Суть і форми міжнародного руху капіталів у сучасній економіці

ТЕМА  Суть і форми міжнародного руху капіталів  у сучасній економіці

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність  теми курсової роботи. Інтенсифікація міжнародних економічних відносин та наростання глобалізаційних процесів, що дедалі більше охоплюють усі сфери суспільного життя людства, є визначальними напрямами сучасного розвитку країн світової спільноти. Вихід економічних зв'язків за національні межі, інтенсифікація наднаціональних відтворювальних процесів, що формують елементи планетарної господарської системи, об'єктивно вносять суттєві зміни в теоретичну парадигму цивілізаційного поступу. Це стосується і світової фінансової системи у зв'язку з високим рівнем мобільності, гнучкості, адаптивно-трансформаційної здатності фінансового капіталу, що обумовлено зростанням ролі інформаційних технологій, встановленням тісних зв'язків між національними фінансовими ринками і посиленням їх взаємозалежності, появою нових фінансових продуктів і постійним удосконаленням технології торгівлі фінансовими інструментами, політикою дерегуляції національних ринків і лібералізації в сфері руху потоків капіталів.

Нині капітал  все більше працює в глобальному  масштабі й у реальному часі. Гігантські транскордонні фінансові потоки надали світовій фінансовій системі  нової якості ? самодостатності. Вона розвивається за своїми, тільки їй властивими законами. Спостерігається тенденція до відриву фінансової системи від відтворювальних процесів реальної економіки, зародився великий масив світових віртуальних фінансів. Усе це значно модифікує фінансове середовище, в якому функціонують країни світу і здійснюється рух капіталів між ними.

Важливу роль у  теоретичному осмисленні проблематики руху капіталу в глобальному економічному просторі, транскордонного руху фінансових потоків відіграли відомі зарубіжні вчені В. Бансала, Дж. БаффетДж. Вільямсон, Дж. Даннінг, М. Кастельс, Дж. Кейнс, А. Кругер, П. Кругман, Р. Манделл, Г. Марковіц, М. Портер, Дж. Стігліц, Дж. Тобін, Ю. Фама, Дж. Флемінг, М. Фрідмен, У. Шарп, Й. Шумпетера та ін.

Різні аспекти  сутнісних характеристик і механізму функціонування глобального руху капіталу знайшли розробку й обґрунтування у працях вітчизняних аналітиків: О. Білоруса, С. Боринця, В. Будкіна, О. Гаврилюка, А. Гальчинського, В. Геєця, А. Даниленка, М. Дудченка, Л.Кістерського, А. Мокія, Г. Климка, В. Клочка, А Кредісова, І. Лукінова, Д. Лук'яненка, 3. Луцишин, Ю. Макогона, О. Мозгового, В. Новицького, Є. Панченка, Ю. Пахомова, О. Плотнікова, А. Поручника, О. Рогача, В. Рокочої, А. Румянцева, В. Сіденка, С. Соколенка, В. Степаненка, В. Федосова, А. Філіпенка, О. Шарова, О. Шниркова, А. Чухна та багатьох інших.

Ознайомлення  з публікаціями згаданих авторів  засвідчує, що в них досліджуються  конкретні проблеми глобалізації фінансового  капіталу, а саме: сутність, структура  і механізм функціонування фінансових ринків, рух капіталу, координація валютних співвідношень, золотовалютних резервів, ліквідність, діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК), транснаціональних банків (ТНБ), злиття і поглинання, роль та місце фінансових організацій у світогосподарських процесах тощо.

Метою курсової роботи є обґрунтування сутності, закономірностей, результатів і перспектив сучасного руху капіталу в умовах фінансової глобалізації.

Реалізація  поставленої мети обумовила необхідність вирішення таких завдань:

1. дослідити поняття, сутність та форми міжнародного руху капіталу;
2. визначити поняття і види міжнародних інвестицій;
3. дослідити методи іноземного інвестування;

4) охарактеризувати сучасну інвестиційну політику в Україні;

5) проаналізувати проблеми і перспективи інвестиційної діяльності України.

Об'єктом  дослідження є рух світових капіталопотоків в умовах економічної глобалізації.

Предметом дослідження є система руху капіталу в сучасному глобальному економічному просторі.

Методи  дослідження. Дослідження базувалося на фундаментальних положеннях економічної теорії, сучасних концепціях функціонування світової фінансової системи та моделях макроекономічного регулювання

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 42 сторінки, список джерел 22 найменування.

РОЗДІЛ 1. Поняття, сутність та форми міжнародного руху капіталу

1.1. Причини і суть міжнародного  руху капіталу

В межах світової економічної  системи між національними ринками та їх суб’єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, пов’язана з вивозом капіталу.

