Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Сучасне тлумачення функцій кримінального права України

ЗМІСТ

Вступ

Актуальність теми дослідження. Серед багатьох значень терміну "право" повинно бути виділене те (найбільш широке і в свою чергу багатозначне), яке означає право в юридичному значенні.

Право в юридичному значенні і є писане право; воно охоплюється поняттям позитивне право, тобто право наявне, реально й офіційно існуюче, "зроблене" людьми і пов'язане з їх діяльністю, з діяльністю офіційних державних органів.

Право (позитивне право) тому виникло й існує в суспільстві, що йому об'єктивно, внаслідок логіки суспільного розвитку, в умовах цивілізації призначено бути значною соціальною силою.

Адже в умовах цивілізації разом з персоніфікованою, приватною власністю і автономною особистістю, які стали опорними точками в процесі отримання людьми свободи, виникли, стали множитися і загострюватися соціальні, етнічні, особистісні конфлікти, зіткнення інтересів і пристрастей, жорстоке людське протиборство, ведуче до хаосу, розпаду суспільства. При такого роду умовах і виникла гостра імперативна потреба того, щоб у життя суспільства увійшов могутній регулювальник, причому з такими властивостями, які б дозволили забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму, тобто забезпечити єдиний суворий порядок, стабільність і "передбачуваність" відносин, що складаються, гарантувати свободу поведінки в чітких, передбачених законом рамках. Тобто вирішувати такі задачі, які не під силу ніякому іншому соціальному регулювальнику. І передусім задачі, пов'язані з уведенням в життя юридичних дозволів, що забезпечують реалізацію в суспільстві соціальної свободи, автономію особистості.

Здатність права бути регулятором суспільних відносин – головна його корисна властивість. Саме через наявність цієї властивості право має величезну інструментальну цінність – воно є необхідним і корисним для суспільства феноменом, важливою складовою нормативної основи його життя.

Під функцією права слід розуміти головні напрямки його впливу на суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціальним призначенням права.

Вплив права здійснюється через свідому належну або можливу поведінку людей. Він є проявом динаміки права і реалізується через виконання суб'єктом права своїх прав і обов'язків.

Функції права безпосередньо спрямовані на виконання завдань, що стоять перед суспільством. Слід розрізняти економічні, політичні, культурні, виховні, інформаційні, екологічні та інші функції права.

Кримінальне право – це самостійна галузь права України, яка складається із сукупності (системи) правових норм (законів), покликаних захищати найбільш значні цінності суспільства шляхом визнання певних посягань на них злочинами і встановлення за їх вчинення відповідного покарання щодо осіб, які ці посягання вчинили. Це основне, "стратегічне" завдання кримінального права. У зв'язку із визначеним вище завданням кримінальне право регламентує також чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі, підставу й умови кримінальної відповідальності, порядок призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, обставини, що виключають злочинність діяння, а також інші, крім покарання, заходи кримінально-правового впливу (примусові заходи медичного характеру, примусове лікування, примусові заходи виховного характеру).

Визначені законом завдання кримінального права (законодавства) характеризують його функції (від лат. functio – виконання, призначення).

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є теоретичні засади кримінального права.

Предмет дослідження – функції кримінального права.

Метою курсової роботи є дослідження функцій кримінального права.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

дослідити поняття, значення та історичний розвиток функцій кримінального права;
визначити сучасне тлумачення функцій кримінального права України.

Розділ 1. Поняття, значення та історичний розвиток функцій кримінального права

1.1. Історичний розвиток кримінального права та його функцій

Витоки кримінального законодавства України сягають сивої давнини – часів Київської Русі, приблизно 1016-1054 pp., коли князем Ярославом Мудрим була створена "Руська Правда". Вона стала першим кодифікованим актом нашої держави, що містив перші кримінально-правові норми щодо захисту вільної особи та її власності.

"Руська Правда" відома у трьох списках: Коротка, Розширена і Скорочена редакції. Розширена редакція "Руської Правди" є подальшим її вдосконаленням наступними князями. Ці редакції містили в собі як норми кримінального, так і норми цивільного права. Закон не вживав поняття "злочинне діяння". Останнє розцінювалося як "лихо" або "лиха справа", а сам злочинець визнавався "лихою людиною". Кримінальне право того часу додержувалося в основному давнього слов'янського звичаю помсти за злочини та заподіяну майнову кривду, право помсти було передбачено ст. 1 Розширеної редакції. У ній зазначалося, якщо вільна людина вб'є вільного, то мститися за вбитого має брат або батько, або син, або племінник (небіж) від брата або від сестри. Якщо ж нікому буде помститися, то вчиняється на користь князя стягнення за вбитого княжого мужа (боярина) або княжого тіуна (прикажчика) 80 гривень. Якщо вбитий буде русин або княжий воїн, або купець, або боярський прикажчик, або церковна людина, або слов'янин, то стягувалося за вбитого 40 гривень. Стаття 21 передбачала за вбивство вищих представників княжої адміністрації право вбити вбивцю на місці вчиненого злочину одразу, без суду. З усіх видів недоторканності особи найтяжчим вважалося заподіювання каліцтва.

Суворе покарання передбачалося за крадіжку. Стаття 36 Розширеної редакції надавала право вбити нічного крадія, виявленого на місці злочину, а за вбивство зв'язаного крадія стягувалося 12 гривень на користь князя.

Найтяжчим злочином вважався підпалення двору або споруди для збереження врожаю поля.

За вчинені злочини в основному передбачалося покарання у вигляді штрафу різних розмірів – "віри", який стягувався на користь князівської скарбниці. Так, за вбивство представника нижчої княжої адміністрації штраф становив 12 гривень, за вбивство смерда – 5 гривень, за викрадення холопа – 12 гривень. Відтинання руки або позбавлення можливості користуватися нею передбачало штраф розміром 40 гривень.

Конкретною особою злочину могла бути будь-яка вільна людина, крім холопа (холопи були людьми підневільними, і за їх дії відповідав господар). Разом з тим, згідно зі статтями 3-5 "Руської Правди", відповідати за вбивство могла й громада, якщо вбивство вчинене на її території невідомим злочинцем або відомим, якого вона відмовлялася видати князю. Якщо член громади вчинив вбивство при розбої, то, за ст. 7 "Руської Правди", громада була зобов'язана видати злочинця разом із сім'єю княжому суду на "поток і разграблєніє", що полягало у позбавленні особистих та майнових прав, тобто у вигнанні з краю та позбавленні майна, а якщо майна не вистачало на покриття штрафу, то вбивцю поневолювали, а сім'ю продавали у холопи.

Передбачала "Руська Правда" і прообраз інституту співучасті у вчиненні злочину, оскільки міра покарання залежала від того, чи був вчинений злочин однією особою, чи кількома.

Вона започаткувала й інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності. Так, згідно зі ст. 19, громада не платила штрафу (дикої віри), якщо на її території було знайдено лише людські кістки (скелет) або труп людини, яку ніхто не знав.

Литовський князь Ольгерд, який допоміг Русі вигнати татар, включив усі закони і звичаї Київської Русі до Статуту Князівства Литовського. Русь за своїм законодавством – Статутом Князівства Литовського та паралельно діючими Магдебурзьким правом (Зерцяло Саксонське) та польським законодавчим актом "Порядок" – жила аж до 1654 р. та й після цього, оскільки Русі московський цар Олексій Михайлович залишив її давні правила й закони, однак паралельно поширив і дію законів Московії.

Цар Петро І, а потім Петро II зобов'язали об'єднати в єдине ціле Магдебурзькі, Литовські статути та українські звичаєві норми, оскільки вони начебто суперечили одне одному, і також перекласти їх російською мовою, для чого було створено спеціальну комісію з українських фахівців.

Пропрацювавши 15 років, комісія у 1743 р. створила досконалий на той час проект зведеного закону, що дістав назву "Права, за якими судиться малоросійський народ", до якого увійшли найдосконаліші норми з п'яти законодавчих збірників: Статуту Литовського, Магдебурзького права, польського "Порядку", українських звичаєвих норм. Цей визначний законопроектний акт міг регулювати всі тогочасні суспільні відносини в Україні, він увесь був підпорядкований пануванню права. 27 липня 1744 р. законопроект було подано до російського Сенату, де він пролежав без розгляду і затвердження двадцять років. 15 квітня 1842 р. Державна Рада Росії затвердила права й установи Малоросії, що вже остаточно припинило дію Статуту Литовського та інших давніх прав в Україні. В означений період в Україні почав діяти кримінальний закон Російської імперії "Уложення про покарання кримінальні і виконавчі 1845 року", який в редакції 1885 року діяв до 1917 р.

Перша Українська Народна Республіка (УНР), яка проіснувала з 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р., не встигла видати жодного кримінального закону.

За радянської доби в Україні видавалися окремі кримінальні закони, але практично одразу – з 1919 по 1920 pp. – почалася рецепція кримінального законодавства РРФСР у законодавство радянських республік. Так, керівні засади з кримінального права РРФСР від 12 грудня 1919 р. за Циркуляром Народного Комісаріату УСРР від 4 серпня 1920 р. були без жодних змін рецепційовані в Україні.

Керівні засади містили загальні норми кримінального права. Так, основою кримінальної відповідальності вважалося встановлення у діях особи суспільної небезпечності для соціалістичного ладу. Визначення конкретних видів злочинів, покарання за їх вчинення пов'язувалися в основному з правотворчістю судових органів. Суд зобов'язаний, йшлося в ст. 11 цього документа, встановити "наскільки саме діяння в умовах часу і місця порушує основи суспільної небезпеки". При застосуванні окремих кримінальних законів (про хабарництво, про спекуляцію тощо) діяв принцип революційної доцільності.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет постановою від 23 серпня 1922 р. визнав за необхідне об'єднати всі каральні постанови в Кримінальний кодекс УСРР, прийняв – з метою встановлення єдності кримінального законодавства радянських республік – за основу КК РРФСР і постановив ввести в дію КК УСРР з 15 вересня 1922 р. Кодекс складався із Загальної та Особливої частин. У Загальній частині давалося визначення злочину; встановлювалася відповідальність лише за наявності умислу або необережності; наводилися перелік покарань, нижча й вища межа покарання тощо. В Особливій частині Кримінального кодексу було об'єднано й систематизовано норми про конкретні злочини та встановлено покарання за їх вчинення. Одним із недоліків кримінального права того періоду було те, що основою відповідальності вважався "небезпечний стан особи", а не лише вчинення злочинного діяння.

З утворенням у 1922 р. Союзу РСР уже офіційно законодавче формування кримінально-правової політики належало вищим органам державної влади СРСР щодо основ кримінального законодавства та боротьби з найбільш небезпечними злочинами: контрреволюційними, військовими та ін.

На ґрунті "Основних начал з кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року" у союзних республіках були прийняті нові кримінальні кодекси, які у незмінному вигляді містили всі загальносоюзні кримінальні закони. Тому Загальна частина цих кодексів, у тому числі КК УСРР 1927 p., складалася з "Основних начал з кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року", а Особлива – із загальносоюзних законів та власних законів республіки, які теж було зорієнтовано на норми Особливої частини КК РРФСР.

В "Основних началах з кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року" було сформульовано завдання кримінального законодавства, визначено межі дії цього законодавства, проведено розмежування компетенції у сфері кримінального законодавства між Союзом РСР і союзними республіками. Вони охоплювали статті про необхідну оборону і крайню необхідність, про стадії розвитку злочинної діяльності, про співучасть та давність кримінального переслідування; містився перелік заходів соціального захисту судово-виправного характеру. Серйозною вадою "Основних начал з кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року" була наявність у них норми (ст. 22), яка надавала суду право застосовувати заслання та вислання щодо осіб, визнаних соціально небезпечними.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 р. відобразили початок демократизації радянського суспільства і відмови від тоталітарної системи правління. Була анульована аналогія в кримінальному законодавстві і тим самим виключена можливість притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, не передбачені кримінальним законом, закріплено положення про те, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину; наголошено неприпустимість застосування кримінального покарання за рішенням будь-яких органів, крім суду.

В Україні у 1960 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс. Але до проголошення в 1991 р. незалежності та створення самостійної держави України кодекс зберігав деякі антидемократичні риси радянської системи. Окремі його норми істотно обмежували основні права людини, зокрема, право вільного переміщення та вибору місця проживання, право займатися підприємницькою діяльністю, право на свободу світогляду і віросповідання, право на свободу слова тощо. Скажімо, була передбачена кримінальна відповідальність за антирадянську агітацію і пропаганду (ст. 62), за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський лад (ст. 187), за порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (ст. 138), за порушення правил паспортної системи (ст. 196), за заняття бродяжництвом чи жебрацтвом або ведення іншого паразитичного способу життя (ст. 214) тощо.

Дальший розвиток кримінального права у перші роки незалежності України був викликаний зростанням злочинності, зокрема організованої злочинності у сфері економіки.

Реформування кримінального законодавства відбувалося шляхом внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу. Так, у березні 1992 р. були скасовані такі міри покарання, як заслання і вислання. Законом від 24 грудня 1994 р. були внесені зміни у складі державних злочинів. Установлювалася кримінальна відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за посягання на територіальну цілісність України, за масові заворушення. Цим же законом було значно зменшено кількість санкцій, які передбачали застосування виключної міри покарання смертної кари.

У березні 1997 р. введено мораторій на виконання смертної кари. Рішенням Конституційного суду України від 29 грудня 1999 р. положення Кримінального кодексу 1960 p., які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада ратифікувала протокол 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини стосовно скасування смертної кари (1983p.), підписаний Україною 5 травня 1987 р.

5 квітня 2001 р. прийнято новий Кримінальний кодекс України, який набував чинності з 1 вересня 2001 р. Кодекс містить Загальну та Особливу частини і нараховує 447 статей.

У Загальній частині КК 108 статей, які складають 15 розділів. Тоді як у попередньому КК 1960 р. було 55 статей, об'єднаних у 5 глав. Подальша деталізація положень Загальної частини спричинена появою нових інститутів кримінального права. Вони потребують спеціального регулювання (наприклад, множинність злочинів), нових норм (наприклад, про врахування вироку суду іноземної держави, виправданий ризик та ін.). З'явилися самостійні розділи, присвячені повторності, сукупності й рецидиву, звільненню від кримінальної відповідальності тощо.

Визначається завдання Кримінального кодексу України правове забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1). Установлюються основоположні принципи цивілізованого кримінального права:

підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим кодексом;
особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком відповідно до закону;
ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

Залежно від тяжкості злочини розподіляються на чотири групи: незначної та середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі злочини. Передбачено відповідальність за незакінчений злочин, а також умови звільнення від кримінальної відповідальності, якщо особа добровільно відмовилася від скоєння злочину.

На відміну від КК 1960 p., окрім понять осудності й неосудності, введено поняття обмеженої осудності (ст. 20). Із КК 1960 р. зберігається існуючий шістнадцятирічний вік кримінальної відповідальності. Водночас значно розширено перелік злочинів, відповідальність за вчинення яких може наставати з 14 років (бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників тощо).

Даються чіткі визначення поняття вини, прямого та непрямого умислів, видів необережності злочинної самовпевненості й злочинної недбалості.

Докладно подано поняття й види співучасті, особливості кваліфікації дій співучасників, питання відповідальності за співучасть. Уперше визначено особливості добровільної відмови окремих співучасників та вплив добровільної відмови одного співучасника на кваліфікацію дій іншого (ст. 31).

Зважаючи на поширення повторності, сукупності та рецидиву злочинів, КК відводить їм окремий розділ. Проте новий кодекс на противагу попередньому не містить інституту особливо небезпечного рецидивіста, що був у попередньому.

Порівняно з КК 1960 р. значно ширше подано обставини, через які дії не кваліфікуються злочинними. Раніше ними вважалися необхідна оборона, крайня необхідність і необхідність затримати злочинця. КК 2001 p., окрім названих, передбачає фізичний та психічний примус, виконання чийогось наказу чи розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання, пов'язаного з попередженням чи розкриттям злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Подано правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності: дійове каяття, примирення з потерпілим, передача винуватого на поруки, зміна обстановки та закінчення термінів давності.

Враховуючи особливості соціальних, політичних, економічних та культурних правовідносин, що склалися в суспільстві, введено нові види покарань, такі як: громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі. Окрім зазначених, кодекс містить і вже відомі види покарань: штраф, позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати ті чи інші посади або займатися тією чи іншою діяльністю, виправні роботи, конфіскацію майна, ув'язнення військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Усього передбачено 12 видів кримінальних покарань. На відміну від КК 1960 р. види покарання розташовано від менш суворого до більш суворого.

Передбачено загальні засади призначення покарання, а також обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, умови, за яких призначається більш м'яке покарання; врегульовано питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо. Новий КК розрізняє погашення судимості (яке відбувається автоматично після відбуття покарання або закінчення додатково визначених строків) та зняття судимості (що провадиться судом). Примусові заходи медичного характеру не відокремлюються від заходів покарання, хоча в новому кодексі вказується на особливість їхньої мети порівняно з метою покарання.

В окремому розділі передбачено положення про відповідальність неповнолітніх та покарання, які щодо них застосовуються, про особливості їх призначення, а також про умови звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.

Концептуальну ідею захисту людини від злочинних посягань втілено і в Особливій частині кодексу 2001 p., яка містить 339 статей, об'єднаних у 20 розділів (у попередньому КК 1960 р. відповідно 208 статей та 11 глав). Особлива частина розпочинається з розділу "Злочини проти основ національної безпеки України". Це викликано тим, що захист прав і свобод людини й громадянина в державі безпосередньо залежить від стану її національної безпеки.

Норми щодо відповідальності за злочини проти особи, на відміну від попереднього КК 1960 p., поділено на три самостійні розділи: "Злочини проти життя та здоров'я особи", "Злочини проти волі, честі і гідності особи", "Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи". До раніше відомих видів убивств, зважаючи на реалії життя суспільства, законодавець увів низку нових: убивство малолітньої дитини, вбивство заручника, вбивство близького родича особи у зв'язку з виконанням нею службового чи громадського обов'язку.

На відміну від попереднього кодексу, який розрізняв відповідальність за злочини проти державної, колективної та індивідуальної власності, КК 2001 р. містить лише один розділ злочини проти власності.

У новому кримінальному законодавстві враховано й економічні потреби суспільства у вільних ринкових відносинах. КК 2001 р. містить нові види економічних злочинів: порушення порядку займання господарською та банківською діяльністю, незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів, фіктивне підприємництво, ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, злочини, пов'язані з банкрутством; це також порушення антимонопольного законодавства, незаконна приватизація державного, комунального майна, незаконні дії щодо приватизаційних паперів тощо.

Кримінальний кодекс приведено у відповідність до загальноприйнятих норм міжнародного права. Закріплено пріоритети ратифікованих Верховною Радою міжнародних договорів щодо кримінальної відповідальності за ті чи інші дії.

Передбачається відповідальність за такі дії, як пропаганда війни; планування, підготовка, розв'язання та ведення агресивної війни; застосування зброї масового знищення; розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення; екоцид; геноцид тощо.

Новому Кримінальному кодексові притаманна гуманізація системи покарань. Санкції Особливої частини передбачають в альтернативі два-три, а то й більше видів покарання і побудовані за схемою від менш суворих покарань до більш суворих. Для господарських, військових, необережних злочинів знижено покарання у вигляді позбавлення волі, введено альтернативні види покарань. Покарання з позбавленням волі на термін до 15 років збережено, як правило, за злочини, пов'язані з посяганням на життя людини, а також за корисливо-насильницькі злочини.

1.2. Основні юридичні джерела формування функцій кримінального права у різних народів світу

Ефективність функціонування державного механізму безпосередньо пов'язана з існуванням та дією правовиховних засобів регулювання суспільних відносин. Одним із правових засобів є джерела права, які у сукупності складають цілісну і взаємопов'язану систему. Перш ніж аналізувати різні джерела права, необхідно розглянути співвідношення понять "форма права" і "джерело права".

Під формою права треба розуміти організацію власного змісту, способи його існування, прояву, впорядкування та функціонування. Розрізняють внутрішню та зовнішню форми права. Під першою розуміють систему права, структуру змісту або систему права та його структуру, а під зовнішньою – джерела права.

Сучасна юридична література поняття "джерело права" визначає у декількох аспектах.

Джерело права визначається як джерело виникнення права як соціальної категорії. У значенні джерел права характеризують пам'ятки історії, літописи, судові справи та звичаї, що існували історично, мають юридичний зміст та визначають основні напрями становлення права конкретної держави. Наприклад, Руська правда, Закони Ману.
Джерело права у генетичному розумінні характеризують як умови формування права, тобто фактори правотворчості та загальнолюдські цінності, що безпосередньо впливають на процес формування та функціонування права. Фактори, що обумовили появу права, поділяють на матеріальні (потреби суспільства, обумовлені соціально-економічними потребами його розвитку) і ідеологічні (система уявлень суб'єктів про те, яким має бути право).
Джерело права у юридичному значенні визначають як спосіб зовнішнього прояву права. Це текстуальні джерела права, які можна поділити на первинні (котрі є підставою для виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків: нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, правові прецеденти, релігійні норми, правові звичаї) і похідні (уточнюють зміст первинних: судова та адміністративна практика).
Джерело права – це діяльність суб'єктів суспільних відносин, в результаті якої реалізуються їх потреби і задовольняються інтереси.

Можна виділити два шляхи формування права:

через норми, що виходять від держави;
через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, церкви тощо) і підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки. У результаті цього з'явилося звичаєве право – система норм, що ґрунтується на звичаї, регулює суспільні відносини в державі, у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма, норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку народів і держав призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових систем та їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма, норма-звичай.

Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, Закони ХІІ таблиць. Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя ("Салічна правда", "Російська правда" та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих законодавчих положень.

У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, "судів"). Так поступово формуються судові прецеденти – рішення у конкретних справах, які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права в Англії, США, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля, князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) – у Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романс-германський тип правових систем).

У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) Важливу роль у формуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту(традиційно-общинне право) – традиційно-общинні правові системи.

Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один – романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.) – у якому переважає нормативно-правовий акт. Тут право виступає переважно у формі закону. Другий – англо-американський, або загальне право (Англія, США та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, прикладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи – китайська, японська), релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська групи), звичаєво-общинний (африканська група).