Структурні особливості етнорелігійного простору України

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................3

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ.....................................................6

    1. Еволюція поглядів на етнос та релігію крізь призму основних соціологічних теорій.....................................................................................6
    2. Поняття етнорелігії: теоретичні основи вивчення...................................12
    3. Термінологічний словник...........................................................................26

 

РОЗДІЛ 2. ЕТНОРЕЛІГІЙНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ.............................................................................29

    1. Періодизація етнорелігійних процесів на території України.................29
      1. Становлення та розвиток вітчизняного етнорелігійного простору.............................................................................................31
      2. Співвідношення українського етнорелігійного простору та християнство як світової релігії.................................................................45
      3. Реконструкція вітчизняної етнорелігії............................................50
    2. Структурні особливості етнорелігійного простору України..................57

 

РОЗДІЛ 3. СОЦІОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ «СТАВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ ДО ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ»...............................................................................................................68

    1. Програма дослідження.........…………………………………………68
    2. Аналіз отриманих результатів.................……………………………75

 

ВИСНОВКИ...........................................................................................................89

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................93

ДОДАТКИ

ВСТУП

 

Релігія – феномен духовного життя людства, його світоглядна основа, яка упорядковує щоденне життя і поведінку людини, а також дає змогу спілкування з «надприродним» (вищим Розумом, Абсолютом, Богом) через обряди.

Переважна більшість визначень релігійного феномена спирається на дві релігієзнавчі категорії: «надприродне» і «віру». Наприклад, релігія визначається як: «духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ» [25, с. 279].

Останнім часом серед народів Європи поширились етнорелігійні рухи, які є спробою повернутися до витокових етнічних релігій (язичництва) вже на новому історичному етапі. Ці, поки що малопоширені рухи, мають свої причини виникнення і розвитку. Сучасна вирвалась із лабети церковної догматики й схоластики. Церква втратила свою монополію на істину, а суцільна грамотність людства спонукала до переоцінки духовних вартостей, в тому числі й досі «святих книг», якими в певних релігійних течіях прийнято вважати «Біблію», «Коран» та ін. [10, с. 3].

Вказані вище етнорелігійні рухи є характерними і для України, адже окрім титульної нації (українців), на території нашої держави проживають близько 100 національностей [60].

 Крім того, у теперішній  час у складі України можна  умовно виділити низку історико-географічних  регіонів, які складались протягом  століть під впливом різноманітних  факторів: кліматичних, політичних, географічних, історичних, а особливо етнічних. З плином часу кордони, назви і чисельність таких регіонів мінялись; зокрема, в теперішній час зазвичай вживаються назви регіонів, які походять від назв існуючих більше півстоліття областей. Однозначний перелік регіонів України скласти важко, але більшість історичних областей є загальновизнаними. Серед них такі: Західна Україна – в широкому сенсі охоплює Галичину, Західну і центральну Волинь, Закарпаття та Буковину, конфесіональні особливості – багато греко-католиків («уніатів») та католиків; Центральна («Наддніпрянська») Україна – охоплює Поділля, Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, конфесійні особливості – здебільшого православне населення; Південно-Східна Україна – охоплює Слобідську Україну, Східну Україну, Придніпров’я, Приазов’я, Крим, конфесійні особливості – здебільшого православне населення, присутня значна частка мусульман [44]. Велика кількість етносів які проживають на території однієї держави, яка, однак, в наслідок чисельних історичних подій та географічних «перестановок» має у своїй структурі щонайменше три великі етнокультурні регіони, призводить до того, що етнічне населення цих регіонів прагне до відтворення не тільки своєї національної культури, а й релігії.

Актуальність дослідження. Поява світових релігій може вважатися закономірним явищем, хоч вона і є революційним, а не еволюційним процесом. Однак, розвиток релігій полягає не у вертикальному сходженні з «нижчого» на «вищий» щабель, як це довгий час вважалося в науковому атеїзмі, але в почерговій зміні тенденцій «від локального – до глобального, від глобального до локального», які відбуваються не стільки в етнічній структурі людства, скільки в його суспільній свідомості. Це стає очевидним на прикладі сучасних особливостей світового етнорелігійного ренесансу. Етноси прагнуть відновити свою гомогенну (однорідну) етнорелігійність. За таких обставин світові релігії періодично змінюються етнічними, а отже, актуальною постає проблема вивчення та аналізу етнорелігійного простору як у світовому вимірі так і на теренах України.

