Субєкти права інтелектуальної власності
ЗМІСТ
ВСТУП
Захист прав інтелектуальної власності є конституційним обов'язком нашої держави. Відповідно до ст. 54 Конституції України [1] громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності і ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.
Визначенню та охороні виключних прав інтелектуальної власності присвячена книга четверта ЦК України та ряд спеціальних законів України. Ці законодавчі акти сформували у сукупності підгалузь цивільного законодавства України, що регулює цивільні відносини у галузі прав інтелектуальної власності. Законодавство про право інтелектуальної власності — це система правових норм про особисті немайнові і майнові права на всі ті результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них об'єкти, що визнаються й охороняються законом.
Все інтелектуальне право побудоване на специфіці об’єктів та суб’єктів. Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.
Серед проблем, пов’язаних з інтелектуальним правом, найбільшого значення набуває проблема визначення суб’єкта. Актуальність даної проблеми пов’язана з тим, право інтелектуальної власності може належати як одній, так і кільком особам спільно.
Головна мета роботи полягає в дослідженні
суб’єктів права
Відмітимо, що на сьогодні питання суб’єктів права інтелектуальної власності досліджене замало. В підручниках з цивільного права чи в монографіях, присвяченим інтелектуальній власності особливу увагу приділяють об’єктам та суб’єктивним правам а безпосередньо комплексного дослідження суб’єктів інтелектуального права в Україні немає.
У зв’язку з цим за об’єкт дослідження обрано суб’єктів інтелектуального права, а предметом дослідження виступає правовий статус автора, держави та її уповноважених органів, патентознавців, агентів з товарних знаків.
Для досягнення поставленої мети нам потрібно вирішити наступні завдання:
- розглянути особливості правового статусу автора як суб’єкта права інтелектуальної власності;
- дослідити державу та її уповноважених органів як суб’єктів права інтелектуальної власності;
- визначити правове положення патентознавців;
- з’ясувати особливості правового статусу агентів з товарних знаків.
Методами дослідження є
Робота складається зі вступу, чотирьох основних розділів, висновку та списку використаної літератури.
1. АВТОР ЯК
ПЕРВИННИЙ СУБ’ЄКТ ПРАВА
Закон України «Про авторське право та суміжні права» визначає, що суб'єктами авторського права є автори творів науки, літератури і мистецтва, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їхні спадкоємці передали свої авторські майнові права. Іноземні особи та особи без громадянства відповідно до міжнародних договорів чи на основі принципу взаємності мають однакові з особами України права, передбачені цим Законом.
Відповідно до ст. 435 ЦК України первинним суб'єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).
В чинному законодавстві існує декілька визначень поняття «автор». Так, зокрема в законі України «Про авторське право і суміжні права» ним визнається фізична особа, творчою працею якої створено твір [3].
В законі України «Про охорону прав на промисловий зразок» під автором законодавець розуміє людину, творчою працею якої створено промисловий зразок [4].
В законі України «Про видавничу справу» вказано, що автор – це фізична особа, творчою працею створено твір або документ [5].
Авторське право на твір виникає у творця завдяки факту його створення. Для виникнення і здійснення авторського права не потрібно реєстрації, іншого спеціального оформлення твору чи дотримання будь-яких формальностей. Власник виключних авторських прав для оповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права, що розміщується на кожному екземплярі твору і складається з трьох елементів: латинської букви «С» обведеної колом: ©, імені (найменування) особи, яка має авторське право, та року першого опублікування твору.
Знак охорони авторського
Співавторство породжує факт створення твору спільною творчою працею двох чи більше осіб. Співавтори мають єдине авторське право на твір, якщо він є нерозривним цілим або складається з самостійних частин, що можуть бути використані незалежно одна від одної. Перше — нероздільне співавторство, друге — роздільне. Ці два види співавторства розрізняються режимом використання творів.
Право на використання будь-якого колективного твору належить співавторам спільно. Вони можуть регламентувати свої відносини взаємною угодою. При роздільному співавторстві кожний із співавторів вправі використовувати створену ним частину твору на свій розсуд, у тому числі заборонити її використання, якщо інше не передбачено угодою між співавторами. При нероздільному співавторстві, коли твір складає одне нероздільне ціле, жоден із співавторів не має права без достатніх підстав заборонити використання твору.
