проханням зменшити суму нарахованої неустойки (ч. З ст. 551 ЦК), посилаючись на те, що вона значно перевищує розмір збитків, йому треба доводити наявність (відсутність) збитків у кредитора та їх розмір [9, стр. 54; 141].

Оскільки стягнення  неустойки є самостійною мірою  цивільно-правової 
відповідальності, на суму неустойки не нараховуються проценти.

Чинним Цивільним кодексом України передбачено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме майно і нерухоме майно.   Важливо зазначити, що предметом неустойки за загальним правилом можуть бути тільки повністю оборотоздатні речі [9, стр. 54; 141]. Обмежено оборотоздатні речі, що можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом, можуть встановлюватися в якості неустойки тільки у відносинах між суб'єктами, які наділеними правом мати такі об'єкти або відповідними дозволами на використання таких об'єктів.

Оскільки штраф як різновид неустойки визначається або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання, або у твердій сумі, а звідси його розмір, як правило, відомий у момент виникнення забезпеченого зобов'язання, неустойка у вигляді штрафу може бути встановлена у вигляді речі, визначеної родовими ознаками (ч. 2 ст. 185 ЦК), а також у вигляді індивідуально визначеної речі (ч. 1 ст. 185 ЦК), в тому числі у вигляді нерухомого майна [9, стр. 54; 141]. Водночас пеня — це триваюча, зростаюча неустойка, загальний кінцевий розмір якої заздалегідь невідомий. Тому в якості пені можна застосовувати лише родові речі, кількість яких до передання також буде змінюватися залежно від часу прострочення. Визначаючи неустойку у вигляді майнової цінності, сторони мають встановити грошову оцінку такої неустойки.

Загальновідомим у доктрині цивільного права є поділ неустойки  на законну (розмір та підстави стягнення якої визначаються актами законодавства) та договірну (розмір та підстави стягнення якої визначаються сторонами у самому договорі).

Договірна неустойка може визначатися як у вигляді грошової суми, так і іншої майнової цінності ( ч. 2 ст. 551 ЦК) [9, стр.141].

Законна неустойка встановлюється виключно у грошовій формі, і для того, щоб вона вважалася законною та застосовувалася незалежно від домовленості сторін договору, необхідно, щоб законом або іншим актом цивільного законодавства було визначено її конкретний розмір, а також підстави стягнення (вид порушення, за яке неустойка встановлюється). Цивільний кодекс України дозволяє сторонам договірних відносин змінювати розмір законної неустойки. При цьому, якщо збільшення законної неустойки допускається в будь-якому випадку, то її зменшення можливе за рішенням суду за наявності кількох умов:

  • якщо розмір неустойки значно перевищує розмір заподіяних невиконанням зобов'язання збитків;
  • за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Суд може прийняти рішення про зменшення розміру неустойки як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторони.

В останньому випадку  сторона, що звертається з клопотанням, повинна доводити наявність підстав  для зменшення неустойки [7, стр. 100- 108].

Оскільки сплата (передання) неустойки та відшкодування збитків є самостійними формами цивільно-правової відповідальності, ч. 2 ст. 552 ЦК дозволяє їх одночасне застосування у разі порушення боржником зобов'язання. Співвідношення сплати (передання) неустойки та відшкодування збитків встановлене ст. 624 [9, стр. 155].

           У науці та практиці застосування неустойки виділяють чотири види її співвідношення із збитками:

  • штрафна неустойка, наявність якої дозволяє стягувати збитки у повному розмірі понад суму неустойки;
  • залікова неустойка, що дозволяє стягувати збитки в сумі, не покритій неустойкою;
  • альтернативна неустойка, яка надає кредитору право вибору або звертатися до боржника з вимогою про сплату (передання) неустойки, або вимагати відшкодування збитків;
  • виключна неустойка, яка не дозволяє кредитору вимагати відшкодування збитків навіть за їх наявності.

 

 

                                           2.1.2. Порука.

Порука є одним із традиційних способів забезпечення виконання зобов’язання, зміст якого відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України полягає у тому,  що  поручитель поручається   перед кредитором іншої особи (боржника) відповідати за виконання нею свою зобов'язання у повному обсязі або и певній частині [9, стр.141].

. Порука надає кредиторові  додаткову гарантію виконання  зобов'язання, оскільки у разі його невиконання чи неналежного виконання кредитор може пред'явити свої вимоги до поручителя.

Підставою виникнення поруки є договір про неї, що укладається між кредитором за основним зобов'язанням та особою, яка надала згоду бути поручителем його боржника. Порядок укладеним, зміни та розірвання договору поруки регулюється загальними правилами про угоди, які встановлені нормами цивільного законодавства, за винятком спеціального правила, що міститься у ст. 547 ЦКУ, про обов’язкову письмову форму будь-якого правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання (зрозуміло, що у точу числі й договору поруки), незалежно від форми укладання основної угоди [9, стр.140]. Недодержання письмової форми тягне за собою нікчемність договору поруки.

