Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Суспільний устрій та державний лад Київської Русі

Міністерство освіти і науки України

Національний транспортний Університет

Кафедра конституційного і адміністративного права

Курсова робота

з історії держави і права України

на тему:

«Суспільний устрій та державний лад Київської Русі»

студентки 1 курсу

спеціальність: транспортне право

Позняк Наталія Володимирівна

Науковий керівник

Підпис студента

Ричков

Микола Олександрович

доцент кафедри

конституційного та

адміністративного права

Дата: Підпис:

м. Київ - 2009

План:

Вступ

1. Виникнення держави - Київська Русь

2. Розвиток державності в Київській Русі

3.Державний лад

4.Суспільний устрій

Висновок

Зноски

Використана література

Вступ

Наш український народ живе на своїй землі дуже давно. Тисячу двісті або триста літ тому назад жили вже наші люди мало не по всій теперішній Україні. Але раніше, ще за якихось тисячу літ перед тим на наших широких степах понад Чорним морем, по дрімучих лісах, понад річками, жило багато диких племен, і кожне плем’я жило собі окремо. В історичному процесі одне плем’я змінювало інше. Найбільшим досягненням давніх племен було створення могутньої держави на теренах теперішньої України - Київської Русі.

Видатний російський історик В. Ключевський писав, що „ історія Русі почалася в VI ст. на самому краю, в південно-західному куті нашої землі, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат”¹. Але ця історія урвалася на VI ст., і дійсний початок історії України пов'язаний не з Карпатами, а з Подніпров'ям, із землею полян.

Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттями .Початок держави зв'язував він із розвитком торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від нападників на суходільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних містах з’являються воєнні вожді-князі з дружинами. З іншої сторони, утримання дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з розвитком торгівлі у VII, навіть VI ст., починає зав'язуватися державне життя. ²

1. Виникнення Держави – Київська Русь

Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива. Останнім часом з'являються гіпотези, які в цій легенді бачать зернятко дійсності. Так, Д. Ліхачов комбінує показання никонівського літописця, що користувався старими літописними списками; там пишеться, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав велику шану від цісаря; крім того переможно воював з волзькими та камськими болгарами й заснував місто Києвець над Дунаєм.³ .Б. Рибаков робить спробу датувати його князювання: він був сучасником Юстиніана , себто жив у VI ст.⁴

Наприкінці ІХ навколо Києва починають об’єднуватися східнослов’янські племена, і за назвою столиці державу називають „Київською Руссю”. Існують дві основні теорії утворення держави на Русі. Однією з них є теорія походження держави на основі природно-історичного процесу.

В чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Українську державу в половині IX ст. На існування її вказує запис у Бертикській хроніці 839 року про прибуття візантійського посольства імператора Теофана до імператора Людовіка Побожного, яке
просило, між іншим, дати дозвіл проїхати через володіння Людовіка
«русам». Вони прибули від руського князя до Царгороду, але,
поки були там, «варварські й надзвичайно жорстокі племена» зайняли землі, через які мали вони повертатися додому, Людовік наказав з'ясувати, хто були ті посли, і виявилося, що то були шведи.⁵

Ця невиразна вказівка Бертинських аналів викликала багато
гіпотез. Очевидно, володіння князя, від якого прийшли посли, лежали досить далеко від Чорного моря, і між ними та морем оселилися варвари; цими варварами могли бути угри або болгари, а князем — Київський князь. Можливо, що вислав він послами варягів - шведів, яких завжди було багато на службі в різних державах.

3 цього оповідання Бертинських аналів видно, що у 839 році
в Європі ще не знали про молоду Українську державу. Та не минуло й 30 років, як вона гучно повідомила про своє існування, примусивши затремтіти могутню Східню Римську імперію — Візантію.
То був похід на Царгород. «Повість временних літ» оповідає, як
у 860 році князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутності цісаря
Михайла III, підступили до Царгороду, зруйнували околиці міста, але самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої опустили в море, знялася буря і знищила «безбожних Русі кораблі».⁶

Таким чином, з цих різних джерел можна зробити один висновок: у 860 р. на Царгород напали руси. Безперечно, зорганізувати такий прихід могла тільки держава, яка мала військо. Цікаві слова патріарха Фотія про те, що руси підкорили сусідні народи й „надмірно возгордившись, піднесли руку на Роменську імперію” Дуже важливим є питання про походження цієї Русі і величезного флоту, що міг прийти тільки від могутньої держави. Безліч фактів свідчить про те, що Руська держава була заснована діяльності Аскольда.

В організації першої Київської держави брали деяку участь нормани. VІП-ІХ ст. були добою, коли нормани, під назвою яких об'єднували населення Скандинавії — шведів, норвегів, а також данів, на чолі з своїми ватажками-вікінгами, почали вдиратися до різних земель та плюндрувати й грабувати їх. Деякі з них осідали на захоплених землях, інші верталися додому з пограбованим добром. Згодом окремі групи варягів стали найманим військом. У VIII ст. нормани, яких наші літописи звали варягами, з'явилися у верхів'ях Волги і, підкоривши фінські племена — мерю, мурому, мещеру — опанували Волзький шлях, а далі почали освоювати території в межах українських земель. На основі цього існує норманська теорія, яку висували Байєр і Міллер.

Виникнення держави, у східних слов'ян було пов'язане:

1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин;

2) поступовим, але невідворотним формуванням державотворчих традицій (антське, склавинське, полянське об'єднання);

3) необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави
(Хозарський каганат, Візантія тощо);

4) територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен;

5) .економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію;

6) посиленням Києва, чому сприяло його географічне положення, економічне становище, політичне значення та попередня історична еволюція.

2. Розвиток державності в Київській Русі

Історію Київської Русі можна розділити на такі основні етапи:

1) 882-978 рр. — утворення та становлення східнослов'янської держави з центром у Києві;

2) 978-1054 рр. — розквіт Київської Русі; зростання її політичної могутності, збільшення території, значні досягнення у сфері культури;

3) 1054-1360 рр. — поступовий занепад і розпад Київської Русі, утворення, самостійних князівств.

Перший етап. У 862 р. варязький вождь (конунг) Рюрик стає князем у Новгороді, створивши базу подальшої варязької експансії. Після його смерті у 879 р. влада переходить до Олега (Хельга), який у 882 р. захоплює Київ, підступно вбиває Аскольда та Діра й об'єднує основні східнослов'янські землі. У своїй діяльності Олег досяг значних успіхів. У 907 р. він здійснив вдалий похід на Константинополь. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах Константинополя і уклав досить вигідну угоду з Візантією (907 р.). Договір 907 р. був доповнений договором 911 р., згідно з яким врегульовувався розгляд кримінальних злочинів, здійснених громадянами однієї країни проти громадян іншої. Договір 907- 911 рр. Олега з Візантією свідчить, що Русь виступає в ньому як держава, яка не поступається Візантійській імперії, а східні слов'яни виходять на історичну арену як рівні з грекам.

Курс на зміцнення Русі намагався продовжити наступник Олега — князь Ігор (Інгвар — 912-945 рр.). Він приєднав територію уличів та тиверців між Дністром і Дунаєм, захопив Дербент на Каспійському морі, здійснив два походи на Візантію, проте не зовсім вдалі. У 944 р. він уклав нову угоду з Візантією, але менш вигідну, ніж та, що була укладена за Олега. Ігор змушений був зректися володінь на Чорному морі, платити мито за крам. Компенсувати втрати руська знать сподівалася посиленням збирання податків з підлеглих Києву племен. Данину збирали з населення, періодично об'їжджаючи країну (так зване «полюддя»). У листопаді князь із дружиною виходили з Києва, годувались у підлеглих племен і лише у квітні поверталися до Києва. Ігор загинув 945 р. під час спроби вдруге зібрати данину з деревлян, які, обурившись із цього приводу, вбили його.

Його вдова Ольга (Хельга), яка стала княгинею в945-964 рр., жорстоко помстилася за Ігоря, але зробила висновки з його невдач.

Було проведено податкову реформу: чітко встановлено розмір данини — „уроки”, місце їх збору —- «погости». Ольга передала владу своєму синові Святославу (964-972 рр.), який основну частину свого правління провів у походах. Він підкорив в'ятичів, розгромив Хозарський каганат, уключив у свої володіння землі Північного Кавказу. Упродовж 969-970 рр. київський князь завоював північно-східну Болгарію, вторгся у Фракію, яка належала Візантії. Але в 971 р. ситуація змінилася. Після переговорів Святослав змушений був відмовитися від завойованих земель. Проте візантійці, побоюючись Святослава, попередили печенігів про повернення русичів із трофеями. Печеніги, маючи значну перевагу. напали на невеликий загін Святослава, і він загинув у нерівній битві. Святослав активно розвивав міжнародні відносини, намагався відігравати в них провідну роль.
Другий етап. Найбільшої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління князів Володимира Великого (978-1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).

Володимир значно розширив межі держави, приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель Закарпаття, оволодів Корсунем у Криму. Територія держави близько 1000 року досягла 800 тис. км² і стала найбільшою в Європі, її населення складало 5 млн. осіб. Великим досягненням було об’єднання всіх східнослов’янських племен в єдину державу. Враховуючи розміри і могутність, Київську Русь можна класифікувати як імперію. Це була поліетнічна держава. Крім слов'ян, до неї входило ще понад 20 різних народів.

Володимир реформує місцеве управління. Він ліквідує племінну автономію, усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісників (тисяцьких, посадників). У такий спосіб він зміцнив центральну владу і вплив своєї династії. Держава поділялася на землі-уділи, де центрами були великі міста (Новгород, Полоцьк та ін.).Важливим кроком було запровадження 988 р. християнства. Володимир провів безліч реформ, які посприяли встановленню державності на Русі.

За князювання Великого князя Київського Ярослава Мудрого проведено ряд важливих державних реформ. Найбільше значення мало укладення збірника законів “Руська Правда”, які регулювали усі відносини давньоукраїнського життя. Ярослав Мудрий проводив активну зовнішню політику, уклав ряд вигідних для Русі династичних шлюбів своїх дітей з іноземними володарями. Великим досягненням був розгром печенігів 1036 р. , які несли велику загрозу для існування Київської Русі. На місці битви 1037 р. було збудовано Софіївський собор. У 1054 р. князь узаконив “горизонтальну” практику успадкування великокнязівського столу (старшинство), призначив першого руського митрополита Іларіона, сприяв розвитку науки і культури. У роки правління Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності. Помер Ярослав Мудрий у Вижгороді у 1054 р. Похований у Софійському соборі в Києві.

Третій етап. Після смерті Ярослава розпочинається поступовий занепад Київської Русі. Після смерті батька троє братів – Ізяслав, Святослав, Всеволод – утворюють тріумвірат, щоб спільно управляти державою. В цілому ж авторитет великих князів занепадав, вони не мали ні прибутків, ані війська, а залежали від згоди інших князів дати в потребі своє військо. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств. Кожне мало незалежний політичний, економічний i навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними і часто ворогували між собою, що значною мірою вплинуло на занепад Київської Русі.

Крім цього, занепаду посприяли :

великі простори держави та етнічна неоднорідність;.
зростання великого землеволодіння;
відсутність чіткого незмінного механізму спадковості князівської влади;
зміна торгової кон’юктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі;
посилення експансії степових кочівників.

Все це створило умови , що Київська Русь припинила своє державне існування і на політичній арені більше не з’являлась.

3. Державний лад

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету - васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів.

Князь

Він був носієм державної влади, її репрезентантом .Князем міг бути тільки член династії Рюриковичів. У розумінні людей ХІІ-ХІІІ ст.. державою правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав право на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності. Руської землі, України. Київська Русь не мала певного спадкового
права. Спочатку правив сам Великий князь київський з допомогою
своїх синів, які цілком підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але
протягом двох століть ішла боротьба двох принципів наслідства:

по черзі всіх братів, а потім — по черзі синів старшого брата, або
тільки по лінії старших синів, від батька старшому синові. Брак
сталих норм наслідства викликав постійну боротьбу за Київський престол, в якій фактично перемагав не той, хто мав більше
прав, а той, хто був міцніший, або кого підтримувало віче.

«Воєкняження» супроводилося певними церемоніями. В літопису
часто зустрічаються вказівки, що новий князь починав з того, що
йшов до св. Софії, там приймав благословення митрополита і «сідав
на столі дідів та отців». Очевидно, вживали при цьому коронаційного одягу й інсиґній. Характерно, що населення не уявляло собі державного
життя без князя. «Тяжко бяше кияном, не остал бо ся у них ни един
князь», — писав літописець у 1155 році, і кияни запросили до себе
княжити непопулярного Ізяслава Давидовича Чернігівського.⁷

Компетенція та влада князя були необмежені й залежали від
його авторитетності та реальної сили, на яку він спирався. Головним чином він був воєначальник, йому належала здебільшого ініціатива походів і їх організація. Походи проти половців підносили
престиж князя, збільшували його авторитет. Князь був адміністратором, суддею. Князь Київський мав вплив на церковні справи. Підтвердженням цього запровадження Ярославом метрополії. . Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення.

Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.

З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій.

Військовоорганізаційна діяльність князя у зв'язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військоводипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави.

Багато в чому йому допомагала дружина. Яка була його військовою опорою Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів. Функція придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодально залежних селян, завжди була однією з найголовніших.

Боярська рада.

Прибічна рада бояр, а спочатку - дружини князя, була не відмінним учасником княжої управи. Радитися з старшими членами дружини, а пізніше - з боярами, було моральним обов'язком князя. В цьому лежав також інтерес князя: дружина завжди могла відмовити йому послуху, якщо він надумав щось без поради з нею.

Коли Володимир Мстиславич , організовуючи похід на Мстислава Ізяславича, не порадився з боярами, дружина відмовилася брати в ньому участь. У своєму «Поученії» Мономах вказує на наради з боярами, як на постійні, щоденні. Літопис з докором згадує князів, які уникали нарад з боярами: Святослав Всеволодович Чернігівський не обміркував плану війни з Ростиславичами в боярській раді, а тільки в приватній розмові з жінкою та улюбленцями; Святополк II, прийшовши до Києва, «не здума с большею дружиною отнею». Всеволод Ярославич в старості «любаше совітуних» (юних), а не старих бояр.

Іноді на раду запрошували князі єпископів, а також міське купецтво. ⁵⁰⁸

Не зважаючи на моральну обов'язковість нарад, на фактичне
існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом, компетенцією, функціями, а в весь час мали характер випадковий: бували на ній ті, кого запрошував князь, обговорювали питання, які стояли на черзі.

Віче

Віче являло собою орган влади старший, ніж князь. Проте, один з перших дослідників історії віча в Київській Русі професор права В. Сергеєвич ще у ХІХ ст. доводив, що віче і князь – два однакових суттєвих елемента давньоруського суспільства.⁸

Ще Прокопій згадував про племінну самоуправу слов'ян. Згодом,
з ростом влади князя, віча завмирають, і лише тоді, коли влада князів київських занепадає, - знову прокидається віче. У Києві перший натяк на віче подає літопис під 1024 роком: переможець Ярослава, Мстислав, не посів Київського престолу, бо кияни його не побажали. Року 1068 кияни - супроти всяких прав - обрали князем Всеслава Полоцького, з іншої династії. Року 1113 — знову всупереч праву — закликали Володимира Мономаха, і т. д. Року 1151 кияни не побажали мати князем Вячеслава, а визнали його братанича, Ізяслава: «ми его не хочем, ти наш князь».

Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або, навпаки, відмови. Дуже показова поведінка Ізяслава II: у боротьбі з Юрієм Довгоруким за Київ він кілька разів звертається до киян по підтримку і не ставить їм за злочин відмову воювати з «Мономаховичем», себто Юрієм. Навіть коли, знемігши в боротьбі, кияни просили його в 1149 році добровільно відступити Київ Юрієві

— Ізяслав покірно залишив його⁹.

Князі визнавали волю віча. як певного роду імператив.

Обраний населенням князь мусів «домовитися» з ним, укласти «ряд». Коли обраний вже князем Ростислав 1154 року пішов у похід, не уклавши «ряду», йому нагадували бояри, що ліпше «утвердитися з людьми», і мали рацію, бо він утратив престол

Змісту цих «рядів» ми точно не знаємо. Треба гадати, що то був
договір не давати волі тіюнам, самому правити суд, входити в усі
справи. Принаймні так виглядав «ряд» з Ігорем року 1146. Теорію
обов'язків князя супроти людності дав у своєму «Поученії» Володимир Мономах, який повчав синів входити самим у всі деталі правління.

Віче в Україні не набуло таких певних форм, як то було в Новгороді та Пскові. Воно не мало ані окресленої компетенції, ані порядку скликання. Іноді скликав віче князь. Так, Святополк скликав
віче, щоб знати думку киян з приводу обвинувачення Давидом Василька в 1097 році; 1146 року скликає віче Ігор і мирно домовляється з ним; 1147 року Ізяслав II доручив братові скликати віче, по згоді з митрополитом¹⁰ .

Таких фактів можна навести чимало. Поруч з такими,
так би мовити, лояльними вічами, бачимо ще більше випадків, коли віче збирається без волі князя, стихійно, як було 1068 року в Києві, 1097 року в Володимирі, коли віче примусило Давида видати Ростилавичам бояр, що причинилися до осліплення Василька¹¹.

У Києві, якщо віче скликалося самочинно, то здебільшого збиралося воно на Подолі, на торговищу або біля Турової божниці, що їх скликали князі, відбувалися в княжому місті, на „Горі”. Не ясно, як проходили вічеві збори, хто головував. Можна припускати, що велися якісь записи, бо в літописах через сто років подається про що і як говорено на вічу. На вічах голосів не підраховували: перемагали ті, що їх було наявно більше. Участь у вічових зборах розумілась у Давній Русі, ймовірно, як право, яке належало усім вільним. Їх склад вказувався спочатку за назвою племені (племен), а згодом за назвою міста, землі . Право участі у вічі головного міста землі поширювалося і на жителів передмістя, інших мешканців землі. «...И все власти яко же на думу на веча сходятся, на что же старейшины сдумають, на том и пригороды стануть» (Лавр, 1176 р.). Тож загальною нормою порядку вічових рішень головного міста була підлеглість їм населення землі.

Органи управління.

Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя, і відповідали вони тільки перед ним. В разі незадоволення, віче скаржилося князеві на зловживання урядовців. Перше місце в князівстві належало канцлерові - печатникові , який не лише прикладав печать, але й виступав із складними дипломатичними дорученнями, а також виконував військові функції.

Головним урядовцем князя був тисяцький. Тисяцьких у передкнязівські часи обирала людність, але згодом перетворились вони на урядовців князя. Сиділи вони переважно в Києві, Чернігові, Переяславі, Турові, Володимирі, Галичі, Перемишлі. Під час відсутності князя були його заступниками. За тисяцькими йшли соцькі, десяцькі. Всі вони мали військово-адміністративний, а почасти фінансовий характер.

Судові функції виконували княжі тіюни та посадники. Нижчі
судові урядовці звалися вирниками, метальниками, мечниками, отроками.

Військо.

Головну частину війська становила княжа дружина, початок якої треба шукати ще в часах варязьких князів. Дружина була зв'язана безпосередньо з князем, і він її утримував, забезпечуючи зброєю, кіньми, одягом. Старші дружинники діставали в нагороду землю, а дружина — пайку з військової здобичі.

Другу частину війська становили «вої» — земське військо, зокрема із смердів, почасти призначуваних вічем, почасти — добровольців, що йшли з власною зброєю, на власних конях. На відмінну від дружини, вої часто вирушали в похід пішо.

У перших відомостях про походи Руси-України згадується про
фльоту. Вона складалася з невеликих видовбаних із стовбура, дуже
легких на ходу та поворотах «однодеревень» (греки звали їх «моноксилями»), урухомлюваних вітрилами й гребцями. Поруч з «однодеревнями» були й більші — «лодії» чи «суда», які вміщали від 40
до 100 осіб. З такими суднами ходили українці на Царгород, на Каспій. Аскольд мав 200 «лодій», таким чином залога його фльоти становила до 8000 чоловіка. Так писав патріарх Фотій. Року 913 на Каспійське море йшло 500 судів, на кожному по 100 чоловіка¹².

Суходільні війська поділялися на кінноту та піше військо. До
першого роду належала княжа дружина. Кіннота поділялася на
тяжкозбройну та легку. Тяжкозбройна мала панцери, шоломи, щити, списи та мечі. Легка кіннота, або стрільці, з'явилися пізніше —
у XII ст. — на зразок степовиків. Вона була озброєна луками і виконувала розвідувальну службу, або їдучи попереду іншого війська, розпочинала бій і переслідувала ворога.