Структура, складові й особливості механізму фінансового забезпечення вищої школи

1.2. Структура, складові й особливості механізму фінансового забезпечення вищої школи

Фінансовий механізм визначається як «сукупність способів організації фінансових відносин, вживуваних суспільством в цілях забезпечення сприятливих умов для економічного і соціального розвитку» [149, с. 60]. За змістом він «включає види, форми і методи організації фінансових відносин, способи їх кількісного визначення» [149, с. 60]. Більшість учених В.Ф. Паламарчук [99, с. 24], О. Матвієнко [78, с. 60], І.Г. Осадчий [96, с. 69], визначаючи фінансовий механізм, не виділяли кредитний. Інші ж говорили про фінансово-кредитний механізм, підкреслюючи тим самим їх єдність. Ми вважаємо, що своєрідність кредиту як економічних відносин, заснованих на принципах поворотності і платності, дозволяє розглядати фінансову і кредитну системи як відносно самостійні явища. Ряд  авторів (Паламарчук В.Ф., О. Матвієнко, І.Г. Осадчий) визначають фінансовий механізм як спосіб управління фінансовою діяльністю зі сторони держави, підприємств і організацій. Інші ж (В.В. Олійник, Тратт О.А.) відзначають як визначальну ознаку сукупність форм організації фінансових відносин у підприємствах, установах, організаціях.

Ми вважаємо, що фінансовий механізм вищої школи є сукупністю розроблених на науковій і законодавчій основі різноманітних видів і форм фінансових відносин, принципів їх організації, методів планування, регулювання і управління в цілях повнішого й ефективнішого використання фінансів освітньої установи. Держава втручається в процес формування і розподілу доходів і фінансових ресурсів через законодавчо встановлені податкові платежі, податкові вирахування, знижки і пільги, через бюджетне фінансування, дотації, субсидії та ін. з метою забезпечення і підтримки відповідних пропорцій в розвитку  вищої освіти.

Функції фінансового  механізму визначають його зміст, що реалізовується за допомогою принципів. Принципи - це методологічна основа й умови організації фінансового механізму, причому функціональність фінансових відносин є одним з важливих принципів.

Можна підсумувати й  узагальнити уявлення про фінансовий механізм як сукупність фінансових важелів  і стимулів, фінансового планування і прогнозування, управління системою фінансових відносин ВНЗ. Радикальні перетворення економіки і суспільства в  Україні спричинили за собою серйозні наслідки у вигляді глибокої  затяжної фінансово-економічної кризи, яка відбилася, перш за все, на бюджетній сфері. Державне бюджетне фінансування установ вищої освіти  стало здійснюватися  не повною мірою. Це спричинило за собою  комерціалізацію підготовки фахівців для всіх  видів економічної діяльності. По суті, це взаємозв'язаний процес, обов'язковою умовою функціонування якого є наявність зворотного зв'язку. Нами обґрунтовані ці взаємозв'язки, здійснювані на правовій основі (на рис. 1.2).

Рис. 1.2. Фінансовий механізм функціонування державних ВНЗ

Обґрунтований механізм призначений для управління грошовими  потоками ВНЗ і повинен забезпечувати  безперервність навчального процесу. Зрештою, рух грошових коштів можна представити у вигляді вартісних потоків. Грошові потоки на формування фахівців  своєрідні і специфічні. Перш за все, це два потоки засобів: з державного бюджету (від 40 до 60 % потреби ВНЗ) і від  комерціалізації навчання. Вартісний потік, що виходить, - це приріст вартості людського капіталу (рис 1.3).

Рис. 1.3.   Схема грошових потоків  ВНЗ і цільова їх функція

Позабюджетна діяльність  для ВНЗ є джерелом  вільних  ресурсів, що дозволяє їм здійснювати свою освітню і наукову місію в суспільстві. Таким чином, державні ВНЗ міняють свій статус і перетворюються на суб'єкт економічної діяльності. Це спричиняє за собою зміну методів фінансового управління  ВНЗ. Так, планування доходів не завжди  забезпечує  повністю покриття  витрат і створює фінансову нестійкість. Тому позабюджетна діяльність ВНЗ стає одним з важливих фінансових інструментів, використовуваних для управління державної установи. За даними останніх десятиріч у вищих навчальних закладах  відбулося  усвідомлення глибини проблем, поставлених переходом до ринкових відносин. ВНЗ достатньо успішно вирішують задачі пo поліпшенню якості  підготовки фахівців ринкового спрямування. Відбулися корінні зміни в програмах навчання, технічному їх оснащенні комп'ютерними засобами, новими навчальними посібниками. Дуже серйозні зміни відбулися у викладацькому складі навчальних закладів, їх спеціалізації, в обсягах підготовки фахівців. Слід зазначити й особливий ріст потоку абітурієнтів, охочих здобути економічну і юридичну освіту.

В умовах ринкових відносин основною проблемою формування фінансово-економічного механізму українських ВНЗ виступає проблема взаємодії вищої школи з державою. Основна маса суспільних фондів споживання знаходиться у віданні держави, яка і є головним утримувачем і розпорядником цих фондів. Тому економічні відносини, що складаються між державою і ВНЗ, включають певний комплекс взаємин, пов'язаний з питаннями власності, управління, ступеня автономії ВНЗ, механізму фінансування і т.д.

Характерною рисою фінансування системи освіти у всіх країнах  світу є переважання державних витрат, що і відображає важливу закономірність довершеного розвитку суспільства. Так, Британські університети є самокерованими установами, що мають право надавати наукові ступені і видавати відповідні дипломи. Їх фінансові ресурси на 70% формуються за рахунок засобів держбюджету і поступають через Комітет субсидування університетів, а також через різні дослідницькі ради» [125]. Пo рівню витрат на вищу освіту Франція знаходиться на одному з останніх місць серед розвинених країн (частка ВВП на фінансування французької вищої школи складає 0,8% в порівнянні з 1,09% у Німеччині, 1,20% у Великобританії, 1,38% в Італії, 2,12% в Данії, 2,34 в Нідерландах і т.д.) [147, с. 6]. Фінансування вищої школи кінець кінцем виправдовуються, оскільки заробітки ВНЗських випускників вищі, ніж у осіб без вищої освіти, і за наявності прогресивної шкали оподаткування вони платять вищі податки в державну скарбницю, що здатні навіть перекрити державні витрати на вищу освіту [147, с.9].

Рівень і масштаб  сучасного стану наукових досліджень в середовищі функціонування північноамериканських ВНЗ характеризується неоднорідністю і досягає максимального значення у відомих ВНЗ національного масштабу, інакше званих дослідницькими університетами. Більшість з них є приватними. Саме ці ВНЗ одержують найбільшу частку фінансованих засобів із державного бюджету. Воно виходить з принципу, що головною метою надання університетам і коледжам бюджетних коштів є не забезпечення їх добробуту або вдосконалення процесу навчання, а виконання різного роду замовлень і завдань федеральних установ, особливо у галузі проведення наукових досліджень і розробок. Зокрема, в 1989 році на ці цілі було витрачено понад 11,7 млрд. доларів. Це приблизно рівно сумі, що виділяється федеральним урядом ВНЗ на академічні програми [118].

Відзначимо, що характерною  особливістю фінансування північноамерикансь-ких  ВНЗ є множинність його джерел. Державні кошти складають приблизно 50% поточних доходів ВНЗ. Плата за навчання досягає близько 25%, а засоби приватних фірм, окремих осіб і інших подібних суб'єктів (ці засоби поступають у вигляді дарів і субсидій), - інші 25%.  Причому частка держави в поточних доходах державних ВНЗ складає близько 59%. Аналогічна частка державного фінансування, яка складає приблизно 63 %. У свою чергу, в доходах питома вага засобів штатів значно відрізняється відносно державних (45%) і приватних (2%) вищих навчальних закладів. Частка  в  доходах приватних ВНЗ, плати за навчання  досягає близько 39%. Це майже в три рази вище, ніж в державних, де вона складає 14,5% [33, с.167].

Державні асигнування  є основним джерелом доходів французьких ВНЗ. У них частка державного фінансування складає близько 75% всіх доходів, плата за навчання - 17%, інших джерел - приблизно 8%. Розподіл державного фінансування відрізняється залежно від типу ВНЗ. Тоді як французькі університети практично повністю знаходяться на державному забезпеченні, значна частина "великих шкіл" знаходить засоби за рахунок плати за навчання [147, с. 3].

У Німеччині реформа  вищої школи пo "бінарній системі", призвела до введення нового механізму управління і фінансування вищої школи. Характер нововведень полягає в наступному: "централізація контролю над ресурсами при підвищенні фінансової відповідальності навчальних закладів; наближення системи управління до традиційного для бізнесу менеджменту; орієнтація учбової програми на викладання базових наук; посилення диференціації навчальних закладів пo рівню фінансування, ступеню залучення в наукові дослідження і розробки, пo спектру дисциплін, що викладаються; заохочення контактів з бізнесом; введення комерційного кредитування студентів" [31, с.108].

Отже, навіть у ринковій економіці, де роль держави зведена до мінімуму, саме цей мінімум припускає участь держави в здійсненні освіти. Причому ступінь і форма державної участі можуть бути  різними: від субсидування споживачів до прямого надання освітніх послуг населенню державою за суспільний рахунок. У перехідний період  до ринкової  економіки ВНЗ не могли повністю обійтися без фінансової підтримки держави з наступних причин:

- вища освіта - не приватна справа індивідуумів, а суспільне благо. Суспільне благо приносить вигоди всьому суспільству, а не тільки діловим індивідуумам. Суспільство диктує особі те, що вона повинна знати для того, щоб займати певне місце в суспільстві, грати в ньому певні ролі;

- держава більше всіх зацікавлена в розвитку вищої освіти, і тому повинна виділяти в достатній кількості фінанси;

- вища освіта націлена на вищі досягнення людства, а не на масову культуру. Освіта орієнтована головним чином на істину, яку шукає наука;

- вища освіта є життєво  важливою для збереження і  розвитку суспільства. Вона стає предметом турботи всього суспільства в цілому в особі держави. Вища освіта, матеріалізуючись в умовах життєзабезпечення суспільства, служить всім і кожному члену суспільства. Споживається всіма членами суспільства;

- вища освіта заснована  на принципі солідарності поколінь, а не на принципі особистої вигоди, як ринок.

- знання нематеріальні,  і обмін знаннями відбувається  не пo ринкових законах, оскільки при обміні інформацією вона збільшується у кожного з суб'єктів, що обмінюються, а не переходить з рук в руки, як споживча вартість або вартість (гроші);

- бюджетне  фінансування вищої школи розглядається  як чинник впливу держави на розвиток системи освіти;

- університети ведуть теоретичні, фундаментальні наукові дослідження, обсяги яких повинні в перспективі зростати. А для фундаментальних наук можлива тільки одна форма - державне замовлення, а, значить, державне фінансування.

Проблемою економіки  України є система фінансування освіти в цілому. Вона пов'язана з недостатніми обсягами засобів, що виділяються для фінансування освіти бюджетами всіх рівнів. У нормативних документах чітко сформульовані принципи державного фінансування бюджетної сфери, але практично не розглядаються принципи фінансування освітніх установ, які, на наш погляд, мають деякі особливості. У зв'язку з цим  нами зроблена спроба формулювання основних принципів бюджетного фінансування  українських ВНЗ. До них віднесені:

- формування  бюджетних програм;

- розробка  завдань для реалізації програм  з визначенням термінів їх  виконання;

-  розробка і управління  фінансового механізму і стратегічного  планування (принцип державного фінансового забезпечення змісту і цільового використання бюджетних коштів);

- принцип ефективного використання бюджетних і позабюджетних коштів, тобто найбільш результативне  вкладення  засобів в освітню діяльність;

- принцип прозорості і підконтрольності використання бюджетних і позабюджетних коштів.

Оцінюючи  кроки, що робляться сьогодні державою у галузі бюджетної політики, слід зазначити, що всі дії держави в частині фінансування вищої освіти можна охарактеризувати як подальше зміцнення принципу забезпечення змісту системи освіти за рахунок засобів державного бюджету, що включає сукупність державних освітніх установ. Діюча система фінансування побудована саме на цьому принципі.

2.2. Методичні підходи визначення економічної ефективності  фінансування  вищої освіти в Україні

Одним з найбільш складних і актуальних завдань освітньої  політики є оцінка ефективності фінансування освітньої системи. Ефективність діючої схеми фінансування освіти залежить від адекватності використовуваних моделей оцінки освітніх послуг поточним пріоритетам державної освітньої політики, що склалася при даній економічній і демографічній ситуації.

У сучасній практиці використовуються дві основні групи методів  оцінки ефективного фінансування освіти. До першої відносяться методи, засновані на аналізі відповідності моделей оцінки освітніх послуг певним теоретичним концепціям і емпіричній екстраполяції спостережуваних процесів. Ці методи, що враховують як поточні, так і довгострокові ефекти освітньої політики, що проводиться, дозволяють уникнути суб'єктивності і забезпечують конструктивність оцінок. Проте вони базуються на узагальненні історичних фактів за попередній період і не здатні дати своєчасну та адекватну оцінку новим тенденціям і явищам в розвитку освітньої сфери. Їх застосування виправдано при довгостроковому плануванні фінансування освіти і ретроспективному аналізі функціонування освітньої системи. Але при оперативному контролі вони недостатньо ефективні.

Методи другої групи  орієнтовані на аналіз кількісних результатів фінансування освітньої системи. Середовище їх застосування обмежене. Вони не дозволяють ефективно оцінювати середньо- і довгострокову перспективу розвитку системи фінансування вищої освіти, ігнорують структурні аспекти впливу освітньої системи на стан національної економіки. Проте універсальність і гнучкість робить їх найбільш адекватним інструментом поточного контролю фінансування освіти. Їх використання дозволяє враховувати весь комплекс чинників, що прямо або побічно впливають на оцінку вищу освіти та ефективність її функціонування.

. Рівень фінансування  освіти в Україні нижчий, ніж  в більшості розвинених країн.  При зіставленні питомих витрат  на освіту одного навченого, розрив між показниками України і більшості індустріальних країн вельми значний. Якщо в Україні річні витрати на підготовку одного студента складають 0,8 тис. дол. США, то в Польщі цей показник складає 3,5 тис. дол., Південній Кореї - 6,5 тис. дол., Канаді - 9,0 тис. дол. Використання агрегатних показників має ряд очевидних достоїнств. Простота розрахунку показників, обумовлена доступністю початкових даних і відсутністю різночитань в методології їх розрахунку, не тільки знижує витрати на здійснення аналізу, але і зменшує вірогідність виникнення помилок при їх визначенні. Наочність і універсальність даних показників дозволяє застосовувати їх на всіх рівнях процесу бюджетного планування і ефективно включати в аналітичні моделі вищого рівня.

Застосування даних  показників в аналізі фінансування вищої освіти обмежене також їх методологічною неповнотою. Економічні показники фінансування освіти не відображають ефективності розподілу і використання засобів. Тому адекватне використання даних показників можливе лише при зіставленні держав із схожими механізмами фінансування освіти або аналізі динаміки показників в часовому інтервалі, що не містить корінної трансформації схеми фінансування освіти. У всій решті випадків використання цих показників можливе лише як інструмент моніторингу загальних тенденцій,  розвиток системи фінансування освіти.

Застосування економічних  показників фінансування освіти найефективніше при аналізі його достатності, зіставленні  рівнів фінансування в різних економічних  системах і оцінці результатів бюджетної  політики. Ці ж показники лежать в основі короткострокового бюджетного планування. Головний недолік цих показників в тому, що вони не достатньо відображають впливи фінансування освіти на економіку країни.

У економічній літературі для моніторингу  ефективності фінансування національної освітньої системи економічні фінансові показники  рекомендується доповнювати  показниками рівня знань навчаних. Універсальність, простота і наочність аналізу, заснованого на використанні показників цієї групи, зумовили їх широке застосування в публіцистиці, непрофільних дослідженнях, лекційних матеріалах. Проте в практиці державного управління освітою ці показники використовуються обмежено.

Це обумовлено поряд  чинників. По-перше, будь-які кількісні  оцінки якості знань навчаних неминуче пов'язані з формалізацією і  спрощенням складного комплексу наслідків придбання освіти. Традиційні методи бальної оцінки знань  екзаменаторами не дозволяють уникнути можливої суб'єктивності, спотворень, пов'язаних з відмінностями в практиці окремих екзаменаторів і освітніх установ. Системи формалізованого контролю знань (тести, комплекси завдань і т.д.), що широко розповсюдилися останніми роками, дозволяють оцінити лише галузь знань навчаного, але ніяк не враховують виховного ефекту освіти, розвитку непрофільних навиків і зростання ерудиції навчаних, вторинної трансляції переданих  знань.

Крім того, формальні  критерії рівня знань навчаних, як правило, недостатньо зіставні. В  тому випадку, якщо ці показники розраховуються на основі зведення даних окремих  освітніх установ (результати випускних  іспитів, проміжних перевірок і т.д.), в результати перевірки знань вноситься  стійкий компонент що їх спотворює, пов'язаний з відмінностями в традиціях викладання окремих освітніх установ. Навіть стандартні міжнародні алгоритми перевірки знань (наприклад, тест TOEFL) часто адаптуються до національних стандартів навчання і особливостей окремих ВНЗ. Застосування таких даних при зіставленні рівня розвитку системи освіти в окремих країнах або регіонах можливо лише з низьким ступенем точності.

Показники агрегатного  фінансування освіти і рівня знань населення спочатку орієнтовані на механізм передачі і засвоєння знань і навиків в процесі навчання і не враховують характеру подальшого використання цих знань і, відповідно, економічної виправданості інвестицій в освіту.

 У економічній літературі важливим показником ефективності фінансування освіти називають продуктивність праці. Проте інформаційна цінність цього показника обмежена. Варіації регіональної або національної продуктивності праці можуть бути обумовлені відмінностями в галузевій структурі національних економік, рівні технологічного розвитку і т.д. Дещо адекватніші результати дає аналіз галузевих показників продуктивності праці в трудомістких галузях. Проте такі галузі, як правило, характеризуються невисоким рівнем використовуваних технологій і, відповідно, низькими вимогами до кваліфікації (освітнього рівня) робочої сили.

Продуктивність  праці в більшості галузей української економіки невисока. При цьому найбільший розрив в продуктивності праці наголошується в технологічно складних галузях, що може розглядатися як свідоцтво недостатньої ефективності використання трудових ресурсів в Україні. Це свідчить про недостатню технічну озброєність праці, технологічну відсталість, слабку  профільну орієнтацію відповідних освітніх установ і, відповідно, обмежену структурну ефективність фінансування освіти в Україні.

Разом з показниками  продуктивності праці, для оцінки ефективності фінансування освіти використовуються характеристики розвитку наукоємких і  трудомістких інноваційних галузей  національної економіки: частка продукції цих галузей у ВВП, чисельність зайнятих на підприємствах відповідних галузей і т.д. Лише у державі з розвиненою освітньою системою,  орієнтованою на потреби національної економіки в трудових ресурсах,  можливий інтенсивний розвиток інноваційних галузей економіки і здійснення відповідних науково-дослідних розробок.

Показники продуктивності праці і розвитку інноваційних галузей, як і загальні індикатори рівня знань  навчаних, орієнтовані на аналіз ефективності освітньої сфери в цілому і механізму її фінансування зокрема. Область застосування цих груп показників також схожа. Показники ефективності використання людського капіталу є адекватними довгостроковими нормативами розвитку національної системи освіти і індикаторами ефективності стійкої політики фінансування освіти. Вони також можуть використовуватися для виявлення «слабких місць» системи фінансування освіти і визначення пріоритетних напрямів її розвитку.

Аналіз різних індикаторів  ефективності фінансування освіти свідчить про обмеженість середовища застосування більшості з них. Жоден з цих індикаторів не є універсальним, не може використовуватися при рішенні всього спектру завдань планування фінансів освіти і контролю якості освітніх послуг. Тому доцільнішим представляється використання нових показників, адаптованих до вирішення задач управління фінансами вищої освіти. Оскільки основною вимогою до цих показників є їх велика універсальність і інформаційна насиченість, ці індикатори повинні носити композитний характер.

Аналіз  показує, що в літературі до показників ефективності  фінансування освіти не коректно відносять дві основні групи. До першої відносяться характеристики агрегатного фінансування освіти (у співвідношенні з обсягом ВВП, державних витрат, кількістю навчаних і іншими показниками). До другої групи відносяться показники ефективності використання трудових ресурсів, що формуються освітньою системою (загальна і галузева продуктивність праці, рівень знань населення і т.д.). Але ні перша, ні друга група  не є показниками ефективності фінансування .

 Вірнішим напрямом  модернізації системи показників  ефективності фінансування освіти, який обґрунтовує Спірюхова Є.А. в своїй роботі «Оцінка і фінансування освітніх послуг», є створення композитних індикаторів, що включають показники обох груп. Найбільш наочним, простим в розрахунку і зручним для включення в моделі вищого рівня, на думку автора, є співвідношення частки вкладень в освіту у ВВП і питомої ваги осіб, що володіють вищою освітою, у складі населення (річні витрати на підготовку однієї людини, що володіє вищою освітою, в % від ВВП на душу населення):

K₀ = (O i / G) x (N₀ / N_P )                       (2.20)

K₀ - коефіцієнт фінансування освіти;

O i - витрати на освіту;

G - ВВП;

N про - чисельність  резидентів з вищою освітою;

N p - загальна чисельність  населення.

У цьому агрегатному  показнику частка витрат  на вищу освіту характеризує  рівень фінансування  освіти держави, а частка осіб з вищою  освітою у складі  населення  відображає рівень освіти. Ні той, ні інший  показник не відображає дію на економіку. За розрахунками відомого американського теоретика Е. Денісона, інвестиції в людський капітал дають віддачу в 5-6 разів більше, ніж вкладення в матеріальне виробництво. А Світовий банк, на прикладі обстеження 192 країн, дійшов висновку, що тільки 16% економічного зростання в країнах з перехідною економікою обумовлені фізичним капіталом, 20% природним капіталом, інші 64% пов'язані з людським і соціальним капіталом. В Україні найважливішою проблемою сучасності і найближчого майбутнього залишається стимулювання притоку національних і, особливо, іноземних інвестицій в сферу високих технологій, науки, освіти. Труднощі широкомасштабного залучення іноземних інвестицій в нашу країну, і в людський капітал зокрема, зв'язані з рядом вже добре відомих причин, в числі яких можна виділити наступні: недосконале законодавство, політична і фінансова нестабільність, відсталість інфраструктури, зовнішня заборгованість, корумпованість, бюрократизм. У сучасній українській економіці  поширені припущення про те, що доведення  бюджетного фінансування освіти до певної величини (15% витрат консолідованого державного бюджету, 5% ВВП і т.д.) автоматично веде до зростання якості освітніх послуг. У зв'язку з цим нами обґрунтована методика  визначення економічної ефективності  фінансування на основі  рівнянь з множинною регресією за допомогою яких розглядаються  тенденції розвитку економіки країни.

Відзначимо, що тенденції  зростання  економіки і її ефективності визначаються такими показниками, як приріст  валового внутрішнього продукту, що містить в собі проміжний  продукт, і приріст валової доданої вартості, що відображає рівень створення знов створеної вартості  продукції і послуг. Вони якнайповніше відображають  розвиток країни.

       На  рис 2.4. відображена тенденція зростання  валової доданої вартості.

Рис.2.4 Тенденція  щорічного  приросту валової доданої вартості економіки  України за 2002-2006 р. млрд. грн. (у фактичних цінах).

З рис. 2.4 видно, що йде  стрімкий  прогресуючий  розвиток приросту валової доданої вартості. Представимо сукупність чинників, які зумовили  щорічний приріст  валової доданої вартості. Це, перш за все, введення в дію нових основних засобів виробництва, що забезпечують технічну озброєність праці, впровадження нових прогресивних технологій виробництва, зростання основних засобів. Далі важливим чинником виступає приріст у всіх сферах економіки оборотних коштів. Саме від їх раціонального співвідношення до основних засобів залежить  безперервність, поточність виробничого процесу. Третім чинником розвитку є залучення у виробництво додаткової робочої сили і зростання її матеріальній зацікавленості. Цей показник - приріст  фонду зарплати, стимулюючої якісну і продуктивнішу роботу. Четвертий чинник, що грає важливу роль в розвитку економіки країни, - це зростаючий рівень освіти, обумовлений розширенням її фінансування( табл. 2.3). 

Таблиця 2.3

Тенденції приросту валової доданої  вартості економіки України за 2002-2006 рр.

 З табл. 2.3 видно,  що валова додана вартість  виробництва товарів і послуг(У) виросла  за чотири роки в 4,7 разів.  Підставою цього зростання слугували збільшені основні і оборотні кошти (Х₃), використані трудовими ресурсами, що одержали  додатковий приріст матеріального стимулювання (оплати праці - Х₂) і приріст кваліфікованих кадрів, обумовлений вкладеннями в освіту (Х₁). Рішення кореляційно-регресійного рівняння взаємозв'язку  чинників, що викликали приріст  валової доданої вартості, дало наступні результати (ДОДАТОК  А):

 У=2,314 Х ₁ +2,856 Х ₂ +0,6009Х ₃ - 61,94  при R²= 0,831           (2.21)

Це означає, що при  зростанні  фінансування  освіти в Україні  на 1 млрд. грн. приріст  додаткової вартості складе 2,314 млрд. грн. При подальшому стимулюванні  праці  зростанням її оплати на  1 млрд. грн. валова додана вартість виросте на 2,856 млрд. грн. При подальшому нарощуванні сукупності основних і оборотних коштів на 1 млрд. грн.  валова додана вартість  виросте тільки на 600,9 млн. грн.  Це  абсолютно ясно, оскільки значна частина витрат на приріст матеріальних речовинних засобів збільшуватимуть проміжний продукт, а не додану вартість.