Субъективная сторона преступления. 9
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………
Розділ 1. Витоки становлення
поняття представництва……………………
- Формування концепції представництва……………………..………. 5
- Поняття представництва…………………………………………
…...7
Розділ 2. Представник як суб’єкт представництва………………………….10
2.1 Суб’єкти представництва ………………………………………………..10
2.2 Права та обов’язки представника………………………………………..
Розділ 3. Види представництва…………………………………………
3.1 Законне (обов’язкове) представництво………………………………….16
3.2 Договірне (добровільне)
представництво…………………………….....
3.3 Представництво без повноважень……………………………………….20
Висновки…………………………………………………………
Список використаної літератури……………………………………......
ВСТУП
Історичною подією для українського народу стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, яка започаткувала політичні, правові, економічні та соціальні засади розбудови Української держави.
Прийнята у 1996 році Конституція України закріпила основоположні права і свободи кожної людини та громадянина, зокрема ст.41 Конституції України закріпила право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності1.
Проте існують певні обставини,
Виокремлення інституту представництва не є новацією діючого Цивільного кодексу України, а мало місце ще в дорадянські часи. Проте своєї актуальності процес представництва не втратив і сьогодні.
Над розробкою даного питання працювали такі видатні діячі правової науки як Л.Шаповал, Є.Харитонов, Ю.Заіка, С.Фурса, О.Підопригора, О.Кузьмишина, І.Красько та інші.
Значення цього інституту в суспільному житті зумовлено тим, що представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації суб'єктивних прав і обов'язків, а для недієздатних громадян є основним засобом їх участі в правовідносинах. За допомогою представництва можливі придбання й реалізація більшості матеріальних і низки процесуальних цивільних, а також інших за галузевою належністю суб'єктивних прав і обов'язків. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реального здійснення прав і виконання обов'язків суб'єктами права. Разом з тим особа представника не має закривати собою того, кого представляє, обмежувати його розсуд та права. З'ясування співвідношення між цими суперечливими цілями становить значний науковий інтерес.
Крім того, представництво часто є необхідною умовою реалізації правосуб'єктності юридичної особи. І хоч існує думка, що інтереси останньої зазвичай представляє її орган, але правова природа таких відносин залишається не до кінця з'ясованою. До того ж, у будь-якому разі без інституту представництва тут обійтись практично неможливо.
Актуальність даної теми зумовлена тим, що проблема представництва має не лише теоретичний інтерес, але і практичне значення, оскільки процес оновлення цивільного законодавства, який відбувається в Україні, поставив на порядок денний питання про зміну в підходах до регулювання відповідних суспільних відносин, у тому числі тих, що опосередковують відносини представництва. Останні в умовах розширення кількості учасників цивільного обігу, посилення їхньої автономії є ефективним засобом здійснення прав та реалізації обов'язків учасниками економічного обігу.
Метою даної курсової роботи є:
- Дослідити історичне підґрунтя інституту представництва, його витоки, процес та період формування самої концепції представництва;
- Дослідити різні підходи до розуміння поняття представництва, оскільки у самій теорії цивільного права немає єдиної точки зору щодо поняття представництва у цивільному праві; зрозуміти та якомога чіткіше розкрити суть даного поняття;
- Визначити головні вимоги до особи представника у цивільному праві, визначити його повноваження при реалізації своєї діяльності.
- Дослідити види представництва у цивільному праві України, дати їх загальну характеристику, розкрити сутність кожного виду представництва.
РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ СТАНОВЛЕННЯ ПОНЯТТЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА
- Формування концепції представн
ицтва
Розглядаючи питання про формування та розвиток концепції представництва, слід мати на увазі те, що практика представництва існувала вже в правових системах стародавнього Середземномор’я. Втім, аналіз першоджерел показує, що вперше ідея представництва досить чітко була сформована в римському приватному праві.
Спочатку укладення договору через представника вважалось неприпустимим. Це було пов’язано з тим, що римське контрактне право до V ст. до н.е. характеризувалось формалізмом і вузько-персональною природою договірних зв’язків. Навіть на останніх стадіях його розвитку діяло правило, що договір укладається особисто сторонами2.
Об’єктивна необхідність в інституті представництва виникла вже в умовах існування розвинутого торгового обігу при складних економічних зв’язках, оскільки з’являється можливість укладати та виконувати договори через інших осіб, начебто бути присутнім одночасно в різних місцях.
Існує погляд Б.І. Новицького, що у Римі представництво довгий час не мало помітного поширення. Однак треба взяти до уваги, що представництво на основі закону (обов’язкове), а також на змішаних підставах (добровільно-примусове) було досить поширеним у період імперії (Пр.: представництво від імені юридичних осіб, представництво рабом інтересів хазяїна на підставі преторського едикту та ін.). Пізніше, з розвитком економічного життя, у римському приватному праві з’являються також і випадки добровільного представництва. При цьому воно розглядалось як заступництво особи – суб’єкта майнових відносин.
У добу класичного римського приватного права поступово формується ідея допустимості залучення до участі у торговому обігу і цивільному процесі осіб, які б захищали у необхідних випадках інтереси недужих, людей похилого віку тощо, на підставі угоди між ними про такий захист. Вже сформувалось досить чітке уявлення про представництво як про сукупність засобів, призначених допомогти особі реалізувати і захистити свої права за допомогою інших осіб. Базуючись на основі доброї волі сторін, добровільне представництво особливо поширюється у період домінанту.
Поширеним на пізньому етапі розвитку римського права випадком представництва була діяльність на підставі договору доручення між довірителем та представником, сутність якого полягала в тому, що одна особа (довіритель, мандат) доручала, а інша особа (мандатарій, повірений) приймала на себе виконання безоплатно яких-небудь дій. Предметом доручення могли бути як юридичні дії (укладення правочинів, виконання процесуальних дій), так і послуги фактичного характеру; інтереси одного довірителя; інтереси третьої особи (довіритель доручає повіреному купити будинок для іншої третьої особи), або ж спільні інтереси обох чи одного з них та повіреного (купити будинок для довірителя та третьої особи). При цьому факт отримання внаслідок угоди користі третьої особи не змінює характеру відносин між довірителем та повіреним. Повірений у будь-якому разі залишається представником інтересів довірителя.3
Загалом можна зробити
висновок, що в римському приватному
праві меншою мірою набуло поширення
добровільне представництво, тоді як
досить часто зустрічалося обов’язкове
та добровільно-примусове
Подальшого розвитку концепція представництва зазнала в Середньовіччі. Г. Гроцій був першим, хто узагальнено сформулював теорію представництва, яка вперше в цивільному праві дала змогу зафіксувати наслідки представництва, але треба зазначити, що воно розглядалось як наслідок доручення.
У другій половині ХІХ ст. Р. Ієрінг та П. Лабан розробили концепцію, у якій представництво цілком відокремлено від доручення. «Теорія сепарації» Лабана базується на чіткому поділі між договором доручення з одного боку і повноваженнями представництва, тобто повноваженнями, що має представник – повірений для укладення договору з третьою особою на користь особи, яку представляють – довірителя, з іншого.
З плином часу у англосаксонській та романогерманській правових родинах сформувались певні відмінності щодо наявного в них інституту представництва, які полягають в розподілі представництва на пряме і непряме. Пряме представництво має місце тоді, коли представник діє від імені і на користь того, кого представляє. Непряме ж існує, коли представник діє на користь іншої особи, але від свого імені. Наслідком такого розподілу є те, що представник перебуває поза контрактом при прямому представництві, тоді як у непрямому він сам стає стороною такого договору.
- Поняття представництва
Інститут представництва в цивільному праві України представлений главою 17 Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.4
Ю.О. Заіка вважає, що представництво характеризується такими ознаками:
- цивільні права та обов’язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;
- представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється);
- представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;
- представник діє виключно у межах наданих йому повноважень;
- правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. якщо укладений представником правочин спричинив для контрагента збитки, то зобов’язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цього правочину.5
Проте в науковій літературі існує багато інших підходів до визначення представництва. Так, С.М. Братусь розглядав представництво як діяльність, в силу якої права та обов’язки, яких набуває представник, виникають в особи, яку представляє представник.6 Аргументуючи дану концепцію, В.А.Рясенцев зауважує, що твердження про те, що представництво – система правовідносин, - суперечливе, оскільки визнати правовідносинами зв'язок, що існує між представником і третьою особою у процесі укладання договору або здійснення іншої юридичної дії для особи, яку представляють, навряд чи можливо. Ні представник, ні третя особа не несуть зобов’язань один перед одним, і тому правильніше, мабуть, визнати, що їхні взаємні відносини діють в рамках особливої юридичної форми – юридичної діяльності.
Більшість авторів, що досліджували представництво у цивільному праві, визначають його як юридичну діяльність однієї особи замість іншої та від її імені чи як заміну в правочинах однієї особи іншою. Так визначає представництво Г.С. Петерський: «Представництво – це заміна в цивільному обороті однієї особи іншою». Таке трактування даного поняття не розкриває цілковито сутність представництва, не дає характеристики всім передбаченим в законодавстві правилам щодо представництва.
Є.А. Борисова під представництвом розуміє правовідносини, які повязують представника з особою, яку він представляє. Мета представництва полягає в укладенні представником правочину – правомірної юридичної дії.7 А.П.Сергеєв зауважує, що під представництвом розуміється також і вчинення інших юридичних дій.
Отже, з усього різноманіття визначень предятавництва, вважаємо, що найбільш повно його визначає Є.О.Харитонов, який визначає представництво як діяльність однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (особи, яку представляють), що відбувається в рамках визначених правовідносин між представником і особою, яку представляють, у силу яких юридичні права і обовязки виникають безпосередньо в особи, яку представляють.8
РОЗДІЛ 2. ПРЕДСТАВНИК ЯК СУБЄКТ ПРЕДСТАВНИЦТВА
2.1 Суб’єкти представництва
У коментованій 237 статті ЦК представництво визначається як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженням вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє. Звідси ми розуміємо, що суб’єктами представництва є представник та особа, яку представляють.
Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
На відміну від осіб, яких представляють, представниками може виступати менш широке коло суб'єктів. Представниками можуть бути фізичні особи, які мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-річного віку. Крім того, як представники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістнадцяти років (наприклад, при прийомі на роботу продавцем неповнолітнього, який досяг шістнадцяти років)9.
За загальним правилом не можуть бути представниками особи, які не досягли повноліття або над якими встановлена опіка чи піклування10. І це тому, що представник хоч і діє від імені особи, яку представляє, в разі укладення угоди виражає все ж таки власну волю при реалізації повноважень в інтересах особи, яку він представляє. В зв'язку з цим важливо відрізняти представника, наприклад, від посильного, посередника.
Так, посильний не укладає угоду, коли передає волю однієї особи другій. Це може бути і передача документів, інформації, згоди укласти угоду від однієї особи другій або, навпаки, від особи, яка його послала, третім особам. Не є представниками і особи, які надають лише технічну допомогу при укладенні угоди, наприклад, перекладачі текстів з іншої мови; громадяни, які вчиняють підпис на угоді замість її учасника внаслідок неможливості останнього зробити його власноруч в силу якої-небудь поважної причини і т. ін. Ці особи, як і посильний, своєї волі при укладенні угоди не виражають.
Але не тільки громадяни можуть виступати як представники. Ними можуть бути і організації — юридичні особи. При цьому вони можуть представляти інтереси як інших юридичних осіб, так і громадян. Однак діяльність юридичної особи по представництву допускається лише в межах, передбачених у статуті (положенні) цієї юридичної особи. Причому для одних організацій вона може носити основний характер по представництву, наприклад, у суді по цивільних справах, а для інших — додатковий11. Так, у ст. 20 Закону України «Про об'єднання громадян», зокрема, зазначено, що для здійснення цілей і завдань, передбачених установчими документами, об'єднання громадян користуються правом виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права; представляти і захищати свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах та іншими правами12.
Не вважається представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст. 237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положеннями ч.1 ст. 238, згідно якому представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст. 239 ЦК, згідно якій правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Право на здійснення правочинів
від імені іншої особи
2.1 Права та обов’язки представника
Щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для того, кого представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження. Повноваження дає представнику можливість діяти від імені особи, котру він представляє, визначає зміст і межі таких дій, тобто виступає як вид і міра можливої поведінки - немайнове цивільне право. Основний елемент цього складного за структурою права — повноваження на власні позитивні дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені особи, котру він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також включає можливість вимоги, у цьому випадку — право вимагати від того, кого представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Носієм повноваження є представник, тому захист повноваження шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, здійснюється представником від свого імені і не потребує особливого повноваження13.
Коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Тому коментована стаття ЦК якраз і визначає межі дій, котрі може вчиняти представник.
Зокрема, ч.1 ст. 238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Це положення стосується лише добровільного представництва, оскільки, наприклад, батьки чи опікун, будучи законними представниками, якраз і мають метою «заповнити» недостатню дієздатність малолітнього.
Не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися особисто.
Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення угоди представником відносно себе особисто або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами. Але у деяких випадках при згоді тих, кого представник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені. Така ситуація передбачена ст. 243 ЦК, ч.3 якої встановлює, що комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа постійно виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою згодою вона може представляти різні сторони правочину14.
Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Він може передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з якими представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
Коментована стаття ЦК не регламентує
порядок та форму передоручення,
але оскільки останнє може мати місце
лише при добровільному
Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (див. коментар до ч. 4 ст. 245). Строк, на який вона видається, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.
Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку представляють, може в будь-який момент скасувати довіреність. Якщо ж представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.
Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва зі збереженням останніх, то це не впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником першого (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях першого представника15.
Розділ 3. ВИДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА
3.1 Законне (обов’язкове) представництво
Системність та багатогранність представництва у цивільному праві зумовлені багатоманітністю його видів, серед яких важлива роль відводиться законному та договірному представництву. При цьому законодавством України встановлено спеціальну процедуру передання особою прав на здійснення представницьких функцій іншій особі. У разі порушення такої процедури особа позбавляється судом права брати участь у цивільному процесі як представник.
Представництво, яке виникає на підставі закону та адміністративного акта є обов'язковим, оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють.
Законне представництво виникає на основі юридичних фактів і норм закону, адміністративного акту чи рішення суду. Таке представництво має місце у випадках, коли існують певні обставини, за яких особа не може самостійно брати участь у цивільному процесі, що передбачено положеннями ст.39 ЦПК України. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом16.
Представництво, при якому повноваження представника виникають із адміністративного розпорядження особи, яку представляють або із акта органу юридичної особи, являє собою представництво, яке ґрунтується на адміністративному акті. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання органом юридичної особи наказу про призначення працівника на посаду, пов'язану із здійсненням представницьких функцій, зокрема з укладенням угод.
Законними представниками можуть бути батьки, усиновлювачі, піклувальники та інші особи, визначені законом. Згідно зі ст.43 ЦПК може бути призначено або замінено представника судом у таких випадках:
- у разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у своїй дієздатності;
- якщо малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника;
- у разі якщо законний представник цих осіб не має права вести справу у суді з підстав, встановлених законом.
Проблема для даного виду представництва полягає у тому, що слід розмежовувати випадки, коли інтереси представника не збігаються з інтересами особи, яку він представляє. Зокрема, у ч.2 ст.1179 ЦК України встановлено, що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в часті, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальниками, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. У цьому конкретному випадку встановлюється, що інтереси неповнолітньої особи не збігається з інтересами батьків та ін.. осіб, оскільки ту постає питання про особисту відповідальність законних представників за дії неповнолітньої особи. Тому вони мають притягатися до участі в справі не як представники, а як відповідачі.
У статті 238 ЦК встановлено: представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо осіб, встановлених законом. Отже, в справах, де інтереси дітей відрізняються від інтересів батьків, останні не повинні представляти інтереси дитини. Тому якщо такі випадки матимуть місце та суд при розгляді справи встановить це, він повинен зупинити провадження у справі і запропонувати органу опіки та піклування чи іншому органу, визначеному законом, замінити законного представника. Це положення поширюється на випадки, коли у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмежено дієздатною, немає представника. Разом з тим, треба погодитись з позицією С.Я. Фурси, що суд лише формально призначає опікуна чи піклувальника, а пропозицію робить орган опіки та піклування. Отже, діяльність суду зводиться до призначення конкретної кандидатури опікуном або піклувальником.17
3.2 Договірне (добровільне) представництво
Добровільне представництво – це представництво, яке виникає в результаті правочину (договору) між представником і особою, яку він представляє. Під добровільним представництвом також розуміється представництво від імені дієздатного громадянина чи юридичної особи, які, маючи можливість самостійно вести свої справи, використовують послуги представника. При добровільному представництві особистість і повноваження представника визначені волею особи, яку він представляє, і м може бути виражено в різних формах18.