Капітал є одним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу, ресурсів, робочої  сили) регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори переміщуються в ті країни, де за них більше платять (вище процентна  ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо). 

Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості і товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди [3, с.119].

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо. 

З іншого боку, завжди є  країни, в яких відчувається дефіцит  інвестиційних ресурсів, капіталу в  грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу  в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії:

Теорія ринкової влади  С.Хаймера - субўєкт інвестиційної  діяльності, який вивозить капітал, керується  прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою  придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані “захисні інвестиції”: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.

Теорія інтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати “внутрішнього характеру”, тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації транскацій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція конкурентоспроможності галузі - пояснює міжнародний рух  капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між субўєктами ринку  капіталів.

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.

Концепція оборони національного  суверенітету грунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.

Концепція валютного  простору – головним стимулом переведення  виробничих потужностей (капіталу в  матеріальній формі) за кордон є наявність  конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з  країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається  з:

- кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють  потреби в інвестиційних кредитах;

- кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів  на біржах;

- інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;

- великих підприємств,  що виступають на міжнародному  ринку в якості самостійних  субўєктів;

- страхових компаній; 

- громадських емітентів;

- інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.

Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних  процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати темпи  зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій залишається невеликою. 

Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій приходиться на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),- Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій вважалися США, то тепер – країни Європейського Союзу, Японія [6, С.316].

Зазнають змін і форми  руху капіталу: переважає вивіз портфельних  інвестицій, зростає роль держави, яка  сама часто виступає інвестором, а  також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).

1.2. Форми міжнародного  руху капіталу

Форми міжнародного руху капіталу поділяються :

За джерелами походження –

1) офіційний (державний);

2) приватний (недержавний) капітал.

За характером використання коштів:

1) підприємницький;

2) позичковий (міжнародний  кредит);

3) міжнародна економічна  допомога.

За термінами вивезення  капіталу:

1) короткостроковий (до  одного року);

2) середньостроковий  (більше одного року);

3) довгостроковий (більше 3 років).

За типом фінансових зобовўязань:

1) кредитні операції;

2) інвестиційні операції.

За цілями використання:

1) прямі інвестиції;

2) портфельні інвестиції.

Вивіз капіталу вигідний не лише його експортеру, а й приймаючій країні. Іноземні інвестиції сприяють розширенню виробництва, збільшенню кількості робочих місць, розвитку с  Вивіз капіталу здійснюється у трьох основних формах: експорт підприємницького капіталу, експорт позичкового капіталу, міжнародна економічна допомога.

  Експорт підприємницького капіталу означає його вкладення (інвестування) в промислові, сільськогосподарські, транспортні та інші підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або купівлі існуючих підприємств, придбання частини їх акцій. Підприємницький капітал вивозиться у двох формах: прямі та портфельні інвестиції.

У першому випадку  експортер капіталу є повним власником  підприємства або володіє контрольним  пакетом акцій, у другому —  придбані експортером акції іноземного підприємства не забезпечують повного контролю фери послуг, отриманню нових технологій, зростанню продуктивності та технічному оновленню підприємств. Стимулюючий вплив справляє вивіз капіталу і на розвиток міжнародної торгівлі.

  Портфельні інвестиції переважного розвитку набули ще до Першої світової війни. Головним інвестором на той час виступала Англія. Після війни портфельні інвестиції занепали і відновились лише в 1960-ті рр.

  Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю, фонди і використовуються, як правило, у разі створення нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою. У міжнародній практиці прямі інвестиції широко застосовуються ТНК, є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.

  Прямі інвестиції справляють безпосередній і вагомий вплив на всю світову економіку і мають тенденцію до інтенсивного зростання. Так, на початку 1980-х рр. їх загальний обсяг становив 450 млрд дол., а вже наприкінці 1990-х рр. — понад 3 трлн дол.

  Позичковий капітал експортується у вигляді грошових кредитів уряду або підприємствам інших країн, вкладення грошей на банківські рахунки за кордоном.

  Міжнародна економічна допомога виступає у вигляді грантів, субсидій тощо для отримання безоплатних консультацій та інженерної допомоги, поставки обладнання, стажування і навчання за кордоном тощо.

  Світовий ринок позичкових капіталів можна визначити як механізм акумуляції та перерозподілу світових фінансових ресурсів, котрий діє під впливом попиту позичкового капіталу та його пропонування з боку позичальників і кредиторів з різних країн.

Умовно його поділяють  на світовий грошовий ринок і світовий ринок капіталів. Головними посередниками  на світовому ринку позичкових капіталів  є ТНБ, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні фінансово-кредитні організації.

  На початкових етапах розвитку світового господарства вивіз капіталу був властивий для невеликої кількості промислово розвинутих країн, що здійснювали його експорт на периферію. Подальша еволюція світової економіки істотно розширила межі цього процесу: вивіз капіталу стає функцією будь-якої успішної економіки. Нині капітал вивозять і провідні промислово розвинуті країни, і середньорозвинуті, і навіть країни, що розвиваються, перш за все “нові індустріальні країни”. Серед найбільших експортерів капіталу — США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія, Гонконг. З усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більше ніж 90 % припадає на розвинуті країни світу, які одночасно є й основними його імпортерами. Про це свідчить той факт, що майже 70 % загального обсягу міжнародного інвестування припадає на тріаду США — Європейський Союз — Японія.

  Серед країн, що розвиваються, найбільшим регіоном розміщення іноземного капіталу є Південна і Північно-Східна Азія, а також Китай.

  У 1990-ті рр. намітились високі показники активності іноземних інвесторів у країнах Східної та Центральної Європи.

РОЗДІЛ 2. Форми іноземних інвестицій

2.1. Поняття і види міжнародних інвестицій

Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення  капіталу за кордоном з метою отримання  прибутку.

Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:

- прямі іноземні інвестиції;

- портфельні іноземні  інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обўєктом розміщення капіталу і відповідний доход. За міжнародними нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за американськими – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу [2].

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому - компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

ПІІ за міжнародною класифікацією  поділяються на :

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал  філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі  кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Портфельні інвестиції – вкладення  в іноземні підприємства або цінні  папери, які приносять інвесторові  відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобовўязання; інструменти грошового ринку та інші). 

Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас, характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій. Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%. Частка є портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%:

Випереджаюче зростання портфельних  інвестицій пояснюється тим, що, з  одного боку, організацію і розміщення їх за кордоном дедалі частіше здійснюють інститути, які не володіють значними грошовими ресурсами й широкою інформацією про стан світового ринку цінних паперів (трастові й страхові компанії, пенсійні фонди, банки та інші фінансові установи), а з іншого – тим, що портфельні вкладення часто використовують не тільки як додаткове джерело прибутку, скільки для проникнення у високомонополізовані галузі, великі й найбільші корпорації. 

Слід розрізняти поняття “ввезення  капіталу” та “іноземні інвестиції”. Ввезення капіталу – періодичний приплив іноземного капіталу; іноземні інвестиції – загальна сума накопиченого іноземного капіталу в національній економіці за певний період. Ця сума може зростати незалежно від того, ввозиться новий капітал чи ні. В першу чергу це стосується прямих інвестицій [2].

В економіці США існують важливі  галузі та сфери, розвиток яких визначається іноземним сектором: виробництво  будівельних матеріалів, хімічна  промисловість, випуск нафтопродуктів, електротехнічна й електронна промисловість  тощо (питома вага іноземного сектора в них – понад 20% усіх активів і обсягу продаж). В інших країнах позиції іноземного сектора в окремих галузях ще вищі. У ФРН питома вага його в обороті всіх підприємств у нафтопереробній промисловості сягнула у 1992 91%, у хімічній – 30%, в електротехнічній (з електронною включно) – 27%.

Інвестування може здійснюватися  різними методами:

- через розвиток контрактних  форм співробітництва;

- злиття і придбання підприємств;

- створення власних філій, дочірніх  компаній, спільних підприємств.

Контрактні (неакціонерні) форми інвестування:

- Експорт-імпорт – торгівля  товарами та послугами - найпростіша  форма проникнення на міжнародні  ринки.

- Ліцензування – купівля-продаж  права на нематеріальну власність  (патенти, авторські права, програми, торгові марки, ноу-хау) на певний період. Цей спосіб організації виробництва за кордоном, котрий зводить до мінімуму капітальні витрати, забезпечує одержання в обмін на ліцензію активів інших фірм або доходів з ринків, недоступних для експорту або інвестицій. Плата за ліцензію може бути у формі: роялті – періодичних платежів у вигляді фіксованих ставок (3-5%) від доходу, повўязаного з комерційним використанням ліцензії, або паушальних платежів – одноразових платежів за ліцензію [9].

- франчайзинг – це передача  продавцем (франшизером) права на використання своєї торгової марки покупцю (франшизі). Торгова марка для бізнесу покупця є найбільш важливим активом, завдяки чому продавець надає постійну допомогу покупцю в його бізнесі. Історія франфайзинга починається з ХІХ століття. В США 35% обороту роздрібної торгівлі – це франчайзинг (у Європі – 10%). Ця система охоплює майже всі види послуг, у тому числі ресторани і кафе, автосервіс тощо. 

- контракти на управління –  є засобом, за допомогою якого  фірми можуть надіслати частину  свого управлінського персоналу для надання підтримки фірмі в іншій країні або надання спеціалізованих управлінських функцій на певний період за встановлену плату. Талановиті менеджери – найважливіший актив фірми.

- підрядне виробництво - звўязки  на основі внутрішньогалузевої спеціалізації. В його основі лежить поглиблення міжнародного поділу праці та внутрішньогалузевої спеціалізації (не за кінцевою продукцією, а деталями, вузлами, комплектуючими виробами, технологічними процесами). В сучасному машинобудуванні тільки 15-20% усіх деталей є оригінальними, решта – взаємозамінні, їх виробництво виокремлюється в процесі розвитку промислової кооперації.

- “проекти під ключ” – це  укладання контрактів на будівництво  підприємств, які передаються  власникові для експлуатації у стані їх повної готовності. Це можуть бути фірми-виробники промислового устаткування, будівельні фірми, консалтингові фірми, державні установи по виробництву певного виду продукції [9].

Привабливість контрактних форм інвестування полягає у тому, що вони здатні захистити активи фірм. Проте, вони можуть породжувати проблеми:

а) втрату контролю;

б) можливе неадекватне використання ліцензій;

в) можуть породжувати майбутніх  конкурентів.

Тому, набуваючи досвіду, фірми  збільшують свою безпосередню участь в міжнародних операціях через поширення інвестиційної діяльності, головним чином через створення власних зарубіжних фірм та у формі спільного підприємництва. 

Власні зарубіжні фірми створюються  за кордоном у вигляді:

- дочірньої компанії (subsidiary) – реєструється як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Контролює її батьківська компанія, яка володіє частиною акцій або всім капіталом;

- асоційованої(змішаної) компанії (associate) – відрізняється від дочірньої  меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому – компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

- відділення (branch)– не  є самостійними компаніями та  юридичними особами і на всі  100% належать батьківській фірмі.  Відділення можуть мати форму представництва головної компанії за кордоном, партнерства, у тому числі і з місцевими підприємцями, рухомого майна (кораблі, літаки, нафтові платформи), що належить головній компанії і функціонує за кордоном не менше 1 року [11, С.92-96.].

Країна, у якій розташовується головна компанія, називається країною  базування, а країни, де знаходяться  компанії-філії – приймаючими  країнами.

Спільне підприємництво – це діяльність, заснована на співробітництві  з підприємцями, підприємствами і  організаціями країни-партнера та їхньому спільному розподілі доходів та ризиків від здійснення цієї діяльності. 

Спільне підприємство –  це організаційно-правова форма  поєднання зусиль партнерів різних країн з метою здійснення спільної підприємницької діяльності. 

Переваги спільного  підприємництва:

1 - це реальний спосіб  функціонування на ринках країн,  в яких заборонена або обмежена  діяльність іноземних фірм без  участі місцевого партнера;

2 – можливості обўєднання  капіталів;

3 – можливості отримати  певні пільги, переваги місцевого партнера;

4 – можливості швидкого  пристосування, розуміння місцевого  середовища за допомогою місцевого  партнера;

5 – можливості мінімізувати  ризик за умов мінливої політичної  та економічної ситуації в  різних країнах;

6 – загострення конкуренції на світових ринках.

Недоліки:

1 – зіткнення інтересів  партнерів;

2 – поєднання двох  і більше корпоративних культур  не завжди дає можливість подолати  суперечності.

В розвинених країнах  спільне підприємництво частіше  всього зумовлюється такими причинами, як жорстка конкуренція на світових ринках та обўєднання ресурсів для спільних науково-дослідницьких та науково-виробничих проектів.

Злиття і придбання  – форми концентрації капіталу, які здобули значного поширення  в сучасних умовах. Основними причинами  злиттів і придбань компаній виступають:

1. Глобалізація економіки  і лібералізація світової торгівлі. Вступаючи в боротьбу за перерозподіл  ринків, компанії прагнуть посилити  свої позиції.

2. Переніс центру ваги  міжнародної конкуренції в сектор  високотехнологічних товарів і послуг, що зумовлює необхідність зростання витрат на НДДКР.

3. Проблема надвиробництва  і пошуки ринків збуту.

З метою активізації  інвестиційної діяльності, притоку  інвестиційних ресурсів в країну в світовій практиці застосовуються різні засоби, одним з основним з яких виступає створення вільних економічних зон.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) – це територія однієї країни, на якій товари не підлягають звичайному митному контролю та відповідному оподаткуванню. В літературі існує багато визначень ВЕЗ, що пояснюється різноманітністю їх різновидів, кожен з яких має свої особливості функціонування та відіграє свою роль в економіці країни [9].