Сучасна монетарна політика Національного банку України

 

 

Курсова робота

з економічної теорії на тему

«Сучасна монетарна політика Національного банку України»

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………………...3

1.  Суть  та основні цілі монетарної  політики……………………………………..............4

2. Центральний  банк і його роль в формуванні  ефективної монетарної політики…….9

3. Аналіз  основних напрямів та інструментів  сучасної монетарної політики  НБУ….15

4.Перспективи  удосконалення монетарної політики  в Україні………………………..28

Висновки…………………………………………………………………………………..31

Література…………………………………………………………………………………33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

На  сучасному етапі розвитку багато які держави, також і Україна  формують свої власні моделі державного регулювання. Зокрема в Україні  цей процес ускладнюється тим, що вона повинна перебудовувати старі  формації колишнього СРСР. Дуже важливим є вибір інструментів державного регулювання, тому що саме він значно впливає на демократичний устрій в суспільстві. Одним з інструментів державного регулювання є монетарна  політика. Більшість сучасних економістів  розглядають монетарну (кредитно-грошову) політику як найбільш прийнятний для  демократичного суспільства інструмент державного регулювання національної економіки, не призводячи до надмірного диктату уряду і зменшенню  господарської самостійності окремих  індивідів. Найвища кінцева ціль монетарної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і  зростанні реального обсягу ВВП. Ця ціль досягається за допомогою  заходів в рамках грошово-кредитної  політики, що здійснюються досить поволі, розраховані на роки і не є швидкою  реакцією на зміни кон'юнктури. В  зв'язку з цим поточна монетарна  політика орієнтується на конкретні  і доступні цілі, чим зазначене  вище глобальне завдання, наприклад  на фіксацію кількості грошей в обігу, певного рівня банківських резервів чи норми і т. п.

Актуальність  моєї роботи полягає в тому, що монетарна  політика в цивілізованих країнах  є одним з найважливіших методів  впливу на економіку,  вона має характерні особливості на різних етапах розвитку держави. В Україні монетарна політика не є досконалою, існує багато можливостей для її удосконалення.

В першому питанні висвітлено суть та основні цілі монетарної політики, тобто для чого її проводити загалом, і що вона має на меті.

В другому питанні досліджено роль центрального банку як основного  інституту який проводить цю політику, досліджено ефективність цієї політики взалежності від різних факторів які впливають на діяльність центрального банку.

В третьому питанні описуються основні  інструменти, які використовує у  своїй діяльності Національний банк України.

В четвертому питанні досліджено перспективи  розвитку монетарної політики, в яких напрямках і в яких межах це повинно здійснюватись.

Мета  написання роботи – дослідити  основні цілі, інструменти монетарної політики. Вивчити перспективи удосконалення  монетарної політики в Україні.

Предметом дослідження є грошово-кредитна політика Національного банку України.

Для проведення даної роботи застосовуються методи: індукції, дедукції, синтезу, порівняльного  аналізу, узагальнення, оцінювання і  порівняння, опису.

 

 

  1. Суть та основні цілі монетарної політики.

 

У літературі застосовується кілька підходів до визначення сутності монетарної політики. Найбільш повним та точним визначенням поняття монетарної політики є наступне — це комплекс взаємопов'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк.[6, с.38].

Деякі автори відносять до монетарної політики будь-які заходи держави, що стосуються грошової сфери, включаючи й ті, що здійснюються без участі центрального банку. Зокрема, це заходи, спрямовані на зміну рівня оподаткування, структури  бюджетних витрат тощо. Проте такий  підхід надто широкий і не дає  можливості виявити специфіку грошово-кредитної  політики та використати властиві їй механізми з найбільшим ефектом. [7, с. 38]

У Законі України "Про Національний банк України" дається таке поняття грошово-кредитної (монетарної) політики: це комплекс заходів у сфері грошового обігу і кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.[1, с.1]

Недолік цього визначення полягає у тому, що сутність монетарної політики у  даному випадку визначається через  певні її важливі цілі та завдання, хоча нічого не сказано про те, що вони можуть змінюватися залежно  від широкої гами обставин.

Наприклад, регулювання економічного росту  для нових незалежних держав - таке завдання трансформується скоріше  за все в уповільнення спаду виробництва  та створення умов для структурної  та інституційної перебудови.

Отримання інфляції - це завдання взагалі є  надто не конкретним. Низька інфляція протягом тривалих проміжків часу (3-5 років) у ліберальній системі  господарювання забезпечує включення  ринкових механізмів самоорганізації  суспільства і блокує повернення до тоталітарної системи. Саме в умовах помірної інфляції зростає життєвий рівень населення.

В умовах розбудови нових незалежних держав забезпечення зайнятості не є обґрунтованим. Розрив колишніх економічних зв'язків, демонополізація імпорту, який заповнив внутрішній ринок дешевими і якісними товарами, поставили вітчизняного товаровиробника  у скрутне становище. Він втратив  звичне завантаження, а для налагодження випуску нової, конкурентоспроможної продукції потрібні інвестиції та час.

Завдання  щодо вирівнювання платіжного балансу  може і не бути у черзі вкрай  необхідних для держави. Наприклад, тривалий час Японія має "невирівняний" платіжний баланс, баланс зі значним позитивним сальдо.

Трапляються і надто вузькі тлумачення грошово-кредитної  політики, наприклад як сукупності заходів держави щодо забезпечення оптимального валютного курсу. Відповідно до такого підходу суть грошово-кредитної політики зводиться до одного з можливих варіантів розвитку регулятивного процесу, коли за тактичну ціль політики вибирається стабілізація валютного курсу. Всі інші можливі варіанти його розвитку залишаються поза увагою, що істотно збіднює механізм та результативність грошово-кредитної політики.

Найприйнятнішим є визначення, яке відносить до грошово-кредитної політики ті заходи та дії регулятивного характеру, що здійснюються безпосередньо центральним  банком чи за його участю та реалізуються через грошовий ринок у всіх його різновидах, включаючи валютний. Відповідно до такого підходу грошово-кредитна політика набуває чітких, економічно обумовлених меж, внутрішньо єдиної інституційної основи, тобто охоплює грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна політика виступає як системний, організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічній системі. . [7, с. 38-39]

Суб'єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю сферу через свої представницькі органи центральний банк і відповідні урядові структури - міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції щодо страхування депозитів, а також інші установи. Ясна річ, що визначальна роль у здійсненні усього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить її центральному банку.

Об'єктами,   на   які   спрямовуються   регулятивні   заходи

грошово-кредитної політики, можуть виступати:

  • пропозиція грошей;
  • процентна ставка;
  • валютний курс;
  • швидкість грошового обігу;
  • рівень інфляції та ін.

Вибір об'єктів грошово-кредитного регулювання  залежить від економічної ситуації в країні і означає, що центральний  банк може, залежно від ситуації, здійснювати орієнтацію на один з  перерахованих вище об'єктів чи навіть декілька одночасно.

В Україні  головним суб'єктом грошово-кредитної  політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної  політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки - міністерство фінансів, безпосередньо уряд, Верховна Рада.

Для з'ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято називати цілями монетарної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні і тактичні.

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їхню частину. Держава в цілому має у своєму розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для розв'язання таких завдань.

Проте з допомогою заходів лише монетарної політики одночасно досягти всіх указаних цілей неможливо через  обмеженість та специфіку її інструментарію. Тому в межах монетарної політики  зазначені стратегічні цілі виявляються несумісними. Зокрема, стабілізація цін вимагає застосування монетарних заходів, які призводять до погіршення кон'юнктури, спаду виробництва та зайнятості. І навпаки, для зростання виробництва необхідно вживати заходи, які призведуть до пожвавлення кон'юнктури і можуть спричинити зростання цін.

Тому  центральний банк вибирає залежно  від конкретної економічної ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін (чи погашення інфляції), оскільки якраз вона найбільше відповідає головному призначенню центрального банку — підтримувати стабільність національних грошей. І через розв'язання цього завдання центральний банк сприяє досягненню інших стратегічних цілей.

Проте щоразу виникає складна проблема узгодження стратегічних цілей монетарної та загальноекономічної політики. Потрібно, щоб у загальноекономічній політиці стабілізація цін була визнана пріоритетною чи важливою, а монетарна політика мала орієнтацію на забезпечення економічного зростання. Якщо ж такого збігу немає, то центральному банку доводиться або змінювати свою стратегічну ціль, або відстоювати її ціною загострення відносин із структурами виконавчої, а то й законодавчої влади. Про важливість правильного узгодження стратегічних цілей красномовно свідчить досвід України. У 1991-1993 рр. Пріоритетними цілями загальноекономічної політики, в тому числі монетарної, визнавалося стримування темпів падіння виробництва, їй була підпорядкована і монетарна політика НБУ, що перетворилася в політику емісійного підтримання економіки. Неминучим наслідком стала гіперінфляція, рівень якої досяг апогею в 1993 р.

У 1994-1996 рр. НБУ, усвідомивши свою особливу відповідальність за стан монетарної сфери, почав послідовно відстоювати свою стратегічну ціль подолання інфляції та стабілізацію цін. Проте ця ціль не була належним чином узгоджена з іншими стратегічними цілями економічної політики. Уряд та Верховна Рада, визнаючи на словах антиінфляційну стратегію НБУ, фактично не залучили інструментів конкурентної та структурної політики, гальмуючи процеси приватизації та реструктуризації виробництва. Цілі економічного зростання не були підтримані немонетарними заходами, що призвело до хронічного падіння виробництва, зайнятості, поглиблення платіжної кризи, погіршення фінансового стану економіки на фоні істотного зниження темпів інфляції, забезпеченого переважно монетарними заходами НБУ.

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічне зростання, зайнятість, динаміка цін, стан платіжного балансу та інші макроекономічні показники визначаються передусім станом ринкової кон'юнктури, проміжними цілями монетарної політики є зміна останнього в напрямі, який визначається стратегічною ціллю. Зокрема якщо ціллю загальноекономічної політики є економічне зростання при скороченні безробіття, то проміжною ціллю може бути пожвавлення ринкової кон'юнктури.

Деякі економісти до проміжних цілей відносять  вибір не тільки напряму зміни ринкової кон'юнктури, а й економічних перемінних, регулюванням яких досягається вплив на стратегічні цілі. Даний підхід базується на визнанні того, що заходи монетарної політики спроможні безпосередньо впливати на зміну не тільки попиту, а й пропозиції. Тому вже на проміжній стадії виникає потреба визначити економічні перемінні, які впливають на кожну складову ринкової кон'юнктури. Такими перемінними можуть бути: маса грошей в обігу, процентна ставка, валютний курс, швидкість обігу грошей, номінальний обсяг виробництва, рівень цін.

Між двома  наведеними визначеннями проміжних  цілей немає принципової різниці: друге з них лише конкретизує  перше. Але оскільки друге визначення певною мірою охоплює тактичні цілі й ускладнює розрізнення проміжних і тактичних цілей, доцільно скористатися узагальненим визначенням проміжних цілей.

Характерною особливістю проміжних цілей  є те, що встановлюються вони на тривалі  часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані і виявити свою ефективність. Так, пожвавлення кон'юнктури ринку через зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому періоді може спричинити зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці заходи активізують інвестиції, зростання виробництва, буде забезпечте збільшення пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілізує їх. Проте для цього потрібен тривалий проміжок часу.

Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних перемінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення  проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження

Конкретний  напрям зміни економічної перемінної визначається проміжною ціллю монетарної політики та характером показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон'юнктури як проміжної цілі необхідно, щоб

на  рівні тактичних цілей грошова  маса зростала, а процентні ставки знижувалися. За показник грошової маси вибираються базові гроші, оскільки саме цей показник перебуває у повному розпорядженні центрального банку.

Характерними  ознаками тактичних цілей є їхня короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку, багатоаспектність, єдність та певна суперечливість. Ці особливості істотно ускладнюють вибір та механізми реалізації тактичних цілей. Якщо зміна маси грошей впливає на зміну сукупного попиту і зачіпає всю макроекономіку, то зміни процентної ставки та валютного курсу можуть впливати не тільки на сукупний попит, а й на інтереси певних груп економічних суб'єктів і зумовлювати структурні зміни в економіці. Тому успіх розв'язання багатьох регулятивних завдань залежить від правильного поєднання вказаних тактичних цілей: змінами процентної ставки чи валютного курсу можна локалізувати інфляційний ефект від зростання маси грошей в обігу.

Залежно від економічних перемінних та пов'язаних з ними тактичних цілей, визначаються методи монетарної політики. Вибір  методів та інструментів монетарної політики є прерогативою центрального банку. У цьому полягає одна з важливих відмінностей тактичних цілей від проміжних і стратегічних цілей монетарної політики.[6, с. 39-42]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. Центральний банк і його роль у проведенні ефективної монетарної політики

 

Нам уже  відомо, що розуміють під монетарною політикою, що її проводить центральний  банк. 
У розвинутій ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце — він є центром грошово-кредитної системи національної економіки, головною функцією якого є контроль та регулювання пропозиції грошей у країні.[2,с.623]

В сучасних умовах діяльність центрального банку  має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, активізацію ринкової кон'юнктури, вирівнювання платіжного балансу, що загалом визначає ефективність функціонування всієї економіки країни. Зазначені обставини обумовлюють необхідність вивчення питань, пов'язаних із визначенням статусу центрального банку в економіці та сфер його функціонування, оскільки місце центрального банку в ринковій економіці багато в чому визначає хід та напрямок економічного розвитку країни.

Більшість країн мають центральні банки: наприклад, Федеральна резервна система у Сполучених Штатах Америки; Німецький федеральний  банк; Банк Франції; Японський банк та інші. Кожен чимось відрізняється від іншого у межах своїх операцій, у повноваженнях та методах, які використовує; в основі стосунків із урядом; але усі вони слугують як банки і для уряду країни, і для банківської системи. Шляхом поєднання цих двох функцій центральний банк стає основним органом, що проводить грошову політику в своїй країні. Тобто таку політику, що впливає на вартість і наявність грошей. Це робить центральні банки виключно важливими для економіки своєї країни та для світових фінансових ринків.[7, с. 9-10]

У різних країнах існують різні моделі побудови центральних банків та їхньої організаційної структури. У більшості країн центральні банки є державними. В окремих випадках центральний банк не належить державі (наприклад Федеральна резервна система США, Національний банк Швейцарії) або держава володіє лише частиною капіталу (наприклад у Банку Японії — 55%). Центральний банк країни, незалежно від того, в чиїй власності він перебуває, керує грошовим обігом та кредитною системою країни. З населенням та діловими підприємствами центральний банк жодних операцій не здійснює. .[2,с.623]

У країнах  з розвинутою ринковою економікою центральний  банк є єдиним емісійним органом, що "наповнює" грошима та регулює  найважливішу складову ефективного  функціонування господарства країни - банківську систему. Проте ринкова  банківська система не в змозі працювати ефективно без розвинутого фінансового ринку, оскільки вплив грошово-кредитної політики центрального банку передається економіці через механізми грошового, валютного та фондового ринків. Тому від ефективності функціонування фінансового ринку залежить дієвість грошово-кредитної політики центрального банку, ступінь його незалежності у прийнятті та реалізації своїх рішень.

При реформуванні економіки постсоціалістичних країн (в т.ч. України) важливе значення мала банківська реформа, внаслідок  якої була створена дворівнева банківська система, що схожа до банківських систем розвинутих країн. Першим рівнем такої системи є незалежний від уряду та підзвітний парламенту центральний банк, а другим - незалежні від органів влади та центрального банку щодо здійснення своєї фінансової діяльності комерційні банки. При дворівневій банківській системі відповідальність центрального банку за підтримку стабільності національних грошей на макрорівні відмежована від відповідальності за ефективне використання грошових коштів на мікрорівні.

Роль  центрального банку, а також властиві йому функції та засоби їх досягнення в перехідних економіках обмежуються  певними причинами. В основному  це пов'язано зі складнощами у  формуванні ринкового правового  та інституційного середовища, нерозвиненістю ринкового механізму саморегуляції  у період економічної та фінансової нестабільності. У більшості країн  нерозвиненість фінансового ринку  визначає специфіку фінансування бюджетного дефіциту, методи регулювання пропозиції грошей та діяльності комерційних банків.

У перехідних економіках центральний банк функціонує в умовах, коли ще не сформувалась збалансована фінансова система, основними елементами якої є банківська система, фінансовий ринок, що включає фінансових посередників, пенсійні фонди, інвестиційні, страхові компанії при органічній взаємодії грошового ринку і ринку цінних паперів. У таких умовах можливим є лише часткове грошово-кредитне регулювання економіки і обмежене використання інструментів грошово-кредитної, валютної та фінансової політики для управління перехідною економікою.

Першочергову  роль у подальшому розвитку банківської  системи та фінансової інфраструктури в таких умовах повинен відіграти  центральний банк. Досвід розвинутих західних країн переконує, що достатньо  незалежний центральний банк може і  повинен відігравати провідну роль у формуванні міцної і стабільної банківської та фінансової систем.

Центральні  банки відіграють ключову роль у  фінансовій та економічній політиці різних країн світу. Такою ж мірою  це стосується й України. Тому вибір  моделі побудови, ролі та місця Національного  банку також має відбуватися  з урахуванням світового досвіду. Тут особливу роль відіграє раціональне  співвідношення економічних реформ, стратегії і тактики розвитку економіки та наявність приватних  інтересів, що при цьому враховуються. Саме від вибору ступеня самостійності  НБУ та можливостей його впливу на розвиток економічних процесів значно залежить соціально-економічне становище  держави, її економічний і політичний суверенітет.[7, с. 10-11]

В умовах адміністративної економіки центральні (державні) банки підпорядковувались урядам різних країн. Це положення, як правило, закріплювалося конституційними  нормами. Наприклад, у Конституції  колишнього СРСР (стаття 14) зазначалося, що керівництво емісійною справою в країні, як і всією грошовою та кредитною системою в цілому, є виключним правом уряду СРСР. Відповідно до цього розміри грошової емісії визначалися на урядовому рівні. Тому на державний банк СРСР як емісійний центр країни покладалася функція лише технічного забезпечення директив уряду щодо питань грошового обігу. Йшлося лише про функцію "друкарського верстата", який слухняно забезпечував виконання розроблених урядом планів грошової емісії.

Ще  обмеженішими були функції республіканських банківських установ. Державний  банк СРСР вважався загальносоюзною  банківською установою, в структурі  якого республіканські банки  виконували роль філій.

В умовах ринкової економіки центральні банки  є, як правило, установами, юридично незалежними  від виконавчих органів влади, їхнє головне призначення - забезпечення стійкості національної грошової одиниці  та регулювання і координація  діяльності грошово-кредитної сфери. У своїй діяльності центральні банки мають керуватися лише державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий  статус центральних банків розвинутих країн закріплений у правових актах: законах про центральні банки та їх статутах, законах про банківську та кредитну діяльність, у валютному законодавстві. Зазвичай основним правовим актом, що регулює діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де визначено його організаційно-правовий статус, функції, процедуру призначення вищого керівного складу, взаємовідносини з державою і національною банківською системою. Даний закон встановлює повноваження центрального банку як емісійного інституту країни.

Організаційно-правові  основи центральних банків промислово розвинутих країн різні. За характером власності центральні банки можна  поділити на три види:

  1. державні - 100% капіталу центрального банку цих країн належить державі (Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Україна);
  2. акціонерні - увесь капітал цих банків може належати комерційним банкам (наприклад, у США) чи іншим фінансовим установам (наприклад, в Італії 100% капіталу центрального банку належить банкам та страховим компаніям);
  3. змішані - держава володіє лише частиною капіталу центрального банку (наприклад, у Японії 55% капіталу знаходиться у власності держави і 45% - у приватних осіб, у Швейцарії - 57% є власністю кантонів і 43% - власність приватних осіб).

Держава, тим не менше, в усіх країнах відіграє провідну роль у формуванні органів  управління центрального банку, незалежно  від частки володіння державою капіталом  центрального банку.

Характер  взаємовідносин центральних банків з урядовими державними структурами  за своїм змістом і формою істотно  відрізняються в різних країнах. Якщо спробувати узагальнити картину  взаємодії центрального банку з  урядом, то в загальному плані можна  виділити дві полюсні макросистемы моделі:

  1. центральний банк виступає агентом міністерства фінансів і провідником його грошово-кредитної політики;
  2. центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без тиску з боку органів влади.

Проте на практиці жодна з цих схем у  чистому вигляді не отримала поширення  через різноманітність форм організації  політичної влади й неадекватність економічного розвитку в різних країнах. У більшості країн функціонує проміжна модель, у межах якої використовуються принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком при певному ступені незалежності останнього.

Під незалежністю центрального банку  від уряду слід розуміти дві її форми:

   1) політична незалежність - це автономія (самостійність) центрального банку при встановленні цільових орієнтирів грошової маси;

   2) економічна незалежність  -  це самостійність центрального банку при виборі інструментів грошово-кредитної політики.

Умовами політичної незалежності центрального банку є встановлення порядку призначення членів його керівного органу або керуючого, ухвалення прийнятого банком рішення з боку уряду і (або) парламенту. Економічна незалежність виражається у тому, що центральний банк не зобов'язаний автоматично видавати грошові кошти урядові для фінансування державних витрат й віддавати йому перевагу при наданні кредитів.

Незалежність центрального банку  в цілому визначається такими факторами:

    • незалежність від уряду. Ця умова є обов'язковою. Якщо центральний банк зобов'язаний виконувати вказівки уряду, то він не зможе підтримувати стабільність цін, оскільки відчуватиме тиск з боку уряду;
    • особиста незалежність членів органів управління центрального банку. Незалежність органів управління центрального банку забезпечуватиметься у тому випадку, якщо вони призначаються на достатньо тривалий період часу. У випадку їх повторного призначення виникає небезпека зменшення ступеня їх особистої незалежності;
    • юридичний статус банку, що визначається можливостями внесення змін у статут (закон) центрального банку. Що складніше внести зміни в статут, то надійніше забезпечується незалежність центрального банку