Сталінський терор на території України в 30-40 рр ХХ ст
Міністерство освіти і науки України
Криворізький державний педагогічний інститут
ДВНЗ «Криворізький національний університет»
Історичний
факультет
Кафедра історії України
«Допущено
до захисту»
Завідувач кафедри історії України «__»______2012р.
В.О.Шайкан
«______»
2012р.
Курсова робота з історії України
на тему:
«Сталінський
терор на території
України в 30-40 рр ХХ ст.»
Виконав студент 2 курсу
історичного факультету,
групи ІФ 10-1 з/в
Науковий керівник:
доктор історичних наук ,
професор
Кривий Ріг
2012
Вступ
Актуальність - В радянські часи історія України розглядалась через призму панівної ідеології. Пояснення, трактування багатьох питань з історії проходило лише в однобічному напрямку. Проблеми розкриття вчинків Сталіна не є виключенням. З початком незалежності об’єктивна, неполітизована оцінка історичним подіям частково руйнує міцні радянські стереотипи. Але ще багато аспектів вітчизняної історії знаходяться в процесі дослідження, а особливо – питання щодо сталінських репресій 30-40-х рр. на території України, котрі потребують більш глибокого вивчення і мають бути переглянуті під неупередженим кутом зору, що звичайно додає актуальності.
Вивчення політики Сталіна дає змогу, у подальшому, зрозуміти, у нових аспектах, всі особливості радянської політичної системи. Ще не повністю досліджені події 1937 року, які пов’язані зі справою боротьбистів, що дала новий імпульс сталінського терору на Україні. Невідомої раніше справі, так званої, української націоналістичної організації «Молода генерація» присвячено дуже мало історичних праць проте детальне вивчення цих подій дає змогу глибше зрозуміти хід сталінських репресій в Україні. Взагалі вивчення сталінських репресій може пролити світло на долю мільйонів замордованих українських людей.
Сталінський терор на території України має багато недосліджених аспектів, що зумовлено вже згаданими чинниками. Саме тому, ця тема потребує нових наукових пошуків, підтверджень, доказів.
Мета і завдання дослідження – з’ясувати особливості політики терору Сталіна до українського народу в 30-40 рр.
Об’єкт дослідження – суспільно-політичне життя України в радянські 30-40 роки.
Предмет дослідження – сталінський терор в Україні (30-40-ві рр.).
Джерела та література – під час написання курсової роботи ми використали 23 праці .
Зупинимось на опублікованому у 2008 році дослідженні В. Іваненко і Н. Романець під назвою «Голодомор 1932-1933 років на Дніпропетровщині та Запоріжчині» [8]. У книзі, на підставі переважно мало відомих архівних документів, а також спогадів очевидців висвітлюються причини і трагічний перебіг Голодомору-Геноциду 1932-1933 рр. на Дніпропетровщині та Запоріжчині . Тогочасна Дніпропетровська обл. була одним із регіонів,де голод лютував особливо жорстоко. У зв’язку з цим авторами зроблена спроба виявити і узагальнити причини, масштаби та специфічні особливості голодного лихоліття на теренах зазначених вище областей.
Ще однією ґрунтовним дослідженням є праця О. Субтельного «Україна: історія», написана у 1991 році [19]. Зокрема, у розділі «Радянська Україна: драматичні 30-ті» автор описує Сталінський терор на теренах України,період українізації, детально аналізує першу п’ятирічку та її наслідки, колективізацію, яка призвела до Голоду 1932-1933 років. І приходить до висновку, що «…знекровлюючі наслідки страшних утрат 30-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад…» [19, с.368].
У 2001 році в Українському історичному журналі була опублікована стаття В. М. Нікольського «Національні аспекти політичних репресій 1937 року в Україні»[13]. Автор робить спробу дослідити політичні репресії щодо конкретних національних груп України на основі аналізу кількісних статистичних показників, які характеризують відповідні процеси та їх наслідки. Дослідник схематично зображує велику кількість порівняльних таблиць із статистичними даними щодо кількості репресованих в різних областях України, поділивши їх за національною приналежністю, релігійними та політичними переконаннями.
