Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Суспільно-політичні особливості Бразилії

курсова робота з географії і міжнародних відносин
ЗМІСТ

Вступ

Актуальність теми дослідження. Бразилія належить до десяти найбільших країн світу, як за площею, так і за чисельністю населення. Територія країни займає 6,3% заселеної суші, на якій проживає 2,8% населення світу. За розмірами території вона поступається тільки Росії, Китаю, США і Канаді.

Бразилія займає східну і центральну частини Південної Америки. Територія країни дуже компактна. Протяжність її з півночі на південь і з заходу на схід майже однакова. Сухопутні кордони Бразилія має майже з усіма країнами материка, крім Чилі і Еквадору, протяжність яких – 16 тис. км. На півночі межує з Венесуелою, Ґаяною, Сурінамом і французькою Гвіаною, на заході – з Колумбією, Перу і Болівією, а на південному заході – з Парагваєм, Аргентиною і Уругваєм. На сході її омивають води Атлантичного океану. Довжина морських кордонів – 7367 км. Берегова лінія розчленована досить слабо. В Атлантичному океані Бразилії належить декілька невеликих островів: Мартін-Вас, Рокас, Сан-Себастьян, Фернанду-ду-Норонья та ін.

Узбережжя країни у 1600 р. відкрив португальський мореплавець П.Кабрал. Більше 300 років вона була колонією Португалії. У 1822 р. Португалія офіційно визнала незалежність Бразилії. Протягом перших 67 років свого незалежного існування країна залишилася монархією. Тільки у 1899 р. вона була проголошена Федеративною Республікою.

Серед інших країн регіону Бразилія виділяється найбільшим економічним потенціалом. За обсягом ВВП вона далеко випереджує всі інші країни, що розвиваються, посідаючи дев'яте місце в світі. Частка Бразилії у створенні ВВП світу становить 2,9%.

За основними макроекономічними показниками Бразилія – індустріально-аграрна країна. За рівнем соціально-економічного, а також за характером економічних і соціальних проблем, які необхідно ще розв'язати, вона відноситься до групи країн, що розвиваються. Згідно класифікації ООН вона належить до нових індустріальних країн (НІК).

Таким чином, сказане вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є теоретичні засади політичних систем.

Предметом дослідження є суспільно-політичні особливості Бразилії.

Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії розвитку політичних систем і порівняльної політології. Зазначені проблеми відображено у публікаціях В.М. Бебика, А.О. Білоуса, С. Головатого, В.М. Шаповала та ряду інших авторів.

Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, порівняльного, історичного, прогнозування.

Метою курсової роботи є дослідження суспільно-політичних особливостей Бразилії.

Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:

дослідити суть поняття "Політична система країни";
визначити основні чинники, що впливають на суспільно-політичний розвиток країни;
охарактеризувати історичні чинники формування сучасної політичної системи Бразилії;
дослідити сучасну політичну систему Бразилії (законодавчу, виконавчу та судову владу Бразилії, роль політичних партій і громадських організацій у суспільно-політичній системі Бразилії);
охарактеризувати особливості сучасного політичного розвитку Бразилії (сучасний економічний розвиток Бразилії, сучасну суспільно-політична ситуація Бразилії, сучасну зовнішня політика Бразилії);
зробити висновки.

Розділ 1. Теоретичні основи суспільно-політичного розвитку країни

1.1. Суть поняття "Політична система країни"

Сучасні політологічні дослідження свідчать, що сфера політичного життя не обмежується відносинами "держава – суспільство". Отже, і терміни "держава", "уряд", "нація" набувають вужчого й інституціонального змісту, оскільки належать до конкретних інститутів, характерних для сучасних західних суспільств.

У середині XX ст. характер дослідження проблем державного управління радикально змінився після введення до наукового вжитку поняття "політична система", яке набуло значного поширення завдяки тому, що охоплює всю політичну сферу суспільства. Іншими словами, поняття "політична система" є ширшим, аніж поняття "державне управління", оскільки стосується всіх осіб і всіх інститутів, які беруть участь у політичному процесі, а також неформальних і неурядових чинників, що впливають на механізми виявлення й постановляння проблем, на генерування та реалізацію рішень у сфері державних відносин.

Проте спочатку – про суспільну систему.

Більшість суспільствознавців сходяться на тому, що суспільну систему становлять основні стани, прошарки та інші суспільні групи, створені ними інститути та механізми, що гарантують реалізацію групових інтересів і потреб, їх зв'язки та залежності, які об'єднують зазначені компоненти в суспільство, зорганізоване в державу.

Під політичною системою розуміють сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності й свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, уможливлюють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби й суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення [2, 166].