Питання співавторства є одним з найбільш розповсюджених і складних у спорах, що виникають з авторських правовідносин. Судова практика виходить з можливості досягнення угод про співавторство на будь-якій стадії створення колективного твору чи навіть після його завершення.
Співавторство на колективний твір може виникати і при відсутності такої угоди, зокрема при використанні композитором виданих літературних творів для створення музичних творів з текстом. У будь-якому випадку важливий факт творчої участі у створенні твору. Надання автору чи співавторам лише технічної допомоги (підбір матеріалів, креслення схем, діаграм, графіків і т. п.) співавторства не породжує, так само як і надання авторам фінансової допомоги для створення твору.
Особливості виникнення і здійснення авторського права окремими суб'єктами можуть бути пов'язані з особливостями створених ними творів. Законом України «Про авторське право і суміжні права» деякі такі випадки розглянуто детально. Зокрема, авторами аудіовізуального твору визнаються режисер-постановник, автор сценарію і (або) текстів, діалогів, автор спеціально створеного для аудіовізуального твору музичного твору з текстом або без нього, художник-постановник, оператор-постановник. Свою специфіку мають також авторські права упорядників складених творів, перекладачів і авторів інших похідних творів [14, с. 406].
Правовий статус автора обов’язково включає його права та обов’язки.
Авторські права поділяються на особисті немайнові та майнові. Майнові права можуть переходити до будь-яких інших суб'єктів авторського права у силу закону чи договору, а також спадкування. Особисті немайнові права авторів творів не можуть бути передані іншим особам. Ці права належать автору незалежно від його майнових прав і зберігаються за ним навіть у випадку уступки майнових прав на використання твору.
Лише автору як первинному суб'єкту авторських прав може належати весь обсяг особистих немайнових і майнових прав. Усі інші суб'єкти, крім спадкоємців автора, можуть за договором або законом набути лише майнових прав. Зокрема, за ст. 429 ЦК України майнові права на твір, створений у зв'язку з виконанням трудового договору (службовий твір), належать спільно автору і роботодавцю, водночас як особисті немайнові права залишаються за автором [2]. Спадкоємці автора, крім успадкування майнових прав, мають немайнове право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.
Особисті немайнові права
• на визнання свого авторства;
• перешкоджати посяганню на своє авторське право, здатному завдати шкоди честі чи репутації автора;
• вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо;
• забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору;
• обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору;
• вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора (недоторканність твору).
Найважливішим особистим немайновим правом є право на визнання авторства, тобто заснована на факті створення твору можливість особи визнаватися його автором, творцем. Права на зазначення імені автора, заборону такого зазначення, а також на обрання псевдоніму в цілому можна розглядати як різні прояви права на ім'я.
При опублікуванні твору анонімно чи під псевдонімом (за винятком, коли псевдонім автора, наприклад, Бальзак чи Сервантес, не залишає сумнівів щодо його особистості) видавець, ім'я чи найменування якого зазначене на творі, при відсутності доказів іншого вважається представником автора й у цій якості має право захищати права автора і забезпечувати їх здійснення. Дане положення діє доти, поки автор твору не розкриє свою особистість і не заявить про своє авторство. Право на ім'я тісно пов'язане з правом авторства. Автор при опублікуванні власного твору, як правило, дає йому своє ім'я чи псевдонім. Право на ім'я може порушуватися незалежно від порушення права авторства. На практиці виникають випадки, коли видавці, не заперечуючи авторства іншої особи на виданий твір, не вказують його імені (псевдоніма) або в порушення волі автора розміщують на творі його псевдонім замість справжнього імені.
Автор має право на недоторканність твору, тобто може протидіяти перекручуванню чи іншому спотворенню твору, здатному завдати шкоди честі і репутації творця. Ніхто, крім автора, не вправі вносити у твір зміни і доповнення, оформляти його ілюстраціями, примітками, передмовою і післямовою, дозволяти переклад, переробку, аранжування чи іншу переробку твору. Редакторське й інше виправлення допускається лише за згодою автора.
