Сучасні напрями стратегії економічного розвитку України

Міністерство  аграрної політики та продовольства  України 

Полтавська державна аграрна академія

Кафедра економічної теорії та економічних досліджень

Міждисциплінарна  курсова робота

з  фундаментальних  економічних  дисциплін 

на тему «Сучасні напрями стратегії економічного розвитку України»

студентки Чеверди К.І.  
курсу       5    факультету   ОФ

групи    3    спеціальність «Облік і аудит»

 
_______________________( підпис)

Полтава 2012

Зміст

Вступ

З моменту  здобуття незалежності Україна увійшла  в світове товариство як суверенна  держава, і перед нею постала  мета розробити й здійснити самостійну стратегію економічного розвитку.

Стратегія повинна прокласти шлях до перетворення України на економічно розвинуту країну постіндустріального типу, здатну забезпечити високий рівень життя населення. З того часу минуло два десятиліття; умови розвитку України, як внутрішні, так і зовнішні, змінювалися, відповідно змінювалася стратегічна політика, механізм її здійснення.

Я вважаю, кожний етап розвитку держави потребує постановки адекватних стратегічних цілей, їх конкретизації відповідно до окремих  сфер і галузей економіки. Ця думка  поділяється багатьма українськими економістами. Так Д. Г. Лук’яненко зазначає: «...Якщо на початкових етапах ринкової трансформації найважливішими її інституціональними передумовами вважались лібералізація, приватизація та корпоратизація, макроекономічна стабілізація, то на сьогодні домінує ідея здатності держави забезпечити середовище, що стимулює внутрішню і міжнародну конкурентноздатність національних підприємств та об’єднань».

Метою роботи є дослідження моделей макроекономічних процесів та інструментів, за допомогою  яких здійснюється макроекономічне  прогнозування.

Для досягнення зазначеної мети було поставлено і  вирішено такі завдання:

• дослідити теоретичні основи трансформації української економіки;
• оцінити стан загальної рівноваги та проаналізувати методи вирішення основних економічних проблем.

Об’єктом  дослідження є процес економічного розвитку України.

Предметом дослідження є організаційні  засади і передумови стабілізації економіки  України.

РОЗДІЛ 1. ТРАНСФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ  ЕКОНОМІКИ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

1. Трансформація вітчизняної економіки: умови та підходи

       Здобуття Україною незалежності вимагало радикальних перетворень у господарському житті країни. Однак українська посткомуністична політична верхівка була не готова і не здатна до рішучих дій, а, навпаки, була налаштована до повільних реформ та поступової трансформації економіки.                         Суть соціально-економічної трансформації у загальному вигляді мала зводитись до того, щоб змінити існуючий економічний порядок (економічну систему), забезпечити поступове економічне зростання.

      Зрозуміло, що кожне суспільство зацікавлене в мінімізації втрат, пов'язаних із такою зміною. З огляду на це при виборі економічної стратегії країна визначає свій особливий шлях поєднання перетворень із досягненням економічного зростання. Таким чином керівництво держави вирішує, які саме зміни слід здійснити, щоб вийти на шлях сталого економічного розвитку.

      Загалом стратегії економічної трансформації, реалізовані різними країнами, можна умовно розділити на три великі групи: модель трансформації країни, що розвивається; модель економічної реконструкції; модель системних перетворень. Першу модель, як правило, реалізують економічно відсталі держави. Її ключовий елемент – індустріалізація як основний засіб подолання економічної відсталості й скорочення розриву з індустріально розвиненими державами. Така стратегія була успішно реалізована в нових індустріальних

країнах. На практиці ця модель набуває двох основних форм – експортної орієнтації та імпортозаміщення. Корені цієї моделі можна знайти у країнах Західної Європи в добу промислових революцій.

       Модель економічної реконструкції була успішно реалізована в країнах Західної Європи та Японії після Другої світової війни. Післявоєнна реконструкція, паралельно з політичними

та економічними змінами, також відбувалася в  колишньому Радянському Союзі та країнах Східної і Центральної Європи, де була створена економічна система радянського типу. Модель системних перетворень можна розглядати як певну комбінацію елементів першої та другої стратегій. Але системні зміни передбачають перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової господарської системи.

     У процесі вибору моделі економічної трансформації необхідно детально проаналізувати вихідні економічні умови в країні. Ці умови неоднакові в різних країнах і значною мірою визначають стратегічний напрям перетворень, накладаючи певні межі на використання досвіду інших країн. Через те кожна країна виробляє та реалізує свою власну економічну стратегію (політику), в якій комбінуються елементи різних підходів до економічного зростання.

Вирішення проблеми трансформації української  економіки в напрямку її соціально  спрямованості є необхідною умовою зростання соціально-економічного добробуту населення до рівня  економічно розвинених країн. Упродовж останніх років в цьому процесі  суттєвих змін не відбулося. Економіка  України продовжує залишатися високозатратною  з надмірною матеріало- і енергомісткістю  ВВП порівняно з економічно розвиненими  країнами [1, с.223].

Багато  українських дослідників справедливо  вказують на три групи основних причин, що призвели до глибокої економічної  кризи в Україні. Перша – успадкування Україною недоліків від колишнього СРСР. Друга група причин пов’язана  з діями українських «реформаторів». За даними українського економіста С.Мочерного  ці дії слушно конкретизуються у  таких найважливіших чинниках: відсутності  науково обґрунтованої стратегії  реформ; руйнуванні державного управління економікою в умовах абсолютного  переважання державної власності; шоковій лібералізації цін і  ліквідації та знеціненні трудових заощаджень; кланово-номенклатурному характері  роздержавлення і приватизації; придушенні національного виробника і привілейованому  становищі посередників; масовому відтоці  капіталу за кордон; відсутності ефективної національної економічної політики. До третьої групи причин належать чинники, що зумовлені самим процесом трансформації адміністративно-командної системи в ринкову економіку взірця ХІХ ст. Безумовно, що найважливішою є друга група причин [1, с.224].

Ринкова економіка – це економіка соціальної спрямованості. Якщо підходити до оцінки цього визначення з позиції кількісних ознак, то в економічно розвинених країнах  на базові галузі і галузі засобів  виробництва припадає 20 – 30% ВВП, а  на галузі соціального спрямування  і надання послуг – 80%. Це означає, якщо в Україні ці показники мають  діаметрально протилежне значення, то їх потрібно спрямувати до рівня економічно розвинених країн [14, с.97].

У 1991 р. для  нормального функціонування власної  економіки Україна мала самодостатній  економічний, технічний, технологічний, сировинний і людський потенціал. Тільки урядові тоді потрібно було створити комплексну програму стратегії розвитку економіки України на далеку і  близьку перспективу. Тоді видно  було б, які у такій моделі розвитку є надлишок або нестача виробничих потужностей. Така модель прояснила  б потребу ув’язати пропорції  розвитку української економіки, у  яких галузях і як нарощувати виробничі  потужності, у яких пропорція необхідно  трансформувати всю економіку, щоб  вона набула соціальної спрямованості. А оскільки така комплексна програма не була створена, а існувала «багатовекторність», то у таких умовах українська економіка  була спрямована без чітко окресленого  курсу [14, с.39].

Відсутність ефективного державного регулювання  в українській економіці з  перших місяців її незалежності призвела до неприпустимих перекосів. Внутрішній попит опустився нижче критичної  межі. В Україні культивується  надмірна величина експорту, що припадає на сировинний сектор. Це призводить до виснаження національних природних  ресурсів і втрати державою частини  природної ренти, що створює загрозу  економіці.

.

       Входження України у нове століття було пов’язане з більш продуманими й

обґрунтованими  підходами до вибору вченими моделей  економічного розвитку. Реальні тенденції світового розвитку підтверджують суттєвість та необхідність впровадження в країні концепції економічного зростання, над розробкою якої успішно працюють науковці Інституту економічного прогнозування НАН України.

      Цілком доречним та актуальним з огляду на високий національний інтелектуальний потенціал є доповнення цієї концепції провідними вченими країни моделлю інноваційно орієнтованого економічного розвитку. Однак слід

узагальнити: вагомі теоретичні пошуки українських  вчених-економістів залишаються  поза увагою державних структур, які кидаються від одних економічних експериментів до інших, залежно від інтересів партійних вождів, зовсім не прислухаючись до рекомендацій науки.

На сьогоднішній день розроблена Програма економічних  реформ на 2010 – 2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна  держава».

Таким чином, кінцевою метою економічної трансформації  перехідного суспільства в Україні  є створення умов для переходу до ефективної економічної системи, яка б забезпечувала оптимальні темпи зростання ВВП та високий  життєвий рівень населення. Досягнення цієї мети потребує економічної стабілізації з дальшим переростанням у  економічне пожвавлення, а відтак піднесення. Якщо розкрити кінцеву мету реформування, то вона передбачає не просте лінійне підвищення ефективності економіки, а перехід до пост індустріального суспільства.

1.2. Стратегія структурних зрушень  у процесі розвитку економіки  України

        Економіка будь-якої країни як об’єкт досліджень є складною системою, тобто сукупністю якісно визначених елементів або підсистем, між якими існує закономірний зв’язок.

       Співвідношення, які відбивають взаємозв’язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки в процесі її розвитку, характеризуються поняттям структури економіки.

Системний характер економіки є проявом нерозривного взаємозв’язку її окремих складових. Існування систем саморозвитку неможливе без відповідності зміни їх внутрішньої структури зміні властивостей їх зовнішнього середовища. Передумовою та умовою такого узгодження системи є інформація щодо стану власних елементів системи та стану істотних елементів зовнішнього середовища.

Сучасні структурні зміни в економіці  промислово розвинених країн мають  системний характер і є частиною глобальних мак розмін, що зумовлює перехід індустріального до постіндустріального  суспільства. Ці зміни характеризуються відносним зменшенням частки традиційних  галузей економіки (в першу чергу  сільського господарства, добувних та переробних галузей промисловості), а також зростанням питомої ваги сфери послуг, високотехнічних і  наукоємких галузей, що акумулюють новітні  досягнення науково-технічного прогресу [12, с.172].

У структурних  змінах, які мають місце в економіці  України, необхідно відзначити поглиблення  деформації відтворювальної структури, надмірне розбухання сировинного сектору  на збиток споживацькому та інноваційно-інвестиційному секторам. На сьогодні економіка ще не в змозі задовольнити потреби  населення в продовольстві, промислових  товарах і послугах та забезпечити  не тільки розширене, а й просте відтворення, оновлення основного капіталу.

Перебудова  економіки України, що відбувається, покликана подолати ті глибокі структурні деформації, що накопилися за роки планового  господарства, і забезпечити створення  якісно оновленої системи продуктивних сил, яка повинна бути адекватною реальним потребам суспільства, базуватися на сучасних прогресивних технологіях  й ефективно функціонувати в  умовах ринку та інтеграції вітчизняної  економіки в світове господарство.

Початковим  пунктом структурної перебудови є структура економіки, що склалася в умовах розподільної системи та ізоляції від світового ринку, яка  страждає глибокими деформаціями, низькою  конкурентоспроможністю більшості  виробів обробної промисловості, високим  рівнем монополізації виробництва  та обігу.

Розвиток  економіки, її ефективність безпосередньо  залежать від стану та рівня розвитку інфраструктури. З іншого боку, розвиток інфраструктури потребує великих капітальних  вкладень і, як правило, не дає швидкої  віддачі. Однак скорочення інвестицій в інфраструктуру, що призводить до занепаду цієї сфери, негативно позначається на ефективності виробництва, темпах науково-технічного прогресу, якості продукції. Тому в  більшості промислово розвинутих країн  світу динамічний розвиток інфраструктури є одним з головних напрямків  державної інвестиційної політики.

 Визначальна  роль у структурній характеристиці  економіки належить галузевій  структурі. Характер галузевої  структури економіки пов’язаний  із сучасним станом суспільного  поділу праці, тобто з процесами  диференціації та інтеграції  в структурних перетвореннях  промисловості на шляху від  централізованої до ринкової  економіки. Це означає, що традиційний  підхід до аналізу галузевих  пропорцій, відповідно до якого  досліджувалася динаміка співвідношення  між промисловістю та сільським  господарством, між важкою та  легкою промисловістю і т. п., втрачає колишню актуальність. Основу  галузевої структури сьогодні  становлять макропропорції між  секторами економіки, між групами  галузей, що мають однакові  економічні характеристики.

Виходячи  із законів розвитку системи, можна  виділити два напрями розвитку структури  економічної системи:

• кількісний розвиток – розширення та більш ефективне використання виробничого потенціалу системи (результат – зростання обсягів виробництва та реалізації продукції);
• якісний розвиток – активізація використання елементів стратегічного потенціалу, досягнення якісно нового стану економічної системи (результат – досягнення конкурентних переваг на довгострокову перспективу) [15, с.40].

Розробка  стратегії розвитку дає можливість пізнати і зрозуміти шляхи, методи та джерела економічного зростання. В умовах подальшого економічного розвитку та запобігання кризовим процесам потребують свого вирішення і надзвичайно  гострі проблеми структурного оновлення  економіки. Структурна реформованість, низька конкурентоспроможність виробів, монополізація виробництва й  обігу, криза виробництва були притаманні українській економіці ще за часів  адміністративно-командної системи. За роки реформ ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою ускладнилася – всебічний розвиток торгівлі та занепад промислових підприємств. Найважливішими цілями на цьому етапі  є: реорганізація виробництва, в  тому числі шляхом ліквідації неефективних ланок, заміна фізично  та морально застарілих основних фондів, залучення  технічних нововведень, випуск нової  продукції.

Крім  того, необхідно враховувати, що кожна  країна має власні стандарти темпів економічного зростання. Так, для розвинутих індустріальних країн Заходу самодостатнім  у довгостроковому плані є  зростання на рівні 2 – 4 %. Одні вітчизняні економісти дотримуються так званої інерційної моделі розвитку, за якої для  входження економіки в етап сталого  розвитку необхідно підтримувати 2 – 4 % зростання, а інші – теорії інтенсивного зростання, згідно з якою темпи економічного зростання мають бути в кілька разів вищі.

Україна, яка впродовж десятирічного періоду  перебувала в тенетах депресії і  втратила через це понад половину свого економічного потенціалу, крім усього, зобов’язана шукати механізми  прискореного розвитку. Розрахунки показують, що застосовуючи суто консервативний шлях післякризового розвитку, досягнення межі економічних параметрів до кризового  періоду припаде десь на 2020 рік. Тобто  Україна може опуститися практично  на найнижчий рівень світової економіки [15, с.41].

Отже, основні  завдання стратегічних зрушень у  процесі економічного розвитку України  можна сформулювати так:

• забезпечення випереджаючих темпів розвитку переробних галузей у порівнянні з добувними;
• активізація інвестиційно-інноваційного процесу з метою підвищення конкурентоспроможності продукції, підприємств і галузей;
• стимулювання експорту продукції та послуг з високою часткою доданої вартості.

Реалізація  визначених завдань передбачає створення  необхідних умов з боку як держави, так і великих бізнес-структур задля забезпечення ефективного  функціонування всього промислового комплексу  країни з використанням переваг  ринкової економіки, що має безліч ступенів підприємницької свободи. Самостійність  конкретних елементів системи призводить до того, що певного результату може бути досягнуто шляхом оптимального вибору з альтернативних варіантів  стратегічних зрушень та удосконалення  існуючого механізму державного господарювання.

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА РИНКОВА РІВНОВАГА  ТА ЕКОНОМІКА ДОБРОБУТУ В МІКРОЕКОНОМІЧНОМУ  АНАЛІЗІ

2.1. Основна економічна проблема  та методи її вирішення на  рівні підприємства

Розвиток виробництва має межі. Вони спричинені тим, що у кожний момент часу суспільство володіє лише певним обсягом виробничих ресурсів, миттєве  збільшення яких є нереальним. Через  обмеженість ресурсів суспільство  завжди стоїть перед проблемою: як розподілити  їх таким чином, щоб досягти найкращого результату, тобто як створити таку кількість споживчих благ, щоб  мати змогу якнайповніше задовольнити потреби.

Хоча потреби безпосередньо задовольняються як створеними людиною, так і подарованими природою благами, проте можливості для постійного задоволення потреб створюються лише завдяки наявності у країни, суспільства, окремих ресурсів.

       Ресурси виробництва - це сукупність тих природних, соціальних, духовних сил, які можуть бути використані в процесі створення товарів, послуг та інших цінностей.

      Між поняттями "фактор виробництва" і "виробничий ресурс" є певні відмінності. Ресурс - це потенційний фактор: тільки той ресурс, що залучається у виробництво, стає фактором. В економічній теорії ресурси прийнято ділити на чотири групи:

     - природні - потенційно придатні для застосування в виробництві природні сили та речовини, серед яких розрізняють "невичерпні" та "вичерпні" ( а в останніх - "відновлювані" та "невідновлювані";

- матеріальні - всі створені людиною ("рукотворні") засоби виробництва, що самі є результатом виробництва(верстати, обладнання, заводи, транспортні засоби, будинки...);

- трудові - населення в працездатному віці, яке в "ресурсному" аспекті оцінюють за трьома параметрами: соціально-демографічному, професійно-кваліфікаційному та культурно-освітньому;

- фінансові - грошові засоби, які суспільство виділяє на організацію виробництва.

Значимість окремих видів ресурсів змінювалась у залежності від  переходу до індустріальної, а від неї - до постіндустріальної технології. В до індустріальному суспільстві перевага надається природним і трудовим ресурсам, в індустріальному - матеріальним, в постіндустріальному - інтелектуальним та інформаційним ресурсам.  

      Природні, матеріальні та трудові ресурси притаманні будь-якому виробництву, тому вони називаються базовими; фінансові ресурси, які виникли на "ринковому" етапі, - похідними.

     Слід відзначити, що у кожний даний момент необхідні для господарської діяльності економічні ресурси є обмеженими. Ця обмеженість відносна і означає, що ресурсів менше, ніж потрібно для задоволення всіх потреб за даного рівня економічного розвитку. Обмеженість часто характеризують іще як рідкість ресурсів відносно безмежності людських потреб. Ці потреби постійно зростають і змінюються з розвитком суспільства, із зростанням господарської діяльності, розвитком ринку і т.д. Одне слово, люди в будь-якій країні хочуть більше благ і послуг, ніж вони мають.

 Обмеженість трудових ресурсів  зумовлена загальною кількістю  населення країни і часткою  працездатних людей у його  складі. Обмеженою є також кількість  людей певної спеціальності та  певного рівня кваліфікації, вкрай  необхідних для виробництва суспільних  благ.

 Обмеженість матеріальних (капітальних)  ресурсів визначена всім попереднім  економічним розвитком кожної  країни, досягненим технологічним 

 Таким чином, про обмеженість  ресурсів свідчить проблема абсолютного  вичерпання ресурсів та їх  кількісної визначеності в певному  місці й у певний час, а також їх дефіцит.

Наслідком обмеженості ресурсів є  неможливість задоволення всіх потреб суспільства одночасно в будь-який визначений момент.

Наступною проблемою є проблеми організації економіки. Все в економіці випливає з цього центрального факту: оскільки ресурси обмежені, то потрібно дослідити, як суспільство вибирає для виробництва набір товарів і послуг, як різні товари виробляються, на них встановлюються ціни і хто має споживати товари, що виробляються.

 У повсякденному житті постійно  доводиться вибирати, вирішувати, як  використати обмежені час і  доходи..

Термін "ціна вибору" (або альтернативна вартість) стосується найбажанішої серед необраних альтернатив. Що саме серед даних нереалізованих можливостей було найнеобхіднішим, визначається додатковими дослідженнями. Але право називатися такою ціною мають лише ті блага, які за бажаністю посідають друге місце після обраного варіанту.

 Альтернативна вартість - це  вартість (цінність) найбільш пріоритетного  серед благ, одержання яких стає  неможливим за обраного способу  використання обмежених ресурсів.

 Отже, вартість втрачених можливостей  виникає тому, що вибір чогось  одного в світлі обмежених  ресурсів означає відмову від  чогось іншого. Вартістю втрачених  можливостей є цінність товару  чи послуги, від яких відмовились.

Вирішувати ці проблеми потрібно лише на основі розвитку та раціонального використання продуктивних сил і ресурсів.

2.2. Аналіз загальної рівноваги  та ефективність

Аналіз  загальної рівноваги передбачає вивчення цін та обсягів виробництва  і споживання благ на всіх ринках у  взаємозв’язку із врахуванням зворотних  зв’язків між окремими ринками [10, с.515].

Стан  загальної рівноваги є такою  сукупністю обсягів усіх факторів виробництва, товарів, послуг та цін на них, за яких усі ринки факторів і кінцевої продукції перебувають у стані  часткової рівноваги. Можна вважати, що стан загальної рівноваги є  композицією всіх станів часткової  рівноваги на взаємопов’язаних ринках факторів і продукції.

В аналізі  загальної рівноваги основними  вважаються три проблеми:

1. Чи існує стан загальної рівноваги взагалі (математично – чи існує додатковий розв’язок системи рівнянь, які описують модель загальної рівноваги).
2. Чи буде стан рівноваги, якщо він існує, єдиним (інакше – чи можливе існування кількох станів для однієї економічної системи, які відповідають умовам загальної рівноваги, тобто кількох систем рівноважних цін одночасно.
3. Чи буде система стійкою, тобто чи може економічна система без зовнішнього втручання знову повернутись до стану рівноваги, коли внаслідок якихось збурень умови рівноваги будуть порушені.

Поняття загальної рівноваги пов’язане  з ефективністю розміщення ресурсів в економіці. Ефективність розміщення означає, що жоден ресурс не розтрачується. Якщо можливий такий перерозподіл ресурсів, коли хтось може покращити своє становище  без погіршення становища будь-кого іншого, – це означає, що при початковому  розміщенні ресурсів вони розтрачувались і тому ефективність розміщення їх не досягалась [8, с.162].

Для досягнення ефективного розміщення ресурсів необхідне  виконання трьох умов:

• ефективності у виробництві – досягається, коли фірма не може зменшити вартість виробництва певного фіксованого обсягу випуску зміною обсягів використання факторів виробництва;
• ефективності у споживанні – досягається, коли споживачі не можуть покращити своє становище – досягти вищого рівня корисності при заданому бюджеті та цінах – шляхом перерозподілу своїх бюджетних витрат;
• ефективності в обміні – досягається, коли всі ринкові операції на кожному з ринків здійснюються за цінами, що дорівнюють одночасно і граничній вартості виробництва певної одиниці блага, і граничній вигоді від споживання цієї ж одиниці блага [11, с.145].