Співвідношення форми і механізму держави
Національний технічний університет України
«Київський політехнічний інститут»
Факультет соціології і права
Кафедра теорії права і держави
КУРСОВА РОБОТА
з курсу: «Теорія держави і права»
на тему: Співвідношення форми і механізму держави
Виконав:
студент І-го курсу
групи СП – 23
Науковий керівник:
Чепульченко Тетяна Олексіївна
к.ю.н., доцент, зав. кафедри теорії права і держави
Київ
2013
ПЛАН:
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА
ХАРАКТЕРИСИКА ФОРМИ ДЕРЖАВИ………
1.1. Поняття та елементи форми держави……………………………………………..5
1.2. Форма державного
правління…………………………………………………….
1.3. Форма державного устрою………………………………………………………14
1.4. Форма державного
(політичного) режиму…………………………
РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВИ………………………22
2.1. Поняття та
ознаки механізму держави………………
2.2. Структурні
елементи механізму держави…………
2.3. Принципи
організації і діяльності
РОЗДІЛ 3. ВЗАЄМОЗВЯЗОК
ФОРМИ І МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВИ……………
3.1. Співвідношення
форми і механізму держави……………
3.2. Взаємодія та роль державного апарату в механізмі держави…………………30
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………..34
ВСТУП
Кожна держава, як і будь-яке інше соціальне утворення, має бути певним чином організована, побудована, сформована, а здійснення нею влади має відбуватися певними способами, методами. Жодна цивілізована держава не може розвиватися і функціонувати в хаосі, без управління.
Тому, обрана тема не позбавлена своєї актуальності. Це можна пояснити тим, що форма держави та механізм держави допомагають реалізовувати та здійснювати керівництво державою.
Слід зазначити, що питання про форму держави набуває особливого значення. Адже вона стосується найважливіших аспектів організації і діяльності держави. Тому вірне розуміння відповідних теоретичних положень, які почерпнуті з аналізу світового досвіду державного правого будівництва, застосування їх адекватно до конкретних умов і національних традицій може суттєво сприяти створенню життєздатної форм й держави, яка забезпечить прогресивний розвиток і розквіт всього суспільства. А дослідження поняття та особливостей механізму держави, її складових є вкрай важливим завданням, оскільки за допомогою розкриття суті механізму держави можна побачити ефективність діяльності всіх державних органів.
Метою є дослідження всіх форм держави з урахуванням їх історичної еволюції, а також дослідження механізму держави та визначення їх взаємозв’язку.
Для досягнення мети були поставлені наступні завдання:
- Аналіз історичних форм держави;
- Визначення особливостей всіх трьох елементів форми держави (державний устрій, форма правління, державний (політичний режим);
- Вивчення особливостей механізму держави та його структурних елементів;
- Визначення взаємозв’язку між поняттями «форма держави» та «механізм держави»;
- Визначення ролі апарату держави в механізмі держави та виявлення взаємозв’язку між ними.
Об’єктом даного дослідження виступають основні закономірності розвитку та становлення форм держави та механізму держави.
Предметом дослідження є співвідношення форми і механізму держави.
Методи дослідження. Обрана методологія містить у собі як загальнонаукові принципи історизму та об’єктивності розгляду, так і конкретно-наукові методи пізнання: формально-юридичний, формально-логічний, юридично-догматичний, критичний тощо. При написанні курсової роботи використовувались такі методи:
- діалектичний, який передбачає розгляд явищ у їх взаємозв’язку та єдності, розвитку та взаємному впливі;
- історичний – з метою аналізу та обґрунтування теоретичного аспекту становлення та розвитку форм держави;
- системно-структурний, спрямований на вивчення організаційно-структурного та організаційно-функціонального вимірів структури механізму держави та його елементів;
- порівняльно-правовий – для зіставлення юридичних понять, явищ та процесів.
Теоретична база дослідження побудована на працях відомих вчених та науковців. Зокрема, М.І. Абдулаєв, С.С. Алексєєв, В.І. Гойман, О.В. Зайчук, М.С. Кельман, С.О. Комаров, В.М. Кудрявцев, О.Г. Мурашина, П.М. Рабінович, Н.М. Хома тощо.
РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМИ ДЕРЖАВИ
1.1. Поняття та елементи форми держави
Історична та сучасна
дійсність представляє нам
Аристотель в основі своєї класифікації, поклав два принципа: кількість керуючих та характер владних повноважень. З одного боку, вагомим є те, скільки осіб здійснює владні повноваження, з іншого боку – для чиїх інтересів здійснюється влада: за для особистих чи для суспільних потреб [24, с. 570].
Філософська категорія форми держави, поряд із сутністю й змістом, є найважливішою категорією юридичної науки і широко використовується в різних галузях знань, виконуючи організуючу, системотворчу роль. Поняття форми держави розкриває взаємозв’язок між окремими аспектами держави, дає «канву» для розгортання поняття «держава» в цілісну теорію, систему понять. При цьому провідним елементом форми держави виступає форма правління або, як її іноді називають, структурний тип держави, оскільки держава в організаційному плані виступає як система органів, кожен з яких певним чином пов'язаний з державою в цілому та іншими державними органами [17, с. 9].
Форми держави ніколи не залишалися і не залишаються раз і назавжди встановленими, незмінними. Під впливом багатьох економічних, соціально-політичних, ідеологічних та інших факторів вони завжди змінювалися і розвивалися, постійно змінювалося уявлення про них, тому цілком слушним видається твердження Л. Гумпловича, що «вчення про відмінність держав або про державні форми є настільки ж хитким і невстановленим, як і визначення держави» [14, с. 221].
За всю історію розвитку держави і права були висунуті десятки різних теорій. Ще у Стародавній Греції та Римі філософи і юристи висловлювали подекуди надто суперечливі думки і судження з приводу того, що слід розуміти під формою держави та які форми держави існують, чим вони відрізняються одна від одної.
Стародавні греки не випадково наголошували на значенні форми. Один з мислителів античності – Платон – відводив формі визначальну роль, адже сама ідея держави невід’ємна від її форми, на що вказує етимологія слова «форма» - ідея, морфос. Традиції давньогрецької думки в дослідженні форм держави розвивалися й у Стародавньому Римі. Форма надає буття речі – вважали римські юристи [17, с. 11].
Проблема форми держави цікавила стародавніх мислителів переважно з точки зору пошуку ідеальних моделей політико-правової організації суспільного життя. Антична філософія шукала «золоту середину» у всьому, в тому числі й в організації державної влади.
Одним з найважливіших теоретичних здобутків В.С. Петрова є принциповий висновок про те, що форма є вторинною, похідною від змісту держави; зміна змісту держави тягне за собою зміну її форми, хоча при цьому можуть зберігатися деякі відносно прогресивні елементи старого [15, с. 43]. Саме з прізвищем В.С. Петрова пов'язаний початок гострої наукової дискусії щодо внутрішньої та зовнішньої форми держави, яка продовжувалась серед радянських теоретиків до кінця 80-х рр.. ХХ ст. Під внутрішньою формою держави він розумів відображення організаційно-політичних принципів здійснення влади, іманентних даному історичному типу держави, а під зовнішньою формою – організацію верховних органів влади, правові способи їх зв’язку між собою та населенням [16, с. 99].
Своєрідну точку зору з даної проблематики висловлював того часу Л.А. Каск, розглядаючи державу як складну соціальну систему у двох аспектах – статичному і динамічному. При підході до держави як статичної системи змістом держави він вважав механізм, а його структуру – формою. При цьому під структурою він розумів способи зв’язку між органами, їх підпорядкованість, розподіл компетенції тощо або те, що охоплюється поняттям форми правління та форми державного устрою і становить зовнішню форму держави [7, с. 6].
Така позиція була піддана критиці багатьма фахівцями, у тому числі й українським теоретиком О.В. Суріловим, який зауважував, що структуру держави не можна зводити виключно до її внутрішньої чи зовнішньої форми, оскільки вона включає в себе не тільки способи зв’язку між державними органами, але і сукупність цих органів. Він стверджував, що форма держави має триєдиний характер і реалізується в її механізмі, формі правління та формі державного устрою [20, с. 162 – 163].
До 60-х рр. ХХ ст. форму держави розглядали у вузькому й широкому сенсі. При цьому під формою держави у вузькому сенсі було прийнято вважати саму форму правління, а в широкому – форму правління та форму державного устрою. Політичний режим при цьому залишався поза межами уваги [19, с. 148].
