Становлення парламентаризму в Україні
Державний департамент України з питань виконання покарань
Чернігівський юридичний коледж
Цикл: Загальноюридичних дисциплін
Дисципліна: Конституційне право України
КУРСОВА РОБОТА
На тему: “Становлення парламентаризму в Україні ”
Виконав курсант 16 навч.групи
Скаковський
Перевірив старший викладач циклу
підполковник вн.служби
Звенигородський О.М.
Чернігів 2007
Зміст
Вступ
1. ВИТОКИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ; СТАНОВЛЕННЯ ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ ВЛАДИ ТА ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В УКРАЇНІ
1.1. Народовладдя і представницька влада в Русі
1.2. Верховна Рада УРСР
1.3. Верховна Рада України
2. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ
2.1. Формування основних ідей парламентаризму
3. ПРАВОВІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ПАРЛАМЕНТІВ
3.1. Законодавчі акти, що регулюють діяльність парламентів
4. ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ПАРЛАМЕНТІВ
4.1. Законодавчі функції парламенту.
4.2. Контрольні функції парламенту
4.3. Внутрішньополітичні функції парламенту
4.4. Зовнішньополітичні функції парламенту
Висновок
Література
Вступ
Актуальність дослідження моєї курсової роботи. Процеси становлення і розвитку парламентаризму в Україні є визначальними для потреб державотворення. Зміст цих процесів забезпечує не тільки демократичне наповнення державотворення, а і його реальність у цілому. Вивчення становлення і розвитку парламентаризму в Україні потребує досліджень у сферах різних наук. Проте чи не найважливішими треба вважати дослідження з правової проблематики "парламентського життя", насамперед конституційно-правові за змістом і за методикою дослідження феномену парламентаризму. При цьому треба враховувати, що саме Конституція як Основний Закон держави встановлює, конституює парламент, саме норми галузі конституційного права регламентують практично усі питання організації і діяльності колегіального представницького органу влади.
Значущість теми курсової роботи у першу чергу зумовлена потребами визначення і обгрунтування структурних і функціональних характеристик Верховної Ради України з метою удосконалення організації і діяльності парламенту та його органів і посадових осіб. Важливим є і те, що на сьогодні відсутні узагальнені юридичні розробки, присвячені теорії і практиці парламентаризму в Україні.
1. ВИТОКИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ; СТАНОВЛЕННЯ ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
1.1. Народовладдя і представницька влада в Русі
Історія української державності починається з Русі (IX ст.н.е.). Ця держава, що проіснувала близько 350 років, була типовою феодальною монархією, у якій регіонами (волостями) управляли удільні князі - васали Великого князя, який був главою адміністрації і військовим начальником. Русь не мала загальнодержавного представницького органу. Проте влада Великого князя до певної мірі находилася під контролем народних зборів міста Києва, які мали назву Віче. Волості, якими керували удільні князі, також мали свої віча.
Власне, віче було продовженням традицій народовладдя давніх часів, про що вже було сказано вище. У Літописі говориться: "Новгородці бо ізначала. Смоляне і Кияне і Полочане і вся вла-сти, якоже на думу на Віча сходяться, на що старійші здумають, на тому і пригороди стануть ". Тож віча (народні збори) у Русі були явищем, поширеним в усіх землях. Вони беруть початок з антських часів, про що писали згадувані вище Іордан, Про копій Кесарійський, Маврикій і Багрянородний.
Велике значення для розвитку представницьких органів Русі мало Віче Новгородської землі. Ще за часів Ярослава Мудрого Новгород отримав особливі права, які встановлювали справжній республіканський устрій Новгорода і визнавалися наступниками Ярослава. Поступово у Новгороді виник політичний устрій з поділом влади і розвинутою судовою системою. Міста і села мали повну автономію. Народ вибирав Раду Панів, князя, архиєпископа і посадника. Рада Панів була законодавчим органом (парламентом), архиєпископ виконував функції президента, а посадник - голови уряду. Князь був головнокомандувачем армії республіки. Народне віче, у якому мав право брати участь кожний голова родини, міг скликати кожний громадянин, вдаривши у Вічовий дзвін.
Новгородська Республіка мала назву "Свята Софія", тому що іменем її схвалювалися закони і підписувалися міжнародні угоди. Республіка Свята Софія проіснувала до 1580 року, коли один з кровожерливих збирачів "земли русской" Іван Грозний загарбав Новгород, вирізав майже всіх його жителів (опричники п'ять тижнів мордували населення), наказав відшмагати батогами Вічовий дзвін і перевіз його до Москви, щоб він більше не скликав новгородців на дворище Ярослава, місце збору Народного віча.
Віча в інших містах Русі могли скликатися для вирішення будь-яких проблем державного управління. В них мали право брати участь всі вільні громадяни, а підневільні (холопи, закупи, жінки і неповнолітні) на них не допускалися. У Літописі є багато вказівок на рішення віч. Так у 983 році віче із "бояр і старців" вирішило принести жертву поганським богам, а віче із бояр, старців і "людей" у 987 році розглядало питання про віру і вирішило послати послів до різних країн, щоб дізнатися про кращу віру. Князь також брав участь у вічах, тому їх можна вважати загальнонародною владою. Проте очевидно, що громадяни з пригородів, особливо далеких, не мали можливості брати участь у вічах.
Віче було формою справжнього народовладдя. Воно вирішувало найважливіші державні справи. Микола Костомаров писав: "Віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, заключало мир. закликало князів, вибирало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або у "кормленіє" землі, опреділяло торгівельні права і якість монети, встановлювало правила й закони - було отже законодавчою владою, а разом з тим і судовою, особливо у справах, що торкалися громадянських прав ".
Віча мали право знімати і призначати князя, яке признавалося самими князями, тому що вони постійно боролися за контроль над волостями і шукали підтримки у населення. За традицією, в народі було сильним переконання, що всі проблеми суспільного життя можуть бути вирішені новим "добрим" князем. Тож місцеві громади шукали гарантій свого благополуччя і ефективного врядування не в законах, а в особі доброго князя. В історії ми знаходимо багато підтверджень цьому: в 1068 році віче Києва вигнало великого князя Ізяслава і запросило на князювання Всеслава, у 1113 році покликало на Київський стіл Володимира Мономаха, а у 1146 році - Ізяслава; віче Чернігова у 1078 році усунуло князя Всеволода і обрало Олега Святославовича.
В такій ситуації для убезпечення свого правління князь вимушений був догоджати своїм підданим, а правління згідно з державними інтересами відходило на другий план. Іноді вони наймали заморську дружину чи дружину з кочівних племен, наприклад, чорних клобуків для захисту своєї влади. В цьому аспекті віче мало негативні наслідки для зміцнення державного правління слов'янських народів, особливо з огляду на те, що централізована влада в європейських країнах поступово зміцнювалась і сприяла суспільному й економічному розвиткові.
Очевидно, на відміну від народних зборів Афін чи Риму, віча мали слабку організаційну структуру, принаймні жоден літопис не наводить будь-яких правил їх проведення.
Зазвичай, окремі громадяни не відстоювали свою гідність, а покладалися на милість доброго князя. Одним з наслідків цього було те, що рабство у вигляді кріпосного права проіснувало в Російській імперії до середини XDC століття і було ліквідовано не в результаті громадянської акції, а в результаті рішення "доброго" царя Олександра Визволителя.
Постійно діючою інституцією при князі була Боярська дума, до складу якої входило 10-15 бояр, що допомагали князеві управляти державою і отримували найвищі адміністративні та військові посади. Дума відала питаннями оголошення війни, укладення миру і прийняття нових законів. Це не була постійно діюча установа, бо князь запрошував бояр за власним бажанням і вибором, а її склад і діяльність не регламентувалися жодним законом.
Особливими повноваженнями володіла лише Боярська рада Галицько-волинського князівства. Вона скликалася за ініціативою
самих бояр. Князь не міг видати жодного законодавчого акту без згоди Боярської ради, тому вона фактично була основним органом державного управління в князівстві.
Законодавча основа управління державою часів княжої доби зафіксовані у "Руській Правді", що була складена у XI ст. В цьому документі зафіксовані норми звичаєвого права, навіть право кривавої помсти, проте смертної кари за вироком суду не передбачалося. Основні статті "Руської правди" були направлені на захист життя і честі знаті, захист землеволодіння, слуг князя та збирачів податків. За більшість злочинів це зведення законів тієї доби передбачало покарання у вигляді штрафів на користь князя ("віра"), а також на користь потерпілого ("головщина").
1.2. Верховна Рада УРСР
Незважаючи на початкові
успіхи, відновлена УНР протягом 1919
року зазнала поразок від
Прихід більшовиків до влади загальмував процеси становлення і формування парламентської республіки. Більшовики оголосили безкомпромісну боротьбу "парламентськім забобонам", назвавши парламенти "буржуазними говорильнями".
У праці "Держава і революція" В.І.Ленін писав:
"Без представницьких установ ми не можемо собі уявити демократії, навіть пролетарської демократії, без парламенту можемо і повинні"
Верховною державною владою були проголошені Ради, які забезпечували виконання законів через депутатів рад всіх рівнів. Ради мали виконкоми, тобто одночасно здійснювали і виконавчу владу. По суті була створена система партійно-адміністративної диктатури, де про розподіл влади між різними гілками мова не йшла: "Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні радам народних депутатів" (Конституція УРСР, стаття 2, 1978 рік).
Принцип народовладдя більшовиками визнавався, а принцип розподілу влади відкидався повністю. При цьому до виборів більшовики не допускали "нетрудовий елемент", а народ поділили на робітників, трудове селянство, солдатів і трудову інтелігенцію.
Проект Конституції
Української Сціалістичної
ЗО грудня 1922 року на І з'їзді Рад УСРР увійшла до складу СРСР. Цей крок в подальшому приніс трагічні результати для українського народу, а саме: винищення української інтелігенції у 30-ті роки і голодомор у 1933 році, коли в Україні від голоду померло більше 6 млн. чоловік, тому що хліб було вивезено до Німеччини, як плату за інвестиції у промисловість.
15 травня 1929 року XI Всеукраїнський
з'їзд Рад затвердив нову
• ухвалення власної Конституції;
• територіальне верховенство;
• створення власних органів державної влади і державного управління;
• обрання повноважних представників України до Ради національностей ЦВК СРСР та делегатів на Всесоюзний з'їзд Рад;
• здійснення законодавства й управління у межах своїх повноважень;
• право на законодавчу ініціативу у вищих органах СРСР.
Дія Конституції УСРР 1929 року припинилася з прийняттям Конституції УРСР XIV Всеукраїнським З'їздом Рад у 1937 році, яка була проголошена Конституцією соціалізму, що переміг. Відповідно до цієї Конституції у 1938 році була вибрана Верховна Рада Української РСР першого скликання.
До Вверховної Ради було обрано 304 депутати за нормою 1 депутат від 100 тисяч виборців. Поскільки кількість виборчих округів постійно збільшувалася, то у 1978 році обиралося вже 650 депутатів.
За Конституцією 1937 року Верховна Рада визнавалася єдиним законодавчим органом Української РСР. ЇЇ сесії скликалися Президією Верховної Ради Української РСР два рази на рік. До структури Верховної Ради входили:
• Рада Старійшин Верховної Ради УРСР;
• Президія Верховної Ради УРСР у складі Голови, Першого заступника, заступника, секретаря і 19 членів Президії;
• Партійна група Верховної Ради УРСР;
• Слідчі та ревізійні комісії;
• Постійні комісії Верховної Ради УРСР - мандатна, бюджетна, законодавчих передбачень.
Президія Верховної Ради, яка вважалася колегіальним главою держави, обиралася на сесії і була підзвітна Верховній Раді, як і Рада Міністрів та Верховний Суд. Вона мала право видавати укази. Таким чином, наступні елементи розподілу влад були присутніми у Конституції 1937 року:
• Верховна Рада проголошувалася єдиним законодавчим органом;
• Верховна Рада не мала права втручатися в компетенцію колективного глави держави - Президії Верховної Ради, а також Ради Міністрів;
• Президія Верховної Ради не мала права вносити зміни і доповнення у чинні закони;
• Рада Міністрів проголошувалася вищим виконавчим органом державної влади.
При Верховній Раді утворювалася Рада Старійшин з рекомендаційними функціями. До її складу входили Голова Верховної Ради та його заступники, Голова Президії Верховної Ради, його заступники і секретар, голови постійних комісій і представники депутатів від областей.
До складу Партійної
групи входили всі депутати-
Четверту Конституцію УРСР було прийнято 20 червня 1978 року позачерговою сьомою сесією Верховної Ради Української РСР. Вона проголошувала побудову розвинутого соціалістичного суспільства і, як і Конституція 1937 року, обмежувала суверенні права Української РСР, визначаючи, що на території республіки закони СРСР є обовя'зковими.
Статус Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади не змінився. Структура Верховної Ради не зазнала суттєвих змін. До Верховної Ради обиралося 650 депутатів строком на 5 років.
Відповідно до статті 106 цієї Конституції Президія Верховної Ради проголошувалася постійнодіючим органом Верховної Ради, що виконує функції найвищого органу державної влади у період між сесіями, тобто Президія була колективним органом з функціями глави держави. Вона мала право видавати Укази, давати тлумачення діючих законів, проводити всенародні опитування, скасовувати постанови і розпорядження обласних рад, створювати і ліквідувати міністерства і державні комітети за поданням Ради Міністрів, звільняти з посад і призначати міністрів, надавати права громадянства, присвоювати почесні звання, вручати нагороди від імені Президії Верховної Ради СРСР, призначати і відкликати повноважних представників Української РСР в іноземних державах, та приймати вірчі грамоти дипломатичних представників іноземних держав.
Конституція чітко визначила статус постійних комісій, які діяли відповідно до Положення про постійні комісії Верховної Ради Української РСР. Положення було затверджено Верховною Радою УРСР 25.03.1980 року. Воно регламентувало процедуру формування постійних комісій і визначало їх функції і повноваження. Верховна Рада УРСР формувала Мандатну комісію, Комісію у закордонних справах і постійні комісії з питань державного і господарського будівництва та соціально-культурної сфери. Кількість постійних комісій не була обумовлена і могла змінюватися протягом строку повноважень Верховної Ради УРСР. Діяльність постійних комісій координувалася Президією Верховної Ради.
Постійні комісії мали дуже широкі повноваження:
• Підготовка пропозицій для розгляду Верховною Радою;
• Підготовка висновків у питаннях, які виносяться на розгляд Верховної Ради;
• Сприяння державним
органам і установам у
• Контроль за діяльністю міністерств і державних комітетів УРСР, республіканських організацій і місцевих державних органів;
• Контроль за діяльністю установ і організацій союзного підпорядкування.
Конституція зобов'язувала всі державні органи, громадські організації і службових осіб виконувати вимоги комісій та надавати їм необхідні матеріали. Рекомендації комісій розглядалися державними органами, а інформація про вжиті заходи обов'язково надсилалася до комісій. Таким чином, постійні комісії отримали право широкого контролю за діяльністю Ради Міністрів та інших державних установ і організацій.
Отже, Конституція 1978 року закріпляла за Верховною Радою статус найвищого органу державної влади, наділяючи його законодавчими і контрольними функціями. До повноважень Верховної Ради в сфері державного управління зокрема входило:
• проведення єдиної
соціально-економічної
• управління галузями народного господарства;
• управління житловим і комунальним господарством;
• управління житловим будівництвом і благоустроєм міст;
• керівництво шляховим будівництвом і транспортом;
• керівництво народною освітою, охороною здоров'я, закладами культури;
• соціальне забезпечення тощо.
До законодавчих повноважень належало:
• прийняття Конституції і змін до неї;
• розробка і прийняття законів;
• розробка і затвердження державних планів економічного і соціального розвитку;
• розроблення і затвердження державного бюджету;
• встановлення порядку користування землею, надрами, водами, лісами тощо.
До контрольних функцій входило:
• здійснення контролю за додержанням Конституції;
• затвердження звітів про виконання планів економічного і соціального розвитку;
• затвердження звіту про виконання державного бюджету тощо.
Верховна Рада Української РСР довший час працювала без Регламенту. Лише у 1980 році його було прийнято. Відповідно до цього Регламенту, Президія Верховної Ради скликала сесії двічі на рік, надсилаючи депутатам запрошення одночасно з переліком питань, що вносились до розгляду.
Таким чином. Верховні Ради радянських часів формально мали багато спільного з парламентами, але за своєю суттю такими не були.
Вони існували неавтономне і були на верхівці ієрархії рад всіх рівнів. Верховні Ради радянських часів не були парламентами ще й тому, що не діяли постійно. Сесії Верховної Ради скликалися двічі на рік на короткі проміжки часу. Це були декоративні зібрання депутатів для схвалення законів і оприлюднення рішень партійно-адміністративних органів.
Проте Верховна Рада радянських часів, як і парламенти інших країн світу, формувалася шляхом виборів народних депутатів. Ці вибори, однак, були специфічними. Партійні органи формували контингент депутатів, виходячи з пропорційного репрезентування жінок, робітників, вчителів, лікарів, вчених та безпартійних. Тож до Верховної Ради обиралися "кращі представники блоку комуністів і безпартійних" на безальтеративній основі при повному контролі партійних структур. Як правило, оголошувалося, що за кожного кандидата проголосувало не менше 99,9% виборців.
Ситуація з виборами до Верховної Ради України змінилася у 1990 році. Ці вибори проводилися на альтернативній основі: кандидатів у депутати висували трудові колективи, а Комуністична партія хоча й висувала своїх представників, але на загальних підставах. За законом депутати мали право працювати на своїх робочих місцях і одночасно бути депутатами Верховної Ради, що почала працювати на постійній основі.
1.3. Верховна Рада України
Законодавча діяльність, близька до стандартів законотворчості демократичних парламентів світу, почалася в Україні з Верховної Ради України 1-го скликання (на той час вона за обліком радянської хронології була Верховною Радою УРСР 12-го скликання). Вона була обрана на підставі "Закону про вибори в Українській РСР" відповідно до Конституції Української РСР 1978 року і розпочала свою роботу 15 травня 1990 року.
Відповідно до вимог Декларації про державний суверенітет України, яка була прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 року. Верховна Рада почала вносити необхідні зміни до діючої Конституції Української РСР та інших законодавчих актів республіки. Нижче ми наводимо стислий перелік і короткий опис найважливіших з них.
Перший закон, "Про зміни і доповнення Конституції Української РСР", було прийнято 24 жовтня 1990 року. У цьому Законі була анульована Стаття 6 Конституції, що проголошувала Комуністичну партію керівною і спрямовуючою силою суспільства. Статтею 7 проголошувалась багатопартійна система:
- Політичні партії, громадські організації і рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах беруть участь у розробці і здійсненні політики республіки, в управлінні державними і громадськими справами на основі їх програм і статутів, відповідно до Конституції Української РСР і чинних законів.
- Не допускається створення і діяльність партій, інших громадських організацій і рухів, що ставлять за мету зміну шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави, а також підрив її безпеки, розпалювання національної і релігійної ворожнечі"
Стаття 49 надала громадянам право об'єднання і участі в політичних партіях. Після цього в Україні з'явилось законодавче закріплене право створення багатопартійної системи:
- "Громадяни Української РСР мають право об 'єднуватись у політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах, що сприяють задоволенню їх законних інтересів. Здійснення цього права не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і є необхідними для інтересів державної чи суспільної безпеки, громадського порядку або захисту прав та свобод громадян.
- Політичним партіям і громадським організаціям гарантуються умови для виконання своїх статутних завдань ".
Варто зазначити, що Україна тоді ще знаходилася у складі СРСР, але у Статті 71 зазначалося: "На території Української РСР забезпечується верховенство законів республіки ". Фактично це означало, що Україна входить до Союзу РСР на правах незалежної держави.
Верховна Рада України 1-го скликання вперше в Україні запровадила Конституційний суд. Стаття 112 проголошувала:
- "Конституційний суд Української РСР обирається Верховною Радою Української РСР на десять років з числа спеціалістів у галузі права у складі Голови, заступника Голови і 23 членів Суду ".
Також вперше захист кордонів країни і встановлення дипломатичних стосунків з іноземними державами було покладено на Раду Міністрів Української РСР:
"Рада Міністрів Української РСР:
• вживає заходів у межах, встановлених Конституцією Української РСР, щодо забезпечення державної безпеки і обороноздатності країни;
• здійснює керівництво у галузі відносин Української РСР з іноземними державами та її участі в діяльності міжнародних організацій "
Статтею 162 визначалася незалежна прокуратура:
- "Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів всіма міністерствами, державними комітетами і відомствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, колгоспами, кооперативами та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюється Генеральним прокурором Української РСР і підлеглими йому прокурорами "
- Приймаючи перший закон про зміни до Конституції УРСР, Верховна Рада того ж дня створила комісію з розробки нової Конституції. За досить короткий час ця комісія розробила "Концепцію нової Конституції України", яка була ухвалена Верховною Радою 19 червня 1991 року.
Відповідно до Декларації про державний суверенітет Верховна Рада прийняла ряд законів і постанов, що визначали незалежний статус державних установ і відомств, що раніше були підпорядковані союзним органам. Так, Постановою від 29 листопада 1990 року найвищим органам державної влади і управління республіки були підпорядковані внутрішні війська, а також навчальні заклади Міністерства Внутрішніх справ СРСР, розташовані на території УРСР, а 4 грудня 1990 року законом " Про державну податкову службу" органам державної влади УРСР було підпорядковано податкову службу, до цього підвладну Москві. 5 грудня 1990 року було прийнято Закон "Про бюджетну систему Української РСР", яка відокремлювала Бюджет Української РСР від Бюджету Союзу РСР.
21 травня 1991 року було прийнято Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР у зв'язку з удосконаленням системи державного управління". Цим законом до Конституції вводилися Статті 115 і 116, відповідно до яких замість уряду Верховна Рада призначала Кабінет міністрів, до складу якого входили прем'єр-міністр, віце-прем'єри і міністри.
5 липня 1991 року до Конституції Української РСР була внесено положення про заснування поста Президента Української РСР. Було введено главу 12-прім, стаття 114 якої визначала:
- "Президент Української Радянської Соціалістичної Республіки є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади, ...очолює систему органів державного управління, ... представляє Верховній Раді кандидатуру для призначення на посаду Прем 'єр-Міністра, за погодженням з Верховною Радою призначає міністрів з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, юстиції, Голову комітету державної безпеки ".
Крім цього, було прийнято закон про повноваження Президента України, який надавав главі держави необхідні повноваження для управління державою.
До 24 серпня 1991 року Україна залишалася у складі СРСР, але закони, які приймала Верховна Рада визначали Україну, відповідно до Декларації про державний суверенітет, як суверенну державу.
24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла "Акт проголошення незалежності України", у якому проголосила "...незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ". 4 вересня 1991 року Верховна Рада прийняла постанову про підняття над Верховною Радою синьо-жовтого прапора, що "... символізує миролюбну українську державу в образі чистого неба і хлібного лану".
17 вересня 1991 року було прийнято черговий закон, "Про внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР", відповідно до якого у тексті Конституції назви "Українська Радянська Соціалістична Республіка" та "Українська РСР" замінялися назвою "Україна".