Суб'єкти та об'єкти цивільних правовідносин

Міністерство освіти і  науки України

Чернігівський державний  педагогічний університет імені  Т.Г.Шевченка

Інститут історії, етнології  та правознавства імені О.М.Лазаревського

 

 

 

Кафедра правових дисциплін

 

 

 

Суб’єкти та об’єкти цивільних правовідносин

Курсова робота

 

 

 

 

 

Науковий керівник

 

 

 

 

 

 

Чернігів 2012

 

 

План

 

Вступ…………………………………………………………………………….3

Розділ І. Суб’єкти цивільного права

    1. Фізичні особи……………………………………………………………….5
    2. Юридичні особи…………………………………………………………..12

Розділ ІІ. Об’єкти цивільного права

2.1. Речі як об’єкти цивільних прав………………………………………….16

2.2. Цінні папери як  об’єкти цивільних прав………………………………..24

2.3. Дії, послуги, результати творчої діяльності, особисті немайнові блага як об'єкти цивільних прав……………………………………………………….31

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

    Сучасне суспільство, до певної міри, можна вважати продуктом розвитку людських відносин. Одне з ключових місць в різноманітті цих відносин займають правовідносини, так як вони виконують загальнорегулюючу функцію по відношенню до всіх наявних громадських зв'язків. Навіть серед різних галузей права, що регламентують окремі види суспільних відносин, скрізь неминуче присутні правовідносини.  
    Найчастіше цивільні правовідносини визначаються як такі, що виникають з приводу матеріальних і нематеріальних благ, учасники яких, володіючи правовою автономією і майновою відособленістю, виступають як юридично рівні носії прав і обов'язків.

Будь-які цивільні правовідносини являють собою складне правове явище, що складається з 3-х необхідних елементів: суб'єктів правовідносини; об'єкта правовідносини; змісту цивільних правовідносин. 

Як і будь-яка галузь права, цивільне право складається з правових норм, що регулюють відповідні суспільні відносини. Коло суспільних відносин, регульованих цивільним правом, надзвичайно велике. Загальновідомо, що суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного права, існують між людьми (як і будь-які інші суспільні відносини). Саме тому в якості суб'єктів (учасників) цивільних правовідносин виступають або окремі індивіди, або колективи людей.  
    Громадяни та організації, здійснюючи підприємницьку діяльність, постійно вступають між собою у суспільні відносини, що регулюються нормами цивільного права. Громадяни в своєму повсякденному житті, користуючись послугами різних організацій, також вступають у суспільні відносини, що регулюються цивільним правом. Норми цивільного права поширюють свою дію і на відносини, які періодично виникають між самими громадянами. Дія громадянського права поширюється також і на такі суспільні відносини, в яких громадяни взагалі не приймають участі.

Питання щодо об'єкта цивільних  правовідносин є спірним та дискусійним  у науці цивільного права. Так, іноді  під об'єктом цивільних правовідносин  розуміють поведінку його учасників. Однак такий підхід звужує характеристику цього елемента правовідносин, загострює увагу лише на предметі впливу правових норм. Тому більш поширеною є точка зору, згідно з якою об'єктом цивільних правовідносин є те благо, з приводу якого виникають цивільні правовідносини і щодо якого існують суб’єктивні права та відповідні ним юридичні обов'язки.

Об'єктами цивільних правовідносин  можуть бути речі, дії (у тому числі  послуги), результати дій, результати духовної та інтелектуальної творчості, а також особисті немайнові блага. Речі, в тому числі, гроші та цінні папери, а також майнові права в сукупності називають інакше – майном. Продукти творчої діяльності в сукупності з особистими немайновими правами іноді іменують ідеальними благами. 

Таким чином, актуальність представленої  теми полягає в значущості розглянутих  категорій цивільного права для  регулювання соціально-економічних  відносин в даний час.

Метою даної роботи є вивчення об'єкта і суб'єкта цивільних правовідносин, так як краще їх розуміння може дати більш повну характеристику виникнення правовідносини. 

Для досягнення зазначеної мети були поставлені наступні завдання: розглянути зміст категорії суб'єктів цивільних правовідносин; визначити поняття об'єктів цивільних правовідносин і дати характеристику їх видів.

