Співпраця міліції в охороні громадського порядку

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ СПІВПРАЦІ МІЛІЦІЇ З ГРОМАДЯНАМИ…………...6

1.1. Поняття населення  (громадян)……………………………………….......6

1.2. Характеристика співпраці міліції  з громадянами……………………..15

1.3. Правові засади відносин громадян з міліцією…………………………25

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ……………..34

2.1. Завдання співпраці  міліції з населенням……………………………….34

2.2. Взаємодія громадян з міліцією…………………………………………42

2.3. Шляхи вдосконалення співпраці  з населенням………………………..52

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЙНО–ТАКТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ З НАСЕЛЕННЯМ………………………………………………………………..66

3.1. Співпраця міліції  в охороні громадського порядку…………………...66

3.2. Охорона громадського порядку в профілактиці злочинів…………….82

ДОДАТКИ………………………………………………………………………..92

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….102

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………… 104

ВСТУП

Актуальність  теми. Україна стоїть на шляху розвитку правової соціальної демократичної держави і громадянського суспільства, що вимагає від неї формування відповідних відносин між населенням країни та державними інститутами, установами. При цьому, суспільство повинно взяти на себе зобов’язання утримувати державні інститути шляхом сплати податків, дотримання вимог законів, які проголошує держава від імені її народу, активної участі у підвищенні ефективності та якості роботи державних службовців. Держава, зі свого боку, мусить забезпечувати зовнішню і внутрішню безпеку життя суспільства в усіх його сферах, основні права і свободи громадян.

Однією з актуальних проблем, з якими пов’язане зміцнення демократичних та правових засад суспільства, є вдосконалення відносин міліції та наслення, що проявляється в їх тісній співпраці. Це може бути досягнуте, з одного боку, в результаті вірно організованої взаємодії на засадах закону, а з іншого – за допомогою зміцнення партнерських, шанобливих стосунків між правоохоронцями і громадянами, створення позитивного образу працівника міліції та підвищення рівня довіри населення до міліції.

Варто зазначити, що взаємовідносини, що склалися в Україні на теперішній час, між органами внутрішніх справ і суспільством, не можна вважати оптимальними. Аналіз результатів соціологічних опитувань громадян свідчить, що в ряді місць склався негативний імідж міліції, внаслідок чого значно знизилась довіра населення до неї як до правоохоронного органу. Відстала від потреб часу теоретична, культурно–виховна підготовка самих правоохоронців. Не відповідає вимогам сьогодення і практична діяльність силових структур щодо створення доброзичливих взаємовідносин із населенням.

Отже, виникла необхідність у створенні виваженої системи заходів з метою привернення уваги населення до діяльності правоохоронців та стимулювання довіри до них з боку різних груп громадськості, а також визначення шляхів налагодження ефективної співпраці між міліцією та населенням.

Питання, що стосуються співпраці населення з міліцією, завжди були в центрі уваги не тільки науковців–юристів і практиків–правоохоронців, але й психологій та соціологів. Значний внесок у розробку даної проблеми внесли такі вчені як Л.Ш. Берекашвілі, А.С. Гречін, А.С. Греши, А.Є. Жалінський, А.П. Закалюк, В.Н. Іванов, Ю.В. Кідрук, А.П. Клюшніченко, Л.М. Колодкін, А.П. Коренєва, М.В. Костицький, Ю.Ф. Кравченко, Ю.А. Крісічков, А.Ф. Майдіков, В.П. Петков, В.Г. Поліщук, В.Т. Томін, В.А. Ребрій, В.А. Щегорцов та ін. Однак із здобуттям Україною незалежності відбулося багато змін в житті суспільства, почався процес створення нового законодавства, склалася певна практика його застосування, а відтак виникла потреба нового вивчення і осмислення цього питання. Останнім часом окремі проблеми співпраці міліції і населення активно досліджуються М.І. Ануфрієвим, О.М. Бандуркою, В.О. Соболєвим, Ю.Ф. Кравченком, О.Н. Ярмишем та іншими науковцями, а також практичними працівниками органів внутрішніх справ. Таким чином, дослідження правових основ співпраці міліції і населення набуває особливого змісту і актуальності.

Мета і завдання. Мета магістерської роботи полягає в тому, щоб на базі аналізу чинного законодавства України та узагальнень практики його реалізації визначити сутність, правові та організаційні засади, шляхи вдосконалення співпраці міліції і населення.

Для досягнення поставленої  мети автор поставив перед собою такі основні завдання:

– проаналізувати понятійний апарат «населення», «взаємодія», «співпраця», «громадський порядок»;

– з’ясувати зміст міліції щодо охорони прав і свобод громадян (населення);

– визначити специфіку завдань, основні принципи та функції співпраці міліції і населення;

– проаналізувати правову основу відносин населення з міліцією;

– визначити організаційно–тактичні заходи щодо зміцнення партнерських зв’язків міліції з населенням;

– дослідити сутність і місце громадського контролю в системі співпраці населення з міліцією.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері правоохоронної діяльності міліції за участю громадян (населення).

Предмет дослідження становлять правові засади, форми та методи співпраці міліції і населення.

Методи дослідження. Методологічною основою магістерської роботи є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Основними науковими методами дослідження було обрано теоретичні (аналіз літератури, узагальнення експериментальних даних, аналіз передового досвіду, аналіз статистичних даних щодо криміногенної ситуації в країні, області, підрайонах) та емпіричні (анкетування і метод експертних оцінок, до яких застосовувалися методи шкалування та ранжування).

Було також використано  досвід конкретно–соціологічних досліджень вітчизняних і закордонних фахівців з зазначеної проблеми.

Структура дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження, магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють вісім підрозділів, додатків, висновку, списку використаних літератури. Загальний обсяг роботи становить 111 сторінок.

РОЗДІЛ 1.

СУТНІСТЬ СПІВПРАЦІ  МІЛІЦІЇ З ГРОМАДЯНАМИ

1.1. Поняття  населення (громадян)

Категорія «населення»  є об’єктом дослідження в основному не тільки демографії (тобто вивчає розмір, структури, динаміку руху і розвиток населення), але й багатьох інших наук, що вивчають окремих фізичних осіб та їх взаємодію з навколишнім середовищем.

Існує декілька визначень  поняття населення. Так, населення можна трактувати як сукупність людей, що постійно живуть у межах якоїсь конкретно вказаної території (районі, місті, області, частини країни, країні, континенту чи всієї земної кулі тощо)¹.

Вчені–демографісти визначають народонаселення як сукупність людей, що живуть на Земній кулі (тобто населення Землі) або в межах конкретної території – континенту, країни, області і т. д.²

Не менш цікавим, є  визначення населення як відносно стійкої  сукупності людей, що природно й історично формується, безперервно самовідновлюється у процесі відтворення життя. Це – провідний матеріальний компонент людського суспільства. Саме прихильники цього визначення виділили загальну теорія народонаселення, що представляє собою систему теоретичних концепцій розвитку народонаселення та методологічних підходів до його вивчення. Її основна мета – виявляти закони й закономірності відтворення народонаселення.

Представники науки  міжнародного права трактують населення  як сукупність індивідів, які постійно чи тимчасово проживають на території певної держави і підпадають під дію її юрисдикції³.

Отже, в літературі немає однозначного і чіткого визначення поняття «населення», хоча воно само часто використовується у різноманітних актах. Загалом, під населення прийнято розуміти просту сукупність індивідів, що проживають на території держави чи її окремої адміністративно–територіальної одиниці. За цією ознакою категорія «населення» суттєво відрізняється від подібних категорій, зокрема, «нація», «народ», «етнос», ознакою яких є наявність певної єдності, як правило, історичної, соціальної, культурної чи мовної.

У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її (тобто населення), знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим.

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції – законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до категорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави. Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, залежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави.

За загальним правилом, до поняття населення будь–якої держави входять:

1) громадяни даної  держави (основний склад населення);

2) іноземні громадяни; 

3) особи, які мають  подвійне громадянство (біпатриди);

4) особи, які не мають  громадянства (апатриди)⁴.

Визначення правового  положення кожної з указаних категорій населення у відповідності з принципом суверенітету належить до внутрішньої компетенції кожної держав. Та досить часто в національних законодавствах виникають колізії з питань про громадянство (багаточисельні невідповідності між законами різних держав призвести до появи безгромадянства і множинного громадянства), про правовий статус іноземців та захист прав індивідів. Крім того, держави здійснюють міжнародне співробітництво для боротьби зі злочинністю та тероризмом. Результатом цього співробітництва є велика кількість двосторонніх багатосторонніх конвенцій, договорів та інших міжнародних актів, які регулюють відповідні відносини між державами. Звідси випливає потреба врегулювання положення населення міжнародним публічним правом.

Особливістю населення  України є його тісний зв'язок з державою, що проявляється в політико–правовому характері між кожною фізичною особою та Україною. Цей зв'язок в юриспруденції прийнято іменувати інститутом громадянства.

Як відомо, громадянство як правова категорія, представляє собою інститут внутрішнього конституційного права держави, норми якого містяться, як правило, в конституціях та спеціальних законах про громадянство. При врегулюванні відносин громадянства держава не повинна порушувати не лише права та свободи людини і громадянина, а й суверенні права інших держав. Так, в Україні прийнятий і діє Закон України від 18.01.2001 р. № 2235–ІІІ «Про громадянство України». Цей Закон розроблений з урахуванням міжнародних стандартів і містить численні відсилки до міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України. Відповідно до норм Закону, громадянство – це стійкий правовий зв’язок між фізичною особою та державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках⁵.

Поняття «громадянин» зазнала  деяких змін в ході історії. Так, сьогодні під громадянином розуміють наступне:

1) член держави з  республіканською формою правління;

2) активний суб’єкт,  що володіє політичними правами;

3) особа, що має стійкий  правовий зв'язок⁶.

Громадянство як стійкий  правовий зв’язок держави та громадянина є, з одного боку, невід’ємним правом людини, а з іншого – необхідним атрибутом державного суверенітету. Міжнародно–правове значення інституту громадянства полягає, перш за все, у тому, що він є підґрунтям більшості внутрішньодержавних та міжнародно–правових механізмів захисту прав людини і громадянина, тому при вирішенні питань реалізації прав і свобод на національному та світовому рівнях необхідно розв’язувати на цих рівнях і проблеми громадянства⁷.

Слід відмітити, що для визначення стійкого правового зв’язку між державою та індивідом вживаються різні поняття – «громадянство», «підданство», а також «державна (національна) належність». Традиційним є підхід, згідно з яким громадянство (citizenship) розглядається як зв’язок людини з державою–республікою, а підданство (subjectness) – з державою–монархією. Термін «державна (національна) належність» (nationality) запозичений з британської правової термінології, де він означає правовий зв’язок з монархом громадян держав–колишніх колоній, а нині – членів Британської співдружності. Сучасна юридична наука стоїть на позиціях, згідно з якими будь–яка належність людини державі чи тим більше монарху, а також їх зверхність над людиною неприпустима, тому вживання поряд з терміном «громадянство» термінів «підданство» та «державна (національна) належність» не допускається⁸.

Громадянство створює  єдині взаємні права та обов’язки  для людини і держави. Саме з ним  пов’язані найсуттєвіші наслідки для  обох сторін – обсяг прав, обов’язків і відповідальності держави та громадянина.

Отже, основними характеристиками громадянства є :

• правовий стан, який виражається, з одного боку, у його загальному, правовому нормуванні, з іншого – в індивідуальному документальному юридичному оформленні громадянства кожної людини (паспорт громадянина, свідоцтво про народження тощо). Громадянином держави особа є не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між нею й державою певних правових зв’язків;
• стійкий характер відносин громадянства, які існують постійно (від народження до смерті громадянина) і мають загальний порядок припинення, що не припускає розриву громадянства в односторонньому порядку;
• двосторонній зв’язок людини з державою, який виявляється в сукупності взаємних прав, обов’язків і відповідальності та ґрунтується на визначенні й повазі гідності, основних прав і свобод людини;
• розповсюдження на громадянина суверенної влади держави як в середині країни, так і поза її межами.

Таким чином, громадянство України – це стійкий, необмежений в просторі правовий зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому Конституцією і законами України⁹. Ознаками громадянства як певного зв’язку особи з державою є:

1. правовий характер;
2. необмеженість у просторі та часі;
3. максимальний характер взаємних прав та обов’язків.

Цей зв’язок знаходить  своє виявлення у поширенні на відповідну особу суверенної влади  держави незалежно від місця її проживання – на території держави чи за її межами. Правовим забезпеченням даного зв’язку є Конституція України, Закон України «Про громадянство України», чинні міжнародні договори України з питань громадянства, підзаконні акти та інше. Саме громадянство дає людині можливість повною мірою користуватися політичними, економічними і соціальними правами та свободами в Україні та покладає на неї певні обов'язки.

Як слушно вказував В.Мелащенко, «повною мірою неможливо розкрити поняття громадянства, якщо не розкрити принципи інституту громадянства України, так як принципи є тією основою, яка цементує, зв'язує воєдино різноманітні сторони громадянства. У своїй сукупності вони складають своєрідну систему, кожен з елементів якої є відображенням характеру і сутності громадянства»¹⁰.

Принципи громадянства України – це висхідні засади, керівні ідеї, в яких відображається характер та сутність українського громадянства; вони являють собою певні закономірності, які дістали наукове усвідомлення, закріплюються в Конституції та чинному законодавстві України і становлять своєрідну систему, яка зв'язує воєдино різноманітні сторони громадянства України. Більшість авторів єдині в тому, що принципи громадянства не розрізнені, всі вони у своїй сукупності становлять певну систему. Щодо визначення цієї системи не існує єдиної точки зору. Різні автори по–різному класифікують принципи громадянства і відповідно утворюють різні групи принципів за різними кваліфікуючими ознаками. Отже, до них належать:

• принцип єдиного громадянства;
• принцип рівності громадянства;
• принцип збереження громадянства України у разі одруження та розірвання шлюбу;
• принцип збереження громадянства України особами, які проживають за межами держави;
• принцип захисту державою громадян України за кордоном;
• принцип неприпустимості депортації та екстрадиції громадян України;
• принцип невід'ємності громадянства;
• принцип невизнання за громадянами України належності до іноземного громадянства.

Законодавство України, як і законодавство інших держав, закріплює порядок набуття громадянства відповідними категоріями осіб за наявності певних підстав, проте основними з них є набуття громадянства окремо дітьми за народженням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.

Набуття громадянства за народженням дитини може здійснюватися на підставі таких принципів:

1) за «правом крові» (jus sanguinis), коли береться до уваги громадянство батьків особи незалежно від місця її народження. «Право крові» діє не тільки під час народження дитини, а й може поширюватися на випадки, коли батьки неповнолітньої особи набувають інше громадянство;

2) за «правом грунту» (jus soli), коли громадянство у даній державі надається будь–якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства або за обставин, пов'язаних з територією, з якою фізична особа має певні відносини. Територіальними факторами може бути й місце знайдення дитини, батьки якої не встановлені або невідомі.

В українському законодавстві зазначені принципи поєднуються, причому «право крові» превалює, а «право грунту» застосовується лише для дітей, батьками яких є особи без громадянства. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про громадянство України» громадянство України надувається:

• за народженням;
• за територіальним походженням;
• внаслідок поновлення у громадянстві;
• внаслідок усиновлення;
• внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;
• внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
• у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
• внаслідок встановлення батьківства;
• за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України¹¹.

Закон передбачає різні  варіанти набуття громадянства за народженням: від батьків – громадян України; коли дитина народжена за межами України тощо. Визначається, що особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, вважається громадянином України з моменту народження.

Особливу увагу заслуговує специфіка набуття громадянства за іншим критерієм – територіальним походженням.

Попередні закони достатньою мірою  не визначали, які категорії фізичних осіб мають право за цією підставою  набута громадянство.

Згідно зі ст. 8 Закону особа, яка  сама або хоч би один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України»¹², а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної республіки (УРСР), є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Закон України «Про громадянство України» також докладно регламентує порядок набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення (ст. 11); набуття громадянства внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування (ст. 12); особою, визнаною судом недієздатною, внаслідок встановлення над нею опіки громадянина України (ст. 13); набуття громадянства України дитиною у зв'язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них (ст. 14); набуття громадянства дитиною внаслідок встановлення батьківства (ст. 15). Передбачається також, що набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою (ст. 16 Закону)¹³.

Отже, населення держави володіє особливою підставою, яка надає їм статус громадянина, а також можливість повною мірою долучити себе до соціально–культурного, політичного, економічного та правового життя суспільва і держави, – громадянство. Обсяг прав і свобод, якими особа може користуватися в окремій державі, а також обсяг обов'язків, що покладені на неї цією державою, знаходяться у прямій залежності від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної країни. Громадянські й політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються саме громадянам суверенної держави. З цього випливає, що громадянство є одним із визначальних факторів у характеристиці правового становища особи, одним із найважливіших елементів її правового статусу.

Необхідно зазначити, що громадян не можна розглядати лише як сукупність осіб, які проживають на території  даної держави. Сукупність усіх осіб, що проживають на території тієї чи іншої країни, становить її населення, яке складається з громадян даної держави, а також іноземців та осіб без громадянства. Громадянином України визнається лише та особа, яка перебуває в особливих правових зв'язках з Україною – зв'язках, що становлять зміст громадянства.

1.2. Характеристика співпраці міліції з громадянами

Особливе місце серед  функцій держави займає інститут правопорядку, завданням якого є  не тільки забезпечення правопорядку в країні, але й захист життя, здоров'я, прав і свободи громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань. Всі ці функції втілюються в діяльності правоохоронних органів, зокрема органів міліції. Тому важливим чинником підвищення ефективності роботи органів внутрішніх справ є налагодження відносин співпраці міліції з населенням на основі взаємодовіри і взаємозуміння.

Співпраця між міліцією і населенням має три рівні  соціальних зв'язків: взаєморозуміння, взаємодія і взаємовідносини (Рис. 1.1).

Рис. 1.1. Рівні соціальних зв’язків співпраці міліції з населенням

Для характеристика співпраці  міліції з населенням потрібно зосередити увагу на аналізі стосунків між ними шляхом використання об'єктивних й адекватних методів. Найбільш доцільно для соціологічного дослідження буде використати метод анкетного опитування та фокус–групу на основі результатів науково–дослідницької лабораторії «Соціальна і психологічна робота в ОВС»¹⁴.

По–перше, одним з традиційних методів дослідження є анкетне опитування, що полягає в заповненні спеціально вибраними людьми опитувальника, який містить головним чином закриті питання з готовими варіантами відповідей. Серед питань можуть бути і відкриті (довільна відповідь). Логіка опитувальника будується відповідно до програми дослідження й уточнюється в процесі пілотажного дослідження (Додаток 1).

Характеристика вибіркової сукупності полянає в наступному. Для проведення анкетування була сформована багатоступінчаста квотна вибірка, що склала 428 чоловік. Основними соціально–демографічними ознаками, за якими формувалася вибіркова сукупність були стать (Рис. 1.2), вік (Рис. 1.3), освіта (Рис. 1.4).

Рис. 1.2. Динаміка респондентів в залежності від статі

Як видно з Рис. 1.2, усього було опитано 239 жінок (56%) і 188 чоловіків (44%).

Рис. 1.3. Динаміка респондентів в залежності від віку

На Рис. 1.3 зображено  розподіл респондентів за різними віковими категоріями: 16–19 років – 27 осіб (6%), 20–24 – 47 осіб (11%), 25–34 – 79 осіб (18%), 35–44 – 79 осіб (18%), 45–54 – 66 осіб (15%), 55–64 – 62 осіб (14%), понад 65 осіб (16%).

Рис. 1.4. Динаміка респондентів в залежності від освіти

Зі змісту Рис. 1.4 випливає, що серед респондентів з вищою освітою було 134 особи (31%), із середньо–спеціальною – 109 особи (25%), середньою – 122 особи (29%), незакінченою середньою – 62 особи (14%).

По–друге, одним із якісних методів соціально–психологічних досліджень є фокус–група, який являє собою групове напівстандартизоване інтерв'ю, що проходить у формі групової дискусії і спрямоване на одержання від її учасників «суб'єктивної інформації» про те, як вони сприймають різноманітні види практичної діяльності.

У процесі дослідження було проведено 12 фокус–груп (6 із працівниками міліції і 6 із представниками різноманітних соціально–демографічних груп населення). Учасниками фокусів–груп із міліцією виступили дільничні інспектори міліції, слідчі й оперуповноважені карного розшуку із стажем роботи 3 і більш років (усього 72 респонденти) (Рис. 1.5).

Рис. 1.5. Ідея фокус–групи

Важливо підкреслити, що одним з фундаментальних елементів співпраці міліції і населення, є урахування особливостей громадської думки про діяльність міліції. Її специфіка визначає стратегію налагодження контактів міліції з громадянами.

Відповідно до результатів, отриманих в ході дослідження, значна частина населення (у середньому біля 40 %) не може оцінити ефективність діяльності міліції, інші оцінюють її в основному як середню або низьку. Причому більше число респондентів змогло оцінити діяльність міліції міста, ніж діяльність районного відділу або дільничного інспектора (Табл. 1.1). Тобто, населення сприймає діяльність міліції абстрактно, безвідносно до власного життя і найближчого оточення.

Таблиця 1.1

Оцінка ефективності діяльності ОВС населенням