Для радянського
державознавства і
Отже, форма держави є поняттям, яке розкриває організацію державної влади з різних сторін. Насамперед вона вказує на суб’єкт влади, тобто на носія цієї влади. Ним виступає держава в особі своїх органів. Крім того, воно виявляє порядок створення органів законодавчої, виконавчої, судової влади. Поряд із цим поняття «форма держави» визначає те, як і між ким влада розподілена на території держави. Також, форма держави вказує на методи реалізації влади. Із цього випливає, що форма держави становить собою організацію державної влади, виражену у формі політичного (державного) режиму.
Доречно зазначає Р.Т. Мухаєв, що форма держави через свої елементи відображає істотні ознаки держави як політичної, структурної та територіальної організації суспільства [23, с. 122]. Здатність держави вирішальним чином впливати на діяльність соціальних спільнот і груп досягається завдяки наявності в неї політичної влади, тобто засобів і методів владного впливу, що становлять політичний режим.
Слід зазначити, що форма держави є системним явищем. Це означає, що всі три її структурні елементи складають органічну єдність.
Більш детально елементи форми держави – форма державного правління – форма державного устрою – форма державного (політичного) режиму - розглянемо в наступних розділах курсової роботи.
1.2. Форма державного правління
Форма правління, як і держава в цілому, є багатоаспектним явищем, тому й вивчається багатьма суспільними науками. При цьому вивчення форми правління відбувається під різними кутами зору. Гносеологічний підхід, характерний для теорії держави і права, дозволяє виявити взаємозв’язок між формою правління та її змістом, сутністю. Історично-порівняльний підхід до вивчення форми правління, що використовують історичні та філософські науки, дає можливість дослідити динаміку державного життя і зміну його форм під впливом комплексу природно-географічних, історичних, політичних, соціально-економічних, культурно-релігійних факторів, а також зміну уявлень у різні історичні епохи про сутність, критерії класифікації, позитивні та негативні риси різних форм правління. Неабияке значення має форма правління й для державного будівництва, оскільки дозволяє виявити найбільш суттєві структурно-інституційні характеристики, яких бажано досягти в процесі розбудови механізму держави, визначити загальні орієнтири курсу реформ [17, с. 9 – 10].
Розквіт політико-правових вчень про форми правління припадає на ХІХ ст., коли британська, французька й німецька конституційно-правові школи наповнили це поняття чітким юридичним змістом. Майже до середини ХХ ст. воно застосовувалось в синонімічній парі з терміном «форма державного устрою» і за своїм змістом було близьким до сучасного визначення поняття «форма держави». Найбільш істотний вплив на розвиток вітчизняної державно-правової доктрини з проблем форми правління мали праці Г. Єллінека.
Радянська правова школа внесла в концепцію форми правління класовий підхід і суто партійну оцінку з точки зору формаційної типології держав. Позитивну оцінку отримували тільки ті форми правління, які існували в межах соціалістичного типу державності або ті, перехідні моделі, які супроводжували національно-визвольні рухи в період руйнації колоніальної системи. Водночас був значно розширений предмет дослідження форм правління: радянських державознавців цікавили не тільки зовнішні, юридичні ознаки тих чи інших моделей, але і фактори, що впливали на їх встановлення та розвиток, співвідношення форми правління з економічним базисом та іншими суспільними явищами [17, 16 – 17].
Форма правління
історично складається в
В сучасній юридичній науці під формою правління розуміють організацію вищої державної влади, зокрема вищих і центральних органів держави, структуру, повноваження, порядок утворення цих органів та їх повноваження, взаємовідносини з населенням, ступінь участі населення в їх утворенні (формуванні) [27, с. 93]. На сьогодні, існує дві форми державного правління – монархія та республіка.
Монархія (в пер. з грецької – одновладдя) – це форма правління, за якої вища державна влада повністю або частково зосереджена в руках одноосібного глави держави – монарха (царя, короля, імператора тощо), який успадковує владу як представник правлячої династії і здійснює її довічно, виконуючи функції глави держави і функції виконавчої влади, контролюючи правосуддя і здійснення влади на місцях [27, с. 93]. Однозначним є те, що монархія є найстарішою формою правління.
В свою чергу монархії бувають двох видів: 1) абсолютна; 2) конституційна.
Абсолютна монархія – це така монархія, за якої державна влада по закону належить одній особі, а також не має ніяких юридичних обмежень повноважень монарха [28, с. 74]. Такий вид монархії характерний для традиційних держав з різними видами авторитарного політичного режиму. Даний вид правління мали східні держави на території Західної Європи в період раннього і пізнього феодалізму. На даний момент розвитку державотворення абсолютна монархія рідкісна форма правління. Практично в чистому вигляді вона існує в Омані.
Конституційна монархія – це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія [29, с. 65].
Слід зазначити, що конституційна монархія може бути парламентською або дуалістичною.
Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характеризується такими ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення монархом функцій глави виконавчої влади; право монарха формувати уряд, відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону. Дуалістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в XX столітті [6, с. 87]. Така монархія існувала у Тунісі, Лівії, Ефіопії, Таїланді тощо.
Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише формально зберігає функції глави держави і має виключно представницькі повноваження; законодавча влада належить парламенту, виконавча — урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений права самостійно здійснювати функції глави держави; всі акти, які видаються від імені монарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури). Монархії такого типу характерні для багатьох держав Європи (Японії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.) [6, с. 88].
Сьогодні у світі налічується 28 монархій, а формально більше 40.
Республіка (в пер. з лат. суспільна справа) – це така форма правління, за якої верховна влада в державі здійснюється виборчими органами, що обираються на визначений строк. На сьогодні із 190 держав у світі 150 країн є республіками. Джерелом влади в республіці є народ, який на визначений строк обирає вищі представницькі органи держави. При республіканській формі правління діє конституційний принцип розподілу влади, державний механізм функціонує для захисту прав громадян, відносини особи і держави будуються на принципі взаємної відповідальності [27, с. 96].
Різновидами республіки є президентська, парламентська та змішана.
Президентська республіка характеризується
тим, що обраний всенародним
Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки: 1) парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах; 2) президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним; 3) президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту; 4) уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту [29, с. 66].
Президент у
парламентських республіках, на відміну
від глави держави в
Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина, Німеччина, Індія, Туреччина, Чехія, Угорщина тощо.
В багатьох державах, в тому числі й в Україні, були намагання поєднати характеристики президентських та парламентських республік, щоб зберегти переваги і подолати недоліки, притаманні цим формам. Створені таким чином республіки називаються змішаними (президентсько-парламентські або парламентсько-президентські) республіками. В змішаних республіках зростає самостійність уряду, збільшується важливість посади глави уряду в порівнянні з президентською республікою, де такої посади може і не бути. Президент у змішаних республіках є верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не завжди наділений повноваженнями глави виконавчої влади. Особливістю парламентсько-президентської республіки є те, що їй притаманні обмеження повноважень уряду в законодавчому процесі [28, с. 78].
Прикладами таких республік є Україна, Польща, Болгарія, Португалія, Ірландія, Фінляндія, Франція тощо.
Схематично різновиди форм державного правління можна зобразити так:
Форма державного правління
Монархія
Абсолютна Конституційна
Дуалістична Парламентська
1.3. Форма державного устрою
Під формою державного
устрою розуміють адміністративно-
З точки зору державного устрою, держави можна поділити на дві групи: прості і складні. До простих держав відносяться унітарні держави, а до складних – федерації, конфедерації та імперії [29, с. 68 – 69].
Почнемо з розгляду
унітарної форми державного устрою.
Встановлено, що у ХІХ ст. інститут
унітарної держави активно
В історичному аспекті процес формування унітарних держав, як різновиду держав з відповідною системою територіального устрою, нерозривний із процесом становлення, утвердження і розвитку самої держави як соціально-правової інституції, тому ознаки унітарних держав доцільно виокремлювати, виходячи із загального розуміння ознак держави [10, с. 10].
Слід зазначити, що унітарна держава це такий вид форми державного устрою, за якого проста, єдина держава не знає внутрішнього територіального поділу або ж поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють суверенними правами, проте можуть мати статус автономних державних утворень.
Узагальнення державно-правових поглядів як вітчизняних, так і зарубіжних учених-теоретиків та знавців права дало можливість виокремити основну систему ознак унітарних держав: 1) територія держави поділена на адміністративно-територіальні одиниці, які не наділені державним суверенітетом; 2) єдина структура державного апарату, компетенція якого поширюється на всю територію держави; 3) єдине громадянство; 4) єдина система законодавства, осьовим центром якої є єдина державна конституція; 5) єдина судова система; 6) єдина система органів конституційного контролю; 7) одноканальна система оподаткування; 8) у міжнародних відносинах виступає єдиним цілим [10, с. 11 – 12].
До унітарних держав відносяться – Україна, Польща, Болгарія, Італія, Норвегія, Румунія, Франція, Китай, країни Балтії тощо.
Імперія (від лат. imperium — влада, панування) – це насильно, шляхом завоювання, створена складна держава, центр якої – метрополія веде завойовницьку політику, пригнічує та експлуатує народи, які проживають в приєднаних державах – колоніях [3, с. 314]. Слід зазначити, що імперія як форма державного устрою розглядається в історичному аспекті, оскільки сьогодні в чистому вигляді імперій не існує.
Особливі риси імперії: утворена в результаті експансії; складовими є адміністративно-територіальні одиниці — колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за правовим статусом; двохступенева система органів державної влади (влада метрополії і колонії); центральний орган влади — імператор (глава держави), та місцеві органи — намісники, губернатори тощо, які призначаються імператором; правова система ґрунтується на принципах права метрополії; для правового статусу населення характерне дискримінаційне становище представників не панівних націй, відсутність або обмеження політичних прав і свобод [29, с. 71].
Світовій історії відомі такі приклади імперій: Римська імперія, Османська імперія, Російська імперія. Окремо необхідно розглядати Британську імперію, розвиток відносин у якій у XX ст. призвів до набуття нею нового нетрадиційного змісту: перетворення з імперії на співдружність 40 країн на чолі з Великобританією.
Конфедерація – за словами, Алексєєва С.С., «державний союз держав». Тобто жодна з держав-членів конфедерації, не втрачає свого державного суверенітету; частини конфедерації не тільки мають свої органи влади і управління, але й зберігають свою національну грошову систему, армію, поліцію і т.д. [4, с. 28].
Конфедерація як правило виникає на недовгий термін, для вирішення яких-небудь суспільних цілей. Вступивши в конфедеративний союз, держава цілком зберігає свій суверенітет і продовжує виступати самостійним суб’єктом у всіх зовнішніх і внутрішніх справах. За таких умов органи конфедерації не мають імперативної влади стосовно членів, які входять в союз і прийняті ними рішення стають обов’язковими для держав, що вступили в союз, тільки після підтвердження цих рішень власними органами влади. Крім того варто відрізняти від коаліцій, що є власне кажучи оборонними чи наступальними союзами. У відмінності від них конфедерація є відносно постійним утворенням, що має державно-правовий характер, конфедеральні органи управління і розповсюджують свою владу не тільки на зовнішні справи [30, с. 199].
Прикладом фактичної конфедерації можна вважати Конфедерацію Південних Штатів під час громадянської війни в США 1861 – 1865 рр.
Отже, можна зробити висновок, що для конфедеративної форми державного устрою характерні наступні ознаки: 1) конфедерація створюється на основі відповідних договорів; 2) суб’єкти конфедерації мають право вільного виходу; 3) суверенітет в конфедерації належить державам, що входять до її складу; 4) предмети ведення конфедерації обмежені невеликим переліком питань – питання війни та миру, внутрішньої політики, формування єдиної армії, спільної системи зв’язку, вирішення спорів між суб’єктами конфедерацій; 5) в конфедераціях утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для виконання завдань, що виділені договірними актами; 6) парламент конфедерації формується представницькими органами її суб’єктів, які зобов’язують своїх делегатів діяти неупереджено до виданих їм інструкціям та вказівкам; 7) постійно діючі державні органи конфедерації не мають владних повноважень; 8) суб’єкти конфедерацій наділені правом нуліфікації, тобто відмова у визнанні чи відмова у застосуванні актів союзної влади; 9) бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб’єктів; 10) суб’єкти конфедерації мають право встановлювати митні та інші обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, послуг і капіталів; 11) як правило у конфедераціях відсутня система грошового обігу; 12) військові формування комплектуються суб’єктами конфедерації, причому нерідко зберігалося їхнє подвійне підпорядкування державним органам конфедерації та її суб’єктів; 13) у конфедерації не має союзного громадянства [30, с. 202 – 203].