Стратегия национальной безопасности США
ЗМІСТ
ВСТУП
Сьогодні проблема безпеки є однією з центральних проблем, якій приділяють все більше уваги науковці, державні діячі. З нею пов'язане будь-яке питання міжнародної політики. Розвиток світу йде шляхом глобалізації всіх сфер міжнародного життя, яке відрізняється високим динамізмом та залежністю одних подій від інших.
Проблеми безпеки зараз мають принципово нові риси. Але, доки існують держави, безпека не буде тотальною або абсолютною, а залишиться відносною та завжди залежатиме від політичної волі тих, хто при владі.
Велика кількість прецедентів терористичної тематики ще у 2002 році підштовхнула президента США Джорджа Буша молодшого запропонувати Стратегію національної безпеки. На зміну їй у 2010 році прийшла Стратегія нового президента Барака Обами.
Актуальність обраної теми полягає у тому, що безпека є одним з важливих пріоритетів міжнародної політики. Досягнення неї - мета майже будь-якого голови будь-якої держави. Між державами продовжують загострюватись протиріччя, що пов'язані з нерівномірністю розвитку в результаті глобалізаційних процесів, поглибленням розриву між рівнями добробуту країн. Моделі розвтку та цінності стали предметом конкуренції, зросла активність усіх членів міжнародного співтовариства перед обличчям нових викликів і загроз. А США, як один з найвпливовіших гравців на міжнародній арені, має піклуватись про свою безпеку та безпеку регіонів, які мають для них стратегічну важливість.
Об’єктом нашого дослідження є питання викликів і загроз безпеці у сучасних міжнародних відносинах.
Предметом – Стратегія як нормативно-правовий акт, що регулює питання національної безпеки в США.
Мета нашої роботи – визначити причини прийняття нової Стратегії національної безпеки США.
Виходячи з мети, можемо поставити такі задачі:
- визначити основні загрози та виклики міжнародній безпеці на сучасному етапі;
- розкрити місце та роль Сполучених Штатів у забезпеченні міжнародної безпеки;
- визначити головні цілі, які переслідують США, проводячи миротворчі акції по всьому світові за для миру та безпеки;
- порівняти Стратегію національної безпеки США 2002, 2006 та 2010 років;
- з’ясувати причину відходу від основного завдання Стратегії 2002 року – «боротьби з тероризмом»;
- знайти особливості нової Стратегії авторства Барака Обами;
Основними джерелами для вивчення проблеми є стратегії національної безпеки. Це Стратегія за президентства Дж. Буша-молодшого 2002 [22] та 2006 років та Стратегія за президентства Б. Обами 2010 року [23]. Також використовувались тексти виступів президентів США, в яких окреслюються основні пріоритети країни на міжнародній арені та способи забезпечення національної безпеки.
Історіографію з цієї теми можна поділити на дослідження з основ міжнародної безпеки та публікації аналітиків.
До першої групи відносяться роботи Циганкова П. А., Торкунова А. В. та В. М. Кулагіна Це загальні роботи, в яких розкриваються основні загрози та виклики безпеці та умови встановлення міжнародної безпеки на прикладі стратегій національної безпеки багатьох країн.
До другої групи можна віднести публікації аналітиків, таких як Е. Кларк та Б. Шон [4], Р Кеохейн та Дж. Най[2], С. М. Самуйлова [26]. В їх роботах висвітлені і власні думки, і думки інших дослідників, що якимось чином відрізнялись від їхніх. Використовувалися матеріали з приводу зовнішньополітичних тактик та стратегій, що були обумовлені прийняттям Стратегій у різні роки.
Робота над дослідженням вимагала використання цілої низки методів. Це такі методи, як порівняльний, метод когнітивного картування, аналіз процесу прийняття рішень. Обравши саме ці методи ми можемо досить суттєво розглянути поставлену проблему, бо за допомогою порівняльного методу ми знайдемо відмінності у Стратегіях за президентства Дж. Буша-молодшого та Б. Обами, використовуючи метод когнітивного картування ми зможемо проаналізувати те, як ці політичні діячі розуміють поняття безпеки і які дії вони мають намір вести задля її забезпечення. А, розглянувши процес прийняття рішень, ми знайдемо причини, що підштовхнули цих діячів на створення документу про національну безпеку саме в такому і ніяк не в іншому ключі.
В ході написання роботи були використані такі поняття: «міжнародна безпека», «національна безпека», «тероризм». Міжнародну безпеку трактують як систему міжнародних відносин, яка заснована на дотриманні усіма державами загальноприйнятих принципів та норм міжнародного права, що виключає рішення спірних питань за допомогою сили. Національна безпека – це захищеність життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави у різних сферах життєдіяльності від зовнішніх та внутрішніх загроз, що забезпечує стійкий розвиток держави.
Робота складається з трьох розділів. У першому розділі «Загрози та виклики міжнародній безпеці» розкривається сутність міжнародної безпеки, основні загрози та виклики сучасній міжнародній безпеці. Другий розділ «Роль США у забезпеченні міжнародної безпеки» присвячений дослідженню місця США у вирішенні проблем, пов’язаних з міжнародною безпекою. У третьому розділі «Особливості Стратегії національної безпеки 2010 року» детально аналізується нова стратегія національної безпеки, визначаються її особливості та відмінності від попередньої стратегії.
Список джерел та літератури складається з 34 найменувань.
РОЗДІЛ 1.
Виклики та загрози міжнародній безпеці на сучасному етапі.
Сучасне життя характеризується втягненням всього людства у світові процеси. Їх хід прискорюється науково-технічним прогресом, загостренням соціальних, економічних, сировинних та інших проблем, що зараз мають глобальний характер. Зростає взаємозалежність різних держав та народів світу, інтернаціоналізація їх економік, поява зброї масового знищення. Зросла й загроза людству від виробничої діяльності.
Багатьо загроз
сьогодення мають глобальний, транскордонний
характер і тим самим ставлять
під загрозу систему
Отже, міжнародну безпеку можна трактувати як систему, що контролює зовнішню складову національної безпеки кожної держави. Виключається можливість будь-яких воєнних конфліктів в процесі розширення міжнародних та регіональних протиріч.
Національна безпека повинна забезпечити гарантіі невразливості основних, життєво потрібних інтересів національного суверенітету, териториальної цілісності держави-нації, захисту його населення. Національна безпека – це стратегія, направлена на забезпечення дотримання основних стратегічних інтересів держави за для захисту свого населення [1; C. 29].
У різні часи трактовка терміну «міжнародна безпека» була дуже розрізненою. Період холодної війни змусив науковців, аналітиків, вчених та експертів, що займалися проблемами безпеки, розуміти це поняття як здатність держав до захисту від зовнішніх загроз. Вивчалися загрози, досліджувалися питання використання та контроля військової сили.
Американські політологи Д. Най та Р. Кеохейн у спільній роботі «Транснаціональні відносини та світова політика», де вони торкалися теми безпеки, дійшли о висновку, що різниця між традиційною політикою міжнародної безпеки та політичною, економічною та екологічною взаємозалежністю не можна ототожнювати з іграми з «ненулевою сумою», у яких обидві сторони можуть або виграти, або програти. Автори вважають, що і військові союзи шукають взаємозалежності для забезпечення більшої безпеки для всіх. Якщо одна сторона бажає порушити статус-кво, то її вигода досягається за рахунок втрат другої сторони. А от політична та економічна взаємозалежності передбачають конкуренцію навіть тоді, коли від співпраці мають отримати велику вигоду. Процеси взаємозалежності стирають кордон зовнішньої та внутрішньої політики, державними та суспільними інтересами [2; C. 9-29].
Реалісти та неореалісти дотримувалися думки про те, що міжнародна безпека має охоронний характер і розглядається як незагрозливий стан. Їх трактовка терміну прижилася у період холодної війни, коли зросла роль держави у вирішенні проблем міжнародного характеру. Так, Стівен Уолт – професор міжнародних відносин проводив стратегічне дослідження та в 1980 році презентував світові свою теорію балансу сил [3; C. 64].
Ідеалісти, як, наприклад, Е. Кларк и Б. Шон розвивали ідею міжнародної співпраці та розробили «План Закону миру та роззброєння». В цій праці викладені думки щодо визнання загрозливими тих учасників міжнародних відносин, що не бажають співпрацювати та порушують загальноприйняті моральні та правові норми. А колективна безпека – єдино можливий варіант вирішення проблеми безпеки. Треба укріплювати міжнародні інститути, удосконалювати міжнародне право та притримуватися загальних норм[4].
Отже, зараз взаємозалежність
між державами грає не абияку роль
у становленні загальної
Перед міжнародним співтовариством зараз стоїть багато питань по вирішенню конкретних проблем безпеки. Існують прямі загрози та виклики міжнародній безпеці. Вони здебільшого вимагають для свого рішення нових, але ні в якому разі не військових підходів. Нові виклики та загрози пов’язані з глобальною кризою систем суспільної та політичної організації та ідеологічних устроїв. ми вважаємо, що на даний момент можна виділити чотири групи викликів:
- втрата державою позицій головного актора міжнародних відносин. Зараз вже держава некомпетентна та не ефективна у взаємовідносинах з новими факторами. Набирає обертів діяльність міжнаціональних та міждержавних структур. Такі організації як НАТО, ООН зараз грають позитивну роль у стримуванні конфліктів різного характеру. Діяльність НАТО направлена проти тероризму наркотиків та передбачає проведення військових та поліцейських операцій. Але це призводить до зниження значимості ролі держави. Деякі історики та політологи, наприклад Р. Каплан та Б. Баді, вважають державу західним поняттям, о якого розвиток сідних країн не має ніякого значення. Навіть США, за словами Г. Снайдера, «складаються з не точних конструкції, накладених на об’єктивно існуючі реальності». СМІ також відіграють свою роль у зменшенні впливу держав, адже можливості мас-медіа зараз виходять далеко за державні кордони.
- наростання економічного та соціального розриву між державами та народами. Внаслідок росту могутності транснаціональних компаній, які постійно завойовуюсь нові ринки, страждають або навіть зникають певні галузі промисловості. Це призводить в першу чергу до безробіття. Цікаво те, що страждають найбідніші країни. Вони опинилися під загрозою витіснення на нижні сходинки світового розвитку. Зростають тенденції міграції з бідних у більш заможні країни. А останні встановлюють більш жорстокий прикордонно-візовий контроль, бо намагаються відгородитися від небажаних мігрантів. Все це сприяє ще більшому зросту злочинності та політичного насилля.
- наслідок науково-технічної революції – глобалізація. Internet стає головним каналом розповсюдження та отримання інформації, знань, ідей, товарів. Люди виходять з-під впливу національних, політичних та державних інститутів. Через нові засоби зв’язку, транспорт, комунікації людям пропонують певну модель поведінки, яка не завжди відповідає культурній специфіці та конкретним економічним умовам різних країн. Це призводить зростання споживчих апетитів, які неможливо задовольнити.
- дефіцит ресурсів в умовах перенаселення планети. Населення масово переїжджає у міста, виникає зріст урбанізації. Люди стикаються з проблемою нестачі робочих місць. А невдоволеність, з цим пов’язана, призводить до застосування насилля [4; C. 35-46].
Таким чином, можна сказати, що зараз відбулася трансформація структури безпеки. Зменшується значення військового та оборонного компонентів та зростає кількість викликів життєзабезпеченню системи.
Глобальні загрози актуальні для всього людства, вони стосуються кожної людини на землі. В першу чергу це проблема війни та миру, перенаселення, сировинна, продовольча та екологічна. Існує закономірний взаємозв’язок між усіма глобальними проблемами.
Продовольча проблема, та загроза голоду є однією з головних проблем, що турбують людство. Дві третини населення землі зараз живе у країнах де нестача харчів – явище звичайне. Родючі землі нещадно експлуатуються, що призводить до скорочення їх площ. Скорочуються запаси поновлюваних ресурсів.
Екологічна загроза зараз настільки актуальна, що її ставлять в один ряд з ядерною загрозою. До екологічної кризи можна віднести дефіцит природних ресурсів, природні та геологічні катаклізми, забруднення природного середовища, нові форми економічних та соціально-екологічних конфліктів. Скорочується та розривається озоновий шар [1; C. 35-38].
Світ глобалізується, стираються кордони, формуються анархічні спільності на основі етнічної або релігійної ідентифікації. А це веде до загрози сепаратизму, релігійного та етнічного екстремізму. Нерідко такі спільності використовують терористичні засади для досягнення своїх цілей.
Тероризм на сьогоднішній день є зброєю, що використовується не тільки проти існуючої влади, а й самою владою задля досягнення певних цілей. Сучасний тероризм має декілька форм:
- внутрішньополітичний. Він полягає у терористичних діях проти уряду, політичних угрупувань всередині країни чи у прагненні дестабілізувати обстановку в державі.
- кримінальний, що переслідує суто корисливі цілі.
- міжнародний. Якісно нове явище, що проявляється у терористичних актах, маючих міжнародний масштаб [5; C. 75].
Сьогодні головне джерело фінансування тероризму – наркобізнес, торгівля зброєю, контрабанда. Таким чином грощі на існування отримують лідери перуанського руху «Сендеро луминосо», афганський рух Талибан, ліванський «Хезболлах». Тому і боротьба з продажем наркотиків є чи не першою у списку і внутрішніх, і зовнішніх пріоритетів багатьох країн. Так перекривається кисень чи не всім кримінальним структурам і підіймається престиж держави, що ефективно бореться з ними[7; C. 165].
Не зважаючи на закінчення холодної війни, на підписання ряду договорів про ядерне роззброєння та домовленість про припинення ядерних випробувань ядерна зброя продовжує бути величезною загрозою усьому людству. На цьому тлі можна згадати і про атомні електростанції, аварії на яких несуть величезні втрати як демографічного, так і природного характеру.
Таким чином, проблема міжнародної безпеки стоїть на даний момент досить гостро. Існує декілька розумінь терміну «міжнародна безпека», але всі вони виходять з певних засад основних парадигм міжнародних відносин. Можна виділити чотири групи викликів сучасній міжнародній безпеці та окреслити коло глобальних загроз безпеці.
Сучасні виклики: втрата державою позицій головного актора міжнародних відносин, наслідок науково-технічної революції – глобалізація. Люди виходять з-під впливу національних, політичних та державних інститутів, дефіцит ресурсів в умовах перенаселення планети, наростання економічного та соціального розриву між державами та народами.
Загрози поділені на декілька груп: локальні та регіональні загрози; транснаціональні загрози; розповсюдження небезпечних технологій; діяльність іноземних розвідувальних служб; порушення функціонування державних структур у тих чи інших країнах. До них можна віднести і продовольчу проблему, екологічну загрозу, тероризм та використання зброї масового знищення або ядерної зброї.
РОЗДІЛ 2
Зміна пріоритетів захисту національної безпеки США (1991 – 2006 рр.)
США як одна з найбільших та найвпливовіших країн світу задля забезпечення власної безпеки регулює питання миру по всьому світові. Сполучені Штати Америки стурбовані проблемами міжнародної безпеки. Деякі з них прямо торкаються національних інтересів держави, що не може не викликати зворотної реакції.
Відповідно до законодавства США, президент щорічно подає у Конгрес Стратегію національної безпеки, в якій визначаються основні цілі, завдання і напрями діяльності американської адміністрації в області зовнішньої і внутрішньої політики на найближчий рік.
Національні інтереси можна поділити на три категорії.
Життєво важливі інтереси — ті, що пов'язані із виживанням і безпекою нації, захистом території США і території союзників, важливих елементів інфраструктури, забезпеченням безпеки громадян та їх економічного добробуту. Для захисту інтересів цієї категорії США рішучо використовуватимуть усі наявні засоби, включаючи за необхідності рішуче застосування військової могутності[8].
У період президентства Дж. Буша-старшого (1989-1992) американське стратегічне планування почало переорієнтуватися зі сценарію «великої ядерної війни з СРСР» на гнучке використання сили в регіональних конфліктах. Після закінчення Першої війни в Перській затоці (1991) міністр оборони США Р.Чейні закликав Пентагон розробити плани війни з регіональними противниками, що володіють зброєю масового ураження (ЗМУ). Ці події породили хвилю публікацій про перетворення стратегії стримування Радянського Союзу в політику цілеспрямованого впливу на недружні Вашингтону регіональні держави.
Нові пріоритети закріпила прийнята в серпні 1991 р. «Стратегія національної безпеки США». Її автори фіксували зниження загрози війни c СРСР і одночасно вказували на зростаючу загрозу виникнення регіональних конфліктів. Основним завданням в Стратегії вважалося посилення стратегічної мобільності американських збройних сил і збереження за США статусу провідної океанської держави. Документ також відзначав важливість «відстоювання принципів політичної та економічної свободи як основ майбутнього глобального світу», що по суті було заявкою на лідерство Вашингтона в новому світо порядку [26; C. 97-99]. Такий підхід розширював число сценаріїв, в яких Сполучені Штати могли застосувати військову силу.
Прихід до влади демократичної адміністрації У. Клінтона став перемогою «лідерського» підходу. Проголошена восени 1993 р. стратегія «розширення демократії» передбачала зміцнення відносин США з країнами ЄС, включення колишніх соціалістичних країн в трансатлантичні інститути та проведення «гуманітарних акцій» для припинення масштабних порушень прав людини. 18 червня 1993 У. Клінтон підписав «Оглядову директиву № 13» (PRD-13), розділити поняття «миротворчі місії» (peace-keeping operations) і «операції з примусу до миру» (peace-enforcement operations). На її основі виник пласт літератури з проблеми «нового інтервенціонізму» - втручання у внутрішні справи інших країн в гуманітарних целях. Експерти опрацьовували концепції «невдалих держав» (failed states) і «державотвореня» (nation-building). Останнім випадком «нового інтервенціонізму» стала концепція «гуманітарних інтервенцій» - силових акцій, здійснюваних під приводом захисту прав людини. Ці напрацювання були закріплені в «Стратегії національної безпеки США для нового століття» 1997-го і 1999-го годов [10].
Події 11 вересня 2001 року змінили вектор розвитку стратегічної думки США. Перебуваючи при владі Дж. Буш молодший виробив унікальний документ, який найкраще ілюстрував образ світу, на основі якого американський уряд будуватиме свою політику. Стратегія національної безпеки, прийнята 20 вересня 2002 року, зібрала до єдиного цілого стратегічні пріоритети та задачі країни, описує засоби для досягнення цих цілей та містить проект майбутнього світо порядку. Адміністрація Джорджа Буша оголосила війну транснаціональному тероризму, а боротьбу з ним зробила головним зовнішньополітичним пріоритетом.
У його стратегії виокремилися чотири основні теми. По-перше, Стратегія Національної Безпеки Дж. Буша молодшого закликає до здійснення випереджаючих військових дій проти ворожих держав та терористичних груп, що намагаються створити зброю масового знищення. По-друге, в Стратегії Національної Безпеки оголошується, що США не допустять того, щоб яка-небудь іноземна держава кинула виклик її глобальній військовій силі. По-третє, в Стратегії Національної Безпеки виражає прихильність багатостороннього міжнародного співробітництва, але при цьому робить недвозначну заяву про те, що "у разі необхідності" Сполучені Штати «без коливань стануть діяти окремо» заради захисту національних інтересів і національної безпеки. По-четверте, в Стратегії Національної Безпеки проголошується мета поширення демократії та прав людини на всій земній кулі, особливо в мусульманському світі [14].
В Стратегії Національної Безпеки Дж. Буша відстоюється випереджальне застосування військової сили проти терористів або держав-спонсорів тероризму, які намагаються заволодіти або застосувати ЗМУ. Ці терористи і держави-спонсори тероризму представляють собою велику загрозу, з якою доводиться стикатися Сполученим Штатам, і, згідно даного документу, «виходячи зі здорового глузду та міркувань самооборони, Америка буде здійснювати дії проти подібних виникаючих загроз перш, ніж вони повністю сформуються». Випереджаючий застосування сили перед лицем неминучої загрози вважається виправданим у стратегічному сенсі і підтримується міжнародним правом і традицією справедливого ведення війни. Однак цей аспект доктрини Буша сприймається всіма по-різному, оскільки розширює значення випереджального застосування військової сили, включаючи в нього військові дії, «навіть якщо зберігається невизначеність відносно часу і місця нападу противника» [13].
В Стратегії Національної Безпеки Дж. Буша впевнено визнається, що позиція сили Америки не має собі рівних у світі, і висловлюється тверде твердження про те, що основна мета головної стратегії США повинна полягати в підтримці першості США. «В даний момент Сполучені Штати займають позиції небувалої військової могутності й величезного економічного і політичного впливу. Відповідно до нашої спадщини і принципам, ми не застосовуємо силу для посилення тиску з метою утримання односторонньої переваги. Замість цього ми прагнемо створити рівновагу сил, що сприяє свободі людини» [15]. Крім того, в частині СНБ, яка викликала широке обговорення і породила численні суперечки, міститься наступна заява: «Наші збройні сили будуть такими потужними, що це переконає наших потенційних супротивників не нарощувати військовий потенціал в надії перевершити силу Сполучених Штатів або зрівнятися з нею» [15].
Президентом була змодельована «вісь зла» – певна сукупність диктаторських режимів, що співпрацюють з терористичними організаціями та можуть їм передавати зброю масового знищення. Він також виступав за можливість нанесення ударів по цим країнам у тому випадку, якщо виникне небезпека передачі цієї зброї терористам.
В центрі американської
концепції безпеки опинилися
Ближній Схід та Центральна Євразія.
Пояснювалось це можливістю існування
там транснаціональних
Реалізація Стратегії Національної безпеки здійснюється на позиціях проголошення лозунгів за демократію та свободу, боротьбу проти тероризму. Сполучені Штати висилаюсь свої миротворчі війська у будь-яку точку земної кулі, якщо вона становить для них хоч яку стратегічну важливість. Зазвичай це пов’язано з енергетичними або політичними причинами. США намагаються тримати тільки під своїм контролем області, які їм вигідні. Дж. Буш молодший вважає всі воєнні місії за останні 8 років справедливими: «Благодаря нашим действиям, более 50 млн афганцев и иракцев освободились от цепей угнетения… Новая волна свободы на Ближнем Востоке укрепила безопасность Америки, поскольку она подрывает культуру тирании, которая воспитывает радикализм» [6].
Окрім стратегічних мотивів для вторгнення, США вбачали загрозу своїх національним інтересам у таких регіонах як Південна Азія (Афганістан) та Ближній Схід (Палестинська автономія, Ірак, Іран та Сирія). Вважалося, що найбільш небезпечним є регіон Південної Азії, бо там ісламські екстремісти зі всього світу продовжують використовувати територію Афганістану для підготовки терористів, планування та здійснення терористичних актів в різноманітних країнах. Пакістан теж не знаходить схвалення у США, бо підозрюється у співпраці з терористичним угрупуванням «Талибан» в Афганістані та підтримці терористичних організацій, що діють на території Афганістану, Узбекістану та індійських штатів Джамму та Кашмір. Було створено список міжнародних терористичних організацій та країн, що підтримують тероризм [ 7; C. 89-93].
В якості одного з найдієвіших засобів боротьби з тероризмом США вважають співпрацю з Організацією Об’єднаних Націй. У 2000 році вони приєдналися до міжнародної конвенції ООН з запобігання фінансування тероризму. Але більш ефективним американські експерти вважають двосторонні та багатосторонні відносини для обміну розвідувальною інформацією та підготовку спеціалістів з боротьби проти тероризму спільно з Росією, Індією, Великобританією, Ізраїлем та Канадою. Під егідою США було створено регіональний центр боротьби з тероризмом у м. Бішкек [17].
Основу зусиль Вашингтону у боротьбі з тероризмом складає дипломатична діяльність, як запевняє американське зовнішньополітичне відомство. Не допускатимуться поступки терористам, заарештовані терористи мають бути представлені у суді, а країни, що підтримуватимуть тероризм, опиняться у світовій ізоляції [8].
Залишається цікавим той факт, що по всьому світові існує близько 500 різних терористичних організацій, але Сполучені Штати оголошують ворогами тільки тих, хто загрожує або національній безпеці США, або дозволить досягти певних стратегічних цілей. Як бачимо, всі дії Сполучених Штатів ретельно продумані та розплановані.
Дев’ять років велася війна з Іраком (2003-2011). Велась під гаслами міжнародної боротьби з тероризмом. Так її суть розуміли звичайні жителі Америки. Але особливий інтерес саме до Іраку був обумовлений його енергетичними ресурсами. Не менш важливим було й те, що Ірак має дуже вигідне геополітичне становище. Він міг би стати стратегічним центром впливу США на Сході. Через його територію проходять міжнародні сухопутні та повітряні шляхи, що пов’язують Європу з країнами Середнього Сходу та Південної Азії. Існування авторитарного режиму, репресії проти внутрішньої опозиції разом із спробами військової експансії створили підґрунтя для повалення режиму Саддама Хусейна. Контроль за Іраком відкривав для Вашингтону додаткові перспективи для ліквідації режимів у сусідніх країнах, наприклад, в Сирії та Ірані[9].
Вивід військ з території Іраку можна розуміти по-різному. Дехто може подумати, що президент просто зрозумів, що робить щось не те. Але правильна відповідь лежить назовні. Строк президентства Барака Обами закінчується, більшість населення Сполучених Штатів вже не вважає тероризм проблемою, що є найголовнішою. Так, вивівши миротворчі війська з Іраку, президент може сподіватись на підвищення свого авторитету серед електорату.
Дії в Афганістані теж мали стратегічний характер. Досі війська не виведені, протягом 10-ти років ведеться військова операція. Метою її було знищення Усами бін Ладена та відсторонення від влади радикального руху «Талібан». Президент Дж. Буш молодший мав на меті силове придушення опозиції. Відбувалися «зачистки», обшуки, бомбардування [11]. Гинуло багато місцевого населення. Така жорстокість з боку американських миротворців призвела до того, що талібам почали співчувати, надавати допомогу. Така лінія була досить неперспективною. Новообраний президент Б. Обама презентував Стратегію по Афганістану та Пакістану 27 березня 2009 року [12]. За нею відповідальність за дії проти терористів передавалась афганським збройним силам за забезпечення безпеки зі сторони США. Зараз вже ставились задачі не викоренення тероризму, а максимального послаблення сил опозиції. Вашингтон тепер має наміри будувати свою афганську стратегію за двома принципами: поступове примирення з опозицією та підготовка до зменшення своєї присутності в Афганістані.