Згідно з Г. Алмондом і Д. Пауеллом, спільним для всіх визначень терміна "політична система" є асоціація її з фізичним примусом у суспільстві, яке конституйоване законодавче. Розвиваючи ці ідеї, Д. Істон писав про авторитарний розподіл цінностей, Р. Дал – про владу, управління й авторитет. Ці визначення передбачають законне право на санкції стосовно тих, хто не виконує "правил гри", встановлених у суспільстві. І хоча політична система не побудована виключно на силових засадах, однак її ставлення до насильства є важливою характеристикою системи. Вони визначають "політичний" компонент поняття. А "система" передбачає взаємозв'язок її складових, а також певні кордони між нею й зовнішнім середовищем. Кордони політичних систем можуть змінюватися. Наприклад, вони розширюються під час війни, коли великі маси населення мобілізуються, а вплив держави на галузі, що в мирний час практично не регулюються, значно посилюється.

Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це – міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації (об'єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії – певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства [19, 224].

Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економічні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цього він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації – це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

Отже, політична система є субсистемою (елементом) суспільної системи. Остання створює основу для існування політичної системи, визначає спосіб її формування та функціонування. Саме вона визначає основні характеристики політичної системи, сфери її функціонування, можливості розв'язання на рівні політики основних проблем суспільного життя.

Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) суспільних відносин та інститутів сприяють перетворенням у політичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, "правил гри" [2, 167].

Проте й елементи політичної системи впливають на економіку, культуру, ідеологію суспільства, а отже, і на функціонування суспільної системи.

Політична система певною мірою є автономною сферою, хоча її самостійність не може виходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню суспільного цілого як такого.

Основним обмеженням автономії політичної системи є економіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно враховувати в діяльності суб'єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо приймати оптимальні політичні рішення. Отже, бажано додержувати принципу єдності економіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної системи. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад, у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та економічної систем загалом, сприяє цілеспрямованій перебудові суспільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню нових суспільних норм оцінки та поведінки.

Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії політичної системи – суперечності між напрямками діяльності окремих політичних інститутів, суспільних груп і т. ін.

У надрах політичної системи формуються нові суспільні рішення, мобілізуються суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження у суспільну практику зазначених рішень, створення інститутів, що впливають на постійне перетворення елементів суспільної системи. З цього погляду політична система відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскільки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.

Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносини та взаємний обмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).

Найбільший внесок у розвиток цього напрямку політології зробили Т. Парсонс [2, 168], який започаткував основи системного аналізу суспільного життя загалом, і Д. Істон [2, 168], який застосував загальну теорію систем в аналізі політики. Останній, до речі, як вхід до політичної системи розглядав вимоги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відносини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обидва чинники разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.

У. Мітчел вважав, що вхід політичної системи не повинен обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат.

Політична система повинна мати "петлю зворотного зв'язку", оскільки без цього механізму коригування поведінки політичної системи неможливо позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації.

Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна.

Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.

Аристотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли – у власних інтересах. У першому разі він виокремив монархію, аристократію та "політику", у другому – тиранію, олігархію та демократію.

М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітизму.

Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен – конкурентну, напівконкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер – диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку.

К. Гаджієвзапропонував враховувати однолінійну типологію систем на кшталт:

рабовласницькі – феодальні – капіталістичні;
патріархальні, традиціоналістські – раціоналістські;
колективістські – індивідуалістські;
диктаторські – ліберальні;
тоталітарні – демократичні політичні [2, 169].

Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типів типологізації: демократія – унітаризм; тоталітаризм – федералізм; демократія – федералізм.

У першому разі він говорить про типи політичних систем, у другому – про типи політичних режимів, у третьому – про форми державно-адміністративного устрою.

1.2. Чинники, що впливають на суспільно-політичний розвиток країни

Політична система пов'язана із середовищем, в якому вона функціонує і розвивається. Йдеться про способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів, за допомогою яких вона здійснюється.

Політична історія людства переконливо свідчить: домінуючою тенденцією розвитку цивілізації є поступова демократизація суспільного життя.

Щоб з'ясувати, чим же є демократія сьогодні, доводиться починати з часів, коли ще не існувало ані найменшого поняття не тільки про демократію, але й про політику, хоча зачатки й того виявилися вже цілком чітко й виразно. На прадавньому етапі розвитку людства прообразом влади народу стала влада роду або родова (безпосередня, військова) демократія. Політичні системи і процеси епохи архаїки тяжіють до закритості, передзаданості, для них типова політична культура зразка. Ідеал цих політичних систем – автократія (самодержавство) з пануванням єдиного і гомогенного (тоталітоїдного) етносу. Вони зростають прямо з родової демократії і достатньо органічно трансформуються в деспотію. Автократія по суті і є нероздільність безпосередньої родової демократії і деспотії.

З'єднання родів на основі принципу синойкізму (співжиття) і переростання деспотій, а також союзів полісів в імперії знаменує перехід до наступної політичної епохи, яку звичайно іменують проміжною (мається на увазі її положення між архаїкою і сучасністю). Тут вже в умовах еллінського поліса виникає саме поняття демократії. Це не означає, звичайно, що поза античним полісом ніякої демократії не було. Родова демократія попередньої епохи трансформувалася у зв'язку із загальним характером політичної організації нової епохи. Властиві їй політичні системи й процеси характеризуються відвертістю. Вони тяжіють до висунення універсальних цілей, нерідко есхатологічних, таких, що штовхають їх до експансії, до розширення своєї гегемонії. Правління роду поширюється на чуже, "варварське" середовище і починає приймати риси політичного режиму, підкріпленого законом, рівно обов'язкового для всіх вільних громадян. Від безпосередньої демократії здійснюється перехід до різних форм опосередкованого правління [32].

Впродовж всієї перехідної епохи відбувається диференціація, ускладнення політичних систем. Від перезрілих, набряклих деспотій здійснюється перехід до протоімперій, що тримається силою озброєної руки. Починає вимальовуватися простір горизонтальної імперії, вчинення політичного режиму з владного центру. Цей простір поступово заповнюється комунікаційними ланцюгами, а потім і мережами. Виникає бюрократія, регулярний і впорядкований збір податків, архіви, письмове кодифікування законів і встановлень, судочинство і т.п.

Ключовим моментом диференціації різних субсистем стає розділення сакрального і мирського порядків. На цій основі інституціалізується релігія, виникають храмові і жрецькі організації, нарешті, могутні централізовані релігійні культи імперій. Спочатку імперські культи еклектичні, потім вони консолідуються. Імперія зміцнюється за рахунок доповнення своєї горизонтальної складової ще й вертикальної опори. Нарешті виникають вертикально-горизонтальні імперії або теократії. Проте це відбувається вже в постантичний період, після того, як політична культура проміжної епохи була суттєво збагачена у т. з. "розплідниках" в еллінському полісі і в старозавітному Ізраїлі [32].

Антична Еллада дала Європі, а тим самим і світу формалізацію громадянських (полісних) відносин і суб'єкта цих відносин громадянина (політесу). Отримання індивідуумом самостійних політичних ролей відбувається так чи інакше, в більш-менш чітких формах фактично повсюдно впродовж проміжної епохи. Очевидним і закономірним етапом імперського розвитку, експансії стає емансипація політичної особистості хоч би через утворення вільного прикордоння, розбійницьку або піратську вольницю. Не так різко, та зате грунтовніше становлення політичної особистості виявляється в рамках поліса. Частково це можна відзначити вже на Стародавньому Сході від Шумера до Фінікії. Проте саме в Греції отримали цілком послідовне і достатньо раціональне вираження взаємооборотні права і обов'язки громадянина, сформувалося і вдягалося в юридичну форму поняття громадянства, поглиблене і класично розроблене в римському праві.

Укрупнення політичних утворень, що відбувалося впродовж всієї проміжної епохи, було немислиме без усе більш активного використання договірних відносин. Цей феномен також спостерігається всюди. Проте найбільш чітке вираження, до того ж у контексті ключової диференціації сакрального і мирського порядків договірної принцип отримав у вигляді Заповіту (ковенанту) між вибраним народом і Богом. Як універсальний принцип він був сприйнятий і поширений християнськими і мусульманськими теократіями, які у багатьох відношеннях використовували досвід старозавітної прототеократіїя [32].

Західноєвропейський християнський світ здійснив ще одну важливу новацію – створив політичний порядок, який можна було б охарактеризувати як вертикальну імперію.

Існування вертикальної імперії дозволило здійснити тривале опрацьовування і визрівання громадянської культури (приватного права) і норм "суспільного договору" (правового процесу) в рамках корпоративних і територіальних автономій. Цей тривалий і деколи вельми болючий процес якраз і дозволив Західній Європі в політичному відношенні підготуватися до переходу в епоху сучасності (модерна).

Перехід до сучасної епохи в політиці пов'язаний зі становленням суверенітету остаточним поділом "імперіуму" на ряд суверенітетів. Абсолютистські королівства стали важливим двигуном цього процесу. Розпад єдиного сакрального порядку в результаті Реформації, затвердження принципу "чия земля, того і віра" дозволили ряду монархів претендувати на поєднання в своїх руках і горизонтальної, і вертикальної складової політичної організації, на абсолютну владу в своїх територіальних політичних системах, які одночасно являли собою і останні імперії, і перші нації-держави [32].

Сучасна епоха характеризується створенням принципово нового типа політичних систем суверенних територіальних держав або т. з. націй-держав. Виникає єдина національна територія. Самовизначення здійснюється перш за все за рахунок встановлення кордонів, у той же час перегородки між внутрішніми територіями (графствами, марками і т.п.), між станами і корпораціями стають прозорими і проникними. Виникає єдине громадянське суспільство, а разом з ним – маса громадян. Колишні станові і корпоративні привілеї і свободи стають "природними" правами людини і громадянськими, політичними свободами. З'являються нові скріплення політичних систем: територіальні кордони і однорідний правовий режим усередині них, маса співвітчизників і національне громадянство.

Завдяки виразному оформленню суверенітету, розрізненню зовнішньої і внутрішньої політики починає складатися система міжнародних відносин. Виникає т. з. Вестфальська система, а за нею і подальші покоління міжнародних політичних систем.

Процес консолідації політичних систем епохи сучасності (модерна) прийнято називати політичною модернізацією. Цей процес виявляється по-різному. Важко назвати країну, де б цей процес йшов абсолютно рівномірно і без збоїв. Мабуть, найбільш гладким цей процес був у Англії.

Дедиференційовані і недиференційовані політичні структури сучасності відрізняються чималими рисами схожості. Одна з найважливіших – схильність до дисфункцій, тобто руйнівних або щонайменше контрпродуктивних проявів функціональних можливостей відповідних структур. Серед дисфункцій модернізації найбільш яскраво і руйнівно виявилися тоталітарні тенденції.

Природа тоталітаризму як нав'язування політичному режиму, державі або всій політичній системі примусової гомогенності пов'язана з однозначним трактуванням і тим самим зі збоченням функціональності такого процесу, як масовизація. Форсоване створення однорідної національної (етнічна держава націонал-соціалістів) або соціальної (пролетарська держава комуністів) маси відриває тоталітаризоване громадянське суспільство від його коріння і витоків, парадоксальним чином зближує з найбільш архаїчними моделями громадської, первісної тоталітоїдності, провокує активізацію протополітичних засобів організації, перш за все прямого примусового насильства [32].

Подолання тоталітарних дисфункцій модернізації перш за все передбачає відновлення і максимальне збагачення потенціалу різноманітності політичних дій, ролей, інститутів і в цілому символічних форм опосередкування. Цей процес і є демократизацією. Назва, ймовірно, не найвдаліша, оскільки вона мимоволі акцентує увагу на комплексі політичних явищ, пов'язаних прямою, мінімально опосередкованою участю всієї сукупності громадян (маси, утвореної в кордоні за зразком дополітичної соцієтальної спільності, роду) в ухваленні політичних за своєю природою рішень. А це якраз те, на чому паразитує тоталітаризм.

Впродовж усього цього багатовікового розвитку випробувалися різні моделі й елементи демократії. Навіть протягом тривалого часу, коли Європа, здавалося, забула навіть слово демократія, в рамках середньовічних королівств опрацьовувалися важливі сторони демократії: рівність у політичних співтовариствах князів, ремісників або клерків, розвиток договірних відносин, представництва і т.п.

Демократизація ж і сучасна демократія за своєю суттю є поєднання всіх можливих і так чи інакше випробуваних форм політичного опосередкування дій і форм організації.

По самій своєї суті сучасна демократія чужа зацикленню на стереотипах сучасності (модерна). В цьому відношенні промальовувався її зв'язок з рухом до постмодерну. Чи не дуже сміливим є це допущення? Чи дійсно вже видно кінець епосі сучасності (модерна)? Думається, що саме поява поняття постмодерна, міркування про кінець історії є важливими симптомами. Ще важливіше усвідомлення витрат і дисфункцій модернізації, виявлення ознак її вичерпаності на власній основі. Проте найістотнішим свідченням реальності наближення нової політичної епохи є сам розвиток сучасної демократії, все більш виразне її розрізнення в порівнянні не тільки з класичною демократією, але і з демократією популістською, яку якраз і слід було б називати сучасною, залишивши за тією демократією, що починає затверджувати себе сьогодні, назву постмодерної або якусь іншу, яку придумають люди нової політичної епохи [32].

Таким чином, сучасна політична система суспільства – це складне утворення. Вона є уособленням упорядкованості в єдину цілісність не лише однопорядкових (що властиве простим системам), а й різнопорядкових елементів. Необхідність осмислення систематизації життєвих процесів викликала у світовій науці інтерес до теорії систем.

Політична система суспільства – це сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури.