Становлення Петра Могили, як духовного діяча XVII ст

      Вступ 

     Успішне функціонування Православної Церкви в Речі Посполитій значною мірою залежало від особи, яка керувала цією Церквою. У 1633 —1б47 роках такою особою був митрополит Петро Могила — людина амбітна і до того ж талановита, роки понтифікату, якого майже повністю збігалися з роками правління Владислава IV.

     Актуальність дослідження. Петро Могила — один із найвідоміших церковних, культурних і громадських діячів України, велич якого справедливо позначена в історії терміном «могилянська доба». Він — видатний богослов, просвітник, гуманіст, реформатор, фундатор національно-культурного відродження України.

     Життя київського митрополита Петра Могили для багатьох людей ще й сьогодні є неабиякою загадкою. Складною і суперечливою була доля цього визначного церковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід в історії та культурі Украіни. Про Могилу написано багато праць і в Україні і за кордоном. Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах: громадсько- політичному, культурному та релігійному.

     Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом крутого історичного повороту в долі українського народу, зв’язанного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби.

     З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого – використовував усі свої легальні можливості і зв’язки з Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу. Це була складна діпломатична гра, багато кому незрозуміла, можливо, й зараз.

     З іменем Петра Могили пов’язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він був фундатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української Академії та Київського Університету.

     Меценат українського мистецтва. письменник і публіцист, він залишив близько 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Зокрема, йому належить розробка і обгрунтування обрядів, характерних для життя українського суспільства того часу,скажімр, ритуалу вінчання.

     Мабуть, Українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш знатнішої і колоритнішої, ніж митрополит Петро Могила. За порівняно короткий час він зумів надати їй чіткої організаційної структури, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого здисциплінованого, чернецтва, здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечивши її необхідною новітньою теологічною літературою. Тому, дослідження діяльності такої непересічної постаті в історії та культурі України, як Петро Могила єдуже важливим та актуальним. Саме це й спонукало вибір теми дипломного дослідження: «Петро Могила — в духовному житті України». Об’єктом дослідження є життя та різнобічна діяльність митрополита Петра Могили через призму національного відродження українців у першій половині ХVII століття.

     Предметом дослідження є з’ясування основних напрямів діяльності митрополита Петра Могили в контексті продовження українського відродження, його місце у цих процесах; форми та методи втілення його ідей у церковну, політичну, освітню та інші сфери життєдіяльності українців у першій половині ХVII ст.

     Історіографія проблематики. Петро Могила — постать непересічна в історії та культурі України, тому вивченню різних аспектів його життя та діяльності завжди приділялося багато уваги дослідників. Зокрма, Грушевський М. у своїй праці «Історія української літератури» [15], та Костомаров М. у досліджені «Київський митрополит Петро Могила» [33], докладно вивчали наукову, релігійну та суспільно-політичну діяльність П.Могили. Серед інших відомих дослідників життя та діяльності П.Могили можна виділити наступних: Жуковський А.П., Білодід О., Головащенко С. І.[, В. М. Нічик, Панасюк В.В., Садовяк Д., Семчинський С, Толочко П. , Хижняк З та інші.

     В історіографії на тепер існує кілька поглядів на Могилу, жоден з яких не можна визнати ні повним, ні об’єктивним – надто очевидна їх політична чи вузько конфесійна “вибірковість” і тенденційність.

     Так, російська офіційна і церковно-православна історіографія високо оцінили Петра Могилу за виступи проти унії, православність, видавничу діяльність, за орієнтацію на православну Москву.

     Польські історики, пам’ятаючи, що митрополитом Могила став на вимогу короля, підкреслюють його західну просвітницьку орієнтацію, використання ним і його школою латини і польської мови, різке засудження ним антипольських повстань…

     Радянська історіографія бачить заслуги Могили в його антиуніатстві, православ’ї, видавничій та освітній діяльності. Ще далі йде українська дорадянська позитивістська історіографія – М.Грушевський, Д.Дорошенко, І.Крип’якевич та ін. Вона теж високо оцінює релігійно-просвітницьку діяльність могили, його реформи, правда, лише в контексті православ’я як основи духовності народу, хоч українське життя навіть на релігійному ґрунті, звичайно, вже не вичерпувалося православ’ям – утверджувалася і розвивалася унія як засіб релігійно-церковного і національного самозахисту.

     Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1596–1647 роки, що дозволяє максимально виявити й дослідити внесок митрополита Петра Могили у національне відродження України, окреслити його місце у контексті світової історії.

       Становлення Петра Могили, як духовного діяча XVII ст.

       Петро Могила був вихідцем з давнього молдавського боярського роду. Він народився 21 грудня 1596 року в сім'ї валаського і молдавського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Маргарет. В 1607 році внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь, княжна Маргарет разом з сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі — князі Стефан Потоцький, Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.

     Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, організованій в 1586 році для захисту та збереження православної віри. Сімейство Могил дотримувалося православ'я і мало тісні зв'язки з Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у будівництві. Львів був неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь і Львівське братство, відчуваючи потребу в коштах, часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями про матеріальну допомогу.

     Подальшу освіту Петро Могила здобував у європейських університетах. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом вчився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.

     Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і досить швидко опанував богословську науку. Після повернення до Речі Посполитої він пішов на військову службу, брав участь у Цецорській битві 1620 року та Хотинській битві 1621 року.

     Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита. Могила почав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що окрім православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким, його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і, по суті, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

     Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 року польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді.

      Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. В 1596 році була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, а Київська православна митрополія віднововила свою єдність з Римо-католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Унія була виявом глибокої кризи в Православній церкві.

     29 червня 1629 року у Києві мав бути скликаний помістний собор, предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних. Але позитивних наслідків собор не дав.

     Не справдились надії Петра Могили на примирення церков і на Львівському соборі. Але найболючішого удару по його сподіваннях завдала смерть Іова Борецького. Звістку про смерть свого наставника Петро Могила отримав 16 січня 1631 року, повертаючись до Києва з освячення Ставропігійської церкви у Львові. Церква була збудованоа Львівським братством з немалими пожертвами Могили.

     Невдачі всіх спроб з примирення церков породили розгубленість та безнадію серед православних обох течій — тих, хто визнавав унію або виступав проти неї. Як писав тоді ректор Київської братської школи Касіян Сакович:

     «Ми — діти одного батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду, нащо одні одних посилаємо до пекла, нащо одні одних викликаємо!»

     Після ознайомлення з духовним заповітом Іова Борецького Петро Могила вступив до Київського братства і став старшим братчиком, опікуном і фундатором братства, монастиря та школи. Ця посада відкривала йому шлях до зайняття митрополичої кафедри, але митрополитом було наставлено Ісайю Копинського.

      Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

     В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення.

     Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.

     Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні. Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себа освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школа. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомовлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

     Проте шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилі вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, противники Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.

     Владислав IV відновив Київську митрополію і повернув православним скасовані привілеї. Він підтримував Могилу у намаганнях посісти посаду митрополита в Києві.

     12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».

     У квітні 1633 року Петро Могила розсіслав вірним православним грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 року Петро Могила запросив Ісаю в Луцьк і там у присутності численного духовенства примирився з ним. Але Ісайя знову виступив проти Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокою Могилі. 

                  Митрополит Петро Могила та ідея церковної унії

        Петро Могила як постать – це реальне буттєве втілення консервативної за духом літературної мрії доби українського пізнього Середньовіччя. Тому не дивно, що багато вітчизняних й зарубіжних науковців не сприймали або не до кінця сприймали весь розмах його світогляду. На заваді цьому ставало не стільки банальне нерозуміння його масштабу, скільки, очевидно, невписуванність Могили в будь-які аналітичні схеми, що мали на меті «тривіальну модернізацію» постаті цього діяча.

     Вступ Петра Могили на ієрархічний шлях відбувався в атмосфері пошуків православної руської аристократії шляхів до ослаблення напруженості релігійної війни і до досягнення легалізації усе ще не визнаної православної ієрархії.

     Перехід Петра Могили зі світського в чернечий стан був причиною різних інтерпретацій і оцінок самої особи архімандрита й ставлення до нього ченців Києво-Печерської лаври.

     Цей вибір був затверджений королівською грамотою Сигізмунда III від 29 листопада 1627 р., а сам «акт висвяти Петра Могили на Києво-Печерську архімандрію був здійснений у грудні 1627 року: або в день його народження (21 грудня 1627), або на Різдво Христове».

      Розбудова Української держави ставить одним із нагальних завдань – вивчення культурно-духовної спадщини нашого народу, життєвого і творчого шляху визначних державних діячів, які були організаторами й безпосередніми учасниками творення вітчизняної науки й культури, а діяльність яких з політичних міркувань у роки панування тоталітарної системи на теренах України замовчувалася або фальшувалася й подекуди взагалі була вилучена із наукового та суспільно-політичного обігу.

     До такого кола діячів належить Петро Могила 31.12.1596 (10.01.1597) – 1(11).01.1647 – визначний український церковний і культурний діяч ХVІІ століття. Мислитель, політик, освітньо-церковний діяч, Могила випереджав багатьох своїх сучасників у їх починаннях. Він рішуче долав перепони несумісності, нетерпимості, сприяв зближенню східного й західного світів. Але при цьому стояв на ґрунті українських традицій та інтересів.

     Багатогранна постать П. Могили, як людини, котра позначила своїм ім’ям цілу добу в українській історії, дала Першу вищу школу Україні, привертала й привертає увагу багатьох учених.

     Як зазначав М. Грушевський, П. Могила “зумів вибрати перспективу розвитку народу (українського) й країни” . Різнобічна громадсько- культурна й освітня діяльність П. Могили набула широкого українського та світового резонансу. Тож зрозумілим є підвищений інтерес науковців й громадськості до визначного діяча України в сучасних умовах національного відродження.

     Петро Могила у першу чергу був діячем у релігійній царині, але ґрунтовні гуманітарно-духовні знання, багатоаспектна громадсько-культурна й організаційна робота дали можливість стати знаним українським діячем своєї доби. Україна, а з нею все громадянство в ній виховане, жило спадщиною Могили, його духом.

     Час, у якому жив і працював П. Могила, був часом переломного історичного повороту в долі українського народу, зв’язаного з національно-культурницьким рухом і підготовкою духовних підвалин для соціальних та освітньо-просвітницьких реформ.

     В Україні відбувалася зміна узвичаєного ритму духовного буття, що зовні виявлялося в оновленні національної школи та церкви, поступі друкарської справи, появі нових форм мистецтва і способів мислення, вело до перетворення церковного життя на об’єкт суспільно-політичної ваги, підштовхувало традиційну та уніатську конфесії до реформування. З другого боку - складне становище українського суспільства, утиски православ’я, відсутність власної державності.

     Тож за таких надскладних суспільно-політичних умов Петро Могила взявся, насамперед, за обстоювання прав Української православної церкви, зміцнення її авторитету й довіри серед українського народу, а також дбав про повернення їй гідного місця серед церков інших світових держав.

     Він у першу чергу подбав про унормування її правового становища, покращення матеріального стану, поліпшення дисципліни й моралі серед священства. В 1632 р. Могила добився від короля Владислава ІV легалізації Православної церкви в Україні (“Статті для заспокоєння руського народу”). Зусиллями П. Могили виник гурток вчених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атенеум, до якого входили С. Косов, А. Калнофойський, Т. Земка, І. Трофимович-Козловський та інші відомі в той час українські культурно-освітні діячі. Вони, під керівництвом митрополита Петра Могили, здійснили реформу церковного життя, опрацювали проект “Православного ісповідання віри”, що фактично став першим православним катехізисом, який був прийнятий Собором православних церков у Києві в 1640 р. та в Яссах у 1642 р., а у 1643 р. – остаточно затверджений усіма східними патріархами.

     Славетний Митрополит значної уваги приділяв зміцненню матеріального становища Української православної церкви. Він зайняв рішучу позицію щодо повернення православних церков і майна, відібраних уніатами, а повернуті храми відбудовувалися за безпосередньої участі П. Могили. Серед них, у Києві – це Св. Софія, церкви Десятинна, Василівська (Трьохсвятительська), Спаса на Берестові, Михайлівська Видубицького монастиря. Їх реставрували, оздоблювали іконами, водночас проводили археологічні пошуки, зокрема на території Десятинної церкви. Петро Могила розсилав грамоти православним, закликаючи їх до стійкості при захисті батьківської віри. З цією метою він створив спеціальну молитву “Парафимія” (1634).

     Дбаючи в культурно-освітній царині, він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу посаду, Петро Могила не замикався у стінах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної та ідеологічної боротьби. На нашу думку, з одного боку, як представник легального табору, своєю невтомною діяльністю він давав простір для поступу національно- визвольного руху в Україні, а, з другого – використовував усі можливості і зв’язки з Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу, його духовних засад. Петро Могила впродовж усього свого керівництва Православною церквою в складних суспільно-політичних умовах став промотором духовної культури українців, з ідей якого і до цього часу ми черпаємо мудрість й духовні сили для утвердження єдності між християнськими церквами і формування національно-патріотичних почуттів у свідомості нашого народу. Перебравши відповідальність за долю Православної церкви, П. Могила був свідомий тієї великої ролі, яку вона відігравала в житті української громади. В той час Православна церква уособлювала в собі національні символи українства.

     Чотирнадцятирічне правління Петра Могили на Київському митрополичому престолі піднесло авторитет Української православної церкви до такого рівня, що вона стала вагомим чинником не тільки в тодішньої державної інституції, але почала суперничати з найсильнішою на той час Грецькою православною церквою. Постійна ініціатива і здійснена в духовній царині праця висунула Київську митрополію на одне з головних місць усього православного світу. При цьому особливо наголосимо, що поглибленню та піднесенню Української православної церкви сприяла вся багатогранна громадсько-культурницька діяльність уже знаного в Європі духовного діяча Петра Могили.

     Як відомо, важливим чинником національно-духовного відродження й єднання церкви з народом Могила вважав українізацію богослужіння. Він виходив з того, що мова кожного народу – то дар Божий і виголошення літургічного чину чужою мовою є збиткуванням над віруючими. Природно, значна частина книг Могили, призначених для богослужіння, містить так багато українських слів, що дає підстави нам вважати ці твори написаними українською мовою. А служби й проповіді, відправлялись українською мовою, збирали багато віруючих, українське православ’я наповнилось громадсько-політичним змістом у контексті національних інтересів.

     Важливо підкреслити методологічний внесок Київського митрополита П. Могили в розширенні спектра дії Української православної церкви. У грудні 1646 р. з Лаврської друкарні вийшла його праця “Евхологіон, албо Молитвослов или Требник”, відомий більше під назвою “Великий Требник Петра Могили”, або “Требник”, котрий був на той час і залишається своєрідною церковною енциклопедією. У ньому викладені молитви й обряди, даються літургічні й канонічні пояснення. Він був поширений у всіх слов’янських країнах, а також в Молдові, Волощині. З огляду на історичне значення цього твору в духовному житті, нещодавно його перевидано в Україні.

     Зауважимо, що стараннями Могили і його сподвижників занепад Української православної церкви було припинено, вона подолала кризу і почала відроджуватись, стала по суті помісною, а її провід – фактично самостійним.

     З іменем Петра Могили нерозривно пов’язане становлення вищої освіти в Україні, поява колеґіуму, згодом академії, якій судилося відіграти значну роль як у культурно- освітньому, так і в суспільно-політичному житті України, здобути світову славу, і продовжити свою діяльність уже в новітній період національної історії. Звертаючись до хронології подій, – саме йому належить спочатку заснування школи при Києво-Печерській лаврі (1631 р.), а в 1632 р. – її об’єднання зі школою Київського братства, що успішно діяла на Подолі з 1615 р. Так був створений Києво-Могилянський колеґіум, що став духовним центром, якого потребували тоді українці. П. Могила правильно пов’язував занепад православ’я з недостатнім рівнем освіти на українських теренах.