Степан Бандера
Зміст
Вступ
До написання цієї роботи мене спонукали події, що відбувалися протягом минулих років і до сьогодення. По-перше, це указ Президента України Віктора Ющенка (2005-2010) про присвоєння звання Герой України Степану Бандері (Додаток Ґ).
Але в наш час існують люди, які не погоджуються з цим і вважають Степана Бандеру злочинцем і зрадником свого народу або людиною, яка ладна пожертвувати своїм життям і життям інших людей, шоб потрапити в історію. Інші ж ,навпаки, думають, що Бандера – це уособлення національного героя, який поклав своє життя на вівтар боротьби за волю і незалежність України. Тому в наш час триває багато суперечок над питанням: «Хто такий Степан Бандера?».
По-друге, це рішення деяких чиновників прийняти російську мову, як другу державну. Степан Бандера був Українським націоналістом, провідником ОУН. Він боровся за незалежність України, утворення її, як незалежної самостійної держави. Відстоював права українського народу та мови як державної. Прикладом цього є судове засідання, на якому Бандера попри всі правила і заборони розмовляв українською, державною мовою.
Навіть якщо ми приймемо російську мову, як другу державну, то втратимо в якомусь сенсі цього слова незалежність, яку стільки років відстоювали. Чому, наприклад, Росія не має другої державної мови?
Я поставила собі за мету дослідити біографію та діяльність Степана Бандери від народження до кінця його днів, та наслідки його діяльності (створення молодіжних організацій, позитивні та негативні емоції в суспільстві).
Я вважаю, що біографія та історія життя Степана Бандери становить значний науковий інтерес і є досить перспективним об'єктом для історичного дослідження.
Між лайкою і брехнею цікаві до історії навчалися виловлювати якісь факти. але для мене вже тоді було очевидно: якщо тисячі людей називають себе бандерівцями - ця людина заслуговує не тільки прокльонів.
Джерельна база роботи
Моїми джерелами дослідження були книги різноманітної як наукової, так і публіцистичної літератури, газетні публікації.
У 1989-1991 рр., попри буяння перебудовної свободи, статей про Бандеру було не так і багато. До 1990-го року єдиним джерелом інформації про факти біографії провідника ОУН(б) були погромні статті в газетах – "Радянській Україні", "Правде Украины" та книжки про українських буржуазних націоналістів "Клима Дмитрука" – Гальського, Петра Кононенка, Римаренка та їм подібних.
Я дослідила історичний нарис Ярослава Сватко «Місія Бандери» та книгу Галини Гордасевич «Степан Бандера – людина і міф». Ці видання знайомить з життям та діяльністю Степана Бандери в минулому з наслідками на сьогоднішній день. Окремі розділи репрезентують важливі архівні документи і матеріали 1929-1944 рр., що стосуються діяльності С. Бандери.
Ярослав Святко наголошує, що історія і біографія Бандери та діяльність ОУН становить значний науковий інтерес і є досить перспективним об'єктом для історичного дослідження. Галина Гордасевич нам досить детально висвітлює певні етапи життя Бандери. Проте порушення цієї проблеми потребує не тільки розгляду конкретного емпіричного матеріалу в межах певної предметної галузі дослідження, окресленого хронологічно і просторово, а й вивчення цілої низки питань, які знаходяться поза цими межами, зокрема питання міжетнічної взаємодії та формування політичного складу населення на різних етапах історичного процесу.
Також я дослідила автобіографічні нариси написані власноруч Степаном Бандерою. В них більш детально рзповідається про політичну діяльність, повсякденне життя та погляди на буденність. Завдяки цим записам я уточнювала певні події, які викликали в мене запитання, і на які не могла знайти відповіді в інших джерелах.
Неоднаразова в своїх дослідженнях я використовувала різні інтернет сайти та інтернет видання, інтернет форуми, опитування.
Вивчення різноманітної як наукової, так і публіцистичної літератури, історичних джерел дає підставу вважати, що до останнього часу названій проблемі не приділялося належної уваги через існування на неї табу за часів тоталітаризму і через незначну кількість літератури з цієї проблематики. І тільки після встанолення незалежності Української держави в 1991 році дослідники звернулися до цієї проблеми, головним чиномза кордоном, та й то через активну позицію представників українського народу. Причому розглядалася ця проблема здебільшого під кутом зору, що С. Бандера є військовим злочинцем, зрадником українського народу. У той же час через надмірну політизацію суспільства, складність взаємовідносин між Україною і Росією, Україною і Австро-Угорщиною проблеми українського народу, як незалежного стають другорядними.
Слід зазначити, що на той час існував лише один законодавчий акт (Додаток Д), де Україна визнавалася би, як самостійна держава, а народ, як український і це лише завдяки діяльності ОУН та С. Бандері. Що не можна сказати про спроби Української Центральної Ради, які були раніше – чотири універсали Центральної Влади (10 червня 1917р., 3 липня 1917р., 7 листопада 1917 р., 9 січня 1918.).
Український націоналізм
2.1 Поняття націоналізму
В основі всякого, в тому числі й українського, націоналізму лежить конкретна націоналістична ідея, відображаюча дух народу, його націоналістичне самовизнання, характерні риси, виділяючи його серед інших націй.
Націоналізм – вітоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергую, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.
2.1.1 Формування
Українська націоналічтична ідея формувалася в середині ХІХ століття, починаючи з Т. Г. Шевченка. Творчість цього великого українського поета явило світу розгромлену нещасну Україну, яка декілька століть знаходилася під іноземним правлінням: «Ляхи були – усе взяли, кров повипивали. А москалі й світ Божий в путо закували!». Чиста, ні чим не замутнена любов колишнього кріпака «до рідної неньки - України», його політичні погляди, беззавітна відданість та незгасаюче прагнення бачити свою Вітчизну вільною стали тим паростком, на якому пізніше виросло й понині живе дерево українського націоналізму.
Де початок українського наіоналізму? Як не старались різні історики доказати, що український націоналізм – це видумка німців або автро-угорців, підтримана певними кругами Галичини і направлена на те, щоб відірвати український народ від братського російського народу, насправді це не так. Якщо не виходити за межі ХХ століття, то родоначальником українського націоналізму вважають Миколу Міхновського, котрий народився неподалік від Прилук на Чернігівщині і в 1900 році видав книгу під назвою «Самостійна Україна».
В 1891 році на могилі Т. Г. Шевченка в Каневі декілька українських студентів заснували «Братство тарасівців». З цього моменту можно спостерігати історію організованого українського націоналізму.
2.2 Микола Міхновський
Головним ідеологом новоявленої організації став Микола Міхновський, який відзначився радикальними поглядами. Він сформулював основні принципи українського націоналізму, так звані «десять заповідей» (Додаток З), серед яких є і «Україна для українців», і заклики не вбивати «Україну своїєю байдужістю до всенародних інтересів», але «завжди і всюди говорити на українській мові». Також він пояснює боротьбу між нацією «поневоленого» і нацією «гнобителя». В останніх вказані конкретні народи – «москалі, ляхи, мадяри», тобто росіяни, поляки, угорці. Спочатку Міхновський не розділяв соціалістичні погляди, що панували на початку ХХ століття, але згодом змушений був їх позначити в програмі заснованої їм Української націоналістичної партії (УНП).
2.3 Український інтегральний націоналізм
Закінчилася Перша світова війна. Міжвоєнний період характеризувався виникненням нового різновиду українського націоналізму. Це була закономірна реакція на аморфну суміш національної самосвідомості і патріотизму, загальнолюдських цінностей ліберальний або соціалістичної інтелегенції. Незважаючи на те, що цей рух став більш певним в 1917 – 1920 роках, коли він вибрав головною ціллю досягнення державної незалежності, в центрі його ідеології все таки були демократичні та соціалістичні принципи.
Отже зародження, та розвиток українського інтегрального націоналізму, звичайно, був пов’язаний перш за все з поразкою визвольної боротьби 1917 – 1920 років. Українські націоналісти намагалися усвідомити причини краху української державності та знайти способи її відновлення. Впевнені в тому, що соціалізм і демократизм дискредитували себе партійними роздорами, бездарним керівництвом і відсутністю єдності дій, в результаті провідними до поразки, молоді ветерани війни відмовились від старих ідеалів. Натомість вони запропонували свої, закликавши до створення нового типу укаїнця, цілком відданого одній лише святині – своїй нації – і відданого лише одній цілі – створенню незалежної держави. Однак український інтегральний націоналізм не мав в своїй основі ретельно виробленої системи ідей, скоріш, він спирався на ряд ключових понять, котрі не пояснюють дійсність, а з їх допомогою прагнули спонукати людину до дій.
В 1930-х роках в радянській пресі «гневно клеймились» як «отчаяные фашисты» Дмитро Донцов та Євген Маланюк. Дмитро Донцов народився в Мелітополі і дійсно за своїми переконаннями належав до того типу людей, яких зараз називають екстремістами, але він ніколи не був членом ОУН, хоча його ідеї, звичайно, мали великий вплив на ідеологію українського націоналізму. Євген Маланюк був родом із Архангорода на тій же Херсонщині. Можна згадати ще Івана і Юрія Липу, батька й сина. Іван був в числі тих, хто створив «Братство тарасівці», а його син Юрій народився в Одесі і написав ряд публіцистичних робіт з українського націоналізму.
2.4 Перші творці українського націоналізму
Таким чином, першими творцями ідеології українського націоналізму були, відповідно з сучасною термінологією «східняки» (крім В. Липинськго). Це вже наступне покоління – Степан Охімовіч, Зенон Коссак, Осип Мащак, Степан Бандера, Олексій Гасін, Птро Полтава, Дмитрій Маєвський – були уродженцями західних областей.
Організація Українських Націоналістів
3.1 Виникнення
ОУН виникла шляхом об'єднання
Української Військової Організації
(УВО) та декількох студентських націоналістичних
спілок – Групи Української
3.2 Мета
Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору XX ст. є кінець січня - початок лютого 1929 р. - створення на I Kонгресі у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН). Метою організації визначалося відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнографічних землях. Шлях до мети пролягав через національну революцію. Розчарування у соціалістичних та ліберальних ідеалах, що призвели до поразки української революції 1917-1920 р., зумовлює орієнтацію новоствореної організації на цінності передусім національні (формування сильної політичної еліти, національна солідарність, опора на власні сили і т.д.), що органічно вписувалося в європейський політичний контекст міжвоєнного часу, наводнений націоналістичними ідеями. Керівним органом був Провід Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником армії УНР Євгенем Коновальцем. У перше десятиліття існування попередниця ОУН - Українська Військова Організація (УВО) спрямувала свою діяльність головним чином проти польської влади, що провадила на етнічних українських теренах дискримінаційну політику з елементами етноциду і відповідно розглядалася українцями як окупаційна. УВО організує акції саботажу на території Західної України, Галичини і Волині (Додаток 3), політичні вбивства польських урядовців, бойкоти освітніх (до полвини 20-х рр.) і комерційних закладів тощо.
3.3 Структура
Найвищим законодавчим
органом ОУН був Конгрес
Членство ОУН мало вікові рівні: Доріст (8–15 років), Юнацтво (15–21 рік) і повні члени (після 21 року). Прихильники ОУH називалися «симпатиками», вони допомагали організації поширювати літературу, грішми, виконували різні доручення в суспільно-громадській роботі. З часом, при сумлінній і чесній діяльності, симпатики ставали повними членами ОУН.
3.4 Діяльність
Найголовнішими виданнями ОУН були легальний журнал «Розбудова Нації», видання «Укpаїнський голос», «Студентський шлях» та нелегальні «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ», «Сурма», «Юнак», «Націоналіст» та «Український націоналіст» (Додаток Е).
Важливим був культ стрілецьких могил (січових стpільців, вояків УГА, що полягли за волю Укpаїни), переслідуваний польсською владою.
У 1943 році змінилася керівна структура ОУН(б): одноосібне керівництво було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб.
У липні 1944 року було сформовано всеукраїнський представницький орган - Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Більшість її членів були бандерівцями, а Головний Секретаріат очолив Р. Шухевич.
ОУН(м) проводила подібну політику та заснувала Всеукраїнську Національну Раду У Львові навесні 1944 року.
У лютому 1946 році у Мюнхені було утворено під керівництвом С. Бандери Закордонні частини ОУН (ЗЧ ОУН).
С. Бандера очолював ОУН(б) до його вбивства у 1959 році; його наступниками були С. Ленкавський, Я. Стецько (1968–1986), В. Олеськів (1987–1991), вдова Я. Стецька, С. Стецько (1991–2003) та А. Гайдамаха (з 2003 року).
У 1990 р. ОУН(б) і ОУН(м) з'являються
в Україні. У 1992 р. ОУН(б) спільно з
іншими націоналістичними організаціям
У 1993 р. внаслідок об'єднання крила політичної організації Державна Самостійність України (ДСУ) та частини націоналістів, незгідних з політикою КУН, виникла ще одна група, яка носить назву ОУН в Україні. Свою історію вона виводить від ОУН в Україні. Наприкінці 1993 р. ОУНвУ зареєстровано на державному рівні як партію. Видає газети «Нескоренна нація», «Хлібороб».
3.5 Атрибути і символіка ОУН
Атрибутами ОУН(б) з 1940 року послуговується іншою організаційною символікою: чорно-червоний прапор та емблема: меч у колі вістрям донизу, тризуб на ефесі та літери О.У.Н (Додаток Б). Прапором майбутньої держави вирішили зробити синьо-жовтим (державний прапор сучасної України), а герб – відомий тризуб (Додаток Б). Гімн ОУН – «Зродились ми великої години» (Марш Українських Націоналістів) на слова О. Бабія (Додаток Г). Так само визнають «Декалог» С. Ленкавського, «Прикмети характеру українського націоналіста» Д. Мирона-Орлика «44 правила життя українського націоналіста» Зенона Коссака (Додаток З).
Коротко про життя Степана Бандери
4.1 Сім’я
На сьогоднішній день відомостей про Степана Бандеру (Додаток А) багато, але не відомо чому з того можна вірити. Отже, почнемо з самого народження й закінчимо останньою хвилиною життя.
Степан Андрійович Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, повіт Калуш у Галичині (Додаток В), яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими регіонами: Буковиною і Закарпаттям.
Батько – Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому. Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було - Білецька. Мати – Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого - Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Степан був другою дитиною у батьків. Старшою від ньго була сестра Марта. Молодші: брат Олександр, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям (Додаток А).
4.2 Освіта
4.2.1 Початкова освіта
Початкову освіту Бандера здобував у народній школі, в яку майже ніколи не ходив із-за подій, які відбувалися в тогочасній Україні. Школа не працювала з 1914 року, учителя були відізвані до війська та на інші події воєнного часу. Початкову освіту Степан здобував вдома разом з іншими братами та сестрами, користуючись допомогою вчителів. У вересні, або жовтні 1919 року він поїхав до Стрия і тут, після складення вступного іспиту, вступив до української гімназії. «До Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок.».1 А весною 1922 р. померла мати – Мирослава на туберкульоз горла.
Яким був успіх у навчанні юного гімназиста? В автобіографії він зазначає, що почавши з 4-го класу, давав лекції іншим учням і таким чином заробляв гроші. В архіві збереглися документи Степана Бандери, які свідчать, що вчився він успішно.
В 1927 році Бандера закінчив навчання в гімназії, склав матуру і хотів поступати в Українську Господарську Академію в Подебрах, біля Праги, але у поліції цей невисокий юнак вже був «на замітці», і закордонного паспорта він не отримав.
4.2.2 Львівська політехніка
В 1928 році він їде до Львова, щоб продовжити навчання в закладі, який популярно називався Львівська Політехніка на агрономічному факультеті. Навчання на цьому відділі тривали вісім семестрів; два перші роки у Львові, два останні роки більшість лекцій, семінарійних і лабораторійних праць відбувалися в Дублянах біля Львова, де містилися агрономічні корпуси Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім поточних іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-аґронома. Згідно з планом навчання, Бандера пройшов 8 семестрів у роках 1928-29 - 1931-32, доповнивши два останні семестри в 1932-33 році. Його навчання закінчилося абсолюторією приписаних 8 семестрів, а дипломного іспиту юнак вже не встиг зробити через політичну діяльність і ув'язнення. Від осени 1928 р. до половини 1930 р. Бандера мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час ферій перебував на селі у батька.
Чому саме «агрономічний факультет»? Відповіть очевидна, працювати на землі подобалося молодом юнакові, він звик до неї з самого народження, тому, що працював на землі, батька й діда. Мабуть, він хотів, коли Україна стане незалежною державою, за прикладом одного римського імператора Диклетіана, жити в сільській місцевості і вирощувати якщо не капусту, то якісь інші овочі. Хоча ця версія більш з фантастичної структури, бо така людина, як Степан Бандера, бажанням влади, навряд чи залишив би політичну арену, навіть, якщо, в незалежній Україні. Тому найбільш вірогідним буде наступне припущення: навчання на агрономічному факультеті давало Бандері більше вільного часу для того, щоб займатися тою, іншою, ні кому, крім дуже вузького кола довірених людей, не відомою частиною своєї діяльності, тобто підпільною роботою в ОУН.
На початку 1933 року Євген Коновалець розглядав можливість призначити
Степана Бандеру на посаду провідника.
Але Бандера в цей час знову був
арештований, вийшов на волю лише влітку
і тоді ж почав виконувати обов'язки
провідника Крайового Екзекутиви, а у
грудні того ж року був затверджений офіційно.
4.3 Судові переслідування С. Бандери
У червні 1934 року був ув'язнений польською поліцією і був під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. В кінці 1935 року на початку 1936 року відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому Бандера, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Суд розпочався 18 листопада і тривав неповних три місяці. Його перебіг перетворився у чергову пропагандистську акцію. З першого дня Бандера, а з ним і решта підсудних відмовилися говорити польською мовою. Суддя пішов на принцип, заявивши, що українська мова може бути використана в суді лише на терені східних воєводств, і позбавив їх можливості говорити. Ухвалою суду Бандера, Карпинець і Лебедь були засуджені до смертної кари, Климишин і Підгайний - на довічне ув'язнення, Гнатківська отримала 15 років тюрми, Качмарський, Малюца, Мигаль - по 12 років, Зарицька - 8 років, Рак і Чорній -по 7 років. На підставі амністії смертна кара трьом першим була замінена довічним ув'язненням.
Після того він сидів у в'язницях «Święty Krzyż» («Святий Хрест») коло Кельца, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до вересня 1939 року. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичним, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і в'язні вийшли на волю. В другій половині жовтня Бандера переходить демокраційну лінію між Радянським Союзом та Німеччиною і добирається до Кракова.
У Кракові Степан Бандера знайомиться зі своєю судженою Ярославою Опарівською (Додаток А), вони одружуються 1940 року. Весілля, як свідчить у своїх спогадах «В поході до волі» Микола Климишин, було дуже скромне, за участю не більше 10 осіб, серед них брат Василь Бандера, Ярослав Стецько, Микола Климишин. 26 травня 1941 року народжується донька Налка. В першій половині січня 1941 року Степан Бандера їде до Італії в Рим, з приводу роботи в ОУН. Степан студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук.
4.4 Остання роки життя Степана Бандери у спогадах доньки, Наталки Бандери
Наступні періоди життя Степана Бандери подані в виступі доньки – Наталки Бандери на суді Богдана Сташинського 15. 10. 1962 року.
«Після ув'язнення мого батька в концентраційному таборі Заксенгаузен, моя мама восени 1941 року приїхала зі мною (трьох місячною дитиною) до Берліна, щоб бути недалеко свого мужа. Коли німці випустили мого батька з кацету і він почав організовувати Закордонні частини ОУН, ми мусили постійно ховатися, щоб не викрити місця нашого замешкання. Місцями нашого перебування в Німеччині та Австрії до 1948 року були Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, врешті самотня хата поблизу Штарнбергу.
В 1948-1959 роках ми жили без нашого батка, під придбаним прізвищем, в таборі для українських утікачів біля Міттенвальду. Батько відвідував нас кілька разів на рік.
В 1950-1954 роках ми жили в малому селі Байтбрун над Аммерзен, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Але моя мати постійно побоювалася за життя мого батька, на яке чигали більшовики.
Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувались в продовж кількох місяців у маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен.
В 1954 році ми переїхали до Мюнхену, головно тому, щоб заощадити батькові щоденні небезпечні їзди (80 км), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учитися.
Потім в травні 1959 року вже було відомо, що моєму батьку загрожує небезпека, і тому було зміцнено його безпеку.» 2
4.6. Останній в житті крок
15 жовтня 1959 у четвер, на майданчику сходів першого поверху на Крайтмайр вулиці, 7 у Мюнхені о 13:05 було знайдено вмираючого, залитого кров'ю Степана Бандеру, провідника (керівник) ОУН (Додаток И). Убив його агент КДБ Б. Сташинський (Додаток И). Бандера відчинив двері своєї квартири. На зустріч йому зробив крок невідомий. В обличчя провідника ОУН ударив гарячий струмінь. У цьому будинку він жив зі своєю родиною. Його відразу ж відвезли до лікарні. Лікар при огляді вже мертвого Бандери знайшов у нього прив'язану кобуру з револьвером, і тому про цей інциндент відразу ж було повідомлено кримінальну поліцію. Екпертизою було встановлено, що «смерть прийшла внаслідок насильного способу через отруєння ціанистим калієм.». Німецька кримінальна поліція відразу ж взяла фальшивий слід і протягом усього слідства так і не змогла нічого встановити.
Його смерть було протактовано неоднозначно: він мав достатньо як прихильників, так і супротивників. Тож і сам феномен бандерівського руху ще довго цікавитеме дослідників, публіцистів і широке коло читацької громадськості.
Погляди Бандери що до ОУН
5.1 Зардження патріотичної свідомості
Думки про націоналістичну діяльність у Бандери зародилася ще у дитинстві в своїй автобіографії він писав: «Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів (Додаток В), виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі...»3.
Дитинство С. Бандери припало на період Першої Світової Війни 1912-1918 роки. У своєу дитинстві хлопець бачив не тільки жахи війни, а й хвилю патріотичного і національного піднесення, потім період гіркої поразки, коли Галичина потрапила в залежність до новоутвореної польської держави, і ця залежність була значно важчою, ніж попереднє входження до складу Австро-Угорщини. Все це не могло не позначитися на формуванні внутрішнього світу підлітка.
5.2 Участь в націоналістичних організація
Підпільна діяльність розпочалася з навчання в Стрийській гімназії. В той час існували підпільні гімназійні організації. Їх членами зазвичай були учні 7-го і 8-го класів, але Степан Бандера бере в них участь з 5-го класу. «Для зміцнення волі» Степан Бандера бьючись об заклад, на очах у ровесників однією рукою душив котів. У 1924 році українському суспільству стало відомо, про трагічну долю Ольги Басараб. Її арештували поляки і протягом однієї ночі закатували до смерті. Одного разу сестра Бандери Володимира, зайшовши до кімнати, застала свого брата блідого, з міцно зціпленими зубами, а з кінців його пальців капала кров. Подивившись ближче, Володимира побачила, що під нігті Степана загнано голки. Він хотів перевірити, чи зміг би Бандера перенести тортури.
Готуючи себе до подальшого життя професійного революціонера, він дбав про свій фізичний стан і виховання сили характеру. В Стрию існували легальні юнацькі організації «Пласт» і «Сокол». «До Пласту я належав від 3-ої гімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені ім. кн. Ярослава Осьмомисла, а після матури - в 2-му курені старших пластунів “Загін Червона Калина”, аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту в 1-ій, згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок. два місяці в лічниці на водну пухлину в коліні). До підпільної Організації середньошкільників я належав від 4-ої кляси і був членом провідного звена (ланки) Стрийської гімназії.»4.