Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Сукупність злочинів

План

Вступ

Принципи та загальні засади призначення покарання.
Сукупність злочинів.
Призначення покарання за сукупністю злочинів.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно – виховного характеру. В системі цих заходів певне місце займає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально – правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Ця думка потребує уточнення. Вона є слушною щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекаріа та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений карати за нього, знайшли свій розвиток і підтвердження в науці кримінального права та практиці боротьби зі злочинністю. В зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній і попереджувальній суті як найгострішого, найсуворішого заходу державного примусу, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у виконанні свого обов'язку захищати суспільний лад, політичну та економічну системи, права і свободи громадян, всі форми власності, а так само правопорядок від злочинних посягань.

Досягнення якісно нового стану суспільства в умовах реального суверенітету потребує не лише докорінних перетворень у всіх сферах життя -політиці, економіці, соціальній і духовній, а й подолання негативних явищ, що ще існують на сьогодні. Серед них особливого значення набуває посилення боротьби зі злочинністю і правопорушеннями.

Як відомо, питома вага злочинності в останні роки має стійку тенденцію до зростання. В наш час в Україні дуже різко зростає рівень злочинності та збільшується кількість тяжких злочинів. Причинами цього є як політична нестабільність, так і скрутне економічне становище нашої держави. На думку українських науковців-криміналістів, саме економічні проблеми є одним із приводів до вчинення такої великої кількості злочинів на Україні. Саме тому за таких умов різко зростає значення кримінально-правових норм, які покликані забезпечувати охорону суспільних відносин нашої держави від злочинних посягань та використання яких є необхідною умовою притягнення злочинців до кримінальної відповідальності.

Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності - це дуже складна і довготривала процедура. Основним в цій процедурі є встановлення у діях злочинця передбаченого кримінальним законом злочину, а точніше складу злочину.

Встановлення складу злочину вимагає наявності у працівників правоохоронних органів певних знань та особливостей застосування норм кримінального права. Вивченням особливостей застосування кримінальних норм займається наука кримінального права. Всі дослідження науковців криміналістів у галузі застосування норм кримінального права складають вчення кримінального права.

Вчення про злочин та склад злочину є складовими частинами та найбільш важливими розділами науки кримінального права.

Злочин вивчається в Загальній частинікримінального права. Вивчення ознак та елементів злочину має важливе значення для практичного застосування кримінального закону.

Вивчення злочину має важливе значення також і для вивчення і розуміння такого розділу курсу кримінального процесу як докази, оскільки ознаки складу злочину входять в предмет доказування по кожній кримінальній справі.

Передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами або пунктами однієї статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. В такому ж порядку призначається покарання і в разі вчинення особою дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші як готування, замах або співучасть у злочині.

Метою даної курсової роботи є визначення особливостей призначення покарання за сукупністю злочинів. В даній роботі ми дамо визначення поняття сукупності злочинів та розкриємо його зміст та сутність, розглянемо основні принципи та загальні засади призначення покарання, здійснемо аналіз особливостей призначення покарання за сукупністю злочинів.

1.Принципи та загальні засади призначення покарання.

Призначення покарання є кульмінацією судового розгляду справи у разі визнання особи винною і рішення суду про необхідність застосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бути торжеством розуму й справедливості. Призначення покарання полягає у визначенні судом у вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Отже, тільки суд вправі зробити остаточний висновок про винність особи у вчиненні злочину і призначити їй покарання. При цьому суд в обвинувальному вироку визначає його вид і розмір.

Для того щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права: законності, рівності громадян перед законом, індивідуальної юридичної відповідальності, наявності вини в діянні засудженої особи, індивідуалізації покарання, гуманізму.

Закон визначає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (ч.2 ст. 65 КК). Можна сказати, що це стратегічна мета призначення покарання.

Одначе, наявності й дотримання тільки принципів, наведених вище, недостатньо. КК містить в собі ще певні вимоги закону, які суд обов'язково повинен враховувати при призначенні покарання, виходячи саме із приписів, зафіксованих у кримінально- правових принципах. Ці вимоги закону зафіксовані в ст. 65 КК, якою починається розділ XI Загальної частини КК ("Призначення покарання" — ст. 65-73), і які названі — загальні засади призначення покарання. Загальні засади призначення покарання — це основоположні вимоги про порядок і межі призначення покарання, якими зобов'язаний керуватися суд, призначаючи покарання по кожній кримінальній справі. Вказані засади викладені в ч. 1 ст. 65 КК. Суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Перша загальна засада обумовлює те, що суд не може при призначенні покарання: а) призначати більш суворі види покарання, ніж ті, що передбачені в санкції статті, яка застосовується (скажімо, призначити позбавлення волі на певний строк, якщо цей вид покарання відсутній у санкції); б) призначати наявний у санкції вид покарання, але у розмірі, що перевищує його максимум, вказаний у цій санкції (скажімо, призначити два роки виправних робіт при зазначеній в санкції верхній межі — один рік). Йдеться про призначення покарання за один вчинений злочин, або за кожний з декількох вчинених злочинів. При призначенні покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків згідно зі ст. 70 та 71 КК останнє покарання може бути більш суворим, ніж передбачене в санкціях окремих статей, що створюють цю сукупність (ч. 4 ст. 65 КК). Закон також допускає призначення за підставами, вказаними в ст. 69 КК, більш м'якого покарання, ніж те, яке передбачене в санкції статті, яку застосовує суд. Друга загальна засада вказує на обов'язок суду при призначенні покарання враховувати всі положення Загальної частини КК, які пов'язані з призначенням покарання. Наприклад, це стосується застосування норм, які регламентують призначення покарання за незакінчений злочин (ч. 1 ст. 68 КК), за співучасть у злочині (ч. 2 ст. 68 КК), особливості застосування покарання до неповнолітніх (ст. 98-103 КК), застосування санкцій статей, в яких вказана лише верхня межа покарання, тощо.

Третя загальна засада зобов'язує суд при призначенні покарання враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Ступінь тяжкості вчиненого злочину визначається за класифікацією злочинів, поданою в ст. 12 КК. Однак і в межах злочину одного виду суд має враховувати особливості конкретного діяння, яке є предметом його розгляду: об'єкт, предмет, кількість потерпілих, загальна вартість заподіяної шкоди, спосіб вчинення злочину, його мотиви тощо. Враховується також ступінь і характер участі особи у вчиненому злочині.
При врахуванні даних, що характеризують особу винного, суд досліджує його соціально-демографічні ознаки (вік, характер занять, сімейний стан тощо), кримінально-правові чинники (наявність попередніх судимостей, підстави звільнення від відбування попереднього покарання тощо), поведінку особи до і після вчинення злочину (ставлення до роботи або навчання, поведінка в побуті, наявність антисоціальних пристрастей тощо), стан здоров'я (наявність хронічних хвороб, інвалідність тощо), вплив покарання, яке може бути призначено, на подальше буття близьких особі засудженого людей (скажімо, засуджений — єдиний годувальник сім'ї, де є малолітні діти, і навпаки, засуджений — алкоголік, який постійно тероризує своє оточення). Отже, суд, призначаючи покарання, встановлює не тільки наявність ознак, що характеризують особу як суб'єкт злочину (без чого взагалі не можна вести мову пропризначення покарання), а й як конкретну людину, з усіма притаманними їй позитивними та негативними якостями і властивостями. Крім врахування всіх особливостей вчиненого злочину й особи, яка його вчинила, закон зобов'язує суд враховувати при призначенні покарання й обставини, що його пом'якшують або обтяжують. Ці обставини не впливають на кваліфікацію діяння, але можуть суттєво впливати на вид і розмір покарання. Ст. 66 КК дає перелік обставин, що пом'якшують покарання, а ст. 67 КК — обставин, що обтяжують покарання.

При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:

з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

вчинення злочину неповнолітнім; вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК.

Наявність обставин, що пом'якшують покарання, свідчить про менший ступінь небезпеки винного і дає підстави суду призначати йому покарання, близьке до мінімуму того виду покарання, яке передбачене в санкції статті, а при альтернативній санкції — призначити більш м'який вид покарання серед наявних. У виключних випадках засудженому може бути призначене більш м'яке покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК). Суд не вправі не визнати будь-яку із вказаних в законі обставин як таку, що не пом'якшує покарання. Більше того, він може й інші обставини, не зазначені в законі, визнати такими, що пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК). Це, як правило, заслуги перед Батьківщиною, позитивні характеристики за місцем роботи, навчання, проживання, благородні вчинки тощо. Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує (ч. 3 ст. 66 КК). Наприклад, при вчиненні умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК) не може розглядатися як обставина, що пом'якшує покарання, вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК). При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

вчинення злочину особою повторно та рецидив злочину;

вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28 КК);

вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

тяжкі наслідки, завдані злочином;

вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

вчинення злочину з особливою жорстокістю;

вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Наявність обставин, вказаних вище, свідчить про підвищену небезпеку вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити засудженомупокарання, близьке до максимуму, а при альтернативній санкції — призначити більш суворий вид покарання серед наявних. На відміну від переліку обставин, які пом'якшують покарання, перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК), й інші обставини, не зазначені в ньому, не можуть бути визнані обтяжуючими (скажімо, відмова підсудного давати показання, його нетактовна поведінка в ході судового процесу тощо). Більше того, суд може не визнати обставини, зазначені у пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК, такими, що обтяжують покарання, навівши мотиви такого рішення у вироку (ч. 2 ст. 67 КК). Скажімо, давання або одержання хабара в стані алкогольного сп'яніння навряд чи слід визнавати обставиною, що обтяжуєпокарання.
Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує (ч. 4 ст. 67 КК). Наприклад, при вчиненні злочину, пов'язаного з порушенням вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271 КК), не може розглядатися як обставина, що обтяжує покарання, вчинення злочину із завданням ним тяжких наслідків (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК). Отже, третя загальна засада призначення покарання орієнтує суд на врахування всіх обставин, що стосуються вчиненого злочину, злочинця й обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, у їх сукупності. Закон не встановлює якихось формалізованих вказівок для оцінки всіх обставин, наявних у конкретній справі. Дати їм мотивовану оцінку і прийняти остаточне рішення щодо покарання — прерогатива суду.

2. Сукупність злочинів.

1.2. У частині 1 ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден із яких її не було засуджено.

Таким чином, при сукупності злочини:

1) особою вчинено два або більше злочини;

2) кожен з них кваліфікується за різними статтями або за різними частинами однієї статті Особливої частини КК;

3) за жоден з них особа не була засуджена, тобто всі вони вчинені до винесення вироку хоча б за один з них.

Перша ознака сукупності злочинів проявляється у вчиненні особою двох або більше злочинів, причому кожен з них має характер окремого, самостійного, одиничного злочину. Такий одиничний злочин, як було сказано раніше, може бути простим, триваючим, продовжуваним або таким, що кваліфікується за наслідками, але він завжди містить в собі ознаки одного складу злочину. Вчинення двох або більше одиничних злочинів і утворює сукупність злочинів. Причому можливі різноманітні їх сполучення. Так, винний може вчинити два або більше простих одиничних злочини, або один простий, а другий триваючий або продовжуваний. Організована група, наприклад, може вчинити два складених злочини або простий і складений злочин тощо. Слід мати на увазі, що під одиничним злочином розуміють не тільки закінчений злочин, але й готування або замах на злочин. Так, сукупність злочинів має місце, коли особа вчиняє крадіжку, а потім замах на вбивство, або вчинила хуліганство, а потім почала готуватися до крадіжки, і на цій стадії її діяльність була припинена. Не виключається сукупність злочинів і тоді, коли особа вчинила один з злочинів самостійно, а потім була співучасником у вчиненні іншого злочину. Наприклад, особа вчинила вбивство, а потім як співучасник вчинювала замах на крадіжку.

Другою ознакою сукупності злочинів є вимога, щоб кожен із злочинів, які утворюють сукупність, був передбачений самостійною статтею КК, тобто кваліфікувався за однією, окремою статтею кримінального закону або за різними частинами однієї і тієї ж статті КК. Так, якщо винний при вчиненні хуліганства завдав ножем потерпілому тяжке тілесне ушкодження, то має місце сукупність злочинів і вчинене слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 296 і за ч. 1 ст. 121. Якщо злочинна група вчинила розбій, а потім викрадення наркотичних засобів, вчинене охоплюється ч. 2 ст. 187 і ч. 4 ст. 308.

Таким чином, можна зробити категоричний висновок: кожен із злочинів, які входять у сукупність, підлягає самостійній кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті КК. Саме ця вимога сформульована в ч. 2 ст. 33.
Здебільшого різні злочини передбачаються окремими статтями Особливої частини КК. Проте в ряді випадків (хоча і нечасто) відповідальність за різні злочини передбачена різними частинами однієї і тієї ж статті КК. Наприклад, у ч,1 ст.371 встановлена відповідальність за завідомо незаконне затримання, а в ч. 2 - за завідомо незаконний арешт; у ч. 1 ст. 357 - за викрадення офіційних і приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях, а в ч. 3 - за незаконне заволодіння будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом. Тут частина статті цілком описує ознаки відповідного одиничного злочину і супроводжується самостійною санкцією. Тому, якщо винний вчинив крадіжку документів із державної установи, а потім крадіжку паспорта у свого сусіди, то має місце сукупність злочинів і вчинене повинно бути кваліфіковано за частинами 1 і 3 ст. 357 КК. Те саме має місце і тоді, коли особа вчинила, наприклад, крадіжку, а потім вчиняє замах на крадіжку з проникненням у житло. Вчинене утворить сукупність злочинів - закінченої крадіжки (ч. 1 ст. 185) і замаху на кваліфіковану крадіжку (ч. 1 ст. 15 і ч. 3 ст. 185). Іноді вказівку закону на те, що сукупність злочинів має місце, коли кожен із злочинів передбачений самостійною статтею (частиною статті) КК, підмінюють іншими вимогами. Так, вказують, що сукупність має місце лише тоді, коли особа вчинила різнорідні злочини. Отже, якщо особа спочатку вчинила крадіжку, а потім грабіж, то сукупність злочинів відсутня, тому що ці діяння однорідні. Проте в таких ситуаціях кожне з них підпадає під ознаки самостійної статті КК і тому повинне отримати відповідну кваліфікацію саме за Правилами сукупності злочинів. Тому в сукупність можуть входити Як однорідні, так і неоднорідні злочини. Сукупність не утворюється лише при вчиненні двох або більше тотожних злочинів, коли йдеться про повторність.

Третьою невід'ємною ознакою сукупності злочинів є вимога, щоб за жоден із деліктів, які входять до неї, особа не була ще засуджена. Це означає, що всі злочини винні вчинили до винесення вироку хоча б за один з них. Якщо ж новий злочин вчинений особою після винесення вироку, має місце рецидив.
У більшості випадків всі злочини, які вчинені особою або учасниками організованої групи, розглядаються судом одночасно в одній справі. Але можливі й інші ситуації, коли справа про один із злочинів розглядається одним судом, а про інший - в іншому суді. Так, наприклад, обвинувачення в одному злочині може розглядатися у військовому суді, якщо один з учасників групи військовий, а по відношенню до інших справа слухається в суді загальної юстиції. Можливі ситуації, коли про вчинений раніше злочин стає відомо вже після засудження підсудного за інший злочин. Можна уявити собі й інші подібні випадки. У всіх цих випадках важливе одне - всі злочини вчинені до його засудження тобто до винесення вироку хоча б за один з них. Тобто перед нами та ж сукупність злочинів, але ускладнена процесуальними обставинами, що позбавляють можливості одночасного розгляду всієї сукупності злочинів. Юридична природа вчиненого від цього не змінюється - оскільки всі злочини вчинені до осудження хоча б за один з них.

Стаття 33 вимагає, щоб при сукупності не були погашені юридичні наслідки раніше вчиненого злочину. У законі вказується, що при сукупності не враховуються злочини, за які особа була звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом (витекли строки давності, злочин підпадав під амністію тощо).

2.2. Види сукупності злочинів. При визначенні видів сукупності злочинів презюмується, що вони мають ті родові ознаки, які входять до загального поняття сукупності, тобто вчинено два або більше злочинів, кожний з яких передбачений самостійною статтею КК або різними частинами однієї статті КК, і всі злочини вчинені до засудження хоча б за одне з них. Тому, говорячи про види сукупності, слід окреслити їх особливості, їх видові ознаки. У науці кримінального права традиційно сукупність злочину поділяється на два види: сукупність ідеальну і сукупність реальну. Такого розподілу дотримується і судова практика.

Ідеальна сукупність є там, де одним діянням особи вчинено два або більше злочини. Так, прикладами ідеальної сукупності можуть виступати випадки вчинення особою особливо злісного хуліганства із заподіянням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження; отримання посадовою особою у виді хабара наркотичних засобів; умисне вбивство особи шляхом підпалу будинку, де знаходився потерпілий, тощо. У цих ситуаціях своєю однією дією особа чинить два злочини. Кваліфікація злочину тут, наприклад, лише як хуліганства або як отримання хабара, або як вбивства була б недостатньою, тому що вчинене не охоплюється однією статтею кримінального закону. Вчинене може отримати правильну і повну правову оцінку тільки шляхом застосування двох або більше норм Особливої частини разом взятих. Ось чому дії службової особи, яка одержала у виді хабара наркотичні засоби, створюють ідеальну сукупність злочинів і кваліфікуються за ст. 368 і відповідною статтею КК, що передбачає відповідальність за придбання цих предметів (у нашому випадку за відповідною частиною ст. 307 КК).

Самий термін "ідеальна" сукупність не дуже вдалий, на що неодноразово звертали увагу багато юристів. Він, безперечно, не цілком відображує те явище, яке покликаний визначати. Буквальне його розуміння, певно, і призвело до того, що іноді стверджували, ніби ідеальна сукупність (тобто сукупність, що існує в уяві) є за своєю сутністю єдиним злочином, хоча і таким, що містить ознаки кількох злочинів. Проте ідеальна сукупність не є штучною юридичною конструкцією. Вона відбиває юридичну ситуацію, коли однією дією вчиняються два або більше злочини. І хоча ми користуємося зазначеним терміном, його розуміння повинно мати місце в повній відповідності з обумовленою ним об'єктивною дійсністю, тобто вчиненням двох або більше самостійних злочинів. Реальна сукупність має місце там, де винний різними самостійними діями вчиняє два або більше злочини. Таким чином, при реальній сукупності є дві або більше дії, кожна з яких являє собою самостійний злочин (наприклад, крадіжка і хуліганство).

Чим же відрізняється ідеальна сукупність від реальної? На відміну від ідеальної сукупності, де однією дією вчиняються два або більше злочини, при сукупності реальній кожне діяння, вчинене винним, утворює, з точки зору кримінального закону, самостійний злочин. Далі, якщо при ідеальній сукупності злочини, які утворюють її, вчиняються одночасно, то при реальній сукупності обов'язково між діями що вчиняються особою, а отже, і вчиненими злочинами, існує більш-менш тривалий проміжок в часі. Тут один злочин завжди віддалений від іншого, вони вчиняються різночасно, хоча і можуть бути тісно пов'язані між собою. Наприклад, якщо особа (або група осіб) з метою вбивства потерпілого підпалює будівлю, у якій той знаходився, і досягає цієї мети, перед нами ідеальна сукупність злочинів - однією дією вчинено два злочини - підпал і вбивство. Але достатньо змінити ситуацію і уявити собі, що потерпілий був спочатку вбитий, а потім будівлю з метою приховування вбивства було спалено, ми маємо реальну сукупність вбивства і підпалу, тому що кожна з вчинених дій утворює самостійний злочин. Через різночасне вчинення злочинів при реальній сукупності її кваліфікація не викликає настільки серйозних ускладнень, як кваліфікація сукупності ідеальної.
3.2. Відмежування сукупності злочинів від суміжних понять. 1. Сукупність і складені (складні) злочини. Питання це має значення не тільки для точного визначення сукупності злочинів, але й для правильної кваліфікації вчиненого особою (або групою осіб) діяння. Уявимо собі достатньо типовий випадок, коли група осіб, будучи в нетверезому стані, вчинила хуліганські дії, пов'язані з опором представникові влади. Як кваліфікувати такі дії? Якщо визнати тут сукупність злочинів, то ми повинні кваліфікувати вчинене за ч. 3 ст. 296 (хуліганство) і за ч. 2 ст. 342 (опір працівникові правоохоронного органу). Якщо ж визнати в цій ситуації єдиний складений злочин, то все вчинене охоплюється ч. 3 ст. 296. Нагадаємо, що складеним злочином ми називаємо такий злочин, що складається з двох або більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано (окремо), являє собою самостійний злочин, але які внаслідок їх органічної єдності, утворюють одиничний злочин, який охоплюється ознаками однієї статті КК. Так складеним злочином вважають розбій, що складається ніби з двох самостійних дій - насильства над особою і заволодіння майном. Через органічну єдність цих діянь вони розглядаються законом як єдиний злочин, що кваліфікується за однією статтею КК, в цьому випадку за ст.187. Складеним злочином є і перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством (ч. 2 ст. 365), втеча з місця позбавлення волі, пов'язана із застосуванням насильства (ч. 2 ст. 393), і багато інших. Якби законодавець не об'єднав ці злочини в один єдиний злочин, ми змушені були б кваліфікувати вчинене за сукупністю злочинів, наприклад, як перевищення влади і насильство над особою. Звідси випливає важливий висновок: складений злочин являє собою враховану законодавцем, тобто прямо передбачену законом як одиничний злочин реальну або ідеальну сукупність. Законодавець враховує органічну єдність діянь, які входять до складених злочинів і утворюють склад одиничного злочину, тобто передбачає в законі сукупність злочинів як одиничний злочин.

Віднесення діяння до складеного злочину або, навпаки до сукупності злочинів, залежить, таким чином, від конструкції складів злочинів у кримінальному законі. Це положення можна підтвердити, наприклад, такими випадками. Так, в КК України 1927 р. не було встановлено такого єдиного складеного злочину як хуліганство, пов'язаного з опором представникові влади, тому такі дії утворювали сукупність двох злочинів - хуліганства й опору - і кваліфікувалися за ст. 70 (хуліганство) і ст. 69 (опір) КК 1927 р. За чинним КК через органічну єдність цих деліктів вони об'єднані в один єдиний злочин - злісне хуліганство і кваліфікуються за однією статтею - ч. 3 ст. 296. Навпаки в КК 1927 р. передбачалася відповідальність за такий складений злочин як хуліганство, поєднане із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 3 ст. 70). У даний час такого складеного злочину в законі не має, а тому хуліганство, поєднане із заподіянням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, кваліфікується за сукупністю злочинів, тобто за ст. 296 і ст. 121.
Звернемо увагу ще на один випадок. Якщо особа, наприклад, вчинить умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, то має місце єдиний складений злочин, передбачений ч. 2 ст. 121. Проте при заподіянні умисного тілесного ушкодження середньої тяжкості, що спричинило смерть потерпілого, кваліфікація настає вже за правилами ідеальної сукупності, за ст. 122 (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження) і за ст. 119 (вбивство через необережність), через те, що КК такого єдиного складеного злочину не знає.

Як наслідок зауважимо, що в усіх випадках складеного злочину вчинене кваліфікується за однією статтею КК, при ідеальній або реальній сукупності застосовуються дві або більше статей КК - залежно від того, скільки злочинів входить до даної сукупності. Така кваліфікація обумовлена тим, що складений злочин розглядається самим законом як єдиний, один злочин. При сукупності ж злочинів у. діях особи є два або більше злочинів, кожен з яких передбачений певною статтею КК. Сказане, проте, не означає, що складений злочин не може утворити сукупності з іншими одиничними злочинами. Це випадки кваліфікації за сукупністю злочинів розбою, поєднаного з вбивством, або хуліганства, поєднаного з опором представникові влади і тяжким тілесним ушкодженням. Тут розбій і, відповідно, хуліганство - складові злочини, які утворюють сукупність з іншим одиничним злочином - вбивством або тяжким тілесним ушкодженням.

2. Ідеальна сукупність і конкуренція норм (кримінальних законів), Насамперед відзначимо, що конкуренцією кримінально-правових норм зазвичай вважають наявність двох або більше кримінальних законів (статей КК), які рівною мірою передбачають караність даного діяння. Інакше кажучи, при конкуренції норм один (одиничний) злочин одночасно підпадає під ознаки декількох норм кримінального закону. Найбільш типовими випадками є конкуренція загальної і спеціальної норм.