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Суб'єкти цивільного права

 
    Суб'єктами цивільного права є фізичні та юридичні особи. Фізичною особою є кожна окрема людина. Фізична особа має індивідуальні природні властивості і громадянські характеристики. Так, визнання почерку однією з основних властивостей індивідуальності зумовило потребу підпису договорів та інших угод. До громадських характеристик людини слід віднести її ім'я, громадянство, соціальний стан, володіння мовами тощо. Сукупність цих характеристик дає можливість називати людину громадянином. Таким чином, можна сказати, що кожний громадянин наділений природними властивостями і громадськими характеристиками, які обумовлюють можливість його участі в цивільних правовідносинах у ролі суб'єкта цих

відносин (фізичної особи).

Крім фізичних осіб до суб'єктів цивільних прав відносяться також юридичні особи. Необхідність «уособлення» організацій можна пояснити виникненням об'єднань громадян для всебічного задоволення своїх майнових та особистих немайнових інтересів. Слід підкреслити, що назва «юридична особа» перш за все свідчить про те, що цей суб'єкт цивільних правовідносин не є громадянином (фізичною особою), а тому має деякі особливі права. Разом з тим сьогодні є пропозиції наділяти правами юридичної особи в певних випадках і фізичних осіб.

 

 
1.1. Фізичні особи

Правовий  статус громадян (фізичних осіб) як суб'єктів цивільного права

    Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно значимі питання. Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли людина з її інтересами буде в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист громадянина як особи, як суб'єкта права. Варто усвідомити, що суб'єктом права громадянин є не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок вироблених суспільством традицій, звичаїв. Правовий статус громадянина як суб'єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випадку, якщо в законі не передбачено подібної підстави припинення правовідносин) або призводити до інших негативних для порушника наслідків. На правовий статус особи впливають як природні, так і суспільні, в тому числі й правові фактори. До правових факторів відносяться цивільна правоздатність і цивільна дієздатність. Цивільна правоздатність - це здатність громадянина мати цивільні права і обов'язки. Термін «правоздатність» застосовується в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність громадянина мати права і обов'язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо). У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов'язки в сфері дії цивільного права1. Саме в такому значенні термін «правоздатність» застосовується в Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не пов'язана з іншими галузями права. Числені норми конституційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, в тому числі й норм, що регулюють відносини, пов'язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права громадянина можна обмежити в правоздатності. Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма громадянами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів. 
Цивільна правоздатність виникає в момент народження. Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною.

З цього випливає, що для  визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює якогось мінімального строку, який має прожити новонароджений, а пов'язує його правоздатність з моментом його народження. Потрібно враховувати також і те, що здатність мати певні цивільні права виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку (право на заняття підприємницькою діяльністю, вибір місця проживання тощо)2.

Зміст цивільної правоздатності громадян

Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних  прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та інших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та іншою, не забороненою законодавчими актами, діяльністю; самостійно або разом з іншими громадянами і організаціями утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце проживання; мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов'язки. Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом3. Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності - добровільний і примусовий.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження4. Ця норма носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Від правоздатності (здатності мати права і обов'язки на щось взагалі) слід відрізняти суб'єктивне цивільне право. Правоздатність - це передумова виникнення суб'єктивного цивільного права. Якщо громадянин фактично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього виникне суб'єктивне (реальне) право. Наприклад, кожний громадянин має право бути автором твору літератури, науки, мистецтва, але в нього виникне суб'єктивне право авторства лише після того, як він створить такий твір, втілить його в якусь форму.

Цивільна  дієздатність

На відміну від правоздатності, яка гарантує громадянинові можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від його волі, цивільна дієздатність пов'язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов'язків розуміють не лише набуття цивільних прав і створення обов'язків, а й здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і покладені цивільні обов'язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень. Здатність здійснювати права і нести обов'язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення громадянином певного віку5.

Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я громадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може бути обмеженим у дієздатності. В зв'язку з цим розрізняють дієздатність повну і неповну. Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття - вісімнад-цятирічного віку. У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, громадянин, який скористався таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження). Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом. Як бачимо, дієздатність у повному обсязі настає по досягненні громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити й раніше. Неповною дієздатністю володіють неповнолітні громадяни віком від 15 до 18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього. Так, неповнолітні вправі самостійно учиняти дрібні, побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути засновниками і членами громадських об'єднань - молодіжних організацій, здійснювати авторські та винахідницькі права. Вони несуть відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних. 
Слід також підкреслити, що встановлений законом вік (15 років), з досягненням якого громадяни набувають неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Особливу категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни. Таким чином, цих громадян закон відносить до категорії недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає їм змогу орієнтуватися і вірно приймати побутові рішення, законодавець дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні побутові угоди; Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад, самостійно вносити на своє ім'я вклади і розпоряджатися ними. Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням смерті громадянина. Але за життя він може бути обмежений у дієздатності або визнаний недієздатним. Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати угоди по розпорядженню майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може проводити лише за згодою піклувальника. Об-межений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові угоди. 
     Чинне законодавство встановлює дві необхідні умови для прийняття такого рішення: 
а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; 
б) як наслідок цього - тяжке матеріальне становище самого громадянина та його сім'ї6.

 Що ж до обмеження дієздатності громадян, то вона повинна мати місце і застосовуватися на підставі рішення суду в усіх випадках, коли буде доведена наявність систематичного невиконання громадянином обов'язків стосовно людей, про яких він зобов'язаний турбуватися й матеріально їх забезпечувати.

 Як член суспільства, громадянин має не лише права, а й обов'язки. Обов'язки можуть виникати як внаслідок угод або інших цивільно-правових зобов'язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов'язані утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, діти непрацездатних батьків, які потребують цього; один із подружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи буває так, що цих обов'язків громадянин не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає ії на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов'язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї. Іншими словами, займається надмірним марнотратством, від чого страждають його близькі, про яких він зобов'язаний турбуватися. Буває часто й так, що й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості. На мою думку, підставою для обмеження дієздатності мусить бути будь-яке систематичне надмірне марнотратство, внаслідок якого громадянин ставить себе або непрацездатних членів своєї сім'ї в тяжке матеріальне становище. Звертатися до суду із заявою про обмеження громадянина в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатричні лікарні, прокурор. Заява подається в суд за місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на лікуванні, то за місцем знаходження лікувально-профілактичного закладу. Дієздатність обмежується також у випадках засудження громадянина до позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може самостійно укладати угоди, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів. Визнання громадянина недієздатним передусім пов'язане з його здоров'ям. При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство. Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким гро-мадянином може призвести до непередбачуваних наслідків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах. Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду. Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди. Від його імені угоди укладає його опікун.

У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного  недієздатним, суд поновлює його в  дієздатності.

 

 

1.2. Юридичні особи 
Поняття та ознаки юридичної особи

Суб'єктами цивільних правовідносин поряд з громадянами є також юриди-чні особи. Хоча юридичні особи це не громадяни, але в їх створенні та функціонуванні беруть участь фізичні особи. Об'єднання фізичних осіб завжди передбачає досягнення якоїсь спільної мети. Кожна фізична особа, вступаючи до, об'єднання, передає йому частину своїх прав і обов'язків, в результаті чого об'єднання, яке бере на себе ці права і обов'язки, уособлює своїх засновників. Але однієї волі громадян для створення юридичної особи не достатньо. Потрібно, щоб новостворювана організація була належним чином зареєстрована державними органами. Цим підтверджується зацікавленість держави у створенні (виникненні) юридичних осіб.

Ще активнішу участь держава  бере в створенні, державних юридичних  осіб. Вони створюються з метою  найбільш ефективного і раціонального  використання державного майна. Зрозуміло, що держава, в особі її вищих органів влади і управління, не може управляти усіма належними їй ціннос-тями. Закріплюючи майно за окремими державними підприємствами, установами та організаціями, держава, як власник, дозволяє їм управляти цим майном, розпоряджатися грошовими коштами, вступати від свого імені в різні правовідносини, тобто надає їм статус суб'єктів цивільного права.

Існує кілька тлумачень феномена юридичної особи, які зводяться  до трьох головних. Це:

а) тлумачення юридичної особи як штучного утворення;

б) невизнання юридичної  особи як суб'єкта цивільних прав;

в) визнання юридичної особи  як повноцінного суб'єкта цивільних  прав7.

В ЦК України поняття та ознаки юридичної особи розкриваються  в ст. 23. 
Юридичними особами визнаються організації, які мають у власності, повному господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або в третейському суді8. Виходячи з цього визначення, можна виділити такі істотні ознаки юридичної особи:

а) організаційна єдність. Вона передбачає, що юридична особа належним чином організована, виступає як єдине ціле, має організаційну структуру й органи управління. Порядок організаційної структури юридичної особи встановлюється її статутом. Про організаційну єдність свідчать також найменування юридичної особи, місце її розташування; та інші атрибути організації; 
    б) майнова відокремленість. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності, повного господарського відання або бути в її оперативному управлінні. Слід мати на увазі, що майнова ві-докремленість передбачає дійсну відокремленість майна юридичної особи чи від майна її власників, чи від майна учасників або акціонерів, чи від майна інших організацій, у тому числі й того відомства, до якого входить юридична особа. Майнова відокремленість потрібна юридичній особі не задля формальності, а для досягнення певної мети. Це може бути: вироблення продукції, культурно-освітня діяльність, досягнення творчих успіхів тощо. Мета юридичної особи повинна бути закріплена в її установчих документах (установчому договорі, статуті);

в) участь у цивільному обороті  від власного імені. Кожна юридична особа має індивідуальне найменування і може діяти лише від свого  імені: від свого імені вона набуває майнові і особисті немайнові права, несе обов'язки, вступає в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб'єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи, інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі довіреності; 
    г) здатність нести відповідальність. Юридична особа як суб'єкт цивільно-правових відносин повинна відповідати за невиконання чи неналежне виконання взятих на себе обов'язків або відшкодовувати заподіяну її праців-никами шкоду іншим особам. Юридична особа відповідає по своїх зобов'язаннях належним їй майном, на яке може бути звернене стягнення. 
    д) здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Порядок розгляду цивільно-правових спорів з участю юридичних осіб регулюється цивільно-процесуальним правом.

Всі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов'язані між собою і повинні розглядатися в сукупності, взаємодії, хоча кожна з цих ознак виконує різну роль у визначенні функціональної діяльності юридичної особи. 
Здійснюючи функції суб'єкта цивільних правовідносин, юридична особа повинна мати й такі властивості, як правоздатність і дієздатність.

Правоздатність  юридичної особи

У порівнянні з правоздатністю і дієздатністю громадян правоздатність і дієздатність юридичної особи має свої особливості. У громадян спочатку виникає правоздатність і лише через деякий час, при досягненні повноліття (або раніше, за умови укладення шлюбу), дієздатність. Для юридичних осіб розрив у часі при виникненні правоздатності і дієздатності неможливий. Правоздатна, але не дієздатна юридична особа не могла б не тільки виконувати цивільні права і обов'язки, а була б неспроможною й набувати їх.

Правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникає одночасно, що дає можливість законодавцеві  ототожнити терміни правоздатність і дієздатність юридичної особи  і говорити лише про правоздатність такої особи. 
Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, - з моменту реєстрації статуту. Державна реєстрація юридичних осіб здійснюється у виконкомі місцевої ради народних депутатів чи в держадміністраціях. 
Всі громадяни мають рівну правоздатність. Юридичні особи такої рівності не мають. Кожна юридична особа має правоздатність, яка визначена в її статуті або передбачена законом. Тому інколи її називають спеціальною.

У рамках своєї правоздатності юридична особа може виконувати різні види діяльності, що не суперечать меті її створення і не заборонені законодавчими актами. Державні підприємства, наприклад, володіють, кори-стуються і розпоряджаються майном на правах повного господарського відання, а державні установи - на правах оперативного управління9.

Як і громадянин, юридична особа може бути обмежена в правах лише у випадках і порядку, передбачених законодавчими актами. Рішення про обмеження цивільних прав може бути оскаржено в суді чи арбітражному суді. 
    Цивільну правоздатність юридичної особи здійснюють її органи управління. Ці органи можуть бути єдиноначальними (директор, начальник) або колегіальними (правління, загальні збори). Можливі випадки поєднання єдиноначальних і колегіальних начал управління. Найчастіше це притаманно кооперативним організаціям. Вищим органом управління кооперативом є загальні збори. Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії - це дії самої юридичної особи.

 

 

 

 

Розділ ІІ. Об’єкти цивільного права

Об'єкти цивільних прав і об'єкти цивільних правовідносин - поняття  тотожні.

У діалектико-матеріалістичній філософії  об'єкт визначається як зовнішній  протилежний суб'єкту предмет, на який спрямовані пізнання і дія суб'єкта. Проте прямолінійно застосовувати це філософське положення до правових, у тому числі й цивільних, відносин не можна. Інакше склалося б хибне уявлення, що правовідносини — це відношення між суб'єктом і об'єктом. Насправді ж правовідносини слід розглядати як відносини між суб'єктами з приводу того чи іншого об'єкта10. Вони складаються між особами щодо матеріального чи нематеріального блага для задоволення своїх потреб. Тому об'єктом цивільних прав (правовідносин) може бути те, заради чого суб'єкти вступають у відносини і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та обов'язки з метою здійснення своїх законних прав та інтересів.

В юридичній літературі побутують  також інші визначення поняття об'єкта цивільних прав. Проте, на мою думку, вони різняться між собою в основному не за змістом, а лише за формою.

Об'єкти цивільних прав за цільовим призначенням та правовим режимом поділяються на такі види: речі, включаючи гроші, валютні цінності та цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, дії (роботи) та послуги, результати творчої діяльності, службова та комерційна таємниця, особисті немайнові блага, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

 

 

2.1. Речі як об'єкти цивільних прав

Класифікація  речей. Майно

Речі є основним видом об'єктів  цивільних прав. З погляду цивільного права, до них належать засоби виробництва, предмети споживання, предмети природи як у натуральному стані, так і створені людською працею, оскільки вони можуть служити для задоволення потреб людини. Речі, не придатні для такого задоволення, не можуть бути об'єктами права. Не можуть ними бути і речі, якими людина взагалі не володіє (наприклад, планети, невідкриті елементи природи тощо). Отже, під речами у цивільному праві мають на увазі всі предмети матеріального світу, які можуть задовольняти певні потреби людини і бути в її володінні.

Держава встановлює відповідні правила  поведінки людей стосовно тієї чи іншої речі. На цій основі виникає термін “правовий режим речей і майна”. Він є умовним (ніякого правового режиму речей насправді бути не може) і встановлюється не для речей, а для поведінки людей щодо тієї чи іншої речі (майна), зокрема щодо порядку володіння, користування, способів і меж розпорядження речами.

Речі, залежно від особливостей їх правового режиму, поділяються на такі види: засоби виробництва і предмети споживання, вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті або не вилучені з цивільного обороту; індивідуально визначені і родові; замінні і незамінні; споживні і не споживні; подільні і неподільні; головні і приналежності; плоди і доходи; гроші; валютні цінності та цінні папери, нерухомі та рухомі речі.

Засоби виробництва  і предмети споживання

Економічно такий поділ речей  застосовується у будь-якому суспільстві, оскільки жодне не може існувати, не створюючи предметів споживання за допомогою засобів виробництва  — основних і оборотних. До основних належать: будівлі, споруди, машини, устаткування, засоби транспорту і зв'язку. Вони використовуються багаторазово у виробничому процесі, поступово переносячи свою вартість на продукцію, що виробляється. Оборотними засобами є сировина, основні і допоміжні матеріали, паливо, запасні частини тощо. Предмети споживання — це речі, що використовуються безпосередньо людиною (продукти харчування, одяг, взуття, предмети побуту та ін.).

Юридичне значення такого економічного поділу речей полягає в тому, що ті чи інші засоби виробництва можуть бути тільки у відповідних суб'єктів цивільного права, які відповідно до закону можуть мати у власності чи користуванні лише певні об'єкти. Закон визначає порядок розпорядження і звернення стягнення на майно, яке належить до основних і оборотних засобів і предметів споживання. Дозволяючи кооперативну та індивідуальну трудову діяльність, держава також визначає, які засоби виробництва можуть бути на праві власності кооперативів і громадян, безпосередньо зв'язуючи це з характером дозволеної діяльності.