Цивільне законодавство не передбачає будь-яких зобов'язань, виконання яких не може бути забезпечено порукою. Виняток становлять лише недійсні зобов'язання, оскільки за змістом ч. 2 ст. 548 ЦКУ забезпечити можна лише дійсну вимогу - таким чином, порука має акцесорний характер: визнання недійсним основного зобов'язаний, яке забезпечується укладенням договору поруки, незалежно від тих підстав, за якими основне зобов’язання визнається не дійсним, тягне і беззаперечну недійсність поруки. Укладення договору поруки можна спрямувати на забезпечення не тільки дійсного, а ще й не існуючого (але такого, що за умови настання певних обставин, може виникнути у майбутньому) зобов'язання.

Цивільне законодавство  передбачає наслідки порушення зобов’язання забезпеченого порукою це полягає у тому, що поручитель несе перед кредитором солідарну відповідальність з боржником за основним зобов'язанням. Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов'язки для цих боржників. Проте солідарність їх відповідальності не є необхідною умовою поруки, тому що положення ч. 1 ст. 554 ЦКУ мають диспозитивний характер, оскільки надають можливість сторонам встановити у договорі іншу (субсидіарну) відповідальність поручителя [9, стр.140]. У такому разі до звернення з вимогою до поручителя кредитор повинен вжити заходів для отримання заборгованості з боржника. Але, треба зазначити, якщо у договорі поруки вид відповідальності боржника та кредитора спеціально не обумовлено, то буде застосовуватися згадане правило ЦКУ про солідарну відповідальність вказаних осіб [3, стр. 21].

Відповідно до ч. 2 ст. 554 ЦКУ поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, якщо тільки інше не встановлено договором поруки. Розмір зобов'язання поручителя перед кредитором визначатиметься обсягом відповідальності боржника за відповідне порушення основного зобов'язання [9, стр.140].

Цілком можливим є й встановлення поруки щодо виконання боржником одного й того ж зобов'язання одночасно з боку декількох осіб (шляхом спільного надання ними поруки у формі укладення одного договору). У цьому разі такі поручителі відповідають перед кредитором солідарно (якщо інше не передбачено договором поруки). Кредитор вправі пред'явити свої вимоги до будь-кого з поручителів, або до боржника. Особи ж, які незалежно одна від іншої поручилися за одного боржника й уклали різні договори поруки, статусу солідарних боржників не набувають [6, стр. 75 - 81].

     Одержавши  вимогу кредитора, поручитель, перед тим як її задовольнити, зобов'язаний попередити про це боржника, а у разі пред'явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі (ч. 1 ст. 555 ЦКУ) [9, стр.142]..

          У супротивному ж випадку боржник буде вправі висунути проти зворотної вимоги поручителя усі ті заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. Поручитель же також має право висунути проти вимоги кредитора усі ті заперечення, які міг би навести сам боржник (за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника). Звісно, ці заперечення використовуються поручителем з метою відхилення вимоги чи зменшення її розміру. Слід звернути увагу, що право висунути проти вимоги кредитора вказані заперечення поручитель зберігає навіть у тому випадку, коли боржник від них відмовився або ж визнав свій борг [5, стр. 64].

Після виконання поручителем  зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому всі документи, які підтверджують цей обов'язок боржника, оскільки сам поручитель, виконавши зобов'язання замість боржника, відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦКУ набуває всіх прав кредитора за цим зобов'язанням — насамперед право зворотної вимоги до боржника, а також прав, що забезпечували виконання цього зобов'язання [9, стр.140].. Таким чином, у цілому зобов'язання не припиняється, у ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо звертатися до боржника.

Обсяг прав кредитора, що переходять до поручителя, має відповідати обсягу задоволених поручителем вимог кредитора за основним зобов'язанням. Тобто, якщо поручителем тільки частково виконано вимогу кредитора, то він набуває право регресу лише у тій частині. Повне ж задоволення поручителем вимог кредитора передбачає і повне відшкодування витрат поручителя.

     У випадку виконання зобов'язання перед кредитором кількома поручителями, кожен з них відповідно до змісту ч. З ст. 556 ЦКУ має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми. Відповідно до ст. 557 ЦКУ боржник, який виконав своє забезпечене порукою зобов'язання, повинен негайно повідомити про це поручителя [9, стр.143].. У разі недотримання цієї вимоги, поручитель, який виконав забезпечене порукою зобов'язання, має право стягнути з кредитора одержане або висунути регресну вимогу до боржника. В останньому ж випадку вже боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одержане.

Оскільки порука є акцесорним зобов'язанням, залежним від долі основного, підставою припинення поруки є:

  • припинення основного зобов'язання;
  • припиненням договору поруки є зміна основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;
  • припиняється порука й у разі відмови кредитора після настання строку виконання зобов'язаний прийняти належне виконання, запропоноване боржником чи поручителем, при цьому причини такої відмови не мають значення (ч. 2 ст. 559 ЦКУ);
  • порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, то протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання  кредитор не пред’явить вимоги до поручителя;
  • порука припиняється,  якщо кредитор не пред'явить  позову  до  поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Порука майже наздоганяє найбільш популярну як засіб забезпечувального характеру у цивільних відносинах неустойку і стає досить частим супутником договірних зобов’язань [3, стр. 22].                                      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   

 

 

       2.1.3. Гарантія.

Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України гарантія є одним із видів забезпечення виконання зобов'язань. За змістом та правовими наслідками гарантія, передбачена ЦК, яку ще називають банківською або фінансовою гарантією, є новим для українського законодавства видом забезпечення виконання зобов'язань. Стаття 560 ЦК містить загальне визначення гарантії - за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку [9, стр.143].