У разі смерті автора недоторканність твору охороняється особою, уповноваженою на це автором. За відсутності такого уповноваження недоторканність твору охороняється спадкоємцями автора, а також іншими заінтересованими особами.
Майнові права автора – це виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Використання твору завжди приносить певні майнові вигоди, тому виключні права називаються майновими. До майнових прав автора на твір відповідно до ст. 440 ЦК України належать:
• право на використання твору;
• виключне право дозволяти використання твору;
• право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;
• інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом [2].
У ст. 15 Закону України «Про авторське право та суміжні права» деталізовано право на використання твору. Так, виключне право автора чи іншої особи, яка має авторське право на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами, дає йому право дозволяти або забороняти:
• відтворення творів;
• публічне виконання і публічне сповіщення творів;
• публічну демонстрацію і публічний показ;
• будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення;
• переклади творів;
• переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів;
• включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо;
• розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору;
• подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця й у будь-який час за їх власним вибором;
• здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп'ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер;
• імпорт примірників творів [3].
У цьому Законі зазначено, що даний перелік прав не є вичерпним. Крім того, виключні права авторів на використання творів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва передбачають і право їх участі у реалізації проектів цих творів.
Автору чи іншій особі, яка має авторське право, належить право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору (крім випадків вільного використання твору). Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.
Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або у договорах, що укладаються за дорученням суб'єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, які використовують твори. Кабінетом Міністрів України можуть установлюватися мінімальні ставки авторської винагороди та порядок їх індексації.
Використання
через відтворення означає
Розповсюдження реалізується різними способами, насамперед через продаж екземплярів літературних творів, здачу в прокат аудіовізуальних творів. При цьому право на поширення екземплярів твору шляхом їх прокату належить автору незалежно від права власності на ці екземпляри.
Використання шляхом імпорту виражається в можливості ввозити через кордон екземпляри твору з метою їх поширення. Встановлення права на імпорт обумовлене зокрема тим, що окремі твори (насамперед літературні і деякі аудіовізуальні) відтворюються за кордоном на більш досконалій технічній, у тому числі поліграфічній, базі.
Використання через публічний показ — це можливість демонстрації оригіналу чи екземпляра (копії) твору безпосередньо чи на екрані за допомогою плівки, діапозитива, телевізійного кадру чи інших технічних засобів у місці, відкритому для вільного відвідування (картинна галерея і т. п.), чи в місці, де є присутнім невизначене коло осіб. Привселюдно показуються насамперед твори живопису, скульптури, графіки, дизайну, а також аудіовізуальні твори. При цьому показ служить одночасно формою як обнародування, так і використання твору.
Публічне виконання також є засобом вираження одного зі способів як обнародування, так і використання твору. Подібно до публічного показу твору, його публічне виконання припускає звукове виконання музики чи пісні, декламацію віршів у загальнодоступному місці, де може перебувати невизначене коло осіб. Переважно це кінозали, концертні зали, філармонії, консерваторії, клуби тощо.
Передача в ефір означає будь-яку можливість повідомлення твору для загального відома завдяки передачі в ефір чи наступної передачі в ефір.
Право на сповіщення твору для загального відома по кабелях — це самостійне майнове право, відмінне від права на передачу в ефір. Мається на увазі можливість повідомити в ефір по кабелю (тобто для абонентів, які мають спеціальні приставки до своїх радіо- чи телеприймачів) чи проводами за допомогою інших аналогічних засобів.
Публічний показ і виконання твору, його повідомлення для загального відома шляхом передачі в ефір лише тоді служать формами використання твору, коли названі дії здійснюються не вперше. В іншому випадку може йтися лише про форму обнародування твору.
Право на переклад — одне з найважливіших майнових прав автора, вперше введених у вітчизняне авторське право після приєднання нашої країни до Всесвітньої конвенції про авторське право. Право на переробку дає автору можливість контролювати будь-яку переробку, аранжування чи іншу переробку твору, зокрема створення з оповідального твору драматичного чи навпаки. Право на переклад і обробку іноді іменується узагальнено правом на зміну форми твору.