Ігор Андрухів, у 1995 році, опублікував статтю «Більшовицькі репресії на теренах Західної України:1939-1941 рр.»[1].У даній статті автор робить спробу на основі архівних джерел дослідити масштаби сталінських репресій на території Галичини в межах колишніх трьох польських воєводств(Львівського, Станіславського, Тернопільського),а також причини, які привели до трагічних наслідків за такий короткий період існування (з вересня 1939 по червень 1941 рр.) радянської влади на західноукраїнських землях. Дослідник приходить до висновку, що сталінські репресії протягом передвоєнного періоду існування радянської влади на ново приєднаних західноукраїнських землях мали масовий, цілеспрямований характер з метою знищення та асиміляції українського населення та щоб не допустити утворення самостійної Української держави.
Стаття Юрія Шаповала «Україна як об’єкт політичного терору (20-і –початок 50-х рр.)» була опублікована в журналі Історія в школі у 1998 році. У цій статті автор, виділяючи два етапи, аналізує причини, суть та наслідки політичних репресій в Україні в зазначений період [22].
Методи історичного дослідження - Поставлена мета здійснюється за допомогою аналітико-історичного методу, який дозволяє проаналізувати події в їх історичній послідовності та зв’язках
Завдання – у зв’язку з визначеною метою передбачається: проаналізувати стан суспільно-політичного життя України в 30-40 рр.; визначити напрямки репресивної політики Сталіна в 30-ті роки; охарактеризувати особливості сталінських репресій в 40-ві роки.
Хронологічні рамки - охоплюють період з 1930 р. до 1949 р. і обумовленні роками правління Сталіна (початком його репресій проти українського народу).
Регіон дослідження - охоплюють тогочасні кордони України, а також території поряд на яких проживали українці
Структура
роботи : вступ, 2 розділи, загальні висновки
та список використаних джерел та літератури
(23 положення).
Вступ
Розділ 1. Суспільно-політичне життя України 30-40 рр.
- Україна, як об’єкт політичних репресій.
- Початок репресивної політики
Розділ 2. Сталінський терор в Україні як прояв геноциду проти українського народу
- Суть сталінських репресій у 30-40-ві рр.
- Голодомор 1932-1933 рр.
- Наслідки сталінських репресій
Висновки
Список використаної
літератури та джерела
Розділ 1.
Суспільно-політичне
життя України 30-40
рр.
2.1 Україна як об’єкт політичних репресій.
Йосип Сталін – історична особистість, яка цікавить не одне покоління істориків своєю таємничестю, але найбільший інтерес у українських істориків викликає ставлення Сталіна до України. Більша частка науковців стверджує, що Сталін ставився до України з підвищенною увагою, оскільки вона за людськими ресурсами і економічним потенціалом перевищувала інші неросійські республіки, разом узяті.
Український сепаратизм у будь-якій формі, включаючи націонал-комунізм, загрожував підвалинам тоталітарного режиму. Сталін розгорнув масові терористичні акції в Україні з метою знищення основних досягнень українізації, придушення опору колективізації та запобіганняпояві політичної опозиції. Сталін несе безпосередню відповідальність за організацію Голодомору 1932-1933, за винищення десятків тисяч української інтелегенції, партійного та державного керівництва Української РСР. Але розуміння важливості українського фактора змусило Сталіна під час війни погодитися на часткове відродження українського патріотизму, запровадження деяких атрибутів української державності (республіканських військового міністерства та міністерства зовнішніх справ, прапора, підвищення її статусу на міжнародній арені). Об’єднання більшості українських етнічних земель у складі Української РСР, формальне підвищення статусу України на міжнародній арені, модернізація економічного життя республіки призвели до того, що українське питання після смерті Сталіна, стало ще більш важливим і небезпечним фактором подальшого існування Радянського Союзу, ніж це було перед його приходом до влади.
Інкорпорація України після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. до складу СРСР стала вирішальною передумовою для ії перетворення в об'єкт перманентного терору. Цей терор мав цілком конкретне спрямування, певні закономірності, етапи, наслідки. Ми зупинимося лише на деяких аспектах цієї проблеми.
Невдовзі після створення СРСР, у квітні 1923 р., XII з'їзд РКП(б) проголосив лінію на "коренізацію", тобто на проведення у республіках політики, спрямованої на підготовку, виховання і висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні партійного і радянського апаратів, організацію мережі шкіл всіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей. В Україні ця політика набула насамперед форми "українізації» [19,с.367].
Для Леніна, як для витонченого політичного прагматика, ідея незалежної державності України ніколи не була прийнятною по своїй суті, а лише по формі, як вимушена поступка, оскільки більшовицька влада в Україні була антиукраїнською силою. Однак, сповідуючи гнучку тактику, Ленін виступав за співпрацю з тими політичними силами, які серйозно обстоювали ідеали "українізації". Хоч Сталін ще на X з'їзді РКП(б) у 1921 р. говорив про майбутню "українізацію" міст в Україні і навіть наводив приклад з Прагою, яка до 70-х рр. XIX ст. була переважно німецьким містом, а потім стала чеським, його ставлення до політики "коренізаціі", взагалі, й "українізації", зокрема, було більш однолінійним. Це диктувалося не тільки особливостями його характеру як політичного лідера (на цьому дослідники, як правило, концентрують увагу), а й тією обставиною, що більшовицька влада набувала дедалі значної сили. У ході створення режиму особистої диктатури Сталін винайшов свого роду універсальний політичний інструмент, за допомогою якого вдавалося в тогочасних умовах виправдовувати антигуманні дії щодо окремих союзних республік, їх керівників, інтелігенції, широких верств населення. Таким інструментом стали обвинувачення в "націоналізмі" або "націоналістичних ухилах". У зв'язку з цим у виступі на XII з'їзді РКП(б) М. Скрипник зауважив: "Будь-яку вказівку на великодержавний шовінізм завжди вважають за необхідне компенсувати вказівкою протилежною на шовінізм народностей недержавних, і завжди ми маємо тут подвійну бухгалтерію" [19,с.365].
Саме Україні судилося стати одним з перших політичних полігонів, де випробовувалася сталінська "подвійна бухгалтерія". Наочним свідченням цього стала, зокрема, кампанія боротьби проти "націонал-ухильників" в середині 20-хрр. Конфлікт генсека ЦК КП(б)У Л. Кагановича і наркома освіти, колишнього "боротьбиста" О. Шумського не був лише конфліктом двох осіб. Восени 1925 р. Шумський зустрівся із Сталіним. На основі невідомих раніше свідчень учасника бесіди вдалося з'ясувати: перший заявив, що "ЦК КП(б)У повинен контролювати і керувати — національними і культурними процесами на Україні, але з Москви надсилаються на Україну працівники, котрі не розуміють українських національних питань". Інше принципове зауваження полягало в тому, що "українські комуністи вже виросли і можуть самі обирати керівників партії й уряду". Саме ці дві речі — не відряджати з "центру" діячів, котрі не знають умов роботи в Україні, і дозволити українським політикам самостійно визначати собі керівників — ніколи не будуть дозволені сталінським режимом.
Слід виділити у довоєнний час два, "вузли" терору проти "націоналістів" в Україні. Перший пов'язаний з серединою 20-х рр, і позначений критикою О. Шумського, М. Хвильового, М. Волобуєва. Поступово кампанія їх цькування переростає у розгортання терору проти представників інтелігенції (справа "харківського філіалу", шахтинського "заколоту", справи "Спілки визволення України", "Україїнського національного центру"[], винищення членів керівництва Компартії Західної України, котрі підтримали Шумського, тощо). В розвиток подій втручається особисто Сталін.
Другий "вузол" можна позначити кінцем 1932– початком 1933 р.. коли Сталін вирішив покінчити з політикою «українізації». Усунення О. Шумського з посади наркома освіти (який де-факто відав сферою культури, ідеології і національних відносин) не призвело до повної русифікації. М. Скрипник, нарком освіти у 1927-1933рр., виступав активним захисником української культури, свято вірячи у можливість синтезу просякнутих інтернаціоналізмом комуністичних ідей з національним відродженням. Форсовано-примусова колективізація, придушення критичного мислення серед комуністів, кристалізація владно-каральних структур на тлі загострення соціально-економічної ситуації й виникнення голоду – все це було ув’язане сталінським керівництвом з черговим наступом на «націоналізм». 14 грудня 1932р. Сталін разом з Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв’язку із проведенням хлібозаготівельної кампанії. Разом з тим документ вимагав «правильного проведення українізації» в Україні й поза її межами (в регіонах, де компактно проживали українці), що по суті означало смерть «українізації». 15 грудня 1932 р. Сталін і Молотов підписали телеграму-директиву аналогічного змісту, 24 січня 1933 р. з’явилася постанова ЦК ВКП(б), якою передбачалися кадрові зміни в Україні і за якою в Україну повернувся на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишев – діяч, котрому Сталін доручив місію погромника українського національного відродження. Кінець цього відродження символізували самогубства М. Хвильового (травень 1933 р.) і М Скрипника (липернь 1933р.). на об’єднаному листопадовому пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У було однозначно записано в резолюції, що «що в даний момент головна небезпека є місцевий український націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами». Цей «даний момент»розтягнувся на кілька років і означав винищення найкращих інтелектуальних сил українства – літераторів, митців, політичних діячів, які повірили в «українізацію», а також погром кадрів системи освіти і наки.
Політико-ідеологічне керівництво цим процесом здійснював П. Постишев (разом з ним С. Косіор, М. Попов. А. Хвиля та ін.), а, сказати б, матеріальну базу підводив шеф ДПУ-НКВС В. Балицький. Були сфабриковані справи "Української військової організації" ("УВО"), "Об'єднання українських націоналістів" ("ОУН"), "Контрреволюційної боротьбистської організації", "Блока українських націоналістичних партій", а також "Польської організації військової" ("ПОВ") та ін. Низкою спеціальних політичних рішень протягом 1933-1938 рр. "українізацію" і "коренізацію" було зведено нанівець.
Нові сталінські атаки на "український націоналізм" 1943-1944 рр., 1946-1947 рр., 1951 р, характеризувалися тим, що дозволяли тримати в постійній напрузі партійно-державне керівництво, а також українських інтелектуалів, але, на щастя, не мали таких кривавих наслідків, як у 30-і рр.
Аналіз перебігу подій 20-х — початку 40-х рр. засвідчує, що основним знаряддям здійснення сталінського політичного терору була партійна організація України. Разом з тим, спрямовуючи вістря атак проти українського національного відродження 30-х рр., партократія винищила і тих комуністів, з діяльністю котрих гіпотетичне або фактично це відродження було пов'язане.
Не випадково атака на старше покоління української культурної еліти здійснювалася паралельно з атакою на комуністичну інтелігенцію з "націоналістичним ухилом". Типовим прикладом можуть бути події, пов'язані з винищенням колишніх "боротьбистів" (зокрема, із справою "Буржуазно-націоналістичної анти радянської організації колишніх боротьбистів" 1937 р.). Саме на початку 1937 р було дано новий імпульс до терору постановою ЦК ВКП(б) "Про незадовільне партійне керівництво Київського обкому КП(б)У та недоліки у роботі.ЦК КПУ". Об'єктами критики стали П. Постишев і його "команда", які невдовзі були знищені. "Єжовщина" — кампанія репресій 1937-1938 рр. — завершила те, що не було довершено в попередні роки: винищення тих, хто колись належав до опозиційних угруповань, військових кадрів, працівників НКВС. Всього у 1930-1941 рр., за неповними підрахунками, в Україні було викрито 110 різного роду "контрреволюційних" організацій. "Справа" кожної з них, як правило, ніби колами розходилася по Україні. Так, у справі "СВУ" було засуджено у відкритому судовому процесі 45 осіб, відразу заарештовано 400 чоловік, а всього, за підрахунками деяких дослідників, постраждало понад ЗО тис. чоловік.
Аналіз засвідчує, що найменш дослідженими залишаються проблеми політичного терору проти України у повоєнний час, хоча тут також були свої закономірності. Розгорнуті під час "ждановщини" пошуки "українського буржуазного націоналізму" у творах науковців, літераторів, митців наприкінці 1948 р. переросли у відверто антисемітську кампанію, пошуки "єврейського націоналістичного підпілля". Особливої уваги потребують західноукраїнські землі, де більшовицька влада здійснювала жорстоку й підступну боротьбу проти Української повстанської армії (УПА), розколюючи й знесилюючи її методом провокацій й завдяки більшій військовій силі. Характерні такі цифри: у 1945-1953 рр. за різного роду "антира-дянські політичні злочини" в Україні було заарештовано 43 379 чоловік віком до 25 років, з них в Західній Україні — 36 340 чоловік.
Нарешті,
не варто забувати, що невдовзі після
смерті диктатора "українську карту"
у боротьбі за владу намагався
розіграти Л. Берія, котрий підготував
спеціальну записку про західні області
України (травень 1953 р.). Записка (яку деякі
дослідники помилково кваліфікували виключно
як провокативну) і події навколо неї допомагають
краще зрозуміти негативні наслідки сталінської
політики на західних теренах України
Ці сюжети також потребують неупередженої
уваги фахівців.
1.2 Початок репресивної політики
Невід'ємною ознакою сталінського режиму став масовий терор. Щоправда, він не був винаходом Сталіна. Репресії не припинялися з часів "червоного терору" 1918—1920 рр., хоч і зменшилися в роки непу. Але з кінця 20-х років вони набувають особливого розмаху. Терор мав на меті знищення справжніх і потенційних противників режиму, створення атмосфери страху та абсолютної покори.
Некомпетентне втручання партійного керівництва в економіку, штучне форсування індустріалізації неминуче призводили до хаосу, невиконання планів, аварій на виробництві. Початок пошукуванню "винних" поклав сфабрикований ДПУ "Шахтинський процес" 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкідництві.
Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша — 1929—1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга — 1932—1934 рр. (штучний голод, постишевський терор, "кіровська хвиля") і третя — 1936—1938 рр. (так званий Великий Терор).
Першою жертвою масового терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією "ліквідації куркульства як класу". Куркулями оголосили найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків і навіть деяких бідняків, яких називали "підкуркульниками"[8,с.14]. Починаючи з зими 1929/30 рр. сотні тисяч селянських сімей були вивезені в Сибір і на північ, де багато "спецпереселенців", особливо дітей, загинули від голоду, холоду та хвороб.
Одночасно органи ДПУ вдарили по українській інтелігенції, особливо по тих її представниках, які в минулому були учасниками Української революції. У червні 1929 р. ДПУ розстріляло в Харкові колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, звинувативши їх у організації націоналістичного підпілля. У липні того ж року почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації — Спілки визволення України (СВУ). У березні-квітні 1930 р. в Харкові відбувався судовий процес над 45 "членами СВУ". На лаві підсудних опинилися академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог Володимир Дурду-ківський, філолог Григорій Голоскевич, письменники Людмила Старицька-Черняхівська, Андрій Ніковський та ін. Дехто з них у минулому займав керівні посади в українських урядах і небільшовицьких партіях (С. Єфремов — товариш (заступник) голови Центральної Ради, В. Чехівський — голова уряду УНР, А. Ніковський — міністр закордонних справ УНР). Справу СВУ від початку до кінця сфабрикували каральні органи. Підсудні були українськими патріотами і брали активну участь у національно-культурному відродженні, але не творили жодних підпільних організацій. Метою процесу було обгрунтувати переслідування української інтелігенції і скомпрометувати політику українізації. Звинувачених засудили до різних строків ув'язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах. Процес СВУ став початком розгрому українського національного відродження.
Тоді ж була ліквідована Українська автокефальна православна церква. В січні 1930 р. "Надзвичайний церковний собор" у Києві змушений був заявити, що УАПЦ "самоліквідовується". Під час процесу СВУ митрополита М. Борецького було заарештовано, а згодом заслано на Соловки (загинув 1936 р.). Жертвами переслідувань стали й інші єпископи і священики УАПЦ.
На початку 1931 р. у Харкові була заарештована велика група командирів Червоної армії, колишніх старшин УГА, серед них — колишній комендант Січових стрільців Григорій Коссак. їх звинуватили у створенні націоналістичної організації, яка готувала повстання проти радянської влади, і розстріляли.
Розділ 2. Сталінський терор на Україні, як прояв геноциду проти української нації
2.1 Суть сталінських репресій у 30-40-ві роки
Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.
На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917—1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фабрикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів.
Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929—1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) [22,с.6-7]було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.
Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.
Процес СВУ [22,с.6] став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.
У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.
У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937— 1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому»[19,с.363]. Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український націоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих українських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації.
Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста — ці традиційні бази підтримки комуністів — вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не проявила себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів України «козлами відпущення» за провали 1932—1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях «Правди» та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в проведенні зернозаготівель.
Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України — з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала.безпорадною. Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем»[19,с.364], Павла Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі «правили бал»[19,с.364] на Україні.
Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, провести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання підпорядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в пролетаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури».
Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.