Структура правових відносин: суб’єкти, об’єкти, зміст (суб’єктивні права і юридичні обов’язки)
ЛЬВІВСЬКИЙ
ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
кафедра теорії та історії держави і права
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Структура правових відносин: суб’єкти, об’єкти, зміст (суб’єктивні права і юридичні обов’язки)»
Виконав:
курсант 6-го взводу
1-го курсу ФПФПКМ
Бурчинський В.І.
Перевірив:
викладач кафедри
капітан міліції
Шевців М.Б.
Львів – 2012
ПЛАН
ВСТУП
1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ СТРУКТУРИ ПРАВОВІДНОСИН
1.1. Склад та структура правовідносин
1.2. Основні підходи до визначення складу та структури правовідносин
2. СУБ’ЄКТИ ПРАВОВІДНОСИН: ПОНЯТТЯ, ВИДИ
2.1. Поняття, ознаки
та юридичні властивості суб’
2.2. Класифікація суб’єктів правовідносин
3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБ’ЄКТІВ ПРАВОВІДНОСИН
3.1. Поняття та характерні риси об'єктів правовідносин
3.2. Види об’єктів правовідносин
4. ЗМІСТ ПРАВОВІДНОСИН
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Нові задачі, що стоять перед правовою наукою, розвиток нових напрямів вимагають разом з тим і глибокого дослідження тих явищ, які складають традиційну проблематику теорії держави і права. Не можна вважати, що створені теорією поняття і положення залишаються незмінними в умовах бурхливого розвитку суспільства і розширення сфери правового регулювання. Для того щоб служити надійною основою вирішення конкретних життєвих проблем, основні положення теорії повинні постійно обновлятися, розвиватися, вбираючи в себе весь досвід суспільного життя, узагальнюючи і аналізуючи його.
Процес розвитку нових напрямів буде плідним і результативним за умови його нерозривного зв'язку з розвитком і оновленням фундаментальних понять, положень, висновків загальної теорії держави і права. Нові напрями можуть формувати свої теорії, спираючись на загальні закономірності правового регулювання, використовуючи основні поняття правової науки. Цим забезпечується єдність системи правового регулювання, взаємозв'язок її галузей, науково обґрунтоване використання арсеналу засобів правової дії у всій його повноті. Розробка фундаментальних традиційних проблем, понять і інститутів, є, таким чином, такою же необхідною, як і дослідження нових методів і аспектів правового регулювання.
Дослідження вказаних проблем має істотне значення і для визначення системи понять правової науки зі всією суворістю і повнотою відображення суті явищ, взаємною узгодженістю, взаємозв'язком.
Одним з основних, фундаментальних понять правової науки є правовідношення. Це та форма, в якій абстрактна норма права набуває своє реальне буття, втілюючись в реальному, конкретному суспільному відношенні. Правовідношення виражає, таким чином, особливий вид зв'язку права з регульованими ним суспільними відносинами, в якому діалектично поєднується бстрактність норми з конкретністю даного життєвого відношення. Саме тому проблема правовідношення привертає до себе широку увагу як теорії держави і права, так і теорії ряду галузей.
Необхідно, проте, відзначити, що в трактуванні цього поняття є значні розбіжності. Іноді поняття правовідносини звужується до такого ступеня, що охоплює лише цивільно-правові зобов'язальні відносини, іноді настільки розширяється, що втрачає всяку визначеність специфічної форми зв'язку права з суспільними відносинами і по суті перестає функціонувати. Такі ж суперечні і визначення понять суб'єктивного права, суб'єкта і об'єкту права, санкції, відповідальності.
В даній роботі робиться спроба дослідження правовідношення як врегульованого нормою права реального конкретного суспільного відношення в єдності його форми і змісту.
Правовідношення – один з найважливіших елементів життя суспільства, в якому багато відносин може існувати тільки як правовідносини. Разом з тим не слід гіпертрофувати значення правовідношення, яке є лише одним із способів дії права на регульовані відносини.
Створення теорії правовідношення вимагає глибокого вивчення цього найскладнішого явища суспільного життя з більш широких позицій, ніж ті, які традиційно прийняті в правовій науці. Виходячи з цього, автор визнав необхідним почати дослідження із з'ясування тих методологічних основ, на яких повинна будуватися теорія правовідношення.
1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
ВИЗНАЧЕННЯ СТРУКТУРИ ПРАВОВІДНОСИН
- Склад та структура правовідносин
Дослідження структури правовідносин як кінцевої реалізації правової норми, як єдність правової форми і матеріального змісту приводить до висновку про наявність наступних елементів структури:
а) учасники правовідносин. Їхній правовий статус робить істотний вплив на виникнення і розвиток правовідносин, його характер; б) права і обов'язки, їхній взаємозв'язок; в) реальна поведінка учасників правовідносин в співвідношенні з правами і обов'язками [14, c. 276].
Якщо, не дивлячись на різні відтінки виказаних точок зору, звести їх до основного змісту, то можна встановити два напрями у визначенні суб'єктивного права.
Суть суб'єктивного права визначається в аспекті можливості вимоги управомоченою особою від зобов'язаних осіб певних дій або утримання від дій. При такому підході суб'єктивне право розкривається в аспекті забезпеченості його покладанням відповідних обов'язків на точно визначене або відносно певне коло осіб, в аспекті забезпечення можливості реалізації. Цей аспект має істотне значення для розкриття суті суб'єктивного права як елемента правовідносин.
Суб'єктивне право визначається з погляду положення управомоченої особи. При різних словесних формулюваннях визначення суб'єктивного права зводиться до того, що це – забезпечена законом міра можливої поведінки управомоченої особи. В цьому визначенні розкривається істотна риса суб'єктивного права як того елемента правовідносин, який визначає можливу поведінку учасника, здатну перетворитися по його волі в дійсну.
Суб'єктивне право визначає встановлену законом міру можливої поведінки, забезпечену відповідним обов'язком інших осіб. Але, кажучи про суб'єктивне право як про міру можливої поведінки, необхідно мати на увазі, що ця свобода, навіть в рамках, допустимих правом, теж не безмежна. Власник має право використати свою річ «найбільш оптимальним чином», по класичній формулі французького цивільного кодексу. Єдине обмеження – використання власності способом, забороненим законом. Здійснення суб'єктивного права залежить цілком від розсуду управомоченого.
Розглядаючи суб'єктивне право збоку управомоченого суб'єкта як міру його можливої поведінки, ми тим самим визнаємо, що здійснення або відмова від здійснення права залежить від волі управомоченого. Це, дійсно, так до тих пір, поки воля управомоченого не приходить в суперечність з інтересами суспільства.
Обов'язок є забезпечена законом міра належної поведінки, якій підкоряється зобов'язана особа відповідно до вимог управомоченого. На відміну від права як заходи можливої поведінки обов'язок представляє собою належну поведінку, яка перетворюється на дійсну залежно від волі управомоченого здійснити своє право. Таким чином, може скластися враження, що обов'язок теж є певною мірою можливості, яка реалізується насправді по волі управомоченої особи.
Це справедливо для деяких видів правовідносин, в яких здійснення права повністю залежить від волі управомоченого. Проте в багатьох правовідносинах, особливо в тому широкому і важливому колі правовідносин, який опосередковує управління економікою і іншими галузями життя суспільства, складне переплетення взаємних прав і обов'язків спонукає управомоченого до реалізації свого права [9, c. 321]. Отже, обов'язок в переважній більшості випадків представляє собою соціальну реальність. Це знаходить своє відображення і в термінології: говорять про здійснення права і про виконання обов'язку.
Звичайно, не можна заперечувати значення волі і при виконанні обов'язку. У виконання дій, що становлять зміст обов'язку, може бути вкладена ініціатива, добра воля, і, навпаки, виконання обов'язку, може бути формальним, неадекватним. Нарешті, можливі випадки ухилення від виконання обов'язку. Тому правова норма покликана стимулювати зацікавленість зобов'язаної особи в належному виконанні обов'язку [16, c. 158].
Як правило, порушення обов'язку (його невиконання або неналежне виконання) тягне певний правовий результат – застосування заходів державного примусу. Проте досвід показує, що найбільш ефективними виявляються ті засоби дії, які створюють зацікавленість зобов'язаної особи в найкращому виконанні обов'язку.
Безпосередній, прямий зв'язок права з точно відповідаючим йому обов'язком характеризує далеко не всі правовідносини. У вітчизняній правовій науці розрізняється два види зв'язку прав і обов'язків: абсолютні права, при яких праву управомоченої особи протистоїть обов'язок невизначеного кола суб'єктів утримуватися від порушення права, і відносні права, при яких праву управомоченої особи протистоїть обов'язок конкретної особи або осіб зробити певні дії або утриматися від них. Ця відмінність не є загальновизнаною. Так, Д. М. Генкин, виходячи з того, що суб'єктивне право може існувати і поза правовідносинами, відносив право власності саме до таких прав. Він заперечував проти конструювання поняття абсолютного права як права, реалізованого в правовідношенні, вважаючи, що для правовідносин потрібна визначеність учасників правовідносин і їх змісту [4, c. 209]. Визначення двох типів зв'язку прав і обов'язків – абсолютного і відносного, активного і пасивного – має безперечне практичне значення, але представляє собою лише перше наближення до класифікації зв'язки прав і обов'язків і не охоплює всього багатства конкретних видів зв'язку, що не включаються в традиційний тип абсолютних прав.
1.2. Основні підходи до визначення складу та структури правовідносин
У вітчизняній юридичній літературі дослідження правовідносин велося з погляду розкриття його елементів і змісту. При всій відмінності поглядів, підходів загальновизнано, що елементами правовідносин є його учасники, їхні права і обов'язки. Спірним до цих пір залишається питання про об'єкт правовідносин. Деякі автори вважають його необхідним елементом правовідносин, інші – необхідною передумовою. Нарешті, висловлювалося думку про те, що об'єкт може бути елементом або передумовою багатьох видів правовідносин, але що разом з тим існують правовідносини, які не пов'язані з певним об'єктом [8, c. 125].
Дискусії ведуться і з питання про те, що розуміти під об'єктом правовідносин: чи тільки предмети матеріального світу, дії осіб або і те і інше. В цьому зв'язку обґрунтовувалася позиція про те, що об'єктом правовідносин завжди є поведінка їх учасників.
Спори про об'єкт правовідносин, про те, чи є об'єкт елементом правовідносин, пов'язані значною мірою з розглядом правовідносин як чогось відмінного від реального суспільного відношення, формою якого вони є. Саме тому і виникає питання про об'єкт як реальну поведінку, на яку повинні впливати правовідносини, будучи певним взаємозв'язком прав і обов'язків.
Представляється, проте, що питання про елементи правовідносин, і зокрема питання про об'єкт, може бути вирішено при аналізі структури правовідносин як цілісності правової форми і матеріального змісту.
Традиційна схема правовідносин – суб'єкт, об'єкт, права і обов'язки, – виникла з того, що правовідносини моделюють за зразком зобов'язання, тоді як ця схема далеко не охоплює всього багатства і складності правовідносин.
В літературі пропонувалося також ввести поняття складу правовідносин. Дана пропозиція обґрунтовувалася тим, що створюючі правовідносин елементи володіють різною значущістю. Проте до складу правовідносин включають всі ті ж елементи – суб'єкти; зміст, під яким розуміється юридичний зміст (права і обов'язки учасників), і об'єкти, на які направлені правовідносини [11, c. 244]. Склад правовідносин повторює традиційну схему, підкреслюючи разом з тим різну значущість включаються до складу елементів. Таким чином, і тут правовідносини аналізуються тільки як форма даного змісту.
Для визначення елементів правовідносин як єдність правової форми і матеріального змісту важливо визначити структуру правовідносин. Це дозволило б більш повно виявити головні ланки механізму дії права на суспільні відносини і ефективність такої дії.
Структура правовідносин істотно відрізняється від структури норми. Абстрактні елементи норми, її гіпотеза, диспозиція, санкція трансформуються в конкретні елементи правовідносин. Абстрактний «землекористувач», «постачальник», «виборець», «депутат» придбаває точне найменування. З різних варіантів поведінки, передбачених диспозицією норми, виділяються ті, які відповідають даним умовам. Точно визначаються санкції, передбачені на випадок порушення прав і обов'язків.
В літературі підкреслювалися органічний зв'язок матеріального змісту правовідносин і юридичної форми, єдність правовідносин як форми і матеріального змісту. Проте при аналізі правовідносин, його елементів, складу, зміст і т. ін. дослідники нерідко обмежуються аналізом правової форми. Так, С. С. Алексєєв, справедливо вказуючи на те, що реальні життєві відносини, врегульовані нормами права, представляють собою міцну єдність фактичного (матеріального) змісту і юридичної форми, надалі стає на позиції розмежування матеріального і юридичного змісту, абстрагуючи, таким чином, правову форму від її реального змісту [3, c. 68].
Розглядаючи правовідносини як єдність матеріального змісту і правової форми, можна розрізнити наступні зв'язки елементів правовідносин: 1) зв'язок прав і обов'язків як тієї моделі, яка повинна визначати реальну поведінку; 2) реальний зв'язок учасників правовідносин, який повинен відповідати моделі; 3) зв'язок реальної поведінки і моделі, яка знаходить свій вираз в здійсненні прав і виконанні обов'язків.
При цьому не слід забувати про те, що права і обов'язки по ступеню деталізації далеко не повністю охоплюють акти реальної поведінки. І це природно, оскільки право не повинне і не може регламентувати всі деталі поведінки. Реальна поведінка, як окреме, одиничне, незрівнянно багатше моделі, закріпленої в правах і обов'язках, так само як ця модель багачі абстрактного розпорядження норми. Але акти реальної поведінки, що виражає волю учасників даного відношення, кінець кінцем «виходять» на модель.
В цьому зв'язку виникає дуже складна проблема співвідношення прав і обов'язків з конкретними актами поведінки, що складають зміст даного відношення в цілому.
Дослідження структури правовідносин як кінцевої реалізації правової норми, як єдність правової форми і матеріального змісту приводить до висновку про наявність наступних елементів структури:
а) учасники правовідносин. Їхній правовий статус робить істотний вплив на виникнення і розвиток правовідносин, його характер;
б) права і обов'язки, їхній взаємозв'язок;
в) реальна поведінка учасників правовідносин в співвідношенні з правами і обов'язками.
Вказані елементи структури властиві всім правовідносинам. Разом з тим багато правовідносин зв'язано з певними об'єктами, предметами зовнішнього світу, продуктами духовної творчості.
Жваві спори па мотиву об'єкту правовідносин обумовлені тим, що під об'єктом іноді розуміють фактичну поведінку, тобто те, що, виходячи з приведеного вище аналізу структури, є безпосереднім елементом правовідносин.
Перш за все необхідно уточнити застосування терміну «об'єкт». В літературі він вживається, як «об'єкт права», «об'єкт правового регулювання», «об'єкт правовідносин».
Що стосується застосування термінів «об'єкт права» і «об'єкт правовідносин», то тут одне і те саме поняття позначається двома термінами. Оскільки, з нашої точки зору, суб'єктивне право – завжди елемент правовідносин, поняття «об'єкт права» і «об'єкт правовідносин» фактично співпадають.
З аналізу структури правовідносин, приведеної вище, витікає, що об'єкт не є елементом правовідносин. Думка про те, що об'єкт права не входить до складу правовідносин, обґрунтовується різними міркуваннями, у тому числі і такими: оскільки правовідносини представляють собою ідеологічне відношення, в його зміст не можуть входити предмети матеріального світу [13, c. 54].
Поширена точка зору, згідно якої об'єктом правовідносин визнаються не тільки предмети матеріального світу, продукти духовної творчості у формі, що об'єктивувалася, але і дії людей і їхня поведінка.
Але якщо розглядати правовідносини в єдності форми і змісту, то фактичне відношення (реальна поведінка) є елементом структури правовідносин і немає необхідності в штучному розширенні поняття об'єкту так, щоб під це поняття можна було підвести матеріальний зміст правовідносин. Реальна поведінка учасників складає елемент структури правовідносин, а не його об’єкт.
Об'єктом правовідносин пропонується також визнати різні матеріальні, духовні і інші соціальні блага, що служать задоволенню особистих і суспільних інтересів і потреб. Зв'язок об'єкту з категоріями інтересу і потреб, безперечно, допомагає більш глибокому розкриттю поняття об'єкту і його характеристики. Разом з тим при такому трактуванні (як це не заперечують автори, що підтримують дану точку зору) у багатьох випадках об'єкт співпадає із змістом правовідносин. При такому розширенні поняття об'єкту втрачається специфіка його змісту. Суспільна ефективність здійснення прав і виконання обов'язків може бути виявлена незалежно від того, чи розглядаємо ми їх як зміст правовідносин або як зміст плюс об'єкт.
Для виникнення і розвитку багатьох правовідносин об'єкт грає важливу роль. Створення винаходу, твори духовної творчості є передумовою виникнення ряду правовідносин, пов'язаних з охороною прав і інтересів автора, забезпеченням умов для найбільш широкого і ефективного використання результату творчої діяльності на користь суспільства. В процесі виробництва, розподілу і споживання, виникає ряд правовідносин з приводу здійснення права власності і окремих входять в це право правомочності. Дані правовідносини можуть мати своїм безпосереднім об'єктом певні речі.
Наявність об'єкту права багато в чому визначає характер відповідних відносин, конкретні акти поведінки, закріплені у вигляді моделі в правах і обов'язках і реально здійснювані в повсякденному житті. Так, характер об'єкту, його властивості дають можливість застосування специфічних форм захисту прав учасників відносин. Якщо об'єктом правовідносин є яка-небудь річ, вона може бути витребувана в натурі, передана в користування особі, що має на неї право, і т. ін. [12, c. 336].
Таким чином, об'єкт правовідносин має значення для виникнення і розвитку багатьох видів правовідносин і для їхньої структури, не будучи разом з тим елементом структури.
- СУБ’ЄКТИ ПРАВОВІДНОСИН: ПОНЯТТЯ, ВИДИ
- Поняття, ознаки та юридичні властивості суб’єктів правовід
носин
Учасниками правовідносин є суб'єкти права, під якими розуміються люди і їхні об'єднання, виступаючі в якості носіїв передбачених законом прав і обов'язків. Коло суб'єктів права залежить кінець кінцем від волі держави.
Поняття "суб'єкти права" і "суб'єкти правовідносин" у принципі рівнозначні, хоча в літературі із цього приводу робляться певні обмовки. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб'єкт права не може бути одночасно учасником всіх правовідносин; по-друге, новонароджені, малолітні діти, психічнохворі особи, будучи суб'єктами права, не є суб'єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини – не єдина форма реалізації права [15, c. 427]. Ці відмінності, звичайно, необхідно мати на увазі.
З історії ми знаємо, що далеко не всі люди у минулому визнавалися суб'єктами права, наприклад, рабині, які могли бути лише об'єктами права (предметом купівлі-продажу ). В римському праві раб розглядався як "говоряче знаряддя", предмет, річ. Втім, там не було рівності і серед вільних.
В будь-якому правовідношенні повинні бути не менш як два суб'єкти (просте правовідношення), оскільки окремий індивід не може знаходитися в якому-небудь суспільному відношенні, у тому числі правовому, з самим собою. Але в правовідношенні можливе необмежене число суб'єктів (складне правовідношення). Правда, з юридичної точки зору в таких правовідносинах, тобто з безліччю суб'єктів, розрізняють дві протистоячі сторони -- управомочена і правозобов'язана.
Незайве помітити, що суб'єктом правовідношення може бути тільки людина або спільність людей. Тим часом в юридичній літературі минулих років, у тому числі російській (Л. Петражицький), існувала думка, що в якості учасників правових відносин можуть виступати тварини, наприклад, кінь, домашня собака, від яких їхній господар може вимагати слухняності і виконання певних функцій. У свою чергу, тварини "мають право домагатися" на належне поводження з ними [10, c. 256]. Проте в даний час подібний погляд ніким з правознавців не розділяється, хоча існують юридичні норми, визначальні відношення людини до тварини (порядок утримання, вигулу, щеплень і т. д.).
Можливість того або іншого суб'єкта бути учасником правовідношення визначається його правосуб’єктністю, тобто здатністю бути суб'єктом права. Правосуб'єктність є особливою властивістю, політико-юридичним станом певної особи і включає три елементи:
-- правоздатність -- здатність
мати суб'єктивні права і
-- дієздатність -- здатність реалізувати права і обов'язки своїми діями;
-- деліктоздатність -- здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.
Під правоздатністю розуміється загальна (абстрактна) можливість, що визнається державою, мати передбачені законом права і обов'язки, здатність бути їхнім носієм. Підкреслимо -- не фактичне правоволодіння, а тільки можливість або здатність до цього. Правоздатністю в рівній мірі володіють всі громадяни без виключення, вона виникає у момент їхнього народження і припиняється із смертю.
В сучасному цивілізованому суспільстві немає і не може бути людей, що не наділені загальною правоздатністю. Це найважливіша передумова і невід'ємний елемент політико-юридичного і соціального статусу особи. Правоздатність -- не природна, а суспільно-правова якість суб'єктів, що носить абсолютний, універсальний характер. Воно витікає з міжнародних пактів про права людини, принципів гуманізму, свободи, справедливості. Обов'язок кожної держави--належним чином гарантувати і захищати цю якість.
Головне в правоздатності – не права, а принципова можливість або здатність мати їх. А це дуже важливо, бо, як ми знаємо, в історії далеко не всі і не завжди наділювалися такою можливістю (наприклад, рабині) або наділювалися лише частково (кріпосні). І це офіційно, "згідно із законом".
Відмінність правоздатності
від суб'єктивного права
а) невіддільна від особи, не можна людину позбавити правоздатності, "відібрати", "відняти" її в неї або обмежити;
б) не залежить від статі, віку, професії, національності, місця проживання, майнового положення і інших життєвих обставин;
в) непередавана, її не можна делегувати іншим;
г) по відношенню до суб'єктивного права вона первинна, вихідна, грає роль передумови.
В понятті правоздатності суть полягає не в "праві", а в "здатності". Правоздатність не може розглядатися як сумарний вираз прав і обов'язків, носієм яких може бути дана особа, тому що такий сумарний вираз даний в самому законі. В цьому сенсі правоздатність, по влучному виразу Е. А. Флейшица, банкетна [5, c. 291].
Не має вирішального значення та обставина, що можливість володіти тими або іншими конкретними правами з'являється в громадянина не відразу, не з дня народження, а пізніше, по досягненні певного віку або при настанні інших умов. Відмінність в настанні прав в часі не змінює суті правоздатності. Рівність правоздатності не означає, що її об'єм у всіх однаковий.
Важливою властивістю
правосуб'єктності є її гарантованість
державою: відповідні державні органи
зобов'язані забезпечити
Об'єм правосуб'єктності різних суб'єктів права розрізнений. Для індивідуальних суб'єктів він в основному залежить від віку, громадянства, стану душевного здоров'я. Так, з 18 років виникають пасивне виборче право і право на укладення шлюбу, з 14 років – обов'язок нести відповідальність за здійснення найбільш небезпечних, а з 16 років -- всіх злочинів і т.п. Громадяни даної держави володіють великими об'ємом прав в політичній сфері в порівнянні з іноземцями, у тому числі правом обирати і бути обраними до органів державної влади, правом займати ряд посад, у тому числі і в органах державного управління і ін., чого позбавлені іноземці і особи без громадянства. Люди, страждаючі душевними захворюваннями, у встановленому законом порядку обмежуються в правах (у тому числі у виборчому праві, праві розпоряджатися своєю власністю і т.п.). Певною мірою правосуб'єктність залежить і від інших обставин, таких, як стать, освіта і ін. Все це обумовлює ту обставину, що при рівному правовому статусі громадян реальне правове положення кожного з них неоднакове.
Правосуб'єктність державно-територіальних утворень і їх населення, їхня можливість вступати в ті або інші правовідносини визначаються міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами. Так, об'єм повноважень Української держави визначається Конституцією [1].
Правосуб'єктність органів держави, що володіють владними повноваженнями, визначається їхньою компетенцією, а правосуб'єктність організацій і індивідуальних суб'єктів, що здійснюють виробничу, комерційну і іншу господарську діяльність і зареєстрованих в установленому порядку -- статусом юридичної особи. Об'єм компетенції і юридичного статусу залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного органу або юридичної особи.
Розрізняється три види правосуб'єктності: загальна (здатність, по суті справи абстрактна, бути суб'єктом права взагалі); галузева (здатність бути суб'єктом права відповідної до правової галузі) і спеціальна (здатність бути суб'єктом певної групи суспільних відносин в рамках конкретної галузі права).
Загальною правосуб'єктністю володіють всі суб'єкти. Зокрема, всі громадяни потенційно можуть стати носіями практично всіх прав і обов'язків. Виключення складають лише ті, які обумовлені незмінними (наприклад, стать) або необоротними (такими, як вік, невиліковна душевна хвороба) обставинами.