Виключні права на окремі твори доповнюються деякими іншими правочинами. Так, наприклад, автор дизайнерського, містобудівного чи садово-паркового проекту вправі здійснювати його практичну реалізацію. Автор затвердженого архітектурного проекту за загальним правилом має право отримати від замовника надання йому можливості участі в реалізації свого проекту як при розробці документації для будівництва, так і при самому будівництві будинку чи споруди.
Законом України «Про авторське право і суміжні права» встановлене одне з важливих майнових прав автора — право слідування. Дане право вперше було введене у законодавство Франції з метою надання можливості митцю претендувати на частину суми, вирученої при наступному продажу його творів. Поява у вітчизняному законодавстві права слідування, яке ще інколи називають правом дольової участі, пов'язана з імплементацією положень Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, переглянутої на Паризькій конференції всесвітньої організації інтелектуальної власності 24 липня 1971 р. (ст. 14 Конвенції).
Право слідування
пов'язує майнові інтереси автора з
відчуженим твором, дозволяючи отримувати
частину від прибутків
2. ДЕРЖАВА ТА ЇЇ УПОВНОВАЖЕНІ ОРГАНИ ЯК СУБ’ЄКТИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
В статті 421 ЦКУ вказано, що суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору [2]. Як бачимо в цій статті напряму держава не визначена як суб’єкт права інтелектуальної власності. Разом з тим в теорії права інтелекктуальної власності виділяють три грпуи суб’єктів цього права:
- творці інтелектуальної власності. Творцями можуть бути тільки фізичні особи — люди, творчою працею яких створюється інтелектуальна власність;
- фізичні, так і юридичні особи, які самі не створювали об'єктів права інтелектуальної власності, але вони стали суб'єктами цього права згідно з законом або договором;
- держава в особі її органів [13, с. 122].
Доцільно відмітити, що держава як суб’єкт права інтелектуальної власності має свої особливості. Її роль у даному випадку полягає в регулюванні та управління інтелектуальною власністю. Передусім у даному випадку слід підкреслити, що будь-яке регламентування творчої діяльності, якою є саме інтелектуальна діяльність, об'єктивно не припустиме. Творчий процес людини поки що регулювати тим чи іншим чином неможливо. Тому може йтися лише про управління у сфері суспільних відносин, що складаються в процесі створення, використання, поширення та захисту результатів інтелектуальної діяльності.
Основні засади державного управління
інтелектуальною діяльністю визначаються
Конституцією України. Держава забезпечує
вільний і всебічний розвиток особистості
(ст. 23). Кожен має право на свободу світогляду
і віросповідання (ст. 35). Конституція України
надає кожному, хто проживає в її межах,
право володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної,
творчої діяльності. Також кожному держава
гарантує свободу літературної, художньої,
наукової і технічної творчості, захист
інтелектуальної власності, а також захист
авторських прав, моральних і матеріальних
інтересів, що виникають у зв'язку з різними
видами інтелектуальної діяльності. Кожний
громадянин має право на результати своєї
інтелектуальної, творчої діяльності.
Ніхто не може їх використовувати або
поширювати без згоди особи, яка має право
на зазначені результати, за винятками,
встановленими законом.
Держава всіляко сприяє розвиткові науки
та будь-якій іншій інтелектуальній діяльності.
За Конституцією України, відповідно до
п. 6 ст. 85, Верховна Рада України затверджує
програми науково-технічного розвитку
в державі. Що стосується інших видів інтелектуальної
діяльності (наукова, літературна, художня,
виконавська тощо), то відповідне регламентування
ці питання дістали у Конституції України
також. Кабінет Міністрів України відповідно
до п. 4 ст. 116 Конституції України розробляє
і здійснює загальнодержавні програми
економічного, науково-технічного, соціального
і культурного розвитку України.
Безпосереднє керівництво
Управління інтелектуальною діяльністю
певною мірою здійснюють також громадські
організації — творчі спілки, фонди тощо.
У межах своєї компетенції вони видають
відповідні акти у сфері інтелектуальної
діяльності. Проте вирішальною формою
управління інтелектуальною діяльністю
все ж є державне управління.
