Суперфыций

План

Вступ

Розділ  І Історія розвитку суперфіціарного права

1. Історія виникнення суперфіціарного права за часів Римської Імперії .
2. Теоретичні підходи до визначення права користування чужою земельною ділянкою  для забудови.

Розділ  ІІ Правове регулювання суперфіцію за цивільним законодавством       України.

    2.1 Поняття та підстави виникнення права користування чужою  земельною              ділянкою для забудови.

2. Права та обов’язки власників земельної ділянки , наданої для забудови.

    2.3 Припинення права користування земельною ділянкою для забудови.

РозділІІІ Судова практика по застосування права користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Висновки 

Список використаних джерел  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

    В Україні користування чужою земельною  ділянкою для забудови раніше не використовувалось  як відносини, які можуть бути альтернативою  оренді. Це пояснюється тим, що була відсутність практики застосування суперфіція в законодавстві України, так як регламентування його відбулось у квітні 2007 року Цивільним кодексом України. Найактивніше суперфіцій почали обговорювати після того, як  було внесено доповнення до Земельного кодексу України.

    Метою дослідження - є   проблема, яка залишається актуальною на сьогодення – це ототожнення суперфіція з орендою або сервітутом. Тому на нашу думку, слід приділити більше уваги на відмінних рисах суперфіція та орендних відносин, а також відносин пов’язаних з сервітутними зобов’язаннями.

    Предметом дослідження є - користування чужою земельною ділянкою для забудови.

    Об'єктом суперфіція - є право користування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд чи будівель з можливістю для суперфіціарія набути право власності на них

    За  загальним правилом, суперфіційне право виникає на підставі договору, але за законом не встановлено спеціальних істотних умов, щодо яких між сторонами є домовленість. Тому на нашу думку, слід приділити більше уваги на дослідження суперфіційного права, як такого, що являє собою сукупність відносин, що виникають між учасниками , які укладають договір про користування чужою земельною ділянкою для забудови, розглянути  його переваги і недоліки, а також встановити міру покарання у випадку порушення суперфіційного зобов’язання.

    Курсова робота складається з: вступу, трьох розділів,висновка та списка використаної літератури

    Тема  курсової :«Суперфіційне право, його роль та значення у Законодавстві  України та в суспільстві в  цілому». У першому розділі розкриваються історичні передумови виникнення суперфіційного права,починаючи з Древнього Риму. У другому – розкриваються основні підстави виникнення суперфіційного зобов’язання, права та обов’язки учасників цих відносин, а також, припинення суперфіційного зобов’язання та його наслідки . У третьому -  розглянуто  співвідношення суперфіція за законодавством України та Російської Федерації. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  I

Історія розвитку суперфіціарного  права. 

1. Історія виникнення суперфіціарного  права за часів  Римської Імперії .

    У римському праві поняття  possessio(«володіння», або ж «посідання») мало подвійне значення: 1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з правоможностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а другому – jus posidendi – право володіння.[8, с. 302]

      Посідання(possession) як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.[8,с. 302]

    Володіння, основане на праві, - це вже не володіння, а право власності. Фактичне володіння  річчю може бути основане не тільки на праві власносності, а й на будь-якому іншому(наприклад на договорі найму речі), однак воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю – просто факт. Римські юристи слово «посідання» виводили від sedere – сиджу як володар.[8,с. 303]

      Давньоримські юристи не розрізняли  речевих і зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами  речевих позовів — actiones in rem і особистих позовів — actiones in personam. Якщо суперечка виникала з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили із наявності позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини підлягають захисту і давав відповідний позов (речевий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й відповідного права. Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов.[ ukrref.com.ua]

      Таким чином, на підставі відповідних  позовів (речевих і зобов'язальних) розрізняють права речеві й  особисті. Речеве право — якщо об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення. Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речеві і зобов'язальні зроблений не римськими юристами. Римські юристи широко користувалися категорією “річ”, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і містило в собі певну вартість. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право.[ ukrref.com.ua]

    Первісний поділ речей на рухомі та  нерухомі (res mobiles,res immobiles) майже не мав правового значення. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих. До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали положенню superficies solo cedit— зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано.[ ukrref.com.ua]

    Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються на три  види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних  речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально  не пов'язаних, однак об'єднаних загальним  призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).[ ukrref.com.ua]

    Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими — simplices, а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними — summae.[ ukrref.com.ua]

    З прав на речі раніш усіх сформувалося володіння. Воно виникло вперше щодо землі.Римські юристи-класики етимологічно виводили слово володіння – possessio від sedere – сидіти, осідати, а саме, володіння тлумачили як поселення (на землі). У Дігестах Юстиніана володіння зображується відношенням, що передувало власності і створило її. Теоретичне вивчення джерел римського права, що почалося тільки в 19 сторіччі, показало існування двох видів фактичного володіння речами в Римі. Перше називають юридичним володінням (possessio, іноді – possessio civilis), друге – триманням (possessio naturalis, пізніше – detentio).[ ukrref.com.ua]

    Що  лежить в основі зазначеного поділу, який його принцип? Дати відповідь на це питання намагалися ще глосатори  і коментатори. Їхні думки зводяться  до того, що власник володіє річчю  від свого імені, детентор – від  чужого. Але джерела римського  права суперечать зазначеному погляду, оскільки визнають власниками деяких oci6, що володіють речами від чужого імені: залогоприймачів, прекарістов, секвісторів, повірників. Така неспроможна  теорія існувала в середні століття. Потім французькі юристи помітили різницю  між володінням i триманням, виходячи з характеру волі власника. Цей  погляд розвив у своїй теоретичній  монографії “Право володіння” засновник  історичної школи права Савіньї. Суть його міркувань, що одержали чимало прихильників, зводилася до таких  важливих моментів: 1) володіння передбачає можливість фізичного впливу на річ (corpus possessio); 2) головна ознака володіння в порівнянні з дотриманням - намір володіти річчю як своєю, по типу власності (animus domini), при тім, що детентор володіє річчю як чужий, на чуже ім'я; 3) володіння - право, i тому можливо його відділення, а виходить, крім первинного володіння існує похідне, тобто власник може переносити своє володіння річчю на будь-яку особу, але тільки у випадках, прямо встановлених законом.[ ukrref.com.ua]

    Проблема  володіння розглядалася також в  аспекті “володіння — факт, володіння  — право”. Домінуюча в європейській юриспруденції тенденція вважати  володіння фактичним пануванням людини над річчю (на відміну від  власності в розумінні панування  юридичного) одержала поширення в  російській цивілістиці. Прихильниками  концепції “володіння — факт”  були Д.І.Мейер, К.П.Победоносцев, Є.В.Васьковский i ін. Протилежні думки висловлювали К.Д.Кавелін, С.А.Муромцев, Ю.С.Гамбаров та ін. Так, вони вважали будь-які  відношення, що мають юридичний захист, є правом. Найбільше чітко зазначену  проблему визначив І.А.Покровський. Biн  звернув увагу на існування принципу захисту володіння як такого, вiд  будь-яких зазіхань з боку приватних oci6. Фактичний власник може жадати від суду i влади захисту свого  володіння не на підставі того, що він  має право на це володіння, а просто у зв'язку з тим, що він володіє  чи володів. Навіть i неправомірний  власник може вимагати свого захисту.¹⁽³⁾ Безумовно, усе це робиться для того, щоб уникнути самоправності, щоб yci суперечливі питання зважувалися судом.[ ukrref.com.ua]

    Натуральному  господарству феодальної Європи римський інститут речевих прав був не потрібний. Глосатори створили вчення про розщеплене право власності (dominium diuisum) для регулювання ленних феодальних відносин, зв'язаних із землею. Вони намагалися застосовувати деякі норми римського права, але римському праву такі відносини були невідомі. Після перемоги французької буржуазної революції, основні досягнення якої були закріплені в Декларації прав громадянина і Кодексі Наполеона, одним з найбільш великих перетворень знову стало проголошення права, що захищається державою, індивідуальної власності особи. Інститут речевих прав став поступово заповнюватися іншими речевими правами. Поступово тому, що повне право власності не хотіли обмежувати якими-небудь правами інших осіб. Але життя диктувало свої умови. Багато суспільних відносин, що існують в умовах розвитого обміну і торгово-грошових відносин, вимагали регулювання за допомогою норм, що встановлюють права абсолютного характеру.[ ukrref.com.ua]

        Таким чином, речеві права продовжують  існувати в цивільному праві  багатьох країн світу і терплять  зміни з метою удосконалення  регулювання відповідних суспільних  відносин. [ukrref.com.ua]

        Що стосується нашого цивільного  права, то його підпорядкованість  навчанню К.Маркса звела нанівець  необхідність існування інституту  речевих прав. [ukrref.com.ua]

         Безумовно при дослідженні розвитку і змін суспільно-економічної формацій протягом сторіч відношення людей до речей можна розглядати тільки в їх сукупності, тобто як виробничі відносини з метою визначення характерних для тієї чи іншої формації ознак.[ ukrref.com.ua]

  Така  думка була цілком економічною і  не залишала місця для суб'єктивних речевих прав, а виходить, і приватного права, оскільки такі “виробничі відносини” влада політична може врегулювати  тільки за допомогою норм публічного права. Власність на основні засоби виробництва для удосконалення  такого регулювання повинна бути суспільною, соціалістичною.

     Права на чужі речі були відомі в давньому римському праві, але остаточне визначення їх і поділ на окремі види було здійснено пізніше в період класичної римської юриспруденції (І — Ш століття н.е.). Усі права на чужі речі стали іменуватися “iura in re aliena”, що буквально перекладається як “права в чужій речі”. Право на чужу річ можна розуміти як юридичне панування, що належить одній особі щодо деяких сторін речі, що знаходиться у власності іншої особи. Таку думку протягом XIX — XX століть висловлювали майже всі цивілісти — дослідники римського права. Яке-небудь іurа іn rе аlіеnа установлювалося на невизначений час (було безстроковим) і захищалося за допомогою речових позовів.

    [ukrref.com.ua]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  ІІ 

Правове регулювання суперфіцію за цивільним законодавством  України.

   2.1 Поняття та підстави виникнення права користування чужою     земельною ділянкою для забудови.

   Суперфіцій  — це довгострокове, відчужуване  та успадковуване право користування земельною ділянкою, переданою відплатно  чи безвідплатно особі для будівництва  та експлуатації на ній будівель та споруд, на які в останньої виникає  право власності.[12, с. 354]

   Суб'єктами суперфіціарних відносин є власник  земельної ділянки, яка надається  під забудову, і особа, яка має  право використання зазначеної ділянки  для забудови (суперфіціарій).[12, с. 355]

   На  будівлі (споруди), зведені суперфщіарієм, у нього виникає право власності. Це зумовлює незалежність цих прав від суб'єктного складу, оскільки діє принцип: речове право випливає за речами, щодо яких воно встановлене  і не пов'язане з носіями цих  прав Віднесення суперфіцію до речових  прав надає суперфіціарію абсолютний захист його прав.[ http://ua.textreferat.com]

     Суперфіцій може належати одночасно двом і більше особам При цьому, безумовно, саме суперфіційне право поділу не підлягає, а лише передбачається можливість спільного користування земельною ділянкою, наданою під забудову одночасно двом і більше особам (наприклад, у разі виникнення з підстав, передбачених законодавством, права спільної власності на зведену будівлю (споруду).[ http://ua.textreferat.com]

   Об'єктом  суперфіцію є право користування земельною ділянкою для будівництва  певних видів споруд чи будівель з  можливістю для суперфіціарія набути право власності на них. При наданні  земельної ділянки у користування з метою забудови необхідно, щоб  її подальше використання відповідало  цільовому призначенню ділянки. Встановлення цільового призначення  земель відбувається шляхом їх віднесення до тієї чи іншої категорії, яке здійснюється на підставі рішень органів державної  влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ч. І с. 20 ЗК).

   Підставами  встановлення суперфіцію є договір  між власником ділянки І майбутнім  забудовником про встановлення суперфіцію і заповіт.[ http://ua.textreferat.com]

   До  Істотних умов цього договору належать: відомості про земельну ділянку, про мету її надання, про вид будівництва, що має тут здійснюватися, про  умови платного користування ділянкою (розмір плати, її форма, умови, порядок  та строки її виплати). У ЦК не передбачена  обов'язкова форма договору про встановлення суперфіцію. Але враховуючи ту обставину, що договір про встановлення суперфіцію не може бути виконаний сторонами  у момент його вчинення, можна дійти  висновку, що такий договір має  бути лише письмовим.[ http://ua.textreferat.com]

   Заповіт також може бути підставою встановлення суперфіцію у разі наявності в  ньому заповідального відказу, яким заповідач зобов'язує спадкоємця надати іншій особі право користування для забудови земельною ділянкою, що входить до складу спадщини.[ http://ua.textreferat.com]

   Існуючий  суперфіцій у свою чергу може бути переданий суперфіціарієм іншій  особі за будь-яким цивільно-правовим договором, що відповідатиме природі  цих відносин. Такий договір може бути як виплатним, так І безвідплатним. Укладення вказаного договору не вимагає погодження його умов із власником  земельної ділянки та є для  нього обов'язковим. [http://ua.textreferat.com]

   Суперфіціарій не зобов'язаний повідомляти власника земельної ділянки про наступне відчуження суперфіцію, оскільки у  ЦК (на відміну від правил про  відчуження емфітевзису) не закріплене переважне право власника перед  іншими особами на купівлю права  користування нею. Власник ділянки  зобов'язаний зберігати той характер відносин з новим суперфіціарієм, який Існував з його попередником відповідно до умов, які мали місце  при встановленні суперфіцію.[ http://ua.textreferat.com]

   Існуючий  супєрфіцій також може переходити у  спадщину як на підставі заповіту, так  і шляхом спадкування за законом. При цьому, оскільки право користування земельною ділянкою для забудови та право власності на зведені  на ній споруди, що входять до складу спадщини, є пов'язаними між собою  речовими правами, зазначені права  у разі поділу спадщини між різними  спадкоємцями не можуть бути передані окремо.[ http://ua.textreferat.com]

    Строк суперфіцію може бути визначеним або  невизначеним. Мінімальний та максимальний строк суперфіцію у ЦК не зазначений. Але при його визначенні сторони  мають враховувати, що супєрфіцій є  речовим правом, яке встановлюється з метою забудови. І тому надто  короткий строк суперфіціарного  права не відповідає природі цього  інституту, оскільки не дає можливості суперфіціарію реалізувати надане право забудови.[ http://ua.textreferat.com]

    Якщо  суперфіцій встановлений на невизначений строк, він вважається безстроковим І може бути припиненим за бажанням сторін у будь-який час.

    2.2 Права та обов’язки власників земельної ділянки , наданої для забудови.

    Власник земельної ділянки, наданої для  забудови, має право:

    -  на одержання плати за користування  нею для забудови. Ця плата  не є орендною І не є платою  за землю, що сплачується окремо  до бюджету, і не включається  до складу вказаної плати за  користування. Сторони самі визначають  розмір плати за користування, періодичність її внесення (разовий  або періодичний характер останньої), її форму, умови, порядок та  строки виплати тощо. Невнесення  плати за користування не є  підставою припинення суперфіцію, але надає власникові землі  право вимагати стягнення з  суперфіцію заборгованості у  примусовому порядку;

    -  на одержання у випадках, встановлених  договором, частки ВШ доходу  землекористувача від збудованих  на земельній ділянці промислових  об'єктів тощо;

    - на володіння та користування  ділянкою в обсязі, встановленому  договором із землекористувачем;

    -  на розпорядження ділянкою, у  тому числі шляхом відчуження  її Іншим особам. При цьому  власник повинен попередити набувача  ділянки про право суперфіціарія  на забудову. Суперфіцій зберігатиме  свою силу й для нового власника  ділянки, в тому числі і для  особи, яка набула землю з  публічних торгів. Перехід права  власності на земельну ділянку  до іншої особи не впливає  на обсяг права власника будівлі  (споруди) щодо користування земельною ділянкою [16, с. 414 ЦК].

    На  власника земельної ділянки покладаються такі обов'язки:

    -  надати певну ділянку під забудову  у строки, визначені договором  про встановлення суперфіцію  або заповітом;

    - не перешкоджати землекористувачеві  у здійсненні ним права користування  ділянкою тощо. Проти порушення  власником його прав суперфіціарій  може захищатися тими ж засобами  цивільно-правового захисту, що  й власник майна (ст.396 ЦК).

    Суперфіціарій (землекористувач) має право:

   - використовувати ділянку для  забудови (будівництва промислових,  побутових, соціально-культурних, жилих  тощо споруд) відповідно до договору  про суперфіцій та вимог закону [16, с. 413 ЦК];

   -  користуватися земельною ділянкою  в обсязі, встановленому договором [16, с. 415 ЦК]. При цьому мається на увазі використання ділянки не тільки безпосередньо для будівництва, а й для обслуговування таких робіт (організації під'їзних шляхів,  спорудження тимчасового житла для будівельників тощо);

   -  набувати право власності на  будівлі (споруди), споруджені на  земельній ділянці, переданій  йому для забудови;

   -  передавати суперфіцій іншим  особам шляхом договору або  заповіту. При цьому особа, до  якої перейшло право власності  на будівлі (споруди), набуває  право користування земельною  ділянкою на тих же умовах  і в тому ж обсязі, що й  попередній власник будівлі (споруди). Суперфіціарій не зобов'язаний  повідомляти власника ділянки  про намір передати суперфіцій  іншій особі. Відсутність такого  повідомлення не дає власникові  ділянки права оспорювати дійсність  правочину відчуження суперфіцію  та вимагати плати за таке  відчуження, як це передбачено  у разі продажу емфітевзису.  Землекористувач повинен лише  повідомити власника земельної  ділянки про заміну його іншою  особою у зобов'язанні оплати користування ділянкою [16, ч.4 с. 415 ЦК].

   Суперфіціарій (землекористувач) зобов'язаний:

   -  вносити плату за користування  земельною ділянкою, наданою йому  для забудови. Оскільки ЦК не  встановлює порядку внесення  зазначеної плати, її періодичності  та розмірів, ці питання мають  вирішуватися за домовленістю  сторін при встановленні суперфіцію. Плата, її розміри та строки  внесення є істотними умовами  договору про суперфіцій. Зі змісту  ч.4 ст.415 ЦК (де йдеться про обов'язок "вносити плату", а не "внести  плату") випливає, що платежі власникові  ділянки мають бути швидше  не разовими, а періодичними;

   вносити інші платежі, встановлені законом. Зазначені обов'язкові платежі визначаються окремими актами законодавства і  не включаються до сум плати за користування, яка належить

   власнику  ділянки. Види, розміри та періодичність  вказаних обов'язкових платежів встановлюються спеціальним законом [с. 415 ІДК];

   - почати використовувати земельну  ділянку для забудови до спливу  трирічного строку з моменту  встановлення суперфіцію. В іншому  разі   можливе   припинення   суперфіцію   з   цієї  підстави [ 16, с. 416 ЦК];

   - використовувати земельну ділянку  відповідно до її цільового призначення [ 16, ч.5 с. 415 ЦК]. Призначення земельної ділянки визначається відповідно до норм земельного законодавства та договору про суперфіцій, де вказано, з якою метою вона йому надана. Зокрема порушенням цієї вимоги буде будівництво споруд промислового призначення, якщо суперфіцій надавався для житлового будівництва тощо;

   - у разі припинення суперфіцію  на вимогу власника земельної  ділянки знести будівлі та  привести ділянку до стану,  в якому вона була до надання  її у користування [16, ч. 1 с. 417 ЦК].

   2.3 Припинення права користування земельною ділянкою для забудови.

   Суперфіцій  припиняється у разі:

   1)  поєднання в одній особі власника  земельної ділянки та суперфіціарія.  У цьому випадку суб'єкти права  власності та речового права  на чужу річ збігаються;

   2) спливу строку права користування. Обов'язок власника ділянки подовжити  на вимогу землекористувача строк  дії суперфіцію може бути передбачений  у договорі про суперфіцій;

   3)  відмови землекористувача від  права користування;

   4)   невикористання земельної ділянки  для забудови протягом трьох  років підряд;

   5)  викупу земельної ділянки у  зв'язку із суспільною необхідністю. У цьому випадку йдеться про  викуп саме земельної ділянки, а не права користування нею [ 16, с. 350 ЦК];

   6) неможливості використання земельної  ділянки для забудови (наприклад,  внаслідок її забруднення токсичними, радіоактивними речовинами тощо);

   7) визнання недійсним правочину,  що був підставою встановлення  суперфіцію;

   8)  використання земельної ділянки  не за цільовим призначенням [16, ч.5 ст.415 ЦК, п."а" с. 143 ЗК];

   9) домовленості власника ділянки  та землекористувача про припинення  суперфіцію, вчиненій у такій  самій формі, як і договір  про встановлення суперфіцію.