Становлення та розвиток бюджетної системи України. 2

2

Севастопольський інститут банківської справи

Української академії банківської справи

Національного банку України

Кафедра фінансів та кредиту

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни

«Фінанси»

на тему «Становлення та розвиток бюджетної системи України»

Виконав: студент заочної форми навчання

ІІІ курсу групи ЗФК- 91

Флоря І. В.

Перевірив: Іванова Т. М.

Севастополь – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

Темою курсової роботи є «Становлення та розвиток бюджетної системи України». Дана тема повинна розкривати сутність бюджетної системи України від Київської Русі до сьогодення та бюджетний устрій.

Бюджет та бюджетна система загалом відноситься до тієї сфери суспільного життя, що безпосередньо стосується інтересів всіх і кожного. В бюджеті будь-якої країни відбиваються важливі економічні, соціальні, політичні проблеми життя суспільства і людини.

В умовах ринкових відносин і особливо в перехідний період до ринку бюджетна система є найважливішим економічним регулятором. Від того, наскільки правильно побудовано бюджетну систему залежить ефективне функціонування всього народного господарства країни, зовнішніх відносин.

Кожна країна має свою бюджетну систему, що відображає її економічну, соціальну, зовнішньоекономічну політику. Важливість питання побудови ефективної бюджетної системи полягає у тому, що через бюджетну систему, зокрема, через її ланки перерозподіляється частина національного доходу, що обумовлено необхідністю створення централізованого фонду грошових коштів для забезпечення суспільних потреб та повного виконання державою своїх функції.

Бюджетна система потребує вдосконалення: форм та методів планування бюджетів різних рівнів, ефективного використання бюджетних коштів, міжбюджетних стосунків.

Все вище згадане свідчить про те, що вивчення бюджетної системи знайшло в даний час особливу актуальність. Актуальність теми посилюється тим, що бюджетна система нашої країни на сьогоднішній день є фактичною копією бюджетної системи колишнього СРСР, але Україна ще не розпочала реформувати та розвивати свою бюджетну систему.

Метою курсової роботи є розгляд становлення та розвитку бюджетної системи України як найважливішого елементу фінансової системи суспільства.

Об’єктом дослідження є бюджетна система. Предмет дослідження – економічні відносини, що виникають з приводу формування та використання централізованого фонду коштів на державному та на місцевому рівні.

За останній час тема становлення, розвитку та проблем бюджетної системи висвітлювалась у наукових роботах зарубіжних і вітчизняних вчених-економістів, таких як: Ю.В. Пасічник, О.Д. Василик, В.Д. Базилевич та інші. Законодавчо – нормативна база вивчення бюджетної системи включає Конституцію України, Бюджетний кодекс, Закон України «Про Державний бюджет України» та інші закони та постанови [3, 5, 10].

Робота містить три пункти, кожен з яких є нібито окремою темою, але всі об`єднані загальним питанням теми. Перший розділ містить історичні відомості стосовно становлення бюджетної системи. У другому висвітлено характеристику сучасного стану бюджетної системи та роль в соціально-економічних процесах, розглянуто її складові. І, в заключному пункті розглядається структура бюджету, доходи та видатки бюджету України починаючи з 2002 року.

В умовах ринкових відносин і особливо в перехідний період до ринку бюджетна система є найважливішим економічним регулятором. Від того, наскільки правильно побудовано бюджетну систему залежить ефективне функціонування всього народного господарства країни, зовнішніх відносин.

1 СТАНОВЛЕННЯ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ

1.1 Україна від Київської Русі до 1917року

Характеристика економічних відносин періоду Київської Русі ускладнюється недостатньою кількістю документальних джерел, які характеризують цей період. Серед головних інформаційних джерел виділяються літописи, князівські земельні грамоти, археологічні матеріали [2].

На вершині адміністративної ієрархії Київської Русі стояло віче, яке не мало чітко окреслених повноважень. Функції найвищого органу виконавчої влади виконував князь. Роль представницьких органів влади належала княжим з`їздам, які збирали найбільш впливових бояр та чиркових чинів.

Роль основної казни держави в Київській Русі відігравала казна Київського князя. Розмежування доходів і видатків казни практично не існувало. Головним поповнення казни на початку існування держави була данина з підкорених народів.

Починаючи з XI століття збільшується роль внутрішніх джерел наповнення казни. Значну її частку складали доходи від судочинства, які почали надходити після уніфікації норм давньоруського права Володимиром Великим.

У X – XII століттях у Київській Русі існувало кілька видів кредитних відносин, серед яких головними були позичка та надання грошей під проценти, а також надання позички в натуральній формі, під певну частину натурального продукту.

Існували різні форми надходження податкових платежів. Збирання данини було характерним явищем в IX – на початку X століття. Її розмір визначався окремо для кожного племені.

З кінця XI століття об`єктом оподаткування стає кожне господарство. За одиницю оподаткування бралася соха, яка означала конкретний розмір земельного наділу. До XII століття збір здійснювався в натуральній формі, пізніше – частково у грошовій.

Основними платіжними засобами Київської Русі були іноземні монети, переважно арабські срібні дихреми. Використовувалася також гривня – грошова одиниця у вигляді злитку срібла вагою 160-200 грамів.

Витратна частина казни Київської Русі спрямовувалася на дарунки іншим народам, оплату послуг військових формувань інших народів, утримання збройних формувань, будівництво поселень і споруд. Протягом певного періоду частини витрат князівства спрямовувалася на сплату данини монголо – татарам.

У XIV – XVI століттях українські землі були розірвані між кільком державами з різним соціально – політичним устроєм, що наклав відмінності й на бюджетні відносини.

Після занепаду Києва економічне й культурне життя України переміщається до Галицько-волинського князівства, яке незабаром теж втрачає свою могутність. У 1340 році західноукраїнські землі опинилися під владою Литви. При цьому була повністю збережена система князівського управління. Литовці переймали українську культуру, писемність, військову організацію, рівень яких був вищий чим литовській.

У XVI столітті литовське князівство втрачає свою самостійність. Війна з Москвою вимушує литовців звернутися за допомогою до Польщі, яка погодилася допомогти за умови об`єднання в одне політичне ціле. 1 липня 1569 року утворилася Річ Посполита. Україна знову була розірвана. Значна її частина відійшла до Речі Посполитої – держави зі сталими нормами життя, мовою, культурою, адміністративним устроєм. Буковина з середини XVI століття перебувала у складі Молдавії, яка у 1564 р. визнала протектор Туреччини [9]. Закарпаття входить до складу Угорщини, а після поразки поділяється між Австрією і Семигородом. Значна частина на Українських земель опинилася під владою Москви.

Головною особою держави за часів польсько-литовської доби був великий князь, у руках якого, як і за часів Київської Русі концентрувалася виконавча, законодавча та судова влада [14].

Роль представницького дорадчого органу використовувалася Пани –Рада, що складалася з бояр, урядовців та міщан, до яких пізніше приєдналися службові князі, магнати та маєткова аристократія. За необхідності князь користувався Таємною Радою, яка складалася з 8 – 10 наближених до нього осіб. У кінці XV столітті князі передає Пани – Раді значні частину своїх повноважень зокрема право ведення дипломатичних відносин, законотворчої діяльності тощо. Після Люблінської унії (1569) усі права Пани – Ради – переходять до Вольного Сейму, котрий з 1529 року був визначений як державна установа.

Значну роль у структурі Литовсько – Руської держави відігравали удільні князі, у внутрішні справи яких не мав права втручатися навіть великий князь. Після втрати удільними князями своїх прав роль місцевих органів влади виконують намісники – старости та воєводи. На них було покладено обов`язки збору податків, виконання судових, поліцейських функцій, контроль за використання селянських земель тощо.

Юридична база за часів існування Литовсько – Русь кого князівства спиралася на міждержавні й міжнародні угоди, привілейні грамоти, земські устави та збірники законів.

У перші роки існування Литовсько – Руської держави за основу юридичних норм приймалася «Руська правда», прийнята за часів Київської Русі. З часом виникла необхідність зафіксувати нові норми права. У 1468 році було прийнято Судебник Великого князя Казимира 4, котрий включав 25 статей, які регламентував маєткові права, судові процедури тощо. «Устав на волоки», прийнятий у 1528 р., регламентував розмір землеволодінь, обмежуючи права селян та встановлення для них низки натуральних повинностей.

Починаючи з 1529 року соціально – економічні відносини в Державі регулюються Литовським статутом, який був значно досконалішим за більшість тодішніх західноєвропейських кодексів і зберігав своє правове значення аж до першої чверті XIX ст.

Основу економіки України XIV – XVI ст. становили землеробство, скотарство, різні промисли та торгівля. Найбільш розвинутими галузями біли скотарство, мисливство, рибальство, бортництво, соляний і деревообробний промисли. Велике значення мали ліси, що були основою лісових промислів [4].

Збір податків відбувався за такими рівнями: загальнодержавний, окремого князівства, повіту, селищ окремого пана і, нарешті, осадчого.

Платниками державі були міста, села, окремі власники майна. Міста до 1480 р. платили мито за право здійснення торговельної діяльності. Власники маєтків, через які проходили торговельні шляхи, зобов`язувалися стягувати мито з торговельних караванів на користь держави. Для контролю за стягненням мита всі шляхи були переділені митними кордонами.

У сільській місцевості збиралися податки, які називались «подищина». Грошовий податок, який збирала держава, називався «серебщина». Пани платили державі, стягуючи з населення податок натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою тощо.

Частину доходів держави становили відрахування на здійснення судових дій. Частина податків і платежів, що збиралася на користь держави, становила плату за службу чиновників [4].

Крім загальнодержавних податків і платежів власники землі, по якій проходив торговельний шлях, збирали мито на свою користь. Мито на користь держави і власника землі було значним, що підтверджують відомості про те, що купці часто обирали «незаконні» шляхи, хоча там і була загроза пограбування.

Залежно від виду платежів селяни поділялись на три групи. Тяглі селяни працювали у пана зі своєю худобою. У XVII ст. панщина становила 100 днів на рік. Ремісники – службові селяни мали певну спеціалізацію – колісництво, пекарство. Вони створювали сотні, якими керував сотник. Службові селяни (рибалки, бортники, конюхи) проживали біля замків. Чинші селяни платили збори (чинш) зі своєї власної землі медом, шкірою тощо.

Після Люблінської унії почалася масова роздача землі польським панам, що викликало стихійні втечі селян. Щоб заохотити селян залишитись на землі, польські пани оголошували звільнення від сплати податків на панщині на 20 років.

Розвиток виробничих сільськогосподарських відносин сприяв торгівлі, що вимагало чітких грошових відносин. З 50-х років XIV ст. і до другого десятиріччя XV ст. у Львові карбувались місцеві монети – великі срібні руські пів гроші з гербом Галицької русі – левом, а також мідні денарії.

Князь Володимир у 60-90-х роках XIV ст. у Киві карбував свої монети. Проте вітчизняні гроші не мали значного поширення. Основними платіжними засобами у XIV – XV ст. були чеські, угорські, татарські, польські монети. Після Люблінської унії було створено єдину грошову систему Речі Посполитої. У 1580р. було введено в обіг польський злотий, або таляр.

Незважаючи на національні утиски від монголо–татар, литовців, поляків, український народ довів, що ідея створення незалежної держави є особливою ознакою нації. Осередком розвитку цієї ідеї було козацтво. На початку XVI ст. козаки, створили перші осередки державності – Запорізьку Січ та Гетьманщину. Запорізька Січ існувала з 1553 – 1554 до 1775р. організатором Запорізької Січі вважається староста Дмитро (Байда) Вишневецький. На Січі панували демократичні устрої. Усі запорожці, які перебували на військовій службі, мали рівні права.

У Новій Запорізькій Січі представницьким органом була козацька рада, яку скликали щорічно, зазвичай на Різдво. На ній обирали всю старшину – кошового отамана, суддю, писаря та інших чиновників. Головним фінансистом був шафар. До фінансової діяльності були причетні кантаржей, довбиш, а також невеликий штат канцеляристів.

Основу доходів Січі становили доходи від ведення господарства, хоча в окремі періоди правителі Росії щедро винагороджували запорожців за допомогу у військових операціях.

Податки стягувалися через ціни на товари. Козаки, на відміну від іншого населення , не сплачували податків на споживчі товари. Кіш міг звільнити від інших податків заслужених або збіднілих козаків.

Значну частину доходів отримувала Січ від зовнішніх надходжень. Королі, царі, а потім і гетьмани за послуги запорожців у військових битвах періодично пересилала на Січ гроші, провіант, різне спорядження. Військовою здобиччю було золото і срібло. Однак військова здобич не була основним джерелом доходів. Вагому їх частину приносила торгівля, сплата податків від продажу.

На Січі не знали форм ведення бюджетного процесу, не дотримувались фінансових формальностей і лише під кінець існування Січі Коші було зведено деяку статистичну звітність та існувало фінансове рахівництво під назвою «Секрети Війська Запорізького».

Запорізька Січ мала завершену систему збирання й витрачання коштів скарбу. Характерною особливістю дохідної частини є трудові повинності, які виконувались безплатно. Бюджет Січі був безбитковим і його збалансування досягалось трудовими повинностями, зменшення платні. Січ не мала власної грошової системи, і в обігу перебували гроші різних країн. У Січі проводились кредитні операції і продаж цінностей з відстрочкою платежу.

Бюджетні відносини, які мали місце на Запорізькій Січі, не лише відображали реалії того часу, а дали майбутнім поколінням гарні приклади. Основою відносин між Гетьманщиною та Росією були акти, укладені при Б.Хмельницькому, так звані «статті», жалувана грамота царя Олексія Михайловича гетьманові та війську [9].

Відсутність чіткого визначення договірних відносин дозволяло російському уряду трактувати окремі положення "статей" Хмельницького на свій розсуд, вносити до них зміни. Із самого початку взаємин з Гетьманщиною Росія постійно втручалась у її внутрішні справи.

Практично до 30-х років XVIII ст. на Гетьманщині не існував чіткої бази і внутрішніх юридичних норм щодо оподаткування. Для здійснення фінансових повноважень гетьман видав так звані «універсали», які регламентували розмір податків, механізм їх збору, податкові пільги тощо. У 1723р. виникла Генеральна скарбова канцелярія – найвищий фінансовий орган гетьманської адміністрації.

Основу економіки Гетьманщини становило сільське господарство. Промисловість та торгівля залишались не дуже розвиненими. Зовнішня торгівля Гетьманської України незважаючи на погані шляхи, брак грошей, високі позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), обмеження і перепони з боку російського уряду, все ж набула певного розвитку. В основному торгівлі відбувалася з Росією, північними країнами, Польщею. До Росії вивозили переважно сировину – шкіру, вовну, алкогольні напої, худоби.

Податкова система Гетьманщини справляла найбільший тиск на найнезаможніші прошарки населення – селян та міщан. Міщани були змушені платити податки на товари, якими торували, тоді як козаки, торгуючи у їхньому місті податків не сплачували. Результатом стало зменшення кількості міст з 200 у 1723р. до 122 у 1783р.

Протягом усього періоду існування Гетьманщини простежувалось три рівні збирання податків, зборів, виконання повинностей: у державну казну – до військового скарбу, на користь місцевої старшини в полках, сотнях та на утримання землевласника, пана, збирачів податків.

До державної казни надходили: «показанщина» - податок на виробництво горілки, тютюнова десятина, податки на торговельну діяльність, податок з млинів, податок з промислів, митні збори, інші податки з населення, державні «загальнонародні» повинності.

Після поділу Польщі під владою Росії опинилася переважна більшість українських земель за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття [9]. Характерною ознакою імперської присутності була армія, форпости якої розміщувалися на всій території України. Найобтяжливішою повинністю, якою обкладалося населення, була військова. Починаючи з 1797 року термін служби в армії становив 25 років.

Після завершення російсько – французької війни на українських землях настали реакційні часи. Українські села перетворювалися на своєрідні військові табори. Після скасування кріпацтва у 1861 році катастрофічно зросла чисельність малоземельних селян, адже земельні наділи до реформи були більшими, ніж земельні ділянки, виділені після реформи. Внаслідок реформи фінансової системи всі кошти держави було зосереджено у віданні відповідного міністерства.

Наприкінці XVIII ст. земля в Україні належала переважно великим землевласникам. Основною ж галуззю сільського господарства було землеробство, зокрема зернове виробництво. Тісно пов`язаною із сільськім господарством була промисловість України. Швидкі темпи розвитку важкої промисловості та металургії наприкінці XIX ст. викликали бум розвитку вугледобування. Не дивлячись на пришвидшення темпів промислового розвитку України продовжувала залишатися переважно аграрною країною.

Основним джерелом доходів Російської імперії у першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податок із селян, шинкові та митні збори, податки капіталів. Крім сплати податків кріпаки відбували панщину (від 3-4 до 14 днів). Дещо кращим було становища «оброчних» селян, які сплачували грошовий податок і могли мешкати, де захочуть.

Більшість видатків державного бюджету Росії в середині XIX ст. припадала на воєнне і морське міністерства, частка яких в окремі пори перевищувала 50%, у той час як видаток на освіту становив менше 1% бюджетних коштів. Видаткова частина бюджету зростала з року в рік і на початок 1861 року державний борг Російської імперії перевищував річний бюджет майже у 8 разів. З початку XIX ст. в Російській імперії починають виникати кредитні установи як органи кредитування торгівлі. В Одесі та Феодосії відкриваються філії дисконтної контори, котру згодом було реорганізовано в Державний комерційний банк [9] .

Поряд із функціонування кредитних установ було поширення лихварство. Однак якщо до виникнення банківської системи лихварський відсоток становив 36%, то після створення банку він знизився до 12%.

Після грошової реформи 1897 року значно розширює операції Державний банк. Йому надавалося право враховувати векселі з двома і більше підписами, надавити позики під заставу державних паперів, акцій.

Крім Державного банку функціонував селянський поземельний банк, який надавав позики заможним селянам. В останній третині XIX ст. в Україні засновано 12 комерційних банків, Але до XX ст. збереглося лише два.

Галичина, Буковина та Закарпаття перебували у складі Австрійської та Австро – Угорської імперії. Основну базу оподаткування західних українських земель складало сільське господарство. У зв`язку з тим, що Австрійський уряд розглядав українські землі як постачальника дешевої сільськогосподарської сировини, промисловість тут розвивалася слабо.

Бюджет монархії Габсбургів, як і Російський був дефіцитним [9]. З населення збиралися як прямі, так і непрямі податки, причому розмір прямих податків був суттєвим. Населення сплачувало податок на землю, будинки, заробітну плату. Обсяг зібраних податків значно перевищував обсяг коштів, що витрачалися на розвиток цієї території.

Головним банком Імперії був емісійний Австро – Угорський банк, який мав 12 філій у Галичині та на Буковині. Крім головного, існувала низка більш дрібних комерційних банків, які мали певну спеціалізацію. Крім банків, кредитні ресурси мали право надавати й кредитні спілки, які виникли із зародженням кооперативного руху. У 1898 р. створено український Крайовий кредитний союз, який об`єднав і підпорядкував більшу частину кредитних кооперативів.

1.2 Розвиток бюджетних відносин від 1917року до прийняття незалежності України

України робила спроби створити власну бюджетну системи країни. Цей період розпочався в 1917 році. Але лише після розвалу СРСР Україні це вдається [13].

27 лютого 1917р. На території України, що знаходилася під владою Москви, впало самодержавство. Почали формуватися нові органи влади, які вели боротьбу за політичний та економічний вплив.

Влітку 1917 року основним органом влади стала Центральна Рада. Після більшовицького перевороту 7 листопада 1917 року Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, яка включала 9 губерній.

9 лютого 1918 року в Київ, спричинивши криваву різанину, увійшли більшовицькі війська. Членів Центральної Ради було оголошено злочинцями. Було проголошено створення Української робітничо–селянської республіки на чолі з Народним секретаріатом, існування якого тривало три тижні. 2 березня 1918 року до Києва повернувся уряд Центральної Ради.

На жаль, військова «допомога» обернулася для України впровадженням законів воєнного часу. Територія було фактично поділена між Німеччиною і Австрією.

На останньому засіданні Центральної Ради було ухвалено проект Конституцій УНР. Президентом УНР обрано М.Грушевського. Розпочалося часта зміна влади – Директорія на чолі з Петлюрою та В.Винниченко, Центральна Рада та інші.

У період з 1917 – 1919 в Україні утверджувалась радянська влада. 6 січня 1919р. Україну проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою. Почалися селянські повстання, які були придушені. На початок 1920р. радянську владу було відновлено. 30 грудня 1922 Україна ввійшла до складу СРСР.

Перша світова війна мала руйнівні наслідки для економіки всіх земель України. Надзвичайна складність періоду, постійні зміни політичної ситуації, громадянська війна унеможливлює існування повного бюджетного процесу в Українській державі. Слід зважити, на те, що Україна більше ніж на два століття була поділена між різними державами, а тому налагодити бюджетні процеси в такій ситуації і за такий короткий період було практично неможливі. Тому в даному випадку слід говорити не про бюджетну політику держави, а про окремі спроби забезпечити системність державність надходжень і видатків.

Перший крок до самостійних бюджетних відносин зробила Центральна Рада. Відправною точкою можна вважати 1-й Універсал. На початок 1917р Україна не мала своїх грошей, податків. У червні 1917р. Центральна Рада в 1-му Універсалі задекларувала необхідність використовувати частину податкових платежів національно – культурних потреб України. Однак практичних дій для реалізації цього положенні ЦР не здійснила. Ситуація дещо вирівнялась лише з випуском української грошової одиниці [2].

З приходом до влади гетьмана П.Скоропадського почала відновлюватися розбалансована фінансова система, вдалося створити державний бюджет [7].

З найбільшими труднощами зіткнулись Секретаріати фінансів і торгів та промислу. Їм не вистачало ні фінансових ресурсів, ні фахівців. Доходи бюджету біли мінімальними.

З перших днів свого існування молода Українська держава зіткнулася з проблемами грошового обігу. Після припинення Росією відправлення грошових знаків в Україну, за пропозицією Секретаріату фінансів було прийнято рішення про випуск кредитових білетів, який мав здійснюватися Державним банком.

Труднощі, пов`язані із запровадженням нової грошової системи, посилюється наявністю в обігу німецьких марок та австрійських крон. З приходу до влади Директорії грошова політика стала більше виваженою. Для підготовки грошової реформи біло створено спеціальну комісію, яка дійшла висновку про необхідність введення української валюти і створення незалежної грошової системи. Все ж було випущено всіх видів власних українських грошей на суму близько 3,1 млрд. крб. За ці гроші утримувалися урядовий апарат, пошта, залізничний транспорт, армія.

Грошову реформу уряд Директорії не стиг завершити через окупацію України більшовиками. Входження України до радянського Союзу дало змогу наростити економічний, військовий потенціал, хоча ці процеси супроводжувались погіршенням ситуації, накопичення проблем.

Економічне становище України в 1920р унаслідок здійснення більшовицької політики було катастрофічним. Торгівля набула спотворених форм, негативно вплинула на економічну заборону кооперації та кустарних промислів. На початок 1921 р. в Україні не працювала жодна домна.

Суттєвого поліпшення такого стану економіки вдалося досягти лише при зміні економічного курсу – з воєнного комунізму на нову економічну політику (НЕП).

Увійшовши до складу Радянського Союзу, Україна отримала певні атрибути державності, у тому числі й автономний бюджет, який, однак, формувався під повним контролем Москви.

Перший бюджет України у складі СРСР був дефіцитним на 19,3%. У результаті податкових реформи 1930 – 1931 рр. скоротилася кількість платежів, зокрема було скасовано обов`язкове страхування майна державних підприємств. Починаючи з 1936р. вводився єдиний фонд директора, з якого здійснювались заохочення. З 1938 р. до Державного бюджету, куди входили всі місцеві бюджети, почали включатись бюджети державного соціального страхування [4]. За даними офіційної статистики, завдання державного бюджету до 1940р. виконувалися з перевищення доходів над видатками, хоча це не відповідало дійсності.