Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Судоустрій та правова система Великого князівства Литовського (II пол. XIV – I пол.. XVI ст.)

ЗМІСТ

ВСТУП 3

Судоустрій Великого князівства Литовського (II пол. XIV – I пол.. XVI ст.)

Суд та його компетенція. 6
Судовий процес. 9
Види доказів. 11

Цивільне право. 13

Джерела права. 13
Право власності. 18
Зобов’язальне право. 19
Спадкове право. 20
Шлюбно-сімейне право 22

Кримінальне право. 24

Види злочинів 24
Види покарань 26

ВИСНОВКИ 28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 30

ВСТУП

Протягом другої половини XIV — першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського та Польщі, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська держава, утворена литовським, українським та білоруським народами, все більше відчувала на собі політичний, релігійний та соціальний тиск панської Польщі. Набирав сили процес диференціації соціальної структури суспільства, консолідації двох основних верств населення: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва, запровадженням кріпосного права.

Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земель у складі Великого князівства Литовського. Опір національної української князівсько-шляхетської опозиції був придушений. В цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Ні Польща, ні Литва не були здатні організувати оборону своїх кордонів, захистити як свій, так і український народи. Цю справу взяла на себе нова сила — козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови вікові традиції української державності не перериваються. Але їхній подальший розвиток обмежується місцевим самоврядуванням, зокрема, в громадах та містах, які отримують магдебурзьке право.

Значним був вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовсько-Руської, а пізніше Польсько-Литовської держави. І, II та III Статути за правом вважаються видатними пам'ятками права литовського, руського, українського та білоруського народів. Рівень законодавчої техніки, прогресивні сутність та зміст вивели ці законодавчі акти на передові позиції європейської юридичної думки.

Галицько-Волинська земля значною мірою зберегла риси права, притаманні Давньоруській державі. Особливості системи права Галицько-Волинської держави такі:

зміцнення феодального права привілею;
відтворення соціальної диференціації населення;
підсилення місцевих особливостей внаслідок середньовічного партикуляризму (роздробленості);
вплив європейського феодального права.

Упродовж існування князівства тут переважно діяли відомі з часів Київської Русі загальні принципи, інститути та форми правового регулювання суспільного життя. Серед джерел права — звичай, Руська Правда, церковне законодавство.

Подальший розвиток давньоруського права відбувався в князівському законодавстві, яке існувало у вигляді грамот, заповітів, статутів, договорів тощо. Серед пам’яток права цього періоду — збірник постанов галицько-волинських правителів і договори («ряди») князів із народом. На жаль, ці важливі пам’ятки права не збереглися, є лише згадки й посилання на них в інших джерелах.

Літописи вказують на існування правових документів, що слугували впорядкуванню окремих інститутів права власності й зобов’язального права (договорів, угод, доручень тощо). Зокрема, широко застосовувались договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, дарування, заповіту нерухомої власності. Містяться деякі відомості і з кримінального права. Так, серед видів покарань називаються смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

Правова система Галицько-Волинського князівства розвивалася під впливом західноєвропейського феодального права. У ХIV ст. на західноукраїнських землях з’являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах. Визначалися, зокрема, права міських станів, порядок обрання та функції органів міського самоврядування, регламентувалася діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, регулювався порядок суду та судочинства. На Галицько-Волинських землях першими отримали таке право міста Санок (1339), Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374). Але воно поширювалось головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрисдикції місцевих феодалів. На переважну більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дія магдебурзького права не поширювалася.

В зв’язку з актуальністю даної проблеми визначено тему курсової роботи: судоустрій та правова система Великого князівства Литовського (II пол. XIV – I пол.. XVI ст.)

Об’єкт дослідження – Велике князівство Литовське (II пол. XIV – I пол.. XVI ст.)

Предмет дослідження – судоустрій та правова система Великого князівства Литовського.

Мета дослідження полягає у визначенні суті судоустрою та правової системи Великого князівства Литовського (II пол. XIV – I пол.. XVI ст.).

В залежності від мети, об’єкту і предмету дослідження визначаються його завдання:

висвітлити Судоустрій Великого князівства Литовського (II пол. XIV – I пол.. XVI ст.) ;
розглянути цивільне та кримінальне право.

Для реалізації поставлених завдань були використані такі методи дослідження: опрацювання спеціальної наукової літератури, основних теоретичних праць, ресурсів Інтернет; теоретичного аналізу і синтезу; узагальнення окремих положень щодо теми роботи.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Судоустрій Великого князівства Литовського (II пол. XIV – I пол.. XVI ст.)

Суд та його компетенція

До кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала князю. Окремо існував церковний суд. Свої суди мали міські та сільські громади.

В результаті еволюційного розвитку державно-правових інститутів на кінець XIV ст. склалася така система судів:

Великокнязівський — суд з необмеженою компетенцією. Йому були підсудні всі справи. Через велику кількість справ князь створював комісарські, асесорські, маршалкові суди, які допомагали йому, але постійними не були.
Територіальні суди (обласні, суди державця-намісника). Намісники, пізніше — старости та воєводи, очолювали обласні суди. Нижче стояли суди державця-намісника. Для цих судів вищою інстанцією був суд воєводи.
Одноособові суди магнатів та шляхти над селянством — це домініальні. Їхня діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 року.
У громадах (общинах) діяли найдавніші за часом громадські, або копні, суди.

«Копа» — це гурт. Якщо на території громади здійснювався злочин, члени громади повинні були зробити все, щоб знайти злочинця («гнати слід»). Група сусідів мала назву «гаряча копа». До її обов'язків відносилось проведення перших слідчих дій: обшуків, опитувань потерпілих та свідків. Після того як «гаряча копа» закінчувала попереднє слідство, збиралась «велика копа» всіх мужів копного округу, в який входила волость або декілька волостей. На «великій копі» проводилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо «велика копа» виносила злочинцю смертний вирок, до для приведення його в виконання збиралась «завита копа» — два-три члени громади, на яких покладалися функції ката.

Копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії, і це було характерним для нього.

Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і приводились у виконання негайно. Це розповсюджувалось і на вироки з смертною карою.

Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами.[12, с.126-127]

II Литовським статутом було фактично завершено загальну судову реформу, розпочату в 1564 році Белзьким привілеєм. За II редакцією Литовського статуту князівство Литовське було поділене на староства, а ті в свою чергу — на повіти. Судовою реформою передбачалося створення в кожному повіті 3-х судів: земського, гродського, підкоморського.

Земський суд єдиний із тогочасних судів не залежав від адміністрації. Складався із судді, підсудка та писаря (3 члени суду), які обиралися шляхтою і затверджувалися королем. Членами земського суду могли бути лише шляхтичі повіту. Земський суд засідав тричі на рік. Кожна судова сесія називалася «роком» або «каденцією». Як правило, тривалість сесії становила три тижні. Суд розглядав справи, що підлягали «праву посполитому і службі земській військовій». Однак на практиці земському судові була підсудна не лише шляхта. В ньому розглядалися справи про злочини представників різних верств і суспільних прошарків, за які в основному передбачалися штрафи. Тільки земський суд здійснював контроль за діяльністю і правильністю винесених рішень гродським судом. На засідання земського суду за наявності поважних причин можна було не з’являтися двічі. Третя неявка на суд не звільняла від відповідальності.

Гродський або замковий суд не був відокремлений від адміністрації. Глава адміністративної влади повіту — староста був головою гродського повітового суду. Членами гродського суду були також гродський суддя та писар. Увесь склад суду призначався. Гродському судові були підсудні усі справи про тяжкі кримінальні злочини, за які передбачалася смертна кара.

Юрисдикція гродського суду поширювалася не лише на шляхту, а й на селян, служилих людей, міщан, бояр — усіх тих, хто працював у панських маєтках. Поза компетенцією гродських судів перебували жителі міст, що володіли магдебурзьким правом.

Підкоморський суд — це спеціальний повітовий суд, що розглядав земельні спори, пов’язані із визначенням кордонів маєтностей. Із числа осіб, рекомендованих шляхтою, князь призначав підкоморія, який і здійснював судочинство. Підкоморій призначався довічно або до «милості» Господаря. Суд провадився однією особою — підкоморієм або коморником. Рішення ухвалювалися з виїздом на місце спору.

Свідками на підкоморському суді могли бути лише християни різноманітних станів. На суді заслуховувалися не менше 9 свідків, які попереджалися підкоморієм про відповідальність перед Богом за неправдиві свідчення.

Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових судів був Великий князь Литовський.

Діяльну роль у всіх трьох повітових судах відіграв возний — посадова особа, котра збирала необхідні для суду докази, виїжджала для огляду місця злочину, фіксації факту смерті, нанесення тілесних пошкоджень, виступала у суді з цього приводу офіційним свідком.

Після Люблінської унії 1569 року у Речі Посполитій була проведена нова реформа судової системи, що мала на меті зменшення кількості апеляційних справ, які розглядалися єдиною апеляційною інстанцією — Великим князем Литовським. Оскільки з 1501 року Великий князь одночасно став і королем польським, кількість таких справ значно зросла. Відтак з 1578 року запроваджується Луцький трибунал — вища судова установа для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Саме ці, правобережні українські землі, внаслідок унії 1569 року, були відторгнуті від Литви і перейшли до Польщі. Запровадження окремого трибуналу свідчить про те, що ці землі зберігали певну автономію, у тому числі і в судочинстві. Луцький трибунал проіснував впродовж 10 років, до 1589 року.[7]

Таким чином, судоустрій Великого князівства Литовського характеризувався співіснуванням державного та недержавного (сімейного, вотчинного, громадського, церковного) судів. До системи державних судів входили великокняжий (надвірний, комісарський), замковий (гродський), земський, підкоморський суди, кожен з яких мав свою компетенцію. Існували також доменіальні суди феодалів над підданими, церковні (духовні та доменіальні), магістратські, ратушні та цехові суди в містах. Кожна основна група населення (шляхта, духівництво, міщани, селяни) судилася у своїх станових органах.

Окреме значення мало введення виборних і відокремлених від адміністрації шляхетських земських судів. Причому у Великому князівстві Литовському це сталося майже на століття раніше, ніж в інших європейських країнах.

Особливе місце у судовій системі Великого князівства Литовського відводилося копному суду, повноваження якого поширювалися на мешканців так званого копного округу з поступовим виведенням шляхти з-під його юрисдикції.

Результатом судової реформи було створення у 1581 Головного литовського трибуналу — основної апеляційної інстанції. [3]

Судовий процес

Біля 1/4 статей в кожному з трьох Статутів присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як в цивільних, так і в кримінальних справах. Процес носив позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подачі заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.[12, 128-129]

Правда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою — напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.

Загальна територіальна підсудність справ визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, — у кримінальних.

Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з'являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф («вина за нестаннє»).

Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під присягою. Судочинство велось староруською, а пізніше — польською мовою.

Не було чіткого розмежування кримінального процесу і цивільного. Позивач мав назву « сторона поводова», або «істець», відповідач – «сторона отпорна», або «позваний». Суб’єктами злочину виступали особи, що досягли 16-літнього віку. Обидві сторони у справі мали право залучати адвокатів, що називались «уповноваженими». У цій ролі мали виступати особи будь-якого стану чи суспільної верстви, крім священиків, суддів, інших судових чиновників.

Попередні слідчі дії проводилися возним. У присутності свідків він здійснював огляд місця злочину, констатував смерть, встановлював степінь завданих тілесних пошкоджень, оцінював розмір завданих збитків. Висновки возного заносилися до спеціальних книг, записи яких служили доказами на суді і могли бути підставою для затримання підозрюваного. Відомості про нього вносили до іншої книги, що в народі отримала назву «чорної».[1,с. 62]

Потерпілий міг помиритися із злочинцем на будь-якій стадії процесу. Родичі чи сторонні особи мали право викупити злочинця від покарання, навіть у тому разі, якщо він був засуджений до страти.

У разі здійснення злочину дітьми їхні батьки зобов’язані були доставити обвинувачуваних до суду. В противному разі самі батьки притягувалися до відповідальності, але без застосування заходів, пов’язаних із позбавленням волі. Смерть обвинуваченого не припиняла кримінального переслідування. Відповідальність перекладалася на дорослих дітей або родичів. Щоправда, вони підлягали лише штрафним санкціям.

Метою покарання в першу чергу визнавалося відшкодування збитків потерпілому. Держава отримувала компенсацію за судові витрати, утримання злочинця лише в тому разі, коли повною мірою був задоволений позов потерпілого чи його родичів. Якщо коштів, виручених із продажу майна злочинця, вистачало на задоволення матеріальної частини позову потерпілого і не більше, то державні інстанції свою частку не отримували взагалі.

Судовий вирок називався «декретом». Його ухвалював суддя одноосібно чи від імені колегії не пізніше ніж через три дні після останнього судового засідання. Вирок міг бути умовним, коли сторона заявляла про намір подати апеляційну заяву, і остаточним, коли таких намірів «сутяжники» не мали. Звернення до господарського суду чи суду панів-ради як апеляційних не передбачали ніяких грошових витрат з боку позивача та відповідача. [1, с.63]

Види доказів

Доказами в Литовсько-Руській державі визнавалися:

особисте зізнання;
письмові документи;
огляд місця злочину та «лицо». Як було визначено вище, висновок возного служив важливим доказом у справі. «Лицо» (речовий доказ), знайдене у невинуватої особи, давав їй можливість відвести від себе підозру прийняттям очищувальної присяги;
свідки. Поділялися на офіційних (возний) і приватних. Як і в попередню епоху, приватні свідки ділилися на видоків і послухів. Свідками могли бути лише християни, а з представників етнічних меншин — тільки татари, що перебували на службі у князя. Свідчити не могли слуги у справі їхнього пана, раніше засуджені, співучасники злочину, божевільні тощо. Покази шляхтича мали більшу доказову силу, ніж свідчення «посполитого», тобто простолюдина;
присяга. За рішенням суду присягу складала одна сторона під час засідання суду, у присутності священика. Присяга застосовувалася тоді, коли не було доказів або вони були недостатніми для вирішення справи. Безпідставно обвинуваченим дозволялося присягою очистися від підозри;
жереб уже не був самостійним доказом. Суд застосував його в разі сумнівів та вагань у справах, де не було свідків, або ж обидві сторони виявили бажання присягнути. Кидався жереб, вигравав справу той, кому випало присягати;
зізнання під час тортур. Застосовувалися тільки за підозру у вчиненні крадіжки в тому разі, якщо підозрюваний був раніше засуджений. Тортури тривали впродовж години. Коли підозрюваний зізнавався, мав бути скараний на горло, коли ж ні — позовник мав заплатити нав'язку за заподіяння страждань. [1, с. 63]

Таким чином, серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф («навязку на мукі»), а якщо помирав під тортурами — то головщину (штраф родичам).

Важливе місце займали речові докази. [12,с. 129]

Суди також спирались на свідчення «добрих людей», письмові докази і присягу. «Добрі люди» були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам в Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків. Ця характеристика мала велике значення. Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку.

Цивільне право.

Джерела права

До найважливіших литовсько-руських пам’яток можна віднести звичаєве право, «Руську правду», а також привілеї (приватні закони) литовських князів. Останні поділялися на дві категорії — загально земські та обласні.

Зміст загально земських привілеїв полягав у наданні Великим князям Литовським певних пільг окремим фізичним особам, суспільним станам, містам, церквам, монастирям. Серед станів виділялася насамперед шляхта та духовенство. Найвідомішими серед цієї групи джерел є:

Шляхетський привілей Ягайла 1387року — забороняв католикам одружуватися на православних, доки останні не перейдуть у лоно римської церкви;
Городельським привілеєм 1413 року ще більше звужувалися права православних, їм заборонялося займати вищі посади в державі, брати участь у засіданнях пани-ради, шляхетських з’їздах чи сеймиках;
Гродненський 1432 року та Трокський привілей 1434року, змістом яких стало повернення політичних та майнових прав українській та білоруській аристократії в разі прийняття ними католицизму. Православним князям та боярам було обіцяно не застосовувати до них покарань інакше, ніж на підставі судового вироку;
Віленський привілей 1457року урівнював литовську, в тому числі й українську шляхту, у правах із польською. З цього часу їм дозволялося здійснювати судочинство над сільським населенням; вони звільнялися від податків і повинностей; отримували право вільного виїзду за кордон. Разом з тим шляхті і духовенству заборонялося поселяти у своїх володіннях непохожих селян та невільників. Привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селянства;
Віденський привілей 1492р. закріпив пріоритетне становище панів-ради в політичній системі Великого князівства Литовського. Цим законом князь самостійно обмежив свої права як центрального інституту державної влади. За привілеєм пани-рада наділялася законодавчими функціями. Жодне ухвалене разом із князем рішення не могло бути скасовано князем без погодження з панами-радними.

Впродовж XVI ст. литовські князі продовжували практику видання привілеїв, які здебільшого мали характер підтверджувальних грамот, наданих раніше прав і вольностей.[1,с.64-65]

З кінця XIV ст. Великим князем стали надаватися привілеї окремим землям, воєводствам, іншим адміністративно-територіальним одиницям. В літературі вони отримали назву «уставні грамоти» або обласні привілеї.

У другій половині XV ст. з’явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першою спробою кодифікації литовсько-руського права став Судебник Казимира IV Ягеллончика, затверджений 1468 року у Вільно.

В основу Судебника, що складався із 25 артикулів, було покладено місцеве звичаєве право та судову практику з кримінальних справ. У ньому знайшли відображення ряд норм, очевидно, запозичених з «Руської Правди».

Своєрідним джерелом права є Литовська метрика — документи і матеріали князівської канцелярії, перші згадки про яку відносять до другої половини XIV ст. В ній міститься низка законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя та панів радних.

Широка дипломатична діяльність князівства знаходила відображення в міжнародних договорах князів з німецьким орденом (1367 року), Польщею, південно-руськими князівствами.

Найважливішою пам'яткою права Литовсько-Руської держави були статути. Упродовж 60 років литовський уряд тричі здійснював кодифікацію права, результатом якої стали три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»). їхня структурна та змістова подібність дала підстави деяким дослідникам говорити про статути як про три послідовні редакції однієї й тієї ж пам'ятки. Проте більшість учених схиляється до думки, що то були різні пам'ятки права.[8]

Ініціатива видання І Литовського статуту належала шляхті, представники якої на сеймі 1514 р. подали великому князеві литовському прохання «дарувати» писані закони, в яких знайшли би відображення їхні права і привілеї.

І Литовський статут (згодом він дістане назву «Старий»), ухвалений на сеймі 29 вересні 1529 р., складався з 13 розділів і 264 артикулів. У перших трьох розділах було зібрано, в основному, норми державного права та принципові положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому — шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому — процесуальне, в сьомому — кримінальне, у восьмому — земельне, в дев'ятому — лісове та мисливське, в десятому — цивільне, в одинадцятому, дванадцятому і тринадцятому — кримінальне та процесуальне право.