Проблемна ситуація. Релігія і консолідація етносу нині є надзвичайно важкою проблемою, адже український етнос, як загалом і інші етноси світу, нині вже не становлять релігійної гомогенності. Якщо в давніх суспільствах релігія була формою вияву етнічності, а в середньовіччі поступилася місцем християнству, то сьогодні етнічність знову бере гору над релігійністю, що зумовлює необхідність дослідження етнорелігійної динаміки сучасного суспільства.

Об’єкт дослідження – етнорелігійний простір.

Предмет – структура етнорелігійного простору України.

Мета дослідження – визначення динаміки етнорелігійного простору України, розглядаючи його структуру та взаємозв’язок елементів структури у відповідності зі змінами в суспільстві.

Завдання:

  1. Обґрунтувати поняття «етносу», «релігії» та «етнорелігії» з точки зору етносоціології;
  2. Розкрити поняття «етнорелігійного ренесансу»;
  3. Визначити сутнісні ознаки етнічних релігій;
  4. Проаналізувати динаміку розвитку етнорелігії на теренах сучасної України;
  5. Висвітлити структуру етнорелігійного простору України;
  6. Емпірично дослідити ставлення студентської молоді до вітчизняного етнорелігійного відродження.

Гіпотеза дослідження: хоча етнічні релігії і склалися природним шляхом та мають властивість періодично відроджуватися, проте на території України переважають глобальні релігійні доктрини такі як християнство.

Методи дослідження: аналіз документів, порівняльно-історичний метод та метод анкетного опитування.

Структура роботи: робота складається з трьох розділів, вступу, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Обсяг роботи: робота складається з вступу, висновків, трьох розділів, списку використаних джерел (84 найменування), та додатків.

Загальний обсяг роботи: 92 сторінки (без списку використаних джерел).

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ

 

    1. Еволюція поглядів на етнос та релігію крізь призму основних соціологічних теорій

 

Якщо звернутися до існуючих в літературі визначень етносоціології як науки, то виявляється, що найчастіше воно дається або через перелік проблем, що відносяться до її компетенції, або зводиться до відповіді на питання про специфіку етносоціологічного аналізу [37].

Етносоціологія визначається як наука «основною метою якої є вивчення етнічного в соціальному і соціального в етнічному, а основним завданням – аналіз детермінованості соціальних явищ національним фактором» [2, с. 7]. Специфіка етносоціології як науки визначається не лише тим, що вона вивчає, але й тим, як вивчає. В одній із своїх публікацій В. Євтух дає визначення предмета етносоціології вважаючи, що вона досліджує «етноси, та інші типи етнічних спільнот» [11, с. 21].

Головним поняттям етносоціології є, безумовно, етнос. Ключовим питанням в дослідженні етносу до сьогодні залишається з’ясування його суті та характеру виникнення і розвитку – етногенезу. Етногенез – процес походження, формування і розвитку етнічних спільностей, сучасних народів та націй.

Етнос є складним соціокультурним феноменом, який трактується сучасними дослідниками по-різному. Це стало причиною формування багатьох різноманітних концепцій етносів, з цієї причини наводиться чимало й визначень цього поняття.

Втім, незважаючи на розмаїття концепцій етногенезу, усі їх можна поділити на дві групи. Перша з них розглядає етнос як природне утворення, що склалось історично (Ю. Бромлей, Е. Сміт). Виникнення етносу не залежить від волі й бажань окремих людей, що є його членами. Формування етносів за цією концепцією – явище об’єктивне і невідворотне, вони є прямим продовженням розвитку роду та племені, і в свою чергу призводить до утворення нації. Згідно другої концепції утворення етносів хоча і пов’язане з процесами у природі, проте вони формуються окремими соціальними суб’єктами, тобто є штучно утвореними (Л. Гумільов, Ф. Геккманн, Е. Геллнер) [38].

Найвідомішим представником першої концепції був відомий російський вчений, академік Ю. Бромлей, що дає таке визначення етносу: етнос – це стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості свого побуту, культури, мови та психіки, усвідомлення єдності та відмінності від інших подібних утворень, зафіксоване у самоназві [20, с. 32].

Етнічні ознаки, на думку Ю. Бромлея, присутні різним соціальним утворенням, зокрема таким як плем’я, народність, нація. Спільність походження, спільна територія, на якій проживають представники етносу, схожість в мові та культурі, на думку вченого, призводять до усвідомлення людьми своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень. Таке усвідомлення (етнічна самосвідомість) є характерною ознакою етносу і відрізняє цю етнічну спільність від роду, котрий має схожі з етносом інші чинники – єдність території, мову та культуру. З іншого боку, етнос – перша етнічна спільнота, яка характеризується тільки вищеназваними чинниками, оскільки у роді була ще й кровна спорідненість усіх його представників, чого не спостерігається за етносом. Отже в попередніх до етносу формуваннях – родах було усвідомлення усіма представниками кровної спорідненості, а в етносі вона перетворюється на етнічну самосвідомість. Усвідомлення етносом відмінності від інших подібних до нього спільнот фіксується також у його самоназві – етнонімі. Оскільки ж кровної спорідненості між усіма представниками етносу не було, Бромлей логічно припускає, що етнос утворюється з кількох розрізнених племен, що проживають приблизно на одній території, мають певну схожість у мові та культурі, які знаходять уже свій подальший розвиток у межах етносу [38].

Етнос, як бачимо, формується на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато етносів втрачають спільність території і частини їх проживають на території інших народів, де формують етнічні групи, які втім зберігають основні ознаки свого етносу.

На відміну від Ю. Бромлея, інший російський соціолог Л. Гумільов є прихильником концепції штучно сконструйованих етносів, згідно якої етноси формуються не завдяки природним чинникам, а завдяки бажанням і волі окремих осіб, осіб з харизматичною вдачею, чий вплив на інших людей важко переоцінити.

Л. Гумільов та К. Іванов вважають, що етнос виникає як цілісність, що протиставляє себе всім іншим цілісностям того самого типу і зникає як система з втратою почуття «своїх» та «чужих» [9, с. 52]. Зі свого боку В. Жмир обстоює думку, що залежно від кількості ознак, які визначають протилежність «ми» та «вони», межі етносу розширюються [13, с. 146]. Однак, якщо у Л. Гумільова цей поділ грунтується на розумінні етносу як феномена біосфери, системної цілісності дискретного типу, яка працює на «геобіохімічній» енергії живої речовини [8, с. 51-54], то у В. Жмира на перший план висувається уявлення членів етносу про себе, яке ґрунтується на відмінностях власної території, мови, релігії, права, етноніму [13, с. 146].

При цьому необхідно зазначити, що традиція виокремлення об’єктивних ознак нації як основи її визначення має глибоке коріння не тільки у вітчизняній соціально-філософській думці. Наприклад, англійський дослідник Д. Толанд неодноразово звертав увагу на генетичну спадкоємність головних рис та якостей характеру людини і народу [32, с. 305]. Вольтер, у свою чергу, відзначав опосередкований вплив «...характеру клімату місцевості, де люди об’єднались у суспільство» [39]. Ж. Ламетрі також наголошував на ролі клімату та спадковості у формуванні як людини, так і народу: «...існує величезна кількість спадкових вад і чеснот, які переходять від батьків до дітей...» [15, с. 202], а його співвітчизник Кабаніс робив акцент на фізіологічних особливостях нації.

Послідовно розвивав природничо-фізичний підхід і французький мислитель П. Гольбах. Розглядаючи умови формування та розвитку нації і людини, він особливу увагу звертав на демографічні та географічні чинники: «Права нації визначаються кількістю населення, його працьовитістю і здібностями, багатством громадян, їх підприємництвом, родючістю земель у країні, величиною її території та її географічним розташуванням» [5, с. 484]. Ролі клімату, географічного розташування країни, розмірів її території, навколишнього середовища на формування та життя нації тією чи іншою мірою торкались у своїх творах Г. Бокль, Ш. Монтеск’є, Ф. Лепле, К. Ріттер, М. Бердяев та ін. [58].

На об’єктивних ознаках нації великою мірою ґрунтуються теорії виникнення націй у багатьох зарубіжних дослідників. Так, американський дослідник Ф. Нойман будує свою концепцію утворення націй, виходячи із спільності походження, мови, культури, розселення, а також соціальної мобільності суспільства, розпаду традиційних соціальних структур та соціальних антагонізмів. А американський соціолог К. Дойч, який вперше запропонував ввести у науковий обіг принцип соціальних комунікацій, особливо наголошує на етноформуючій ролі спільності культури [18, с. 98]. Його співвітчизник У. Хоманс головну увагу у своїх працях приділяє впливу на формування нації зовнішньої системи, або екзогенних чинників. У той же час Н. Уайт відзначає взаємозв’язок культури та етнічності [29, с. 94-95].

Тим часом американські вчені – автори Гарвардської енциклопедії етнічних груп, диференціюючи нації на етнічні групи, вважають, що останні характеризуються таким: загальним географічним розташуванням; імміграційним статусом; расою; мовою або діалектом; релігійною вірою або віруванням; зв’язками, що виходять за межі родинних, сусідських та інших; відмінними традиціями, цінностями, символами; літературою, фольклором, музикою; пріоритетами в їжі; професійними особливостями та особливостями поселення; особливими політичними інтересами у країні походження та в США; інститутами, які соціально обслуговують та підтримують групу; внутрішнім розумінням своєї відмінності; зовнішнім сприйняттям відмінності [58].

Підсумовуючи вищесказане, ми вважаємо за доцільне скористатися визначенням Євтуха В.: етнос – це особливий вид спільності людей, яка утворилася історично й є особливою формою їхнього колективного існування. Ця спільнота формується й розвивається об’єктивним історичним шляхом, вона не залежить від волі окремих людей, які до неї входять, і здатна до стійкого багатовікового існування за рахунок самовідтворення [43].

Розглянувши поняття «етнос» з точки зору етносоціології, ми вважаємо за доцільне перейти до визначення поняття «релігія».

Сучасний польський дослідник релігії Хенрик Свенко подає такі основні значення терміну «релігія»: «Нам відомі чотири спроби пояснення етимології слова «релігія».

1. Термін «religio» виводили із слова «religare», що означає зв’язувати (маємо на увазі зв’язувати з Богом, із силами надприродними). Таку спробу вивести слово «релігія» зустрічаємо у Лактанція (ІІІ – IV ст.) в праці «Божественне встановлення»: «Тому через побожність ми зв’язані (religati) із Богом; звідси сама релігія отримала назву…».

2. Також «religio» виводять із слова «relеgere», що означає «перечитувати, обрати через міркування». Відповідно до цієї версії релігія має тлумачитися як «повторне прочитування» (того, що стосується Бога). Ця версія зустрічається у Цицерона (106 – 44 рр. До н.е.) в праці «Про сутність богів»: «Ті, котрі все, що має відношення до богів, уважно вивчають, перечитують кілька разів (relegerent), називаються релігійними тому, що кілька разів перечитують з увагою (ex relegerendo)».

3. Слово «religio» виводили від «religere», що означало «обирати собі щось величне за предмет шанування» – домислимо: Бога. Таку інтерпретацію знаходимо у Св.Августина (354-430) в його основній праці «Про град Божий».

4. Остання версія етимологічного  з’ясування слова релігія висунута М.Сабіном і полягає в тому, що слово «religio» походить від слова «relinguere», що повинно означати «відкидання, залишення, відкладання убік» (того, що святе, від того, що не є святим» [64].

Слово релігія не вживалось ні в стародавньому світі, ні в середньовіччі, бо всі народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв: індуси – індуїзм, елліни – еллінізм, юдеї – юдаїзм і т. д. У наших Предків також була назва своєї релігії – Руська Віра, від імені народу (етноніма) і назви держави Русь (етнотопоніма). Про це знаходимо згадки в численних народних приказках, обрядах. Так наприклад, В. Гнатюк записав на Гуцульщині: «Поки писанки пишуть, поки колядники ходять, доти наша Віра Руська в світі буде». Отже, на ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі, а часто і назви, збігаються. Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має дуже корисні позитивні якості:

    1. єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;
    2. релігія виконує свою націо- і культуротворчу функцію;
    3. відбувається цілком природна регуляція морально-звичаєвих відносин;
    4. забезпечується збереження національної самобутності;
    5. виробляється «відпірність» глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій. Всі ці позитивні якості в цілому забезпечують життя і самозбереження етносу.

Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (в Західній Європі – близько ХVI ст., а в Україні – близько ХVІІІ ст.). Таким чином, уже саме вживання цього слова носить глобальний характер. Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов’язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкування людського життя. Основою будь-якої релігії є уявлення про надприродне (тобто про Бога): Бог є початок і сенс кожної [45].

Отже, виходячи з наведеного матеріалу, можна зробити висновок, що етносоціологія – це спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає походження, суть, функції і загальні закономірності розвитку етносів, міжетнічні взаємини та розробляє основні методологічні принципи їх досліджень. У свою чергу, етнос (за В. Євтухом) – це особливий вид спільності людей, яка утворилася історично й є особливою формою їхнього колективного існування. Ця спільнота формується й розвивається об’єктивним історичним шляхом, вона не залежить від волі окремих людей, які до неї входять, і здатна до стійкого багатовікового існування за рахунок самовідтворення. Основні якісні характеристики етносу – мова, специфічні елементи матеріальної та духовної культури (звичаї, обряди, норми поведінки), релігія, самосвідомість. Релігія постає свого роду підструктурою суспільства, вона являє собою досить складне утворення людської життєдіяльності, в якому йдеться про найперші, фундаментальні питання людського самоствердження у світі.

 

    1. Поняття етнорелігії: теоретичні основи вивчення

 

Термін «етнічні релігії» одним з перших використав С. Токарєв, позначаючи ним релігії, які виникли й сформувалися у межах певних держав та етнічних спільнот і не вийшли за ці межі [31, с. 117].

Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. В процесі життя етносу його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу, тобто на кожному етапі історичного розвитку народу вона задовольняє його духовно-культурні потреби і є засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти.

Таким чином, етнічна релігія – це природня автохтонна релігія етносу, створена багатьма його поколіннями на власній території, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем’я, народ, нація) і не поширюється за межі етнічної території.

Власні етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було свого часу для етносу природнім. Якби наша етнічна релігія розвивалася природнім шляхом, еволюціонуючи разом зі своїм етносом, вона цілком би відповідала сучасному рівню життя народу. Це підтверджують факти існування сьогодні етнічних релігій у високорозвинутих країнах, а також процеси відродження етнічних природних релігій в багатьох країнах Європи, Азії, Америки. Досі етнічні релігії існують в Японії (сінтоїзм), Китаї (конфуціанство), Ізраїлі (юдаїзм), в Індії (індуїзм) та ін [72].

Етнічна релігія може існувати в різних формах:

  1. як законсервована в наукових працях, епосі чи інших фольклорних текстах (фактично мертва, вже не функціонуюча) релігія;
  2. як жива і творча релігія з власним віровченням, обрядами і священнослужителями та її сповідниками;
  3. як синкретична з чужою (панівною, глобальною) релігією, де виступає переважно у формі обрядових дій, яким надано іншої, відмінної від витокової, духовно-ідеологічної семантики.

Якщо етнос – це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну географічну територію (рідну землю), спільну мову (рідну мову), то етнічна релігія – це спільні родові легенди про походження свого народу, спільна світоглядна, міфологічна та історична пам’ять, звичаї та обряди (рідна віра).

Як не існує жодного етносу без власної мови, так не існує жодного етносу без власної релігії. Народів, які користуються власною релігією, в кінці космо-історичного циклу (Калі-юги) стає все менше. Однак, здатність періодичного повернення до природних етнорелігійних систем носить феноменальний характер [17].

Природню українську етнічну релігію в науці прийнято називати українським язичництвом. Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою історію. Воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам’ятку V-IX ст. н. е., можливо переписану в пізніші часи (за припущенням Б. Яценка – близько ХVІІ ст.). Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі: «наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники», тому й були Богами збережені й визволились з рабства. Далі зазначається, що «краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим».

Слово язичництво, походить від слов’янського «язик» що, крім назви (органу мовлення), позначає ще й саму мову, плем’я, народ зі спільною мовою й звичаєм-релігією. Незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, «язичництво» може вважатися нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики.

Слово «поганство», широко впроваджуване християнською церквою, є лексичною калькою з латинського paganus – селянин, селянський. Воно непридатне для наукового вжитку через його негативно-емоційне забарвлення, що є порушенням лінґвістичних вимог до терміну.

Якщо колись християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів, то нині застосування цього слова вважається нетолерантним щодо сповідників язичницьких релігій. З філологічної точки зору слово «поганство» є вульгаризмом, а його вживання – ознакою низького рівня мовної й загальної культури людини.

Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що до Х ст. означало віру автохтонного населення Київської Русі, або держави, що мала самоназву Руська Земля. Первісно слово «православ’я» означало «славлення Богів», тобто язичницьку Богослужбу: Прав (Права) – закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення – язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називалися славами.

Оскільки язичницьким релігіям здавна традиційно притаманна природність, що є однією з головних засадничих ознак цих релігій, то правомірно говорити про сучасний пантеїзм у його новітніх екологічних виявах. Побожне ставлення до Природи-бога аж ніяк не виключає віри в особливий Закон, що лежить поза межами людського (явного) життя. Але це є Законом самої Природи. Він притаманний всім природним істотам і явищам, а отже називати його «надприродним» не завжди доречно, особливо стосовно розуміння бога (богів) язичницьких релігій.

Процес формування поняття про «надприродного» Бога показав ще польський теософ Фердінанд Трентовський (1808-1869 pp.). Він виділив чотири етапи розвитку релігії від релігійного пантеїзму до релігій так званого «одкровення», зазначивши, що: 1) предметом поклоніння у первісних людей могли бути тільки природні стихії; 2) наступним етапом розвитку релігій став культ предків; 3) культ предків згодом оформився в культ плем’яних Богів; 4) культ плем’яних Богів став причиною виникнення антропоморфності (зображення Бога в людській подобі). Ф. Трентовський, чи не вперше, у філософії релігії виділив два протилежних (навіть суперечливих) типи релігії: «вічні» (природні, які спираються на «всеобожнення природи») і «тимчасові» (які відійшли від Бога, перенісши його функції на людину, історичну особу, тобто релігії «одкровення»). До останніх філософ відносив буддизм, християнство, іслам [84, с. 14-19].

Століттям пізніше інший польський філософ, основоположник відродження польської Рідної Віри (Rodzimej wjary), Ян Стахнюк (1905-1963) назвав ці релігії терміном «wspacultura», тобто щось близьке до російського «культура вспять» або «культура навпаки», тобто власне «антикультура» [83, с. 97-110]. Ян Стахнюк писав: «Те, що в культурі є добрим, у вспакультурі мусить бути злим. Те,що для людства є правдою, красою, вартісним, цнотою, звитяжством, для вспакультури означає захлання, гидоту, бруд, поразку, і навпаки» [82, с. 21]. Такими «антикультурними» Я.Стахнюк вважав штучні, відірвані від життя, побудовані на аскетизмі й умертвленні плоті, релігії (буддизм, християнство, іслам). Проголосивши гріховність людини, її тіла, її природи, а отже й самого життя, ці релігії заперечили тим самим саме життя. Саме в таких релігіях Бог постає як щось «надприродне», тобто те, що знаходиться за межами природи (за винятком буддизму, в якому поняття Бога, як такого, відсутнє). Саме дефініція про «надприродність» Бога породила страх перед невідомим (замість прагнення дослідити, пізнати його), пораженство (замість активної боротьби), смирення, пасивність (замість дії), зашкарублість канонів, норм, певних обмежень, «рамок»(замість творчості). Таке обмеження людського життя потребувало сліпої віри. Тут ми підходимо до понять «віра» і «релігія», які є нетотожними, хоча й часто в працях релігієзнавців зустрічаємо їх ототожнення або взаємозамінність, Прийнято вважати, що слово віра є слов’янським аналогом латинського терміну релігія. На нашу думку, така плутанина безпідставна [10].

Як слушно зазначає А. Колодний, «Віра релігійна – невід’ємна ознака релігійної свідомості, особливістю якої є бездоказове вираження істинності релігійного вчення, визнання реального існування надприродних сил, властивостей і відносин… Віра релігійна оголошується невід’ємною цінністю людської свідомості, дарованою Богом благодаттю, тобто чимось таким, що має надприродну сутність» [25, с. 62]. Це цілком точне й достатньо обгрунтоване визначення поняття віри. Таким чином, користуючись термінами Я.Стахнюка, приходимо до висновку, що сліпа «віра» виявляється дефініцією тих же релігій «вспакультури». Причому релігійний фанатизм притаманний чи не найбільше саме «релігіям одкровення», тобто християнству й ісламу.