У межах компетенції, визначеної Конституцією України, Президент України визначає найбільш оптимальну структуру державного управління, у тому числі й інтелектуальною діяльністю. Указом Президента України від 13 березня 1999 р. № 250 «Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України» було утворено Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності (Держкомнауки) на базі Міністерства України у справах науки і технологій, Державного патентного відомства України та Державного агентства України з авторських і суміжних прав, що ліквідувалися. Указом Президента України від 13 серпня 1999 р. № 987 було затверджено Положення про Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності.
Протягом 1999 р. Держкомнауки не зміг організаційно
забезпечити функціонування державної
системи охорони інтелектуальної власності.
Зокрема, ним так і не було створено організаційної
структури, здатної належним чином виконувати
всі функції чинного патентного законодавства.
Президент України 15 грудня 1999 р. підписав
Указ № 1573 «Про зміни у структурі центральних
органів виконавчої влади», де п. 4 від
13 березня 1999 р. № 250 визнано таким, що втратив
чинність.
Відповідно до четвертого абзацу пункту 1 а) цього Указу постановлено утворити Міністерство освіти і науки України — на базі Міністерства освіти України та Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності, що ліквідуються. Надалі указами Президента України від 9 лютого 2000 р. № 190—195 керівництво Держкомнауки звільнене у зв'язку з ліквідацією цього органу.
Відповідно до другого абзацу пункту 3 г) Указу Президента України, Кабінет Міністрів України зобов'язаний забезпечити належне виконання функцій центральних органів виконавчої влади, що ліквідуються. Відповідно до зазначеного Указу Кабінет Міністрів України своєю постановою від 4 квітня 2000 р. № 601 утворив у складі Міністерства освіти і науки України Державний департамент інтелектуальної власності як урядовий орган державного управління.
Кабінет Міністрів України постановою від 20 червня 2000 р. № 997 затвердив Положення про Державний департамент інтелектуальної власності [8], яке чинне і на сьогодні.
Таким чином, головним уповноваженим
органом держави в сфері
Основними завданнями Департаменту є:
участь у межах своєї компетенції у забезпеченні реалізації державної політики в сфері інтелектуальної власності;
прогнозування і визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері інтелектуальної власності;
організаційне забезпечення охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності [8].
В Положенні визначені також і права та обов’язки цього органу:
Департамент відповідно до покладених на нього завдань:
реалізує у межах своїх повноважень єдину економічну, фінансову, науково-технічну, інвестиційну, соціальну політику у сфері інтелектуальної власності та розробляє на основі результатів аналізу діяльності державної системи охорони інтелектуальної власності пропозиції щодо її вдосконалення;
здійснює в межах, визначених Міністерством освіти і науки, управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства;
забезпечує у межах своїх повноважень виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією;
розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства з питань, що належать до його компетенції, і вносить їх на розгляд Міністра освіти і науки;
забезпечує функціонування системи експертизи заявок на об’єкти інтелектуальної власності;
бере участь у роботі з удосконалення системи обліку, звітності і державної статистики в сфері інтелектуальної власності;
визначає порядок державної сертифікації діяльності в сфері інтелектуальної власності;
здійснює державну реєстрацію та ведення державних реєстрів щодо об’єктів інтелектуальної власності;
видає в установленому порядку охоронні документи на об’єкти інтелектуальної власності;
здійснює реєстрацію договорів про передачу прав на об’єкти інтелектуальної власності, що охороняються на території України, та ліцензійних договорів;
координує діяльність щодо передачі прав на об’єкти інтелектуальної власності, в тому числі створені повністю або частково за рахунок державного бюджету;
організовує розгляд заяв і скарг щодо видачі охоронних документів на об’єкти інтелектуальної власності, а також інших звернень фізичних та юридичних осіб з питань інтелектуальної власності;
координує роботу з інформаційного забезпечення діяльності в сфері інтелектуальної власності, здійснює нормативно-методичне керівництво в цій сфері, забезпечує комплектування національного фонду патентної документації;
вносить в установленому порядку до Міністерства освіти і науки пропозиції щодо участі України в роботі міжнародних організацій з інтелектуальної власності, здійснює міжнародне співробітництво та бере участь в підготовці та укладенні міжнародних угод з питань інтелектуальної власності;
організовує роботу з підготовки та перепідготовки спеціалістів з питань інтелектуальної власності;
здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